Реферат на тему:

Загальнотеоретичні питання зміни державної території

У статті розглядаються та аналізуються питання зміни державної
території у загальнотеоретичному та історичному аспектах.

Ключові слова: окупація, анексія, цессія, ад’юдикація, плебісцит.

Класична теорія держави, поряд з населенням і владою, розглядає
територію як одну з найважливіших ознак держави. Водночас, теорія
сучасної держави державну територію також представляє в системі
матеріальних чинників державності [1]. При цьому, як видається, що
територіальне буття держави недостатньо аналізується в зв’язку з
проблемою зміни території. По суті, ця проблема залишається в межах
наукових пошуків у сфері міжнародного права, хоча має беззаперечне
значення для розвитку теорії держави.

Питаннями, пов’язаними з загальнотеоретичними змінами державної
території, займалися такі вчені, як М.О. Баймуратов, В.Є. Чиркин,
Ю. Шемшученко.

Розглядаючи можливі шляхи зміни державної території, важливо
розмежовувати два варіанти – силовий і правовий.

До виникнення сучасного міжнародного права підстави зміни державної
території трактувалися головно із силової позиції. Розрізнялися:
окупація, анексія, цесія й ад’юдикація.

Окупація (лат. оccupatio – заняття, заволодіння) – у міжнародному праві
тимчасове зайняття збройними силами території супротивника. Може бути як
у мирний, так і у воєнний періоди. Режим окупації регулюється 4-ю
Гаазькою конвенцією 1907 р., Женевською конвенцією про захист цивільного
населення під війни 1949 р., Гаазькою конвенцією про захист культурних
цінностей на випадок збройного конфлікту 1954 р. [2].

За 4-ю Гаазькою конвенцією, зокрема, окупація розпочинається з
встановлення фактичного контролю над окупованою територією й утворення
окупаційної адміністрації, а припиняється з моменту втрати її фактичного
контролю над територією. Окупаційна влада має право вимагати від
населення беззаперечного підкорення, неучасті у ворожих діях. Водночас
окупант не має права вимагати від населення активно сприяти своїм
військовим операціям супроти його вітчизни. Важливим елементом режиму
окупації є забезпечення безпеки окупаційних військ, їхнього майна й
комунікацій.

Окупаційні війська зобов’язані поважати основні права людини, а також
права, визначені міжнародними нормами з гуманітарних питань. На
окупованій території зберігаються цивільні закони і приватні, особисті
та майнові права, які вони регулюють. Міжнародні акти передбачають,
зокрема, право населення окупованої території зберігати вірність своїй
державі, забороняють колективні покарання та вигнання населення. Також
залишається в силі місцеве кримінальне покарання, окупант має право
посилити кримінальне покарання, а за потребою ввести свої кримінальні
закони, спеціально призначені для охорони його безпеки. Порушення
окупантом норм міжнародного права, які стосуються окупації, тягнуть за
собою політичну, матеріальну або моральну відповідальність.

Особливим видом окупації є післявоєнна окупація як засіб забезпечення
виконання зобов’язань державою, що несе відповідальність за агресію
(окупація Німеччини та її сателітів військами антигітлерівської коаліції
на основі відповідних домовленостей).

Анексія (лат. аnnexio – приєднання) – протиправне насильницьке
приєднання (захоплення) однією державою території іншої держави. У
минулому мала значне поширення в міжнародній практиці як вияв
експансіоністської політики з боку агресивних держав (Японія – Корея
1910 р., Ірак – Кувейт 90-ті рр.). Анексія є грубим порушенням сучасного
міжнародного права і з правового погляду будь-яке набуття території
таким шляхом недійсне. Анексія – один з видів агресії, а тому тягне за
собою міжнародно-правову відповідальність. Таку відповідальність було
застосовано, зокрема, до нацистських злочинців за вироком Нюрнберзького
воєнного трибуналу від 1.X.1946 р.

Цесія (лат. сessio – офіційна поступка, передача своїх прав іншій особі)
означає перехід території однієї держави до іншої за договором.

