КУРСОВА РОБОТА

Курсова робота з курсу „Цивільне та сімейне право України”

На тему: „Захист права власності: поняття та види засобів захисту”

План роботи

Вступ

1. Загальне поняття власності і права власності

2. Витребування майна власником з чужого незаконного володіння

3. Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника.

4. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням
володіння

5. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

6. Засоби захисту права інтелектуальної власності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності.
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів
цивільного права.

Практика правовідносин у сучасному суспільстві пов’язана з постійним
зіткненням його членів з відносинами власності.

Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому
числі й цивільно-правовими засобами.

В Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх
суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість
економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”( .

Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової
господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим
законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка
відображає плюралізм відносин власності.

Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності
важливе місце займають Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991
р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні економічні й
політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на меті
побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають
різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх рівноправність і
змагальність.

В даній курсовій роботі ставиться мета визначити сутність та засоби
цивільно-правового захисту права власності. Зокрема розглядаються такі
засоби захисту як витребування майна власником з чужого незаконного
володіння, витребування грошей і цінних паперів на пред’явника, інші
засоби захисту права власності від порушень.

Окрему увагу в роботі приділено такій проблемі, як захист
інтелектуальної власності. Зараз ця проблема перебуває в центрі уваги
багатьох правників-науковців, адже значення її зростає у зв’язку з
економічними реформами.

1. Загальне поняття власності і права власності

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному
виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні
блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж
функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин,
сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей)
предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість
індивіду ставитися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що
коли для одного індивіда (суб’єкта) привласнене майно є «своє», то для
іншого воно має бути «чуже» . Однак привласнення, як правило, не може
бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що
«власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов’язана з
відчуженням даного майна від інших людей». Водночас подібне твердження
не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює
результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним
індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

Таким чином, власність можна визначити як відносини між людьми з приводу
привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними,
приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою
суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що
привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети
природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає
ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної
самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення
такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і
необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними.
Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише в людському
суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені свого
розвитку. Про досягнення суспільством такого ступеню може свідчити
здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати
засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в
кінцевому результаті.

В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів
розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний,
капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з
перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма
власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і
соціалістична.

Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні
відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому
власність у такому значенні є її економічним розумінням.

Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під
впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами.

Історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах
відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин
власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в
суспільстві, об’єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї
(наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах
суспільного життя).

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів
виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.
Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну
регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими
нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових
відносин — відносин права власності.

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно
економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих
відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого
виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і
їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності
полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам,
віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного
виробництва.

В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства
природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для
існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних
потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завіршувальна
стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами
суспільства. Власність обумовлює необхідність суспільного роз-витку,
виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності,
оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є
самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені
матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва
та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні
відносини власності включають наступні визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Зазначені стадії економічних відносин здійснюються безпосередньо
учасниками (суб’єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього
відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря»
(власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над
належними йому речами. Однак таке «панування» над речами може бути
ефективним лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами
(правовими нормами), обов’язковими для усіх індивідів суспільства, як
власників так і невласників.

Виробничі відносини, в тому числі і відносини власності, розвиваються і
існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини
уявляють собою об’єктивний результат діяльності людей та їх утворень.
Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей,
які в своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин
власності, а саме — майнових відносин. Таким чином, майнові відносини як
реально існуюча форма проявлення та реалізації виробничих відносин,
формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективів, що робить
можливим розповсюдження на них відповідного правового регулювання. При
цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки.
Перші з них утверджують приналежність матеріальних благ власникам, другі
— перехід матеріальних благ від одних до інших суб’єктів.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення
права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над
належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та
розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для
нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст
економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику
майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності
матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних
благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх
динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами
(наприклад, зобов’язальноправовими).

В цивільноправовій науці право власності має два значення:

1) об’єктивне

2) суб’єктивне

Право власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм,
які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним
суб’єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і
припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в
цілому утворює цивільноправовий інститут права власності. Варто, однак,
зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному
законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному,
земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є
всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним
регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають
форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності
є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального,
адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину таких норм схильні
розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту
права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й
вимагає ще свого глибокого та всебічного обгрунтування.

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб’єктів права
власності;

в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та
розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на
приналежні суб’єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях
законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права
власності. Безумовно переважна їх частина є цивільно-правовими.

Право власності в суб’єктивному значенні — це передбачене і гарантоване
законом право конкретного суб’єкта-власника (громадянина, колективного
утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження
та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і
з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.( Таким чином,
суб’єктивне право власності, як і будь-яке інше суб’єктивне право,
означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо
належного їй май-на. Повноваження власника є динамічною категорією,
залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня
людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації
засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально)
країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет
людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей
власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних
форм власності.

