Загальна характеристика законодавства України про захист прав споживачів

В умовах посилення монополізації економіки стало очевидним, що споживач
є незахищеною стороною у взаємовідносинах з підприємцями. Ця проблема
пов’язувалась також зі створенням могутньої рекламної індустрії та
розвитком засобів масової інформації, зростанням обсягів виробництва
предметів довгострокового користування, використанням хімічних
продуктів, синтетичних та інших штучних матеріалів, розвитком інституту
споживчого кредиту з високими ставками.

Споживачем визнається непрофесіонал, який придбає товари та послуги для
задоволення особистих потреб. Таким чином, критерієм, який вирізняє
споживача, є його непрофесіоналізм: він придбає товари і послуги з метою
особистого користування, а не для подальшої переробки або продажу. Мова
йде, перш за все, про фізичних осіб — споживачів товарів і послуг. Однак
у Статуті захисту споживачів, затв. Європейською радою в 1973 р., до
споживачів вперше були віднесені не тільки фізичні, але й юридичні
особи, які придбають товари і послуги з метою особистого користування.

Таким чином, ані в законодавстві, ані на практиці не склалось єдиної
інтерпретації поняття «споживач», що, безперечно, негативно відбивається
на захисті інтересів споживачів, оскільки не завжди є можливість
визначити, хто є «непрофесіоналом», а хто — особою, яка придбає товар
для ведення підприємницької діяльності.

У розвинених країнах і країнах, що розвиваються, законодавство із
захисту прав споживачів або повністю базується, або значною мірою
враховує основний міжнародно-правовий документ у цій галузі —
підготовлені економічною і соціальною радою ООН (ЕКО-СОС) Керівні
принципи для захисту інтересів споживачів, які були схвалені Генеральною
Асамблеєю ООН резолюцією від 9 квітня 1985 р. № 39/248.

До основних прав споживачів Керівні принципи віднесли: право на безпеку
товарів; право на інформацію; право на вибір товарів;

право на виявлення своїх думок;

право на задоволення основних потреб;

право на відшкодування шкоди;

право на освіту;

право на здорове навколишнє середовище.

Беручи до уваги інтереси і потреби споживачів у всіх країн особливо в
країнах, що розвиваються, і враховуючи, що споживачі повинні мати право
на доступ до безпечних товарів, а також важливість сприяння
справедливому, рівноправному та стійкому економічному і соціальному
розвитку, Керівні принципи своєю метою визнали:

• сприяння країнам у встановленні і подальшому забезпеченні належного
захисту свого населення як споживачів;

• сприяння створенню структур виробництва і розподілу, здатних
задовольнити потреби та запити споживачів;

• заохочення високого рівня етичних норм поведінки тих, хто пов’язаний
із виробництвом та розподілом товарів і послуг для споживачів;

• сприяння країнам у боротьбі з діловою практикою всіх підприємств на
національному і міжнародному рівнях, що негативно відбивається на
споживачах;

• сприяння створенню незалежних груп споживачів;

• розширення міжнародного співробітництва в галузі захисту інтересів
споживачів;

• заохочення створення ринкових умов, які надають споживачам більший
вибір за нижчої ціни.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.
заклала основоположні принципи побудови незалежної Української держави,
її соціально-економічної та правової систем.

3 огляду на визнання Україною затверджених Генеральною Асамблеєю
ООН принципів у травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про
захист прав споживачів». А в липні 1992 р. ,був створений Державний
комітет у справах захисту прав споживачів, завданням якого були розробка
і втілення в життя державної політики із захисту прав споживачів. У
липні 2000 р. відповідно до Указу Президента України № 926/2000 «Про
Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України»
новостворений Державний комітет стандартизації, метрології та
сертифікації України став правонаступником ліквідованого Державного
комітету України у справах захисту прав споживачів.

15 грудня 1993 р. була прийнята, а 15 січня 1994 р. набрала чинності
нова редакція Закону України «Про захист прав споживачів». Поряд із цим
діє ряд інших нормативних актів, які регламентують відносини продавця і
споживача.

