Реферат на тему:

Загальні питання гармонізації

армонізація національного законодавства будь-якої країни з міжнародним
правом, зокрема економічним, передбачає узгодження їх змісту.
Розглядаючи питання гармонізації законодавства України з міжнародним
економічним правом, передусім необхідно мати на увазі, що воно є
частиною міжнародного права, а це обумовлює потребу аналізу загальних
проблем, пов’язаних із названою гармонізацією. Загальні підходи,
властиві гармонізації права будь-якої країни з міжнародним, характерні і
для гармонізації міжнародного економічного та інших галузей міжнародного
права.

Насамперед слід зазначити, що сьогодні у світі практично не існує
держав, які б, здійснюючи свою внутрішню та зовнішню політику, не
співробітничали з іншими державами безпосередньо або через відповідні
міжнародні організації. Це, у свою чергу, вимагає від кожної з них
виваженості порівняння своїх дій з діями інших держав, а коли потрібно,
то й узгодження їх прийняттям спільних оптимальних рішень. Нині
практично всі держави розуміють, що саме так, на основі їх рівноправного
співробітництва та мирного співіснування можна досягти не лише
загального всесвітнього прогресу, а й відповідного розвитку кожної з
держав. Саме такий підхід до організації відносин з іншими державами
юридично визначений Конституцією України, Декларацією про державний
суверенітет України, Законом України «Про міжнародні договори України»
від 22 грудня 1993 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Створення та розвиток національної правової основи міжнародного
співробітництва — один із чинників, який сприяв визнанню України,
встановленню з нею дипломатичних відносин біля 160 держав світу. Вона
співпрацює нині більше ніж із 100 міжнародними організаціями. Це дає
можливість нашій країні не тільки успішно співробітничати з державами
світу в різних напрямах, а й відігравати вагому роль у забезпеченні миру
і безпеки на Землі.

Одночасно варто зауважити, що можна було б мати і більш значущі
результати щодо цього, якби своєчасно визначалися і належним чином
вирішувалися проблеми, пов’язані з активізацією діяльності України у
міжнародному співробітництві.

Однією з них, до того ж досить важливою, є проблема гармонізації
законодавства України з міжнародним правом. Зрозуміло, що від ступеня
відповідності національного законодавства будь-якої держави правовим
міжнародним стандартам багато в чому залежить ефективність її
міжнародного співробітництва з іншими державами та міжнародними
організаціями. Навіть вступ до окремих міжнародних організацій, зокрема
Європейського Союзу (сьогодні багато держав світу бажають стати його
членами, Україна теж активно діє в цьому напрямі), залежить поряд з
іншим від того, наскільки та чи інша країна готова сприйняти
інтеграційне законодавство цієї міжнародної організації.

Досліджуючи питання гармонізації національного законодавства з
міжнародним правом, головне — методологічно правильно визначити механізм
їх розв’язання. Оптимальним варіантом, як нам здається, має бути
приведення норм конституції будь-якої країни до міжнародних стандартів.
Це надзвичайно важливо, якщо взяти до уваги, що конституція є основою,
правовим фундаментом розвитку національного законодавства. Цілком
зрозуміло, що від того, наскільки повно в ній будуть враховані норми і
принципи міжнародного права, настільки повно буде відображено їх у
національному законодавстві, яке покликане розвивати конституційні
положення. Отже, є всі підстави розглядати норми та принципи
міжнародного права як правотворчий чинник розвитку конституційного та
інших галузей законодавства.

Наступним, на нашу думку, досить вагомим методологічним принципом
гармонізації законодавства нашої держави з міжнародним правом є
положення ст. 9 Конституції України, де записано: «Чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України». Реалізація цього
конституційного положення дає можливість постійно розширювати межі
національного законодавства України, збагачувати його за рахунок норм і
принципів міжнародного права, які конкретизовані, уніфіковані та
закріплені у міжнародних договорах і віддзеркалюють правові надбання
світової цивілізації. Безумовно, це значною мірою сприяє поступовому
зближенню національного законодавства нашої держави з міжнародною
правовою системою, ліквідації існуючих між ними суперечностей. А якщо
взяти до уваги, що в цьому напрямку діють й інші держави світу, то можна
дійти висновку, що міжнародне право стає своєрідним «спільним
знаменником», який об’єднує всі національні правові системи.