Нерідко цесія відбувається по закінченні війни в результаті укладення
мирного договору. Як правило, при цьому змінюється державна належність
населення переданої території. Але, щоб не знищувати національну
самосвідомість цього населення, мешканцям переданої території часто
дають можливість оптації – право вибору громадянства.

???????¤?$????n???????¤?$????n???n? (лат. Adjudicatio – присудження) –
це перехід спірної території за рішенням компетентного міжнародного
суду. Тут, як і у випадку «окупації без державної території», територія,
що приєднується до держави, розглядається як деякий «об’єкт», на який
деякий владний «суб’єкт» набуває права власності за давністю володіння,
у результаті присудження та ін. Така позиція в питанні про юридичні
підстави приєднання до держави інших територій є результатом силового
трактування права.

Якби мова йшла про незаселені території, тоді можна було б говорити про
ці території як «об’єкти». Але якщо мова йде про території заселені, то
в контексті сучасного міжнародного правопорядку питання про
правомірність зміни державної належності цих територій не може
вирішуватись без і крім волевиявлення населення цих територій. Зокрема,
ад’юдикація можлива лише як підтвердження правових наслідків такого
волевиявлення [3].

Прямою протилежністю силовому критерію виступає правовий критерій зміни
державної території. Серед правових критеріїв зміни державної території
назвемо:

проведення всенародного голосування – плебісциту;

відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції.

Одним з видів правових критеріїв є плебісцит – усенародне голосування з
питання про територіальні зміни. Плебісцит може проводитися як на
підставі внутрішньодержавного акту, так і відповідно до міжнародного
договору. Залежно від цього його проведення може доручатися державному
органу або міжнародній організації. Перше проведення плебісциту
датується 1789-1794 р. – у період Великої французької революції.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави
до складу іншої, відділення від якої-небудь держави зі створенням
власної державності (у 1990 р. відбулося об’єднання ФРН і ГДР у єдину
німецьку державу ФРН, а в 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу Федерації
Малайзії й утворив самостійну державу).

Відторгнення частини території держави-агресора як санкції – міра,
застосовувана до держави не тільки як форма відповідальності за
розв’язану агресію проти іншої держави чи держав, але і як превентивна
міра, спрямована на запобігання агресії в майбутньому з територій, що
відторгаються (рішення Берлінської конференції 1945 р., коли в Німеччини
була відторгнута північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом
і передана СРСР, а південна частина Східної Пруссії була передана
Польщі).

Демократизація міжнародних відносин неминуче приводить до обмеження
застосування сили чи погрози силою. Уперше ця об’єктивна закономірність
була закріплена як принцип міжнародного права в Статуті ООН, підписаному
в Сан-Франциско 26 червня 1945 р., що був вироблений у період визвольної
війни проти фашизму і відобразив демократичні устремління та надії
народів на справедливий післявоєнний устрій міжнародних відносин [4].
Згідно із ст.2 Статуту (п.4) «Все члены Организации Объединенных наций
воздерживаются в их международных отношениях от угрозы силой или её
применения как против территориальной неприкосновенности любого
государства, так и каким-либо другим образом, несовместимых с целями
Объединенных Наций».

Сьогодні основним принципом зміни державної території визнається вибір
самого народу, що проживає на певній території, у його правовому
вираженні. Це положення одержало своє конституційне оформлення в
багатьох конституціях сучасних держав. Зокрема, за Конституцією України
(ст.85) Верховна Рада призначає референдум, що стосується зміни
території України [5].

Література

Див.: Чиркин В.Е. Современное государство. – М.: Международные
отношения, 2001. – С.85-93.

Юридична енциклопедія: В 6т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко. – К.: Укр.
енцикл., 1998. – Т.1: А-Г. – С.112.

Нерсесянц В.С. Проблемы общей теории права и государства. – М.: Норма
М-Инфра, 1999. – 832с.

Баймуратов М.А. Международное публичное право. – Харьков: Одиссей»,
2003. – С.476, 477.

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України /
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.

Похожие записи