Реферат на тему:

Загальна характеристика зобов’язальних правовідносин

ПЛАН

1. Поняття та склад зобов’язання

2. Підстави виникнення зобов’язань

3. Система цивільних зобов’язань

1. Поняття та склад зобов’язання

Інститут зобов’язального права поряд з Інститутом власності посідає
важливе місце в системі цивільного права України. Зобов’язальне право
охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові
відносини, що складаються у зв’язку з передачею майна, наданням послуг,
виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.
Зобов’язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про
зобов’язання та окремі види зобов’язань.

Характеризуючи поняття зобов’язання, передусім слід відзначити, що
зобов’язання — це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних
правовідносин включає в себе суб’єктивне право (в зобов’язальних
правовідносинах — це право вимоги) і відповідний йому обов’язок, або,
іншими словами, права та обов’язки на стороні кожного учасника
правовідносин (наприклад, права та обов’язки продавця і покупця,
підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання
яких спрямовуються зобов’язання, є досить широким. Форми зобов’язань
набувають і нормальні відносини між суб’єктами цивільного права, які
пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та
ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних,
недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання
або збереження майна).

Досить широким є і коло можливих учасників зобов’язальних відносин.
Зобов’язання можуть виникати: а) між юридичними особами; б) між
юридичними та фізичними особами;

в) між фізичними особами.

Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в
зобов’язаннях за суб’єктним складом, за їх характером та цільовим
призначенням певні спільні риси — і юридичні, і економічні. В ст. 151 ЦК
України передбачається, що на підставі зобов’язання одна особа (боржник)
зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то:
передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від
певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його
обов’язків. Зобов’язальні правовідносини, які регулюються нормами
зобов’язального права, мають певну автономію в цивільно-правових
відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов’язань,
як специфічного виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці
особливості?

По-перше, зобов’язання опосередковують процес переміщення майна або
інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким
чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця
ознака дає можливість відмежувати зобов’язання від особистих немайнових
відносин, але це не виявляє специфіки зобов’язань щодо інших
цивільно-правових майнових відносин.

По-друге, оскільки зобов’язання опосередковують процес руху майна, яке
може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім
особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб’єктом,
а відтак— мають відносний характер. Цим зобов’язання відрізняються від
цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім — від
правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на
суб’єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об’єкта
цих правовідносин.

По-третє, якщо юридичним об’єктом правовідносин власності є пасивна
поведінка зобов’язаних осіб, то у зобов’язаннях, які опосередковують рух
майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій.
Досить рідко на учасника зобов’язання покладається виконання пасивної
функції. Так, власник майна, яке передане в найом, не повинен
перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від
правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного
об’єкта зобов’язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до
позитивних дій суб’єктів. Так, обов’язок наймодавця не перешкоджати
наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше
позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає
специфіка зобов’язань з точки зору характеристики юридичного об’єкта.

По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший
план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти,
користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для
юридичного змісту зобов’язань набуває надана управомоченому суб’єктові
можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. Саме тому в
зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право дістало назву права
вимоги, а обов’язок— боргу. Управомочена особа називається кредитором, а
зобов’язана — боржником. О.С. Йоффе, спираючись на легальне визначення
зобов’язання, узагальнив його ознаки і сформулював теоретичне поняття
зобов’язання як закріплені цивільним законом суспільні відносини по
переміщенню майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна
особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення
певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій1.

Елементи зобов’язання. Оскільки будь-яке зобов’язання є цивільними
правовідносинами, зобов’язання складаються з тих самих елементів, що
формують будь-які інші цивільні правовідносини.

Разом з тим ці елементи мають певні особливості, які відображають
специфіку самих зобов’язань. У зарубіжному цивільному законодавстві,
зокрема у Французькому цивільному кодексі, поняття зобов’язання іноді
застосовується як синонім поняття договору. Так, ст. 1101 ФЦК визначає
предмет договору і предмет зобов’язання. В подальшому в інших статтях
терміни «договір» і «зобов’язання» використовуються як тотожні.
Найбільшу деталізацію поняття зобов’язання дістало у французькій
цивілістичній літературі. Слід зазначити, що автори, які звертаються до
даного питання, розрізняють зобов’язання як родове поняття і договір як
одну з підстав його виникнення. Щодо німецького цивільного права, то
воно, більше ніж інші цивільні кодекси капіталістичних країн, пішло
шляхом побудови загальних понять, які стосуються зобов’язань. Так, у §
241 В6В подано визначення зобов’язання: «На підставі зобов’язання
кредитор управомочений вимагати від боржника надання. Надання може
полягати і в утриманні».