Необхідно зазначити, що Закон України «Про захист прав споживачів», як й
інші нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширюється на
всі підприємства, які обслуговують населення, торгівельні підприємства,
підприємства сфери послуг, підприємства, які виконують роботи,
підприємства побутового обслуговування, підприємства громадського
харчування. Тобто законодавством урегульовано всі випадки, де громадянин
є споживачем (особою яка придбає, замовляє, використовує або має намір
придбати або замовити товари (роботи, послуги) для особистих побутових
потреб).

Закон України «Про захист прав споживачів» поширюється на всіх
споживачів, які знаходяться на території України під час придбання,
замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення
власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право
вимагати від продавця (виготівника, виконавця), щоб якість придбаного
ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам
нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари
(роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник, виконавець).
Придбаний товар (робота, послуга) має бути якісний та безпечний для
життя і здоров’я кожної людини.

Закон України «Про захист прав споживачів» визначив нові принципові
підходи до врегулювання відносин за участю громадян — покупців,
замовників товарів, робіт та послуг. Ним передбач цілу систему способів
захисту прав громадян-споживачів. У цьому ж Законі набуло спеціального
юридичного значення поняття «споживач». Так, у преамбулі цього Закону
зазначається, що ним регулюються відносини між споживачами товарів
(робіт, послуг) і виготівниками, виконавцями, продавцями в умовах різних
форм власності, встановлюються права споживачів та визначається механізм
реалізації державного захисту їх прав. При цьому споживачем визнається
громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір
придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових
потреб.

Законом визначаються також спеціальні умови щодо зобов’язаної перед
споживачем сторони (виготівника, виконавця, продавця). Такою
зобов’язаною стороною визнається підприємство, установа, організація або
громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації, виконують
роботи або надають послуги, реалізують товари за договором
купівлі-продажу. Це означає, що суб’єктами відносин, врегульованих
Законом «Про захист прав споживачів», може бути лише певне коло
уповноважених і зобов’язаних осіб.

Закон України «Про захист прав споживачів» є спеціальним комплексним
законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав
споживачів.

До системи споживчого права як комплексного цивільно-правового
інституту, крім Закону України «Про захист прав споживачів», належать
інші законодавчі акти чи окремі їх норми у сфері торговельного та інших
видів побутового обслуговування населення. Такими є, зокрема, постанова
Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 172 «Про реалізацію
окремих положень Закону України «Про захист прав споживачів», Порядок
відбору у господарюючих суб’єктів сфери торгівлі, громадського
харчування і послуг зразків товарів, сировини, матеріалів,
напівфабрикатів, комплектуючих виробів для перевірки їх якості та
Порядок проведення контрольної перевірки правильності розрахунку із
споживачами за надані послуги і реалізовані товари, затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 p. № 215.

Важливе значення для споживчого права мають закони України від 7 червня
1996 р. № 236/96-ВР «Про захист від недобросовісної конкуренції», від 3
липня 1996 р. № 270/96-ВР «Про рекламу» та інші нормативні акти, які
містять окремі норми, що прямо чи опосередковано сприяють захисту прав
споживачів.

Захист прав споживачів також має здійснюватися відповідно до вимог
міжнародного права. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про захист прав
споживачів», якщо міжнародним договором України встановлено інші
правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про захист прав
споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору.

В Законі України «Про захист прав споживачів» та інших законодавчих
актах можна виділити певні визначальні принципи, характерні для побудови
їх правових норм, серед яких доцільно зазначити такі:

• встановлення державних обов’язкових вимог до якості товарів (робіт,
послуг), торговельного та інших видів обслуговування населення;

• пріоритету законодавчого регулювання над договірним У відносинах між
продавцями (виконавцями) та покупцями (замовниками);

• встановлення додаткових обов’язків для продавців (виготівників) та
привілеєвих прав для споживачів-покупців (замовників) порівняно із
загальними засадами цивільного законодавства;

• встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у
справах захисту прав споживачів та об’єднаннями споживачів, а також
спрощеного судового захисту.

Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту
безпосередніх споживачів товарів і послуг за сучасних у бурхливого
розвитку науково-технічного прогресу підприємництва, що нерідко
супроводжується випуском неякісних товарів, в тому числі небезпечних для
життя і здоров’я людей. Саме наявність цих принципів у правових нормах
дає підстави говорити про формування в Україні комплексного правового
інституту споживчого пpaвa.

12.3. Правові гарантії забезпечення належної якості товарів

Одним із основних конституційних прав громадянина, реалізація якого
вимагає встановлення певних гарантій, є право споживачів на придбання
товарів належної якості (далі — якісних товарів). Так, відповідно до ст.
50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров’я
довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан
довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також
право на її поширення; така інформація ніким не може бути засекречена.

Проголошення Конституцією України права громадян на безпечне для життя і
здоров’я довкілля та на інформацію про якість харчових продуктів і
предметів побуту (товарів) зобов’язує державу, органи місцевого
самоврядування створити організаційно-правові, соціально-економічні та
примусово-владні гарантії забезпечення цього права. Водночас усі
громадяни і юридичні особи зобов’язані дотримуватися встановлених
правил, що забезпечують дотримання означеного права. Таким чином держава
встановила певні гарантії, і усі закони та інші нормативно-правові акти
мають відповідати наведеній конституційній нормі.

Право громадянина на безпечне для життя довкілля і на інформацію про
якість товарів є соціально-економічним правом, оскільки його реалізація
можлива, насамперед, завдяки відповідному рівню матеріального
виробництва та соціальних відносин у суспільстві. Водночас наведену
конституційну норму не можна розглядати як таку, що зобов’язує державу
забезпечити громадянина якісними товарами. Держава бере на себе
обов’язок встановлювати для виготівників певні критерії щодо якості
товарів та зобов’язувати виготівників, продавців надавати громадянам всю
інформацію щодо ступеня корисних та інших властивостей запропонованого
споживачам товару. Це досягається шляхом прийняття відповідних законів,
створення спеціальних органів контролю за якістю продукції та захисту
прав потерпілих. Споживач, у свою чергу, самостійно приймає рішення щодо
придбання товару з урахуванням своїх бажань, фінансових та інших
можливостей.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про
захист прав споживачів» споживачі мають право на належну якість товарів,
торговельного обслуговування, безпеку товарів та на необхідну, доступну
та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів.

Така конструкція норми ст. З Закону України «Про захист прав споживачів»
зобов’язує державу забезпечити не лише створення інформаційної системи
про якість товарів, що реалізуються всіма суб’єктами підприємництва, але
і визначити необхідні вимоги, яким мають відповідати ці товари, а також
забезпечувати здійснення державними органами контролю за дотриманням
суб’єктами підприємницької діяльності цих та інших вимог. Власне, в
Україні вже існує відповідна державна система захисту прав споживачів.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону «Про захист прав споживачів»
державний контроль за дотриманням прав громадян як споживачів
здійснюють, зокрема, місцеві ради, державні адміністрації, Державний
комітет стандартизації, метрології та сертифікації України та його
територіальні органи, органи і установи державного санітарного нагляду.

Визначення змісту «права на належну якість» неможливе без розкриття
змісту самого поняття якості товару (продукції). Це водночас дає змогу
визначити поняття належної якості товару (продукції), щодо якого і досі
існує неоднозначне тлумачення.

Ознаками якості вважаються:

а) сукупність корисних властивостей продукції;

б) здатність продукції задовольняти особисті і виробничі потреби.

Найважливішим критерієм якості продукції є її корисність, висловлена в
ступені придатності, а здатність продукції задовольняти відповідні
потреби людей обумовлюється її властивостями, зокрема, надійністю,
довговічністю, ефективністю, які відповідають нормативним вимогам,
плановим приписам і договорам1.

Наукові погляди щодо визначення поняття «якість продукції» певною мірою
знайшли своє втілення в Декреті Кабінету Міністрів України від 8 квітня
1993 р. № 30-93 «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і
правил та відповідальність за їх порушення», відповідно до якого якість
продукції — сукупність властивостей, які відображають безпеку, новизну,
довговічність, надійність, економічність, естетичність, екологічність
продукції тощо, які надають їй здатність задовольняти споживача
відповідно до її призначення.

Після розпаду СРСР в Україні постала гостра проблема щодо створення
нової системи, яка б забезпечувала якість продукції в умовах ринкової
економіки, що виявилося досить непросто. До найважливіших законодавчих
актів України із цього питання, насамперед, необхідно віднести
вищевказаний Декрет Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за
додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх
порушення», а також Декрет від 10 травня 1993 р. № 46-93 «Про
стандартизацію і сертифікацію» та Закон України від 11 лютого 1998 р. №
113/98-ВР «Про метрологію та метрологічну діяльність». Ці нормативні
акти встановлюють:

а) правові основи державного нагляду за дотриманням стандартів, норм і
правил суб’єктами підприємництва та відповідальність за їх порушення;

б) правові і економічні основи систем стандартизації і сертифікації,
організаційні форми їх функціонування;

в) правові основи забезпечення в Україні єдності вимірювань за допомогою
засобів вимірювань за зразками державних еталонів одиниць, тощо.

Відповідно до ст. 4 Декрету «Про стандартизацію і
сертифікацію» нормативні документи із стандартизації поділяються на:

державні стандарти України; галузеві стандарти;

стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок;

технічні умови;

стандарти підприємств.

Цим стандартам і мають відповідати товари, які перебувають в роздрібній
торгівлі.

Як державні стандарти України застосовуються міждержавні стандарти і
республіканські стандарти колишньої УРСР. Державні стандарти України
розробляються і встановлюються, зокрема, на продукцію міжгалузевого
призначення, на продукцію для населення і народного господарства. Вони
мають містити обов’язкові вимоги, що забезпечують безпеку продукції для
життя, здоров’я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність,
охорону навколишнього природного середовища тощо.

Галузеві стандарти розробляються на продукцію у разі відсутності
державних стандартів України та у разі необхідності встановлення вимог,
які підвищують чи доповнюють вимоги державних стандартів, а стандарти
науково-технічних і інженерних товариств і спілок — у разі необхідності
поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень (останні
можуть використовуватись за добровільної згоди споживачів).

Технічні умови містять вимоги, які регулюють відносини між
постачальником (розробником, виготівником) і споживачем (замовником)
продукції, а стандарти підприємств розробляються на продукцію, що
використовується лише на конкретному підприємстві.

Особливі вимоги висуваються до продовольчих товарів. Тому в Правилах
продажу продовольчих товарів, затв. наказом Міністерства зовнішніх
економічних зв’язків України від 28 грудня 1994 р. № 237, міститься
спеціальний розділ, в якому передбачено порядок застосування стандартів
і технічних умов на продовольчі товари, адже споживання неякісних
продуктів спричинює безпосередню загрозу здоров’ю та життю громадян.

Сьогодні ще зарано стверджувати, що в Україні вже створена ефективна
система, яка перешкоджає потраплянню в торговельну мережу неякісних
товарів, адже лише в 1992 р. було започатковано самостійну систему
«технічного регулювання», яка включає стандартизацію та суміжні види
діяльності (сертифікацію, метрологію, акредитацію). В основу
національної системи технічного регулювання закладаються міжнародні
принципи діяльності впливової Міжнародної організації із стандартизації
(ISO), членом якої України стала ще в 1993 p., Європейських організацій
CEN/CENELEC.

Крім нормативно-приписних гарантій, важливу роль у забезпеченні
надходження у торгівельну мережу якісних товарів відіграють сертифікація
та гарантії, які умовно можна назвати організаційними (наприклад,
ліцензування, патентування), інформаційними (наприклад, маркування,
штрихове кодування, рекламування), контрольно-запобіжними (контрольні
перевірки якості, санітарні вимоги до умов продажу, зберігання тощо),
правозахисними (санкції за порушення вимог законодавства щодо якості)
заходами.

Сертифікація продукції може бути обов’язковою чи добровільною.
Держстандартом України затверджується перелік продукції, яка підлягає
обов’язковій сертифікації, та визначаються строки впровадження.
Сертифікація передбачає перевірку і випробовування продукції для
визначення її характеристик, а також подальший державний технічний
нагляд за сертифікованою продукцією. В разі позитивного проходження
випробувань компетентним органом видається сертифікат, і заявникові
надається право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності.

Добровільна сертифікація може здійснюватися з ініціативи виготівника,
продавця, споживача, органів державної виконавчої влади, громадських
організацій і окремих громадян на договірних умовах між заявником і
органом із сертифікації на предмет відповідності продукції вимогам, не
віднесеним до обов’язкових.

Отже, сертифікацію можна визначити як комплекс заходів спрямованих на
встановлення відповідності продукції встановленим або ініційованим
вимогам, про що видається відповідний сертифікат.

До створеної Держстандартом України системи УкрСЕПРО входить 131 орган
сертифікації, 565 випробувальних лабораторій, 11 органів сертифікації
систем якості1.

В основу побудови УкрСЕПРО закладені настанови та принципи міжнародних
документів, прийнятих в рамках міжнародних інститутів ISO/1EC і
ГАТТ/СОТ.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про якість та безпеку харчових
продуктів і продовольчої сировини» ніякий харчовий продукт (крім
виготовленого для особистого споживання), продовольча сировина і супутні
матеріали не можуть бути ввезені, виготовлені, передані на реалізацію,
реалізовані або використані іншим чином без документального
підтвердження їх якості та безпеки. Документами, що підтверджують
належну якість та безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини і
супутніх матеріалів, є:

1) сертифікати відповідності;

2) Державний реєстр харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх
матеріалів або висновок державної санітарно-гігієнічної експертизи;

3) ветеринарний дозвіл для харчових продуктів та продовольчої сировини
тваринного походження;

4) карантинний дозвіл для продукції рослинного походження.

Імпортні харчові продукти, продовольча сировина і супутні матеріали
допускаються на митну територію України за умови виконання
постачальником правил їх реєстрації та сертифікації (ст. 16 Закону).

Незважаючи на те, що сертифікація на відміну від стандартизації,
безпосередньо не містить показників, яким має відповідати продукція, що
виготовляється, вона сприяє встановленню фактичної якості виготовленої
продукції, знижує можливість реалізації неякісної продукції, дисциплінує
суб’єкти підприємництва і, безперечно, виконує щодо споживача
інформаційну функцію, повідомляючи про властивості товару. У зв’язку з
цим потребує активізації система заходів інформування споживачів
стосовно характеристик тих товарів, які не відповідають вимогам
стандартів та інших нормативних документів України, що забезпечить
вільний вибір товарів.

Об’єктивна інформація сприяє вибору покупцем якісного товару. Відповідно
до ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» споживач має право на
одержання необхідної, доступної та достовірної інформації про товари, що
забезпечує можливість їх компетентного вибору. Така інформація про
товари має містити: назви нормативних документів, яким повинні
відповідати товари; перелік основних споживчих властивостей товарів, а
щодо продуктів харчування — склад, калорійність, вміст шкідливих
для здоров’я речовин, порівняно із обов’язковими вимогами
нормативних документів, і протипоказання щодо застосування; ціну та
умови придбання; дату виготовлення; гарантійні зобов’язання виготівника;
правила та умови ефективного використання товарів; термін служби
(придатності) товарів, відомості про необхідні дії споживача після його
закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;
найменування та адресу виготівника; відомості про сертифікацію, якщо
вона є обов’язковою.

Така інформація доводиться до відома споживачів виготівником (продавцем)
у технічній документації, що додається до товарів, на етикетці, а також
маркуванням чи іншим способом, прийнятим для окремих видів товарів. Якщо
ж надання недостовірної або неп інформації про товар та про виготівника
спричинило придбання товару, який не має потрібних споживачеві
властивостей, неможливість використання придбаного товару за
призначенням споживач має право в установленому порядку вимагати
розірвання договору та відшкодування збитків, а якщо це заподіяло шкоду
життю, здоров’ю або майну споживача, він має право на її відшкодування у
повному обсязі на підставі ст. 17 Закону України «Про захист прав
споживачів».

Окремо в ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів обумовлено,
що продукти харчування, упаковані або розфасовані в Україні, мають
забезпечуватись інформацією про місце її походження. Відповідно до п. 2
постанови Кабінету Міністрів України від 9 листопада 1996 р. № 1371 «Про
вдосконалення контролю якості і безпеки харчових продуктів» товар, який
реалізується в роздрібній торгівлі з 1 січня 1997 р. повинен мати на
етикетках (упаковці) інформацію в доступній для сприйняття формі,
викладену відповідно до законодавства про мови щодо загальної назви
харчового продукту; маси; складу, в тому числі перелік використаних у
процесі виготовлення інших продуктів харчування, харчових добавок,
барвників тощо; калорійності; дати виготовлення; терміну придатності до
споживання та умови зберігання; найменування та адреси виготівника.
Законом України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої
сировини» передбачається в маркуванні зазначати ще більш повну
інформацію про харчові продукти, яка має подаватися державною мовою
України. Відповідно до ст. 7 цього Закону маркування має містити
інформацію про:

• загальну назву харчового продукту;

• номінальну кількість харчового продукту в установлених одиницях
виміру;

• склад харчового продукту, якщо він виготовлений з кількох складників;

• енергетичну цінність (для харчових продуктів, що її мають);

• дату виготовлення;

• строк придатності до споживання чи дату закінчення строку придатності
до споживання;

• умови зберігання;

• позначення нормативного документа для харчових продуктів вітчизняного
виробництва;

• найменування та адресу виробника і місце виготовлення;

• умови використання (якщо такі передбачені);

• відсоток сторонніх синтетичних (штучних) домішок;

• застереження щодо вживання харчового продукту дітьми, якщо він не є
дитячим харчуванням, а підстави для такого застереження є;

• іншу інформацію, передбачену чинними в Україні нормативними
документами, дія яких поширюється на певний харчовий продукт.

Такі вимоги є виправданими, адже продаж неякісних продовольчих товарів
може завдати непоправної шкоди громадянам. Відповідно заборонено з 1
січня 1997 р. ввезення на територію України товарів, які не мають на
етикетках та пакунках відомостей про товар українською мовою.

12.5. Відповідальність за порушення законодавства про захист прав
споживачів

До одного з фундаментальних прав споживачів, проголошених Генеральною
Асамблеєю ООН, належить право на безпеку товарів (робіт, послуг), що
купуються. Суть його полягає в тому, що споживач має право на те, щоб
товари (роботи, послуги) в звичайних умовах їх використання, зберігання
і транспортування були безпечними для його життя, здоров’я,
навколишнього природного середовища, а також не завдавали шкоди його
майну. Це право гарантується державою шляхом встановлення в стандартах
обов’язкових вимог до товарів (робіт, послуг).

Але не всі товари, які реалізуються торгівельними підприємствами, мають
сертифікати, що підтверджують їх безпечність для життя і здоров’я
споживачів; велика кількість фальсифікованих товарів, товарів із
простроченими термінами придатності, без відповідних інструкцій
реалізуються через торгівельну мережу.

Придбання споживачем товару неналежної якості призводить до небажаних
негативних наслідків. Зокрема, споживач позбавляється комфорту,
можливості користуватися річчю за призначенням. Використання речі з
недоліками може призвести до заподіяння шкоди його життю, здоров’ю,
майну тощо. У зв’язку з цим для нього першочергового значення набуває
можливість якнайшвидшого відновлення порушеного права та усунення
негативних наслідків, спричинених недоліками речі. Звичайно,
дисциплінований та добросовісний продавець (виготівник) може сам
оперативно усунути негативні наслідки придбання споживачем товару
неналежної якості. До інших продавців необхідно вживати заходи
примусового впливу. Тому важливе значення для споживачів має
встановлення ефективного механізму відновлення їх порушених прав. Для
цього законодавством передбачаються відповідні санкції щодо продавців
(виготівників) та певний порядок задоволення вимог споживачів.

Законодавство України передбачає:

• цивільно-правову відповідальність (ст. 234 Цивільного кодексу УРСР,
ст. ст. 14, 17 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про
захист прав споживачів»);

• адміністративно-правову відповідальність (ст. ст. 156-1, 167-172,
188-2, 244-4 та інші норми Кодексу України про адміністративні
правопорушення);

• фінансово-економічну відповідальність (ст. 23 Закону України «Про
захист прав споживачів»);

• кримінальну відповідальність (ст. ст. 225, 227 Кримінального кодексу
України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ) та інші примусові заходи,
спрямовані на захист прав споживачів-no купців.

Основним способом захисту порушеного права громадянина-споживача є
відшкодування шкоди, заподіяної товарами (роботами, послугами)
неналежної якості.

Закон України «Про захист прав споживачів» (ч. 2 ст. 17) встановлює, що
право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної товарами (роботами,
послугами) неналежної якості, визнається за кожним потерпілим споживачем
незалежно від наявності договірних відносин із виготівником (виконавцем,
продавцем).

Таким чином, право на відшкодування шкоди визнається не тільки за
споживачем, який сам придбав товар (роботи, послуги), будучи однією із
сторін відповідного договору купівлі-продажу (підряду), але і за тими
громадянами, яким товар (результат роботи) був подарований споживачем,
перейшов у спадок, був переданий за договором міни або оренди та ін.

Крім того, право на відшкодування шкоди мають не тільки громадяни, які
отримали товар (результат роботи) від споживача за договором, але і
будь-який інший громадянин, який постраждав у результаті використання
товару (результату роботи) його власником.

Порушення цивільних прав, невиконання або неналежне виконання
договірного зобов’язання спричинює для заподіювача шкоди чи боржника
певні невигідні для них майнові та інші правові наслідки, в тому числі
цивільно-правову відповідальність.

Цивільно-правова відповідальність та інші негативні для порушника
правові наслідки полягають у застосуванні до нього таких примусових
санкцій:

• стягнення завданих потерпілому збитків;

• стягнення з порушника штрафних санкцій;

• присудження обов’язку виконати зобов’язання в натурі;

• вилучення майна у боржника на користь кредитора для покриття
заборгованості;

• застосування до порушника інших засобів, спрямованих на відновлення
попереднього майнового стану потерпілого.

Основною і універсальною формою цивільно-правової відповідальності
вважається відшкодування збитків, стягнення яких передбачене законом.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу УРСР під збитками розуміються
витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також
не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання
було виконане боржником.

Важливе значення для виявлення санкцій цивільно-правової
відповідальності має встановлення конкретних їх ознак. Так, існує чотири
ознаки юридичної відповідальності:

а) вона є формою державно-примусового впливу на порушників норм права;

б) вона застосовується до осіб, що вчинили правопорушення;

в) вона застосовується лише уповноваженими державними або іншими
органами;

г) вона передбачає застосування лише тих санкцій, які є мірами
цивільно-правової відповідальності.

Для покладення відповідальності необхідно встановити правову підставу,
яку утворює сукупність певних умов. Так, для застосування такого заходу
відповідальності, як відшкодування збитків, необхідно встановити:

• наявність майнових збитків;

• протиправну поведінку (бездіяльність) боржника;

• наявність причинового зв’язку між протиправною поведінкою боржника і
заподіяними збитками;

• вину боржника.

У своїй сукупності перелічені умови формують склад цивільного
правопорушення, який є правовою підставою для застосування
цивільно-правової відповідальності.

Згідно зі ст. 14 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач
при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного
або інших термінів, установлених обов’язковими для сторін правилами чи
договором, має право на власний розсуд вимагати від продавця або
виготівника:

а) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх
виправлення споживачем чи третьою особою;

б) заміни на аналогічний товар належної якості;

в) відповідного зменшення його купівельної ціни;

г) заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням
купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

Позитивним аспектом у наведеній нормі є те, що покупець на власний
розсуд визначає, яку з перелічених вимог він пред’являтиме до продавця
(виготівника), тобто він має можливість обрати ту вимогу, задоволення
якої його найбільше влаштує.

Аналізуючи ст. 14 Закону України «Про захист прав споживачів», можна
дійти висновку про те, що товаром неналежної якості є товар, який має
недоліки або ознаки фальсифікації, виявлені протягом гарантійного або
інших термінів, установлених обов’язковими для сторін правилами чи
договором. Однак таке визначення також не розкриває повністю зміст
поняття «річ неналежної якості». І лише завдяки аналізу ст. 12 Закону
України «Про захист прав споживачів», у якій визначається право
споживача на належну якість товарів, неналежну якість товарів можна
тлумачити як їх невідповідність вимогам нормативних документів, умовам
договору, а також інформації продавця про них.

У теорії кримінального права недоброякісною визнається продукція, що не
відповідає вимогам, які характеризують її властивості, тобто продукція,
виготовлена з порушенням затверджених для неї стандартів, норм і правил,
в результаті чого така продукція або взагалі не може бути використана за
її цільовим призначенням, або вимагає істотної переробки1.

Необхідно зупинитись на понятті «істотний недолік»; у преамбулі Закону
України «Про захист прав споживачів» окремо виділено істотні недоліки
товару.

Так, «недоліком» взагалі вважається окрема невідповідність товару
(роботи, послуги) вимогам нормативних документів, умовам договорів або
вимогам, що пред’являються до нього, а також інформації про товар
(роботу, послугу), яка надана виготівником (виконавцем, продавцем).

Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» істотним
вважається недолік, який робить неможливим чи неприпустимим використання
товару (роботи, послуги) відповідно до його цільового призначення, або
не може бути усунутий щодо цього споживача, або для його усунення
необхідні великі затрати праці та часу, або він робить товар (роботу,
послугу) іншим, ніж передбачено договором, або виявляється знову після
його усунення.

У Законі України «Про захист прав споживачів» міститься спеціальна
стаття, яка прямо встановлює відповідальність за шкоду, заподіяну
товарами неналежної якості. Згідно зі ст. 17 цього Закону шкода,
заподіяна життю, здоров’ю чи майну споживача товарами (роботами,
послугами), що містять конструктивні, виробничі, рецептурні чи інші
недоліки, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством
не передбачена підвищена відповідальність, стороною, що заподіяла її.
Потерпілий має право на таке відшкодування незалежно від перебування в
договірних відносинах із виготівником (виконавцем, продавцем) впродовж
встановленого терміну служби (строку придатності), а якщо його не
встановлено — протягом 10 років з часу виготовлення товару. При цьому
виготівник (виконавець) несе відповідальність незалежно від рівня його
наукових і технічних знань.

3 метою захисту прав споживача у разі його смерті запроваджені
спеціальні правила відшкодування шкоди, завданої здоров’ю або життю,
якщо підприємство-продавець, виготівник (виконавець) реорганізовується
або ліквідовується відповідно до ст. 37 Цивільного кодексу УРСР. При
цьому припинення юридичної особи шляхом ліквідації або реорганізації
може мати місце або після того, як уже відбулося присудження за рахунок
відповідної юридичної особи сум відшкодування шкоди, або до моменту
такого пpиcyджeння.

Стаття 23 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає чіткій
перелік порушень законодавства про захист прав споживачів, за які настає
відповідальність суб’єктів господарювання, у тому числі
громадян-підприємців, у вигляді фінансових штрафів. До цих порушень
належать: відмова споживачу в реалізації його права в разі придбання ним
товару неналежної якості; випуск або реалізація товару, виконання робіт,
надання послуг, що не відповідають вимогам нормативних документів;
реалізація товару, виконання роботи, надання послуги, що підлягає
обов’язковій сертифікації, але не має сертифіката відповідності; випуск,
реалізація товару, виконання роботи, надання послуги, що не відповідає
нормативним документам стосовно безпеки для життя, здоров’я та майна
споживачів і навколишнього середовища; реалізація товару, забороненого
до випуску та реалізації відповