Реферат на тему:

Загальна теорія держави і права правова система ради Європи:
міжнародно-правові та загальнотеоретичні аспекти

Початок ХХІ ст. – це період переходу до якісно нової інфраструктури
світопорядку (світового устрою). Процес змін на сучасному етапі охопив
усі сфери суспільного життя. Найбільш очевидним проявом цих процесів є
глобалізація та регіоналізація, особлива роль у здійсненні яких
відводиться як універсальним, так і регіональним (зокрема, європейським)
міждержавним організаціям.

Ідея об’єднання європейських держав започаткована у далекому минулому.
Вже з ХІ ст. виникають уявлення про Європу як про щось єдине, та лише у
ХУІ ст. утвердилися гуманістичний і пацифістичний напрями європеїзму.
Намагання створити єдину Європу на початку ХІХ ст. шляхом війни зазнали
невдачі, однак сприяли утворенню першого загальноєвропейського
об’єднання – Священого союзу 1815р. ХІХ ст. характеризувалося не тільки
всесвітньою могутністю Європи, а й чітко вираженим європоцентризмом. До
30-х років ХХ ст. європеїзм стає духовною традицією, яка не відповідає
реальній історії Європи. Приреченість будь-яких проектів об’єднання
Європи була визначена Другою світовою війною. У післявоєнній Європі
утворилися дві протилежні системи з різним суспільним устроєм, які
унеможливлювали формування єдиної Європи.

У західній системі ідея «єдиної Європи» трансформувалася у конкретні
політичні ініціативи, європейські держави виявили спільний інтерес до
економічної перебудови континенту. Одночасно з процесом економічної
інтеграції розпочався процес політичного та військового співробітництва.
З 1949р. розпочала роботу Рада Європи – регіональна міжурядова
організація, яка мала на меті досягнення єдності її членів та сприяння
економічному і соціальному прогресу, розвитку культури, науки і
управління, а також підтримання та подальшу реалізацію прав людини та
фундаментальних свобод [1, с. 9].

На момент підписання Cтатуту Ради Європи (5 травня 1949р.) до складу
організації входили 10 держав, а на початок 2000р. вона вже об’єднувала
41 європейську державу, в тому числі більшість держав центральної і
східної Європи. Рада Європи є однією з авторитетніших та найбільш
представницьких європейських регіональних міждержавних організацій.

Створена вона була з метою досягнення єдності між державами – учасницями
для захисту й здійснення ідеалів та принципів, які є спільним надбанням,
а також сприяння їхньому економічному і соціальному прогресу [2,
с. 708].Російський учений С. Глотов виділяє три головних її завдання: 1)
політичне; 2) культурне; 3) соціальне [3, с. 395]. Зокрема, це захист та
зміцнення плюралістичної демократії та прав людини; надання допомоги
країнам Центральної та Східної Європи у проведенні та активізації
політичних, законодавчих і конституційних реформ; широка політична та
правова діяльність, уніфікація європейського законодавства, прийняття
конвенцій, що мають обов’язковий характер для держав, що входять до Ради
Європи; сприяння усвідомленню та розвитку європейської культурної
самобутності; пошук спільних шляхів вирішення соціальних проблем
(зокрема таких, як національні меншини, ксенофобія, релігійна, расова,
етнічна нетерпимість, захист навколишнього середовища, біоетика, СНІД,
наркоманія) [4, с. 9].

Інші вчені вважають, що головним у роботі Ради Європи є створення
ефективної системи захисту у сфері прав людини, забезпечення правового
регулювання поведінки держав у цій галузі [5, Х;6, с. 279]. Ці
твердження ґрунтуються на тому, що держави – учасниці Ради Європи
трансформували основні принципи Загальної декларації прав людини 1948 р.
в юридичні зобов’язання шляхом створення ефективної системи міжнародних
судових гарантій прав людини, а тому пріоритетом у роботі Ради Європи є
захист прав та свобод людини.

Упродовж більш ніж 50-річного періоду функціонування Ради Європи
сформувалася особлива правова система. В основу її формування покладені
загальноєвропейські закономірності розвитку, інтеграційні процеси,
зумовлені впровадженням у практику ідеї «єдиної стабільної Європи».
Формування правової системи Ради Європи відбувалося під впливом як
романо-германського, так і англо-американського типів правової системи,
а також відповідно до принципів міжнародного універсального права.

Як відзначає І.С. Чиж, правова система Ради Європи охоплює:

право Ради Європи як сукупність юридичних норм, обов’язкового і
рекомендаційного характеру та їхніх офіційних джерел (конвенцій та інших
джерел), що є частиною сучасного міжнародного гуманітарного права;

юридичну практику – діяльність політико-правових інститутів Ради Європи
у сфері захисту прав людини та вирішення інших статутних завдань, які
формують прецедентне право;

основні інститути Ради Європи [7, с. 65].

Відтак, як і будь-яка інша правова система, Рада Європи складається з
трьох головних частин: інституційної, нормативної, функційної.

До інституційної частини входять суб’єкти права, що є елементами
будь-якої правової системи. Головним елементом правової системи Ради
Європи є держава – учасниця, яка частину своїх повноважень передає
міждержавній організації, внаслідок чого міждержавна організація набуває
правосуб’єктності, відповідного правового статусу, виражає спільні
інтереси держав – учасниць. Хоча, відповідно до принципів міжнародного
права, вона є вторинним суб’єктом права – похідним від держави.

Оскільки предметом регулювання у праві Ради Європи є дотримання прав і
свобод людини, суб’єктом міжнародного права, згідно з правовими актами
Ради, є людина (громадянин певної держави, права якого порушені).

Забезпечення належної взаємодії між елементами (суб’єктами) правової
системи з метою досягнення належного правопорядку у галузі забезпечення
прав людини покладається на Раду Європи як міждержавну організацію.
Статут Ради Європи закріплює відповідні її права та обов’язки, (тобто
міжнародно-правовий статус), які реалізуються через утворювані нею
органи, що виконують правотворчі, правозастосовні та правотлумачні
функції.

Головними органами Ради Європи є Комітет Міністрів, Парламентська
Асамблея, Конгрес місцевих і регіональних органів влади Європи,
Секретаріат. У складі Ради Європи функціонує Європейський суд з прав
людини, Європейський центр молоді, Постійна конференція місцевих та
регіональних органів влади Європи, та інші. Цей перелік може змінюватися
внаслідок реформування системи, перегляду головних програм та ін. Так
«внутрішню» реформу Ради Європи 1997-1998рр. проводили у зв’язку з
географічним розширенням Ради Європи, наслідком якого було встановлення
загальноєвропейської системи, що вплинуло на політичний, фінансовий,
кадровий аспекти, функціонування організацій.

Внутрішня реформа мала на меті оптимізацію роботи структур Ради,
створення нових програм, кадрові зміни, пошук додаткових засобів для її
фінансування, налагодження взаємодії між її органами тощо. Однак
необхідною є і «зовнішня» реформа, що сприяла б удосконаленню відносин з
Євросоюзом ОБСЄ, НАТО та іншими європейськими міжнародними
організаціями, визначенню місця Ради Європи у регіональній системі
співробітництва, активізації взаємодії з парламентами держав – учасниць
тощо.

Досить тісно з інституційною взаємодіє, пересікається функційна частина
правової системи.

Аналізуючи напрями діяльності Ради Європи та функції, які виконують її
органи, можна відзначити, що більшість завдань Ради Європи, передбачених
у її Статуті, здійснюються через правотворчу та правозастосовну
діяльність.

Так Вищий орган Ради Європи – Комітет Міністрів обговорює політичні
аспекти співробітництва, виробляє програму діяльності Ради Європи,
розглядає рекомендації Парламентської асамблеї тощо. Правотворчі функції
полягають у прийнятті рекомендацій урядом держав – учасниць, які мають
зобов’язувальну силу тільки стосовно держав, що їх ратифікували. Комітет
Міністрів може робити запити до урядів держав – учасниць про хід
виконання таких рекомендацій [8, с. 136].

У випадках важливих порушень Комітет Міністрів може призупинити право
держави – учасниці на представництво у Раді Європи, просити вийти її з
Ради або виключити таку державу.