Суб’єкти зобов’язання. Суб’єктами зобов’язання, як і будь-яких цивільних
правовідносин, можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи.
Правомочна сторона у зобов’язальних правовідносинах дістала назву
кредитора, а зобов’язана — боржника. У деяких зобов’язаннях один із
суб’єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно як боржник.
Наприклад, у зобов’язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є
тільки кредитором, а заподіювач шкоди — завжди боржником. Однак
здебільшого кожен з учасників зобов’язання є водночас і кредитором, і
боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу,
замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орендодавець у
договорі оренди. Ці положення відображено і в проекті ЦК України. Так, у
ч. 2 ст. 548 проекту ЦК України передбачається, що у випадку, коли кожна
із сторін зобов’язання має обов’язок на користь іншої сторони, ця
сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона
зобов’язана вчинити на її користь, і водночас її кредитором у тому, що
вона має право від неї вимагати.

Відкрите акціонерне товариство «Дніпроагробуд» (м. Дніпропетровськ)
уклало договір будівельного підряду з товариством з обмеженою
відповідальністю «Дніпрополіс», відповідно до якого ВАТ «Дніпроагробуд»
повинно було збудувати З сховища для зберігання харчових продуктів, а
ТОВ «Дніпро-поліс» після здачі договірних об’єктів в експлуатацію
оплатити підрядчикові вартість робіт і матеріалів у сумі 525 тис. грн.

У наведеному прикладі обидві сторони — ВАТ «Дніпроагробуд» і ТОВ
«Дніпро-поліс» — мають обов’язки одна перед одною.

ВАТ «Дніпроагробуд» є боржником щодо будівництва і передачі сховищ і
водночас кредитором щодо їх оплати в сумі 525 тис. грн.

ТОВ «Дніпро-поліс» є боржником щодо сплати вартості сховищ і водночас
кредитором щодо їх передачі.

Такі зобов’язання мають назву двосторонніх.

У зобов’язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх
називають третіми особами. За загальним правилом, зобов’язання не
створює обов’язків для третіх осіб. Але у випадках, передбачених
домовленістю сторін, зобов’язання може породжувати для третіх осіб права
щодо однієї чи обох сторін зобов’язання.

Об’єкти зобов’язання. Юридичним об’єктом зобов’язання, як і будь-яких
цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов’язаної особи.
Однак характерною рисою зобов’язання є те, що на перший план у
зобов’язанні виступають позитивні дії боржника, а чисто негативна
поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише
доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім
того, якщо обидва суб’єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то
в такому зобов’язанні можна виділити два юридичні об’єкти — дії кожного
учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад,
у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають
боржниками, а саме: продавець зобов’язаний передати майно, а покупець
зобов’язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об’єктами водночас
виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по
оплаті майна (які здійснює покупець).

Що стосується матеріального об’єкта, то в ряді зобов’язань за наявності
двох юридичних об’єктів існує тільки один матеріальний об’єкт.
Наприклад, у безоплатному договорі зберігання майна буде один-єдиний
матеріальний об’єкт — майно, яке здане на зберігання. Якщо ж ми
звернемося до юридичних об’єктів, тобто до тих дій, які сторони повинні
вчинити, то в цьому випадку буде також два юридичні об’єкти:

1) збереження майна зберігачем;

2) своєчасне одержання майна поклажодавцем. У ряді зобов’язань (зокрема
в тих, які виникають з сплатних договорів) двом юридичним об’єктам
відповідають два матеріальні об’єкта. Наприклад, у поширеному договорі
купівлі-продажу двом юридичним об’єктам (передача майна та передача
грошей) відповідають і два матеріальні об’єкти — майно та гроші.

( , j l p ¬ e

i

0`3j3?61/46nssIAµ§?§??„Aµ}wlwlwlwlwlwlwlwlwew}wlw}

( j ® J

TH“oocoaocococococococococoaocococococoaocTHoNaocococococococococoaococo
cocoaoEoaoco

ae?O…oooooooooooooooooooooooooooo

ЦК України випливає особливість змісту зобов’язальних правовідносин,
яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права
вимоги, а обов’язок боржника має форму боргу, як обов’язку виконання
вимоги кредитора.

Оскільки зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст
їх становлять суб’єктивні права та обов’язки також майнового характеру.

Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов’язання не завжди
вичерпується правом вимагати вчинення виключно дій майнового характеру
(або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право також
вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов’язання не обмежується
правом вимагати вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу,
пристосування і т. п. майна або взагалі тим чи іншим чином пов’язані з
майном (наприклад, внаслідок оплатності). Змістом зобов’язання може
охоплюватися право вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має
серйозний характер, потребує захисту та заслуговує на захист дії особи
(позитивної або негативної).

Особливе місце у зобов’язальних відносинах посідають санкції, їх
встановлюють з метою забезпечити захист відповідних правовідносин від
порушення. Виходячи із загальних положень, які характеризують метод
цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий захист здійснюється в
судовому порядку шляхом закладення позову про відновлення порушеного
майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в
зобов’язанні вважаються будь-які примусові заходи, що охороняють
зобов’язання в разі його порушення. Певною мірою цивільний позов є
важливою формою санкції в її широкому тлумаченні.

2. Підстави виникнення зобов’язань

Зобов’язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з
обставин, передбачених законом у якості юридичних фактів.

Частина 2 ст. 151 ЦК України серед підстав виникнення зобов’язань
називає договір та інші підстави, передбачені ст. 4 ЦК України. Таким
чином, зобов’язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів) як передбачених законом, так і не
передбачених законом, але таких, що не суперечать йому;

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також
винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або
збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових
наслідків.

Угоди (у тому числі договори). Не випадково серед юридичних фактів, з
яких виникають зобов’язання, договір визначений спеціально у ст. 151 ЦК
України. Саме цим підкреслюється значення і питома вага цивільних
договорів для виникнення зобов’язань. Договір виконує функцію
безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов’язання. Це
означає, що права та обов’язки сторін, які становлять зміст
зобов’язання, виникають із самого договору і не потребують інших
факторів.

Так, закрите акціонерне товариство «Консул» уклало договір оренди
виробничого приміщення у м. Львові із фірмою «Либідь». Після укладення
зазначеного договору між сторонами — ЗАТ «Консул» та фірмою «Либідь» —
виникло зобов’язання, зміст якого полягав у тому, що ЗАТ «Консул» має
право вимагати передачі йому в тимчасове сплатне користування
виробничого приміщення, зазначеного в договорі оренди, а фірма «Либідь»,
надавши це приміщення, має право вимагати сплати орендної плати в
розмірі і строк, передбачені укладеним між ними договором.

Проект ЦК України значно розширив перелік цивільно-правових договорів, з
якими пов’язується виникнення зобов’язань. Серед них нові договори, які
не регулюються чинним ЦК України: договори лізингу, франчайзингу,
факторингу, довірчого управління майном тощо.

Не тільки договори, а й односторонні угоди можуть утворю вати
зобов’язання. Так, з публічної обіцянки нагороди відповідно до ст. 435
ЦК України виникає обов’язок організації, яка оголосила конкурс,
виплатити обіцяну винагороду особі, яка визнана гідною винагороди.

У проекті ЦК України перелік зобов’язань, що виникають з односторонніх
позитивних дій, значно розширений. До них також віднесені: ведення чужих
справ без доручення, запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування
здоров’я та життя іншій особі.

Адміністративний акт. У зв’язку із розширенням ринкових засад в
економіці зменшується питома вага адміністративних актів у загальному
обсязі підстав виникнення зобов’язання. Це безпосередньо пов’язано з
тим, що акти планово-розпорядчих органів, які були підставами виникнення
більшості господарських зобов’язань за участю соціалістичних
організацій, у сучасних умовах практично не застосовуються в цивільному
обороті.

Однак можливість виникнення цивільних зобов’язальних правовідносин
безпосередньо з адміністративних актів хоч і значно звузилася, але не
виключається.

Значно частіше трапляються випадки, коли адміністративні акти не
безпосередньо створюють зобов’язання, а у сукупності з іншими
підставами.

В юридичній літературі М.М. Агарков обґрунтував «теорію юридичного
складу». Вона зводилася до того, що зобов’язання виникали не простат з
планово-розпорядчого акта, а з юридичного складу, до якого, поряд з
адміністративним актом входив і договір.

У ряді випадків виникнення зобов’язань пов’язують із фактичним складом2.

Заподіяння шкоди та інші неправомірні дії. Цивільні зобов’язання
покликані не тільки регулювати відносини, які спрямовані на задоволення
нормальних потреб громадян та організацій: передачу майна, використання
робіт, надання послуг тощо. Поряд із регулятивною функцією зобов’язання
також виконують охоронну функцію. Такі охоронні зобов’язання виникають з
неправомірних дій — заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого
майна без достатніх підстав та ін.

Проект ЦК України до цієї групи підстав виникнення зобов’язань відносить
створення небезпеки (загрози) життю і здоров’ю фізичних осіб, а також
їхньому майну та майну юридичних осіб.

Однак, хоч такі зобов’язання виникають із неправомірних дій, самі вони
спрямовані на досягнення правомірного результату — відновлення
порушеного майнового становища учасників майнового обороту.

3. Система цивільних зобов’язань

Класифікація зобов’язань, як і інших правових інституцій, пов’язана перш
за все з необхідністю визначення відповідних критеріїв для поділу цих
інституцій на відповідні класифікаційні групи або ряди. В науці
цивільного права не раз робилися спроби систематизувати зобов’язання за
різними принципами.

Так, І.Б. Новицький виділяв відповідно три групи зобов’язань: а)
зобов’язання, які виникають на підставі або у зв’язку з
народногосподарським планом; б) зобов’язання, які не охоплені
соціалістичним плануванням; в) зобов’язання, які сприяють правильному
розвиткові відносин у кожній із попередніх груп.

М.М. Агарков, взявши за підставу класифікації мету, якій
підпорядковуються зобов’язальні правовідносини, виділив інші
класифікаційні групи: а) зобов’язання, що забезпечують виконання
народногосподарського плану; б) зобов’язання, які безпосередньо мають на
меті охорону та забезпечення майна держави; в) зобов’язання, що
забезпечують розвиток та охорону інших гарантованих суспільних відносин.

Неважко встановити, що наведені підходи правознавців, закладені в основу
систематизації зобов’язань, були суцільно пов’язані із особливостями
майнового обороту в межах планово-розподільчої економіки і зумовлені
відповідною метою — визначити планові завдання та державні інтереси як
безумовні пріоритети.

М.В. Гордон запропонував об’єднаний критерій для класифікації
зобов’язань, який сполучав економічні та юридичні ознаки зобов’язань. Цю
точку зору поділяв і О.С. Йоффе. Побудована за комбінованим критерієм
система зобов’язань має такий вигляд:

1) зобов’язання з сплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка,
контрактація, міна, довічне утримання);

2) зобов’язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий
найом, найом жилого приміщення);

3) зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або
користування (дарування, позичка);

4) зобов’язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне
будівництво);

5) зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);

6) зобов’язання з перевезень (залізничних, морських, річкових,
повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

7) зобов’язання з кредитних розрахунків (позика, банківське
кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові
правовідносини, чек, вексель);

8) зобов’язання зі страхування (майнове та особисте страхування);

9) зобов’язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян,
спільна діяльність організацій);

10) зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна
обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, які виникають внаслідок
заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або
збереження майна).

Прибічники цієї класифікації зобов’язань звертали увагу на те, що вона
відповідає меті передусім вивчення цих зобов’язань, тобто має науковий
характер. Кожній з наведених груп зобов’язань властиві специфічні
ознаки, а кожне окреме зобов’язання забезпечується особливим юридичним
нормуванням1.

Таким чином, межі будь-якої систематизації, ступінь її глибини та
деталізації, спрямованість і визначеність критеріїв зумовлюються перш за
все метою, з якою вона здійснюється.

Так, при побудові особливої частини зобов’язального права (розділ III
книги п’ятої) були виділені договірні зобов’язання і окремо недоговірні.
До першої групи віднесено купівлю-продаж, дарування, ренту, довічне
утримання, найом, найом житла, позичку, підряд, перевезення, зберігання,
страхування, доручення, комісію, довірче управління майном, позику,
кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки,
франчайзинг та спільну діяльність; до недоговірних зобов’язань —
публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення,
запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування здоров’я та життя
іншій особі, заподіяння шкоди, створення небезпеки (загрози) життю та
здоров’ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.

Похожие записи