Суб’єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, що
власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість
осіб, яким забороняється порушувати таке суб’єктивне право та створювати
перешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, що
суб’єктивне право власності «існує в межах конкретного правовідношення
власності»(. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту
прояву суб’єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки
звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення,
оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні
цього поняття може і не бути.

Суб’єктивне право власності — це не абстракція. Воно характеризується
своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його
зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та
розпорядження належним йому майном. Перераховані правомочності були
сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і
одержали серед юристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає
єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем
римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими
вченими, зокрема Є.О.Сухановим, який відзначив, що в римському
приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння,
користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала
середньовіковим «винаходом» коментаторів. Такі сумніви, однак,
безпідставні, оскільки дослідниками доведено достатньо доказів про
існування знаменитої тріади в римському приватному праві.

В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла
своє відображення в 1832 р. в ч.І Зводу законів Російської імперії. В
цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей
також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє
відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі
України «Про власність». Зазначені правомочності в тій чи іншій
інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн.

Перерахованими правомочностями не вичерпується зміст суб’єктивних прав
власника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження,
наприклад, право на власну господарську діяльність. А.М.Оноре виявив в
англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника
(зокрема, право володіння; право користування; право управління; право
на доход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вчених
використання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях
здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника . Звичайно в
законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично
неможливо, а відтак і недоцільно.

Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нині
розроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосування
випробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою в
принципі можуть бути охоплені будь-які конкретні прояви цих традицій-них
правомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцем
методу тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення про
реальний зміст суб’єктивного права власності. Тому в юридичній
літературі з метою уникнення цього недоліку дослідники прагнули
доповнювати «тріаду» вказівками про здійснення й правомочностей «своєю
владою і в своєму інтересі» (А.В.Венедиктов), «на свій розсуд» та ін.
Безумовно, такі доповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний
характер права власності, утверджу-ють повне панування власника над
належною йому річчю, хоча й не завершують характеристику сутності
суб’єктивного права власності.

Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає
юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у
сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування — це закріплена юридично можливість господарського
використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником
чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно
вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його
статуту призначення.

Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам,
які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно
за договором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має
монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо
на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо,
речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі
зобов’язальних прав. Однак такі суб’єктивні зобов’язальні права є
похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно
самостійними, але не абсолютними. В.Маслов відзначав, що право власності
здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов’язальному праві
між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов’язання) перебуває ще
одна зобов’язана особа.

Як вже зазначалося вище, суспільству відомі п’ять історичних форм
(типів) власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна,
капіталістична і соціалістична. Особливістю ж цих економічних форм
власності є те, що кожній з них притаманна відповідна форма права
власності. Право власності відсутнє було в первіснообщинний період, в
якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та
певними моральними уявлення-ми. Виникнення права власності бере початок
з становленням рабовласницького ладу, коли відбувалося зародження
держави і права.

Звичайно перераховані форми власності істотно відмінні одна від одної.
Водночас рабовласницьку, феодальну і капіталістичну форми власності
об’єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і
продуктів праці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої
супроводжувався також певними позитивними змінами в правовому
регулюванні відносин власності. Багатовікове формування капіталістичного
способу виробництва призвело водночас до утворення високоефективної
системи права власності, в якій переважна частина суспільства стає
реальними власниками, а поступальність виробництва забезпечена значними
матеріальними стимулами до праці.

Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістична
приватна власність не є ідеальною системою існування суспільства.
Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжувати
такі негативні на-слідки, як: зосередження основних багатств, створених
працею всього народу, у невеликої групи людей; і катастрофічне обіднення
переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу
на антагоністичні класові групи за майновою ознакою; та інші. Такі
негативні явища призводять до класового протистояння в суспільстві,
страйків та інших форм соціального протесту.

Світовій практиці відомі два шляхи подолання цих негативних явищ
капіталістичної системи — еволюційний і революційний. Перший шлях
зводиться до оптимізації правового врегулювання капіталістичного
виробництва та відносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп
населення та усуває певною мірою антагоністичне протистояння між ними.
Другий шлях супроводжується застосуванням радикальних методів усунення
класових суперечностей (головним чином насильницьких методів) без
врахування визначальних об’єктивних законів розвитку суспільства,
наступного їх переростання в громадянську війну. Вибір цих двох шляхів
залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів економічного
та ідеологічного змісту, наприклад, від стану май-нового розшарування і
гостроти суперечностей в суспільстві, від бажання і спроможності
правлячої верхівки йти шляхом прогресивних перетворень в державі, від
рівня розвитку демократичних інститутів і політизації громадян в
суспільстві. Як свідчить сьогодення, багатьом країнам світу (США,
Англія, Франція, Німеччина, Канада, Швеція та ін.) вдалося еволюційним
шляхом пристосувати капіталістичні відносини до потреб різних верств
населення, створити високо індустріальну економіку, здатну забезпечувати
достатній рівень життя практично усім їх громадянам та усунути в них
ворожо-агресивне ставлення до приватної власності на засоби виробництва.

Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формування
капіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей в
суспільстві, До класового антагонізму між бідними і багатими,
поглиблених неспроможністю влади провести в інтересах народу так
необхідні народу ре-форми. Жовтнева соціалістична революція 1917 року
започаткувала появу нової суспільно-економічної формації —
соціалістичного ладу, становлення якої відбувалося в умовах жорстокої
боротьби за владу, за розподіл власності під соціалістичними гаслами.
Революція була спрямована на знищення основ приватної власності на
засоби виробництва і розповсюдження на них режиму соціалістичної
власності, в якій домінуючими стали колективно-державні форми
привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власність
профспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формою
привласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, яка
проіснувала близько 70 років впродовж існування Союзу РСР.

Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власності
громадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність в
соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму
визначили основні ознаки особистої власності і її місце в економічній
системі при соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну
форму привласнення результатів своєї праці з метою задоволення особистих
потреб. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану
своєю працею, що утворює основу особистої свободи’. Таким чином, в
марксистсько-ленінському вченні про особисту власність в соціалістичному
суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і
споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення
в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського
періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби
виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої
власності з метою одержання від неї доходів тощо.

Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна
була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих
умовах мати самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця
тенденція продовжувала зберігатися. Не стала правова система України
повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі
Союзу РСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості.
Однак вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові
відносини, в тому числі відносини власності, регулювалися переважно
законодавством СРСР.

Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в
Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної
власності (1917 р.) і була практично єдиною правовою формою
індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ близько 70
років. Водночас процес формування права особистої власності проходив
досить неоднозначно. Загалом тут можна виділити кілька його етапів,
кожний з яких має певні відносно самостійні підетапи.

1917-1937 рр. — період зародження особистої власності при збереженні
обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої
політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання
відносин особистої власності і її конституційного оформлення. В
політичному аспекті в межах цього періоду створюються засади Радянської
держави та завершується боротьба за соціалізм.

1936-1961 рр. — період утвердження особистої власності як єдиної форми
привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового
регулювання відносин власності та створення передумов для розробки
нового цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат
спрямовує зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.

1961 — кінець 80-х років — період створення і дії повноцінного інституту
права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і
союзних республік та цивільних кодексів союзних республік.
Функціонування такого правового інституту відбувається в умовах
«розвинутого соціалізму» та. «перебудови» (за сучасними оцінками — в
умовах кризи соціалізму). Заради справедливості необхідно зазначити, що
вже в кінці 80-х років закладалися юридичні та економічні переду-мови
народження права приватної власності громадян.

Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності
та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього
закладалися в умовах «перебудівного» періоду, віддік її реального
виникнення, на наш погляд, необхідно вести з 1990 р.

2. Витребування майна власником з чужого незаконного володіння

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація)
являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права
власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в
суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.

Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа,
якій майно передано в повне господарське відання або оперативне
управління. В останньому випадку державна або недержавна організація не
є власником майна, але їй передано в управління певне майно, й тому вона
має право й обов’язок вимагати повернення його від незаконного
володільця. Відповідачем по віндикаційному позову буває незаконний
володілець – фізична або юридична особа, яка володіє майном позивача без
законних підстав.

Закон “Про власність” наголошує, що власник має право витребувати своє
майно з чужого незаконного володіння. Таким чином, якщо якась річ вибула
з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею
володіє. Але витребувати річ він може тільки від незаконного володільця,
тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав. Підставою для
віндикації може бути договір або адміністративний акт.

Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за
договором майнового найму наймачеві, то наймач не буде відповідати по
віндикаційним позовом, адже він користується рііччю на правовій
підставі. Цією підставою в даному разі є укладений між власником та
наймачем договір майнового найму.

Якщо ж певна особа вкрала річ або купила її не у власника, а, наприклад,
у громадянина, до якого ця річ перейшла за договором майнового найму,
договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним
володільцем, позаяк продавець не міг передати покупцеві за договором
купівлі-продажу права власності на річ, не маючи його сам.

За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі.
Якщо у відповідача речі вже немає, то цей позов не може бути
задоволений. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив,
віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще
володіє нею. Якщо ж річ уже продано невідому кому або знищено, не можна
одержати й задоволення по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна
вимагати повернення саме майна, що належить власникові.

Якщо в особи, яка вкрала річ, цієї речі вже немає, то до неї все одно
можна пред’явити вимоги, але вони будуть спрямовані не на повернення
речі, а на відшкодування заподіяної шкоди. Тоді буде мати місце не
віндикаційний позов, а позов зобов’язального характеру – про
відшкодування заподіяної шкоди. Можливість такого відшкодування прямо
випливає з Цивільного кодексу, в якому зазначено, що шкода, заподіяна
особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації,
підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі.