Комітет здійснює нагляд за імплементацією державами – учасницями
конвенцій та інших угод, наглядає за дотриманням державами рішень
Європейського суду з прав людини.

Комітет Міністрів приймає декларації, та резолюції з актуальних,
політичних питань. Часом його рішення є основою для європейських
конвенцій та угод (які після ратифікації набирають юридичної сили). Ще
одним із основних органів Ради Європи є Парламентська Асамблея, яка
виконує консультативні функції. Згідно зі ст. 22 Статуту Ради Європи,
«Асамблея є дорадчим органом, який обговорює питання, що належать до її
компетенції та надсилає комітету Міністрів свої висновки у формі
рекомендації» [2, с. 712]. ПАРЄ приймає резолюції, хартії, конвенції,
які визначають головні напрями діяльності Комітету Міністрів,
національних урядів, парламентів та політичних партій, розробляє
різноманітні міжнародні договори; формує основи європейської нормативної
системи. Документи Парламентської Асамблеї не мають обов’язкової сили,
але ними керуються у своїй діяльності Комітет Міністрів, національні
уряди, парламенти, партії, здійснюючи відповідні повноваження.

Забезпечення ж таких повноважень, як захист прав людини, покладається на
Європейський суд з прав людини. Кількість справ, які розглядає цей
судовий орган, з року в рік зростає [9, с. 8]. Він діє лише у межах
своїх повноважень, наданих державами, і ухвалює рішення у разі порушення
ними міжнародних зобов’язань у галузі прав людини (взятих на себе згідно
з Європейською конвенцією про права та основні свободи людини (1950р.).
Європейський суд з прав людини виносить рішення, обов’язкові для держав
– учасниць (відповідачів по справі), проте і для інших держав вони
виступають правовими стандартами у галузі захисту прав людини,
встановлюючи відповідність національного законодавства праву Ради
Європи.

???????¤?$????w?аві рішень Європейського суду з прав людини здійснили і
здійснюють низку реформ стосовно управлінських органів, судової системи,
законодавчих актів, змінили підхід до вирішення багатьох важливих
проблем. Це свідчить про наявність міжнародної системи ефективних
засобів врегулювання тих відносин, які, як правило, підпадали під вплив
національного законодавства.

Постановляючи рішення, Європейський суд з прав людини здійснює
правозастосовну, а у ряді випадків правотворчу та правотлумачувальну
діяльність. Рішення суду можуть стати правовими прецедентами або судовою
практикою, що містить роз’яснення змісту норми, тобто у цій частині є
інтерпритаційним актом). Так, трактуючи положення Конвенції 1950р.,
Європейський суд з прав людини відзначав, що Конвенція є договором, який
розвивається, а тому підлягає тлумаченню у світі сучасних умов. При
цьому Європейський суд тлумачить не тільки міжнародні договори, але й
свої рішення, надає консультативні поради з правових питань, які
стосуються тлумачення Конвенції 1950р. та протоколів до неї.

Отже, прецеденти Європейського суду можна розділити на такі, що є
джерелами права (тобто містять основну юридичну норму, якої раніше не
було) та інтерпретаційні прецеденти, які можуть містити додаткову
юридичну норму (субсидарну). Судова практика може і не створювати нових
норм права, і тоді вона у частині роз’яснення змісту чинних норм є
інтерпретаційною практикою.

Отже, на підставі викладеного відзначимо, що правова система Ради Європи
має внутрішню структуру, що складається із стійкої єдності суб’єктів
міжнародного права, а також зв’язків між ними, які об’єктивуються через
поведінку, діяльність суб’єктів здебільшого у правові відносини. Ці
відносини передусім є міждержавними, владними, хоча існує також незначна
кількість неміждержавних (невладних). Проте, ця структура була б
неповною, а система б не функціонувала б, якби у ній не було третьої її
частини – нормативної, яка виконує головну роль у виникненні зв’язків
між суб’єктами.

Найперше, це стосується права Ради Європи (сукупності юридичних норм) та
зовнішніх форм його об’єктивізації, хоча деякі автори під правом Ради
Європи розуміють сукупність принципів і норм, що містяться в
європейських конвенціях і регулюють відповідно відносини між державами –
учасницями цих конвенцій [10, с. 124].

Проте, хоч нормативна частина правової системи Ради Європи містить як
систему права, так і форми об’єктивації норм права, що її складають,
однак поряд з цим вона функціонує у правовому просторі, де
«пересікаються» як норми міжнародного права (універсального та
регіонального), так і внутрідержавного.

Предметом регулювання досить часто є відносини щодо забезпечення
(регулювання, охорони та захисту) прав людини [11, с. 10], тому,
створюючи відповідні юридичні (міжнародно-правові) норми, держави
узгоджують свої інтереси, формулюють їх відповідно до основних принципів
міжнародного права. Щоб відповідати інтересам більшості держав, норми
уніфікуються, їм надається абстрактний характер, декларативність, а це у
свою чергу визначає особливий характер застосування заходів примусу,
наприклад призупинення членства у Раді Європі.

У літературі оспорюється позиція низки авторів стосовно внесення до
права Ради Європи норм рекомендаційного характеру, оскільки вони
фіксуються у політичних, а не юридичних джерелах, і крім того вони не
підлягають ратифікації, а тому недотримання їхніх положень не викликає
юридичних наслідків [10, с. 126].

Правові норми створені у правовій системі Ради Європи мають низку
особливостей. Вони відповідають головним ознакам правової норми, тобто
мають загальний характер і здатні регулювати відносини, що ж до їх
обов’язковості, то ця ознака притаманна їм не завжди (наприклад, у
випадку, коли держава не ратифікувала Конвенцію).

У сучасних умовах зростає роль загальних (загальновизнаних) норм, що
містять загальнообов’язкове правило поведінки (відповідно зростає і
кількість приписів прямого регулювання). Водночас саме абстрактний,
універсальний характер, норм, що фіксуються у таких міжнародних
договорах, як конвенції, дає можливість найбільш ефективно їх виразити
саме у декларативних приписах.

Особливість виявляється і у способах, формах об’єктивізації норм
назовні, як правило, це міжнародно-правові договори та судові
прецеденти.

Радою Європи розробляються та приймаються загальноєвропейські конвенції
з різних питань співробітництва, проте стосуються вони у першу чергу
захисту прав людини. І хоча Конвенція є видом міжнародно-правового
договору, вона, на відміну від двосторонніх договорів, охоплює більш
широке коло відносин та суб’єктів, є ефективнішою та більш економічною.
Водночас приписи мають абстрактний, декларативний характер, що не
забезпечує однозначності у розумінні змісту, потребує його
інтерпретації, в чому і залежить від судової діяльності.

І хоча конвенції та судові прецеденти як основні джерела права
взаємодоповнюють один одного, оптимального їх поєднання не було
досягнуто, що в свою чергу дещо знизило рівень нормативності правової
системи.

Проте і міжнародно-правові договори, і судові прецеденти містять ті
загальноєвропейські правові стандарти, що є необхідними для реформування
національного законодавства. І хоча офіційні документи не дають
визначення терміна «стандарти Ради Європи», у правовій практиці під ними
розуміють сукупність обов’язкових вимог, що містяться в основних
зовнішніх формах права Ради Європи, особливо у міжнародно-правових
договорах, укладених державами – учасницями. Насамперед такі стандарти
стосуються дотримання прав та свобод людини, хоча цим не обмежуються.
Так у підсумковій Декларації другого Саміту Ради Європи 11 жовтня 1997р.
підкреслювалася визначальна роль Ради Європи у встановленні стандартів у
галузі прав людини, а також вклад Організації у розвиток міжнародного
права через європейські конвенції.

Ускладнення відносин у правовій системі Ради Європи потребує збільшення
приписів прямого регулювання, які б сприяли однозначності у поведінці
держав. Але це можливо лише шляхом фіксації таких приписів у
нормативно-правових актах, що створюються правотворчим органам. Проте
створення такого органу Радою Європи видається недоцільним.

Аналізуючи генезис правової системи Ради Європи, необхідно згадати, що
потреба у такій міждержавній організації виникла у той період розвитку
регіону, коли існували так звані полярні системи – західна та східна.
Рада Європи забезпечувала баланс інтересів на континенті за рахунок
здійснення тих цілей та завдань, що згадувалися вище. Згодом потреба у
виконанні багатьох завдань відпала і правова система виконувала лише
завдання щодо захисту прав людини. Крім того, у регіоні почали
з’являтися інші міждержавні організації економічного,
військово-політичного характеру, які охопили різні сфери суспільного
життя і сприяли його структуризації, інституалізації, реалізації, ідеї
«єдиної Європи». Низка цих організацій припинила своє існування або
трансформувалася у структурні частини інших організацій. На сучасному
етапі найважливіша роль у структуруванні суспільного життя відводиться
Європейському Союзу, напрямки діяльності якого охоплюють чим раз більше
коло питань у регіоні і є підстави говорити про таку тенденцію його
розвитку, як формування не тільки європейської регіональної економічної,
але і політичної та правової систем.

Рада Європи, виконавши свої завдання (завершивши своє розширення,
налагодження механізму захисту прав людини), відповідно до головних
засад системного підходу, повинна трансформуватися. В іншому разі вона
може стати не тільки неефективною, але й шкідливою в еволюційному
розвитку регіональної соціальної системи, яка відповідатиме новому рівню
розвитку Європи ХХІ ст. Проте у сучасних умовах такої загрози немає,
оскільки правова система Ради Європи функціонує хоч і у вузькій галузі
відносин, проте розвивається і на сучасному етапі є достатньо
ефективною.

Викладене дає підстави для визначення особливостей правової системи Ради
Європи. До них можна віднести: 1) функціонування її у межах, визначених
установчим документом (Статутом), та відповідно до загальновизнаних
міжнародних (універсальних та регіональних) норм та принципів; 2)
наявність головних елементів – суб’єктів міжнародного права; 3)
наявність універсальних, загальних міжнародно-правових норм, що
утворюють систему права; 4) наявність таких головних джерел права, як
міжнародно-правовий договір та судовий прецедент, перший з яких має
домінуючу роль; 5)наявність у Європейського суду з прав людини
правотворчих функцій; 6) наявність у правовій системі ефективних засобів
нормативно-правової уніфікації.

Виходячи із головних засад системного аналізу, відзначимо, що правова
система Ради Європи, володіючи низкою основних властивостей: наявністю
головних елементів – суб’єктів права, здатністю до виконання головного
призначення – встановлення зв’язків між суб’єктами, наявністю
посередницької системи – норм права та зовнішніх форм їх виразу (джерел
права) тощо, водночас не є підсистемою соціальної системи певного
суспільства (а діє у соціальному просторі держав – учасниць), охоплює
вузький соціальний зріз, як правило, захист прав людини та деякі інші
відносини. Відтак вона не може забезпечувати досягнення такої мети як
становлення європейського правопорядку в цілому, хоча це можливо у
галузі прав людини.

Наступним кроком до формування єдиного європейського правового простору
стало утворення Європейського Союзу.

Література

Татам Алан. Право Эвропейського Союзу. – К.: Абрис, 1998.

Действующее международное право: В 3 т – М.: Изд-во Моск. Независимого
ин-та междунар. права, 1999. – Т.1.

Глотов С.А. Россия и Совет Европы: политико-правовые проблемы
взаимодействия. – Краснодар, 1998.

Глотов С.А. Совет Европы как политико-правовой институт: Логические
схемы и таблицы. – Краснодар, 1999.

Дженис М., Кей Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав человека
(Практика и комментарии). – М.: Права человека, 1997.

Международное право. – М.: Международные отношения, 2000.

Чиж І.С. Україна в Раді європи. – К.: Парламентське вид-во, 2001.

Право Совета Европы и Россия: Сборник документов и материалов. – 2-е
изд., доп. – Краснодар, 1996.

Энтин М.Л. Международные гарантии прав человека: Опыт Европы. – М.,
1997.

Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Рада Європи: політико-правовий механізм
інтеграції. – К.: Видав. Дім «Юридична книга», 2000.

Европейское право в области прав человека (практика и комментарии). –
М.: Права человека, 1997.

Похожие записи