Таким чином, через втілення в законодавстві України норм і принципів
міжнародного права наша держава практично гармонізує свою правову
систему не лише з міжнародно-правовою системою, а й з національними
правовими системами держав світу. За роки незалежності нашої держави її
органами державної влади укладено понад 2 тис. міжнародних
(міждержавних, міжурядових та міжвідомчих) договорів. Участь Верховної
Ради України у цьому процесі регламентовано п. 32 ст. 85 Конституції
України, згідно з яким вищий законодавчий орган нашої держави
уповноважений надавати згоду на їх обов’язковість. Реалізуючи свої
конституційні повноваження, парламент України ратифікував або дав згоду
на приєднання до 580 міжнародно-правових актів з питань розширення та
активізації міжнародних політичних і зовнішньоекономічних зв’язків нашої
держави, отримання міжнародних позик і кредитів, захисту прав і свобод
людини і громадянина, діяльності України в рамках міждержавних
організацій,

направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи допуску
підрозділів збройних сил інших держав на територію України тощо.

Зокрема, Верховна Рада України ратифікувала 41 міжнародний договір
України про дружбу, взаємну допомогу та співробітництво з іншими
державами, 49 договорів, спрямованих на встановлення, розвиток та
поглиблення співпраці нашої держави з країнами світу в галузі економіки
та торгівлі, 34 — на взаємодію України з міжнародними фінансовими
організаціями, 44 — на уникнення подвійного оподаткування, 37 — на
заохочення та взаємний захист інвестицій, 17 — на введення режиму
вільної торгівлі, 15 — на регулювання міжнародних перевезень пасажирів
та вантажів.

Ратифікаційна діяльність парламенту України має тенденцію до зростання.
Якщо Верховною Радою України І скликання було ратифіковано 52 міжнародні
договори (у перший рік її діяльності — 2, у другий — 22, у третій — 28),
то парламентом ІІ скликання — вже 241 (у перший рік його функціонування
— 25, у другий — 73, у третій — 80, у четвертий — 63), а ІІІ скликання —
287 (відповідно 55, 101, 49, 82).

¤E

hOe!5@?thyYрського економічного співробітництва, Організації з питань
безпеки та співробітництва в Європі та інших міждержавних об’єднань.
Зокрема, Верховна Рада України І скликання затвердила 24 такі угоди (у
перший рік діяльності — 1, у другий — 8, у третій — 15), ІІ — 73 (у
перший рік діяльності — 11, у другий — 19, у третій — 22,

у четвертий — 21), а ІІІ скликання — 112 (відповідно 15, 44, 26, 27). Це
свідчить про серйозну ратифікаційну роботу парламенту нашої держави, що
дає можливість розглядати міжнародні договори не лише як джерело
міжнародного права, а й як джерело права України. Але щоб міжнародні
договори стали реальною складовою системи законодавства України,
необхідно докласти чимало зусиль для належного узгодження їх з даною
системою. Основну роль у вирішенні цього завдання має відіграти
вищеназваний Закон «Про міжнародні договори України». Аналіз його з
позицій сьогодення свідчить, що він потребує вдосконалення. У зв’язку з
цим 26 грудня 2002 р. Верховна Рада України прийняла його нову редакцію.

Не менш важливим у загальнотеоретичному плані є також питання про
набуття чинності міжнародними договорами з участю нашої держави,
особливо тими, що визначають систему прав та обов’язків людини і
громадянина. Вище зазначалося, що відповідно до ст. 9 Конституції
України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства нашої
держави. З цього випливає, що на них повинен поширюватися той самий
порядок набуття чинності, як і на закони та інші нормативно-правові акти
України. Даний порядок закріплений у ст. 57 Основного Закону, згідно з
якою закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й
обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку,
встановленому законом, не є чинними. Отже, як у такому випадку
розглядати чинність міжнародно-правових договорів, зокрема ратифікованих
Верховною Радою України, якщо вони у належний спосіб не доведені до
відома громадян нашої держави? Адже ще у 1993 р. Законом України «Про
міжнародні договори України» встановлено, що вони повинні публікуватись
у «Відомостях Верховної Ради України», парламентській газеті «Голос
України» та «Зібранні діючих міжнародних договорів України», чиє видання
мало забезпечити Міністерство закордонних справ України. Але, як не
прикро, ця вимога названого Закону тривалий час практично не
виконувалась, через що міжнародні договори належно не оприлюднені.