Так само річ не може бути витребувана, якщо незаконний володілець змінив
її настільки, що по суті, вона перетворилася на іншу річ.

Отже, коли речі немає, не можна й вимагати її повернення від особи, що
нею володіла.

Т.П.Коваленко зауважує, що предметом віндикаційного позову може бути
витребування індивідуально визначеної речі. В зв’язку з тим, що власник
за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона
мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна
встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші(.

Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається
кількістю, мірою, вагою (наприклад, цукор, борошно, картопля, тощо,
тобто речі, що визначені родовими ознаками) за умови, що вони якось
індивідуалізовані (наприклад, картопля у мішку, який має штамп, напис
тощо).

Цивільний кодекс України встановлює, що витребуючи майно з чужого
володіння, власник вправі також вимагати від особи, яка знала або
повинна була знати, що її володіння незаконне (недобросовісний
володілець), повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа
здобула або повинна була здобути за весь час володіння; від
добросовісного ж володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був
здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатись про
неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про
повернення майна(. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи
мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець
добросовісним чи недобросовісним.

Також Цивільний кодекс розкриває зміст поняття “добросовісний набувач”.
Набувач вважається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був
знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати.

Відповідно, недобросовісним набувач визнається, якщо він знав чи повинен
був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати,
тобто якщо він знав чи повинен був знати про неправомірність свого
володіння. Звичайно, набувач вважається недобросовісним і в разі, якщо
річ набута ним злочинним шляхом.

Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено
протилежне.

Як видно з наведеної вище цитати, власник вправі вимагати від
недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які
він здобув або повинен був здобути за весь час володіння, а від
добросовісного володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був
здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись про
неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про
повернення майна(.

Таким чином, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався
або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить
йому, він стає власником цих доходів. Недобросовісний володілець повинен
повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час
володіння.

Незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки
доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Якщо ж
незаконний володілець не одержав доходів з власної вини, він несе всі
невигідні наслідки цього – мусить повернути доходи, які він міг
одержати. В якості прикладу можна навести ситуацію, коли незаконний
володілець саду не знімав плодів і, відповідно, не одержував від саду
доходу. В цьому разі він, у відповідності до Цивільного кодексу, все
одно повинен відшкодувати втрачені ним доходи

Також передбачено, що володілець, як добросовісний, так і
недобросовісний, в свою чергу має право вимагати від власника
відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з
якого власникові належать доходи від майна.

Таким чином, недобросовісний володілець має право вимагати від власника
відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час
володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки також за весь цей
час. За добросовісним володільцем закон визнає право вимагати від
власника відшкодування тільки з часу, коли він дізнався або повинен був
дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом
власника про повернення майна, позаяк прибутки з майна належать власнику
тільки з цього часу.

Отже, подекуди ситуація виявитися парадоксальною – недобросовісний
володілець може опинитися у кращому становищі, ніж добросовісний. Таке
може статися в разі, коли необхідні витрати на майно перевищують
прибутки, які воно дає, або у випадку, коли майно не дає прибутків, але
вимагає для свого утримання певних витрат.

Можлива й ще одна складніша ситуація – витрати незаконного володільця
виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна, Це може
статися, якщо незаконний володілець зробив певні поліпшення у майні,
внаслідок чого збільшилась його вартість.

Дана проблема також розглядається в ч. 4 ст. 390 Цивільного кодексу:
“Добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним
поліпшення, якщор вони можуть бути відділені без пошкодження речі”.
Наприклад, якщо сумлінний набувач поміняв колеса на придбаному ним
автомобілі, який було вкрадено в законного власника, то при витребуванні
в нього автомобіля набувач може поміняти колеса знову на ті старі, що
були на час викрадення.

Проте, можлива й така ситуація, коли незаконний володілець здійснив у
майні поліпшення, що їх неможливо відділити, наприклад, капітальний
ремонт будинку. В цьому разі Цивільний кодекс передбачає: “Якщо
відділити поліпшення неможливо, добросовісний володілець має право
вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше
розміру збільшення вартості речі”.( Як бачимо, в цьому разі право на
відшкодування має тільки добросовісний володілець.

Добросовісний набувач має перед недобросовісним ще одну перевагу: якщо
від недобросовісного майно може бути витребуване в усіх випадках, то від
недобросовісного – не в усіх.

За ст. 388, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у
особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати це
майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або
особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у
того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою
волею.

Якщо річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором
(наприклад, договором схову, майнового найму тощо), добросовісному
набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у
даному випадку річ вибула як з володіння власника, так і з володіння
його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку
право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння
обмежується в інтересах добросовісного набувача.

У ст. 388 Цивільного кодексу зазначено також, що майно, набуте
безоплатно (навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала
права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх
випадках. Наприклад, якщо власник автомобіля за договором схову передав
свій автомобіль контрагентові, а той, замість того, щоб повернути його
власнику, подарував цей автомобіль іншій особі, то власник може
витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, позаяк набувач
набув її безоплатно.

Виходячи зі ст. 388 Цивільного кодексу, власник може витребувати своє
майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно викрадене
або загублене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з
володіння власника або його контрагента по договору “поза їх волею”.

Таким чином, власник якогось майна не може витребувати своє майно з
незаконного володіння іншою особою тільки при наявності сукупності
наступних трьох умов:

а) набувач має бути добросовісним набувачем – він не повинен знати, що
купує майно не у власника;

б) майно має бути придбане набувачем за гроші, тобто повинно бути
купленим;

в) власник повинен втратити володіння цим майном з власної волі, а саме,
майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму
тощо) іншій особі, яка продала його добросовісному набувачеві.

Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець стає на захист
інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з
володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Тут
припускається, що власник виявив певну необачність, довірившись особі,
яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій, адже
замість того, щоби повернути власникові одержану від нього за договором
річ, особа продає її комусь. Отже, власник повинен нести невигідні
наслідки своєї необачності. Якщо ж річ вибула з володіння власника та
його контрагента поза їхньою волею, то ці міркування відпадають.

Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу витребування майна власником
від добросовісного набувача не допускається, якщо майно було продано в
порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Коли майно боржника буде передано судовим виконавцем для реалізації
торговельній організації, в якій та чи інша особа придбає це майно, то
перший власник майна не може витребувати його в цієї особи на підставі,
що він загубив це майно або воно було в нього викрадено, а потім
потрапило до рук боржника, відносно якої було постановлено відповідне
судове рішення. В такий самий спосіб вирішується питання, якщо особа
набула будинок з прилюдних торгів, які було проведено для виконання
судового рішення.

Як вже зазначалося у вступі, відповідно до Конституції України держава
забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власности і
господарювання.((ч.4 ст. 13).

Зважаючи на це, викладений в ст. 388 Цивільного кодексу механізм
витребування майна власником розповсюджується на віндикацію всіх форм
власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом
необмеженої віндикації. До 16 грудня 1993 року, згідно зі ст. 146
Цивільного кодексу РСР державне майно, а також майно колгоспів, інших
кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене
яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними
організаціями від всякого набувача: і недобросовісного і добросовісного.
Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він про незаконність
свого володіння – це мало значення при вирішенні питання про віндикацію.

Так само не мав значення спосіб, яким майно вибуло з володіння
відповідної організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно
за договором передано іншій юридичній чи фізичній особі, від якої
потрапило незаконному набувачеві.

Так, якщо громадянин брав напрокат в державній організації якусь річ, а
згодом замість того, щоб повернути, продавав її іншому громадянину, то
ця річ могла бути витребувана у останнього прокатною організацією(.

Це свідчить про те, що державна та колгоспно-кооперативна форми
власності користувалися перевагами в питаннях віндикації в порівнянні з
особистою власністю.

Закон “Про власність” скасував ці переваги і, маючи на меті привести
Цивільний кодекс у відповідність із цим Законом, Верховна Рада України
прийняла 16 грудня 1993 року Закон № 3718-12, згідно з яким статті 144,
146, 149 та 150 було виключено з кодексу.

Уніфікація порядку витребування майна власником від добросовісного
набувача забехпечує рівноправність різних форм власності в Україні.

З огляду на ст. 388 Цивільного кодексу при наявності певних умов майно
може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого
майного, за виключенням грошей та цінних паперів.

3. Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника.

Порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника
встановлюється статтею 389 Цивільного кодексу.

Особливістю витребування грошей та цінних паперів на пред’явника є те,
що вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного
незаконного набувача.

Не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від
добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені
власником чи викрадені в нього.

Припустимо, що громадянин А. купив у громадянина Б. деяку облігацію.
Згодом з’ясувалося, що ця облігація була раніше викрадена громадянином
Б. у громадянина В. Незважаючи на те, що в даному разі облігація вибула
з володіння В. не з його волі, В. не може витребувати в громадянина А.
облігацію (як він зробив би це з усяким іншим майном), позаяк
громадянин А. є добросовісним набувачем.

Даний порядок поширюється і на ті гроші та цінні папери, що належали
юридичній особі і були незаконно вічужені будь-яким способом. У
вищенаведеному прикладі, якщо б облігації були викрадені не у
громадянина, а у фірми і згодом добросовісно набуті громадянином А.,
вони не можуть бути витребувані в нього.

Таким чином, гроші та цінні папери на пред’явника в жодному разі не
можуть витребувані власником від добросовісного набувача.

Від незаконного недобросовісного набувача гроші та цінні папери на
пред’явника можуть бути витребувані в будь-якому разі.

4. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням
володіння

Порушення права власності не обов’язково пов’язано з позбавленням
власника володінням річчю. Право власності, крім права володіння,
містить у своєму складі право користування і право розпорядження. Ці
права також можуть потребувати захисту.

Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник здійснює своє право
володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або
розпоряджатися нею.

Можливі випадки, коли за позовами власників будинків суди порушують
справи щодо осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в
їхніх будинках. В цих випадках право власника володіти будинком не
порушено, але йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку,
а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Якщо хтось перешкоджає власникові користуватися або розпоряджатися
річчю, власник може вимагати усунення порушення. У наведених випадках
власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його
прав. Цей процес називають негаторним( .

Дії, якими порушується право власності, повинні бути протиправними,
інакше немає підстав для негаторного позову. Наприклад, якщо власник за
договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у
власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися
цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких перешкод у
користуванні будинком, бо дії наймача в даному разі правомірні.

Витрати, пов’язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.

Захист права власності здійснюється і у випадках, коли позов про
витребування майна з чужого незаконного володіння або про усуненння
перешкод у розпорядженні чи користуванні майном пред’являється не
безпосередньо власником, а особою, яка володіє майном у силу закону або
договору з власником майна. Прикладами може бути володіння на підставі
договору майнового найму, договору підряду, договору схову та ін. Якщо
річ вкрадено в наймача і наймач витребує її з чужого незаконного
володіння, пред’явивши позов, то тут здійснюється захист не тільки права
наймача певний час володіти і користуватися річчю, а й права власник,
позаяк у разі задоволення позову в наймача з’явиться можливість виконати
свої обов’язки перед наймодавцем-власником – повернути останньому майно,
яке було надане наймачеві у тимчасове користування.

На позови, пред’явлені законними володільцями чужого майна (наймачами,
підрядниками, охоронцями тощо) поширюються викладені вище норми статей
388, 389та 390 Цивільного кодексу.

5. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

3ахист права спiльної власностi. Цивiльне законодавство визначає
особливостi реалiзацiї правомочностей спiввласниками та правовi засоби
вирiшення можливих спорiв мiж ними. Так, у спiввласникiв може виникнути
потреба у припиненнi права спiльної власностi. Вони можуть це зробити,
зокрема, шляхом видiлення cвoєї частки у спiльному майнi (його подiлу).

Згiдно з Цивільним Кодексом України кожний з учасникiв спільної
часткової власностi мaє право вимагати видiлення cвoєї частки зi
спiльногo майна. Якщо угоди про спосiб видiлення не буде досягнуто, то
за позовом учасника майно дiлиться в нaтypi, коли це можливо без
нерозмiрної шкоди для його господарського призначення, а якщо це
неможливо, то власниковi, що видiляється, присуджується грошова
компенсацiя.

3ахист права власностi осiб, визнаних безвiсно вiдсутнiми або оголошених
померлими. Громадянин може бути визнаний судом безвicно вiдсутнiм, якщо
протягомо одного року в мiсцi його постiйного проживання нeмaє
вiдомостей про мicце його перебування.

У разi визнання громадянина безвicно вiдсутнiм над його майном
встановлюється опiка. За заявою заiнтересованих осiб орган опiки і
піклування може призначити, опiкуна для охорони та управлiння майном
вiдсутнього гpoмадянина до закiнчення одного року з дня одержання
останнiх вiдомостей про мicце його перебування.

3 майна особи визнаної безвicно вiдсутньою видається утримання
громадянам, яких ця особа зобов’язана була за законом утримувати,
погашаєтьcя заборгованість за iншими зобов’язаннями.

Отже, вживаючи заходiв з охорони майна безвicно вiдсутнього, суд
здійснює захист його прав, допускаючи можливicть його з’явлення. Тому у
разi з(явлення чи виявлення мiсця перебування безвiсно вiдсутнього, суд
cкacoвyє своє попереднє рiшення i знiмає опiку над майном.

Отже, зазначені способи захисту мають на мeтi захист майнових прав та
iнтepeсiв безвicно вiдсутнього чи оголошеного померлим як пiд час їх
вiдсутності, так і після їх повернення, а також захист прав, та,
iнтересiв iнших заiнтересованих осiб.

Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів у
здійснення власником його правомочностей та видання державними органами
актів, які порушують права власників. Цi засоби захисту права вланостi
застосовуються як при неправомiрному, так і при правомiрному заподiяннi
державними органами збиткiв власникам.

Особливостями даного способу захисту є те, що вiдповiдачами виступають
державнi органи, надiленi владними повноваженнями. Тобто це означає
можливість відповiдальності держави за прииняття її органами рішень, що
порушують право власностi, причому незалежно вiд того, чи законнi вони
чи нi. Цей спосiб захисту був впроваджений Законом України „Про
власнicть”.

3ахист iнтересiв власникiв у надзвичайних ситуацiях. Власник жилого
будинку мaє право на компенсацiю пов(язану зi зниженням цiнностi
будинку, спричиненим дiяльнicтю пiдприємств, установ, орrанiзацiй,у тому
числі такою, що призвела до зниження рiвня шумової та екологiчної
захищеностi територiї. У цьoму випадку власник майна має право на
компенсацiю зниження цiнностi будинку.

Вiдповiдно до ст. 54 Закону, у разi технологiчних та екологічних
катастроф та за iнших обставин надзвичайного характеру, що виключают
можливicть здiйснення власником його прав щодо володiння, користування
та розпорядження майном, йому вiдшкодовується у порядку, встановленому
законодавством України, вартiсть майна в обсязi, передбаченому п.4 ст.48
Закону, або передається у власнicть iнше рівноцiнне майно.

3ахист права власностi за позовами про визнання угод (правочинів)
недiйсними. Переважна частина цивiльно-правoвих угод опосередковує обіг
майна (тoвapiв), яке належить cтopoнi (сторонам) на правi власностi.
Однак не можуть забезпечити правомiрний перехiд майна вiд однiєї особи
до iншої тi yгоди, які визнаються недійсними.

За загальним правилом, за недiйсною угодою кожна зi cтopiн зобов’язана
повернути другiй cтopoнi все одержане за угодою, а при неможливостi
повернути одержане в нaтypi ( вiдшкодувати його вapтicть у грошах, якщо
iншi наслiдки недiЙсностi не передбаченi законом. Тaкi, правовi наслiдки
в юридичнiй науцi називають двосторонньою реституцiєю.

Можливі і iншi правовi наслiдки визнання певних угод недiйсними. Так, за
недійсною угодою, укладеною малолiтньою особою, застосовується
двостороння реституцiя, кpім того, дiєздатна сторона зобов(язана
вiдшкодувати другiй сторонi понесенi нею витрати, втрату або пошкодження
її майна, якщо вона знала або повинна була знати про недiєздатнicть
другої cтopoни. Taкi caмi правoвi наслідки передбачено й щодо деяких
iнших недiйсних yгод, якi визнанi такими через вади суб(єктивного складу
та укладені внаслідок помилки.

Зобов’язально-правовi засоби захисту права власності. Ці засоби
забезпечують захист права власностi та iнших цивiльних прав осiб, мiж
якими виникає цивiльно-правове зобов’язання, тoбтo мiж особами,
пов’язаними мiж собою певними правами та обов’язками.

Зобов(язальнi засоби захисту права власності та iнших цивiльних прав
базуються на можливостi застосування примусових заходiв у
правовiдносинах з цiлком конкретно визначеними учасниками вiдносних
правовiдносин, у яких є уповноважена і зобов(язана особи. Вci
зобов’язання подiляються на договiрні i позадоговipнi.

Пiдставами виникнення зобов(язань можуть слугувати заподiяння шкоди
(делiкт) особі або майну громадянина, заподiяння шкоди органiзацiї та
придбання або збереження майна за paxунок коштів iншої особи без
достатнiх пiдстав.

6. Засоби захисту права інтелектуальної власності

Сучасні перетворення у відносинах власності, розгортання процесів
економічних реформ в Україні викликають необхідність у вдосконаленні
цивільно-правових засобів права власності. Йдеться, зокрема, про
забезпечення надійного захисту прав інтелектуальної власності.

Зараз ці питання частково регулюються Законами України «Про охорону прав
на винаходи і корисні моделі» та «Про охорону прав на промислові
зразки». Спори, що виникають у зв’язку з застосуванням цих Законів,
розглядаються судом, арбітражним або третейським судом, а в деяких
випадках розв’язуються в адміністративному або в
адміністративно-судовому порядку. Так, будь-яке рішення Держпатенту
України, що стосується заявки, може бути оскаржене протягом трьох
місяців від дати одержання рішення чи копії затребуваних патентних
матеріалів. Дана скарга має бути розглянута Апеляційною радою
Держпатенту України протягом чотирьох місяців від дати надходження в
межах мотивів, викладених у скарзі ( .

Сучасні українські правники висловлюють думку, що Цивільний кодекс
України потребує змін, пов’язаних з розробленням загальних положень щодо
охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, які відповідатимуть
нормам і правилам, прийнятим у цивілізованих країнах.

Певний захист права власності на об’єкти інтелектуальної власності
забезпечується також Законом України “Про захист від недобросовісної
конкуренції”. В.Жаров відносить до порушень права власності на об’єкти
інтелектуальної власності такі дії, передбачені цим Законом, як(

неправомірне використання чужого імені, фірмового найменування, знаків
для товарів і послуг та ін.;

введення в оборот під своїм позначенням товару іншого виробника;

відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб’єкта господарської
діяльності і введення його в оборот без зазначення виробника копії та
ін.

В разі вчинення таких дій тим чи іншим суб’ктом господарської
діяльності. Антимонопольний комітет накладає на нього штраф у розмірі до
3 % виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг за
останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.
Якщо обчислення виручки суб’єкта господарської діяльності неможливо або
остання відсутня, тоді штраф накладається у розмірі до 5 тис.
неоподаткованих мінімумів доходів громадян( .

Якщо юридична особа, що порушила в такий спосіб право інтелектуальної
власності, не є суб’єктом господарської діяльності, то з неї може бути
стягнутий штраф у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів
громадян.

Якщо порушення права інтелектуальної власності було скоєно громадянином,
який займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної
особи, то на нього накладається адміністративне стягнення.

Висновок

Таким чином, в Україні, як і в кожній державі, головним правовим
інститутом є інститут власності. В незалежній Україні в результаті
економічних та політичних змін вибудовуються нові господарські віднсини
на основі різних форм власності.

Об(єктом права власності є матеріальні речі. До них належать об(єкти
природи, перш за все, земля та інші природні ресурси, нерухоме, а також
рухоме майно. В Земельному кодексі і в Законі України „Про власність”
встановлюються умови і порядок надання землі громадянам у довічне
володіння і успадкування.

У приватній власності громадян також можуть бути об(єкти
особисто-споживчого та виробничого призначення, результати
інтелектуальної праці.

За чинним законодавством України склад і кількість майна, що може бути у
приватній власності громадян, обмежується лише законом.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню,
користуванню та розпорядженню майном, законодавець визначає певні
загальні або спеціальні правила їх здійснення, а також цивільно-правові
засоби захисту права власності.

До цивільно-правових засобів захисту права власності належать(

витребування майна власником з чужого незаконного володіння (віндикація)
шляхом пред(явлення позову в суд чи арбітраж (віндикаційний позов);

витребування грошей та цінних паперів на пред(явника, особливістю
порядка цієї віндикації є те, що вони в жодному разі не можуть бути
витребувані від добросовісного незаконного набувача(

захист прав власника від порущень, не поєднаних з позбавленням володіння
(це якщо хтось перешкоджає користуватися або розпоряджатися власнику
річчю, яка йому належить);

інші засоби цивільно-правового захисту права власності та вимагання
відшкодування заподіяної власнику шкоди(

засоби захисту права інтелектуальної власності, але ці засоби захисту
необхідно вдосконалювати, тому що у законодавчому плані вони регулюються
тільки частково.

Таким чином, серед основоположних нормативних актів, які складатимуть
основу нових відносин, видів та форм власності в Україні, найбільше
значення мають цивільно-правові закони, які відображають засоби захисту
прав власності.

Список використаної літератури

Конституція України. – К.: Преса України, 1997.

Цивільний кодекс України. (К.( Кодекси України, 2004.

Цивільний кодекс України( Науково-практичний коментар / – К.: Істина,
2004

Закон України „Про власність” від 07.02.91

Закон України „Про захист від недобросовісної конкуренції” від 07.06.96

Цивільне право України( Навчальний посібник / За ред. О.А.Підопригори /
(К.(Вентурі, (1995.

Цивільне право України( Підручник у 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С.
Кузнєцовоі / – К.: Юрінком Інтер, (2002.

Цивільне право України( Академічний курс( Підручник у 2-х томах / За
ред. Я.М. Шевченко / (К.( Видавничий дім Ін Юре, ( 2003.

Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора,
Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової/ –
К.: Вища школа, ( 1992.

Цивільне право: Підручник для студентів юридичних вузів та факультетів/
– К.: Вентурі, 1997.

Адміністративний порядок захисту прав на об’єкти інтелектуальної
власності в Україні / Жаров В.М. / Право України. – 1999.

Захист прав інтелектуальної власності в Україні: удосконалення правового
регулювання / Жаров В.М. / Право України. – 1999.

Правова охорона інтелектуальної власності в Україні / О.С. Святоцький /
– К.: Право України. – 1999.

Основные проблемы гражданского права / И.А. Покровский / (М.( Статут, (
1998.

Гражданское право / Е.О. Харитонов, Н.А. Саниахметова / ( К.( Истина, (
2001.

( Ч. 4 ст. 13 Конституція України. – К.: Преса України, 1997.

Загальна теорія цивільного права: Підручник О.А.Підопригора,
Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. –
К.: Вища шк., 1992. –197с.

( Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. – К.:
Вентурі, 1997. – 381 с.

( Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. – К.:
Вентурі, 1997. – 382 с.

( Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора,
Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. –
К.: Вища шк., 1992. –352с.

( Ст. 390 Цивільний кодекс України // Кодекси України. 1999.

( Ч. 2 ст. 390 Цивільний кодекс України // Кодекси України, 1999.

( Ч. 4 ст. 390 Цивільний кодекс України // Кодекси України, 1999

(Ч.4 ст.13 Конституція України. – К.: Преса України, 1997.

( Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора,
Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. –
К.: Вища шк., 1992. – 358 с.

( Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора,
Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. –
К.: Вища шк., 1992. – 360 с.

( Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. – К.:
Вентурі, 1997. – 424 с.

( Жаров В. Адміністративний порядок захисту прав на об’єкти
інтелектуальної власності в Україні // Право України. – 1999. – С.49.

PAGE

PAGE 37

Похожие записи