Загальні положення про фізичну особу
У радянському цивільному праві термін “фізична особа” не
використовувався, оскільки ця категорія вважалася суто буржуазною і
піддавалася відповідній критиці. Натомість, у цивільному законодавстві
колишнього СРСР та республік, що входили до його складу,
використовувалося поняття “громадянин”, котре розглядалося як таке, що
більше відповідає сутності відносин у цій галузі у соціалістичному
суспільстві1.
Однак після зменшення напруженості ідеологічної боротьби ставлення до
цивілістичної термінології змінилося, що зумовило повернення до
категорії “фізична особа”, яка вживається в усіх європейських правових
системах.
У зв’язку з цим слід підкреслити, що йдеться не просто про зміну
терміна, а про формування нового підходу. Якщо раніше центр ваги
доводився на характеристику людини як громадянина, І тим самим
підкреслювалося значення його відносин з державою, то нині увага
загострюється на цінності І правовому статусі людини у приватно-правових
(цивільно-правових) відносинах
Згідно з ЦК фізична особа — це людина, що виступає як учасник цивільних
відносин (ст.24 ЦК).
Звідси випливає, що поняття “фізична особа” і “людина” взаємопов’язані,
але не тотожні.
Фізична особа — це завжди лише людина.
Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин
Крім того, людина може розглядатися як суб’єкт права, а може бути
предметом наукового дослідження або розглядатися як об’єкт впливу в
іншій системі суспільних зв’язків.
Отже поняття “фізична особа” у цивілістичному трактуванні може не
збігатися з поняттям “людина” як Істота біологічна. Іноді ці поняття
тотожні, а Інколи поняття “фізична особа” вужче за поняття “людина”.
Правоздатність фізичних осіб
Правоздатність фізичної особи може бути визначена як здатність людини
мати цивільні права і обов’язки.
Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних
прав та обов’язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна
можливість мати права чи обов’язки. Натомість, конкретні права й
обов’язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів.
Тому при рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права
фізичної особи відрізняються залежно від її віку, майнового становища,
стану здоров’я тощо.
Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті
немайнові та майнові цивільні права та обов’язки, встановлені
Конституцією та цим Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони
не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції цивільна правоздатність
грунтується на принципах рівноправності І соціальної справедливості.
Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками
соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності Певні
обмеження правоздатності Іноземних громадян і осіб без громадянства
встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід—відповідь
для громадян тих держав, які передбачили обмеження для українців.
За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану
здоров’я, можливості здійснення прав І обов’язків, життєздатності
людини.
Отже, характерними ознаками правоздатності є:
її рівність для всіх фізичних осіб;
невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;
неможливість обмеження її актами суб’єктів приватного чи
публічного права, крім випадків, прямо встановлених законом;
Існування її як природної невід’ємної властивості фізичної
особи.
Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і
припиняється у момент її смерті (ст.25 ЦК).
За всієї, здавалося б, “прозорості” цього положення у зв’язку з
визначенням початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка
дискусійних питань.
Так, потребує додаткового тлумачення положення ч 2 ст.25 ЦК про те, що у
випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не
народженої дитини. Зокрема постає питання: чи може тут йтися про
правоздатність дитини, яка ще не народилася? Про необхідність пошуку
відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст.1222 ЦК серед
спадкоємців називає осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і
народжені живими після відкриття спадщини.
Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, доцільно
провести розмежування понять “правоздатність” і “охорона прав фізичної
особи”. Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з
моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за
життя спадкодавця, що помер (постума), закон передбачає лише охорону
прав такої дитини.
Саме у такому сенсі й сформульоване згадане вище правило ст.25 ЦК.
Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними
ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте не
вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила
хоча б деякий час, то визнається суб’єктом права. Це має значення,
зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така
дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе
спадкування за законом (ст.ст.1222, 1268, 1258 ЦК та інші).
Існують також суперечки щодо значення для припинення правоздатності
рішення суду про визнання фізичної особи померлою.
Оскільки ст.47 ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фізичної особи
померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі
смерті, постає питання: чи припиняється в цьому випадку правоздатність?
Виправданим видається виходити з того, що оголошення фізичної особи
померлою не припиняє її правоздатності, а лише створює презумпцію смерті
останньої в місці її проживання.
Такий висновок грунтується насамперед на трактуванні правоздатності як
природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням
суду або іншого суб’єкта публічного права.
Такий висновок має за основу також тлумачення ст.25 ЦК, де згадується
лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи.
Отже, визнання фізичної особи померлою в місці її проживання не
позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасником цивільних
відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться.
Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи
Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність (загальний
обсяг) тих цивільних прав і обов’язків, які вона може мати.
Згідно зі ст.26 ЦК фізична особа має всі особисті немайнові права,
встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права,
встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати
будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони
не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності,
законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практично будь-які
права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити
закону та моральним засадам суспільства.
Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить у
сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав,
визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства.
При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема:
Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією “Про захист
прав людини та основних свобод”; Міжнародним пактом про громадянські і
політичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р.
Держави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов’язання
забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх
території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть
виконати яке-небудь договірне зобов’язання; надавати право вільного
пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх
правосуб’єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і
сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.
Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним
цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних
осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права:
“Дозволяється все, що прямо не заборонено законом”.
На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило ст.27 ЦК,
згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не
заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним, а правовий
акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і
службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом
цивільні права та обов’язки, є незаконним.
Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції обмеження прав людини і громадянина
можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно
для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров’я, прав та
інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.
У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фізична особа
може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень,
зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст.51
Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як: арешт,
обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