Крім того, варто звернути увагу на те, що під час подання до Верховної
Ради України на ратифікацію міжнародних договорів не подаються
одночасно, як того вимагає вказаний Закон (п. 8 ст. 7), проекти законів
про ратифікацію та зміни до законодавчих актів, які повинні
забезпечувати гармонізацію національного законодавства нашої держави з
міжнародним правом. І це слід належним чином визначити в законопроекті
про регламент Верховної Ради України.

У процесі гармонізації національного законодавства з міжнародним правом
не можна не враховувати ту обставину, що система останнього поділяється
на публічне та приватне право, властиві їм галузі, правові інститути та
норми. Безумовно, це викликає певні труднощі, якщо брати до уваги, що
подібного чіткого поділу як законодавчої, так і правової системи у нашій
та ряді інших європейських держав не існує, хоча в юридичній науці вже є
певні теоретичні розробки зазначеного питання. Звичайно, при його
вирішенні не потрібен поспіх. Адже практично неможливо автоматично
поділити правову систему будь-якої країни на публічне та приватне право.
Це особливо стосується тих держав, де зародження, розвиток і становлення
правових систем відбувалися за характерних саме для цих держав
історичних, національних умов, які не передбачали, а то й не могли
передбачити (наприклад, враховуючи особливості розвитку
соціально-економічних систем конкретних країн) поділу національного
права на публічне та приватне. Тому виникає необхідність здійснення
ґрунтовних досліджень зазначеної проблеми як на рівні національної, так
і на рівні міжнародної правової науки.

Досить непростим, з нашої точки зору, є і питання практичної реалізації
норм і принципів міжнародного права, які стали частиною національних
правових систем. Усі знають, що практично в усіх державах реалізація
норм матеріального права будь-якої галузі забезпечується, як правило,
розвитком відповідних процесуальних галузей, їх норм. Наприклад, відомо,
що цивільне, кримінальне, адміністративне та деякі інші галузі права
кореспондують з відповідними процесуальними галузями
(цивільно-процесуальним, кримінально-процесуальним,
адміністративно-процесуальним правом тощо). Якщо вести мову про
міжнародне право, то його норми та принципи не завжди реалізуються через
відповідні процесуальні норми. У ряді випадків їх просто немає. Що
роблять у такому разі держави, зокрема Україна? Їх законодавчі органи
вимушені спеціально розробляти і впроваджувати у національне
законодавство або пристосовувати до нього певні існуючі процесуальні
норми, які забезпечували б реалізацію норм і принципів міжнародних
договорів, що стали частиною правової системи конкретної країни. Отже,
наявність процесуального механізму реалізації міжнародних принципів і
норм слід також ураховувати під час розв’язання загальних проблем
гармонізації законодавства з міжнародно-правовою системою. І це, як нам
уявляється, є досить значущою проблемою, на яку повинна бути звернута
увага вчених-юристів, зокрема нашої держави.

Безумовно, з’ясування і практичне вирішення проблем гармонізації
законодавства України з міжнародним правом є одним із важливих завдань
не лише Верховної Ради України, а й інших державних органів, їх
посадових осіб, наукових установ, учених. Слід зрозуміти, що побудувати
досконалу національну законодавчу систему без урахування міжнародного
права сьогодні практично не може жодна держава, тому що немає такої, яка
б не здійснювала тією чи іншою мірою міжнародне співробітництво. Ось
чому від рівня узгодженості національних правових систем з міжнародним
правом багато в чому залежать рівень міжнародного співробітництва
будь-якої держави світу та її авторитет.

Література

Міжнародне співробітництво України у правовій сфері.- Харків: Фоліо,
1975.- 408с.

Наукові праці Одеської національної юридичної академії.- Одеса: Юридична
література, 2002.- 324с.

Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні.- Львів: ЛНУ,
2002.- 312с.

Дахно Іван Іванович Міжнародне економічне право.- К.: МАУП, 2000.- 158с.

Міжнародне право в схемах і таблицях: Навчальний посібник(для студентів
юридичного факультету)/ Укладач Бичківський О.П.- Запоріжжя: ЗДУ, 2002.-
210с.- 9.58

Г

Похожие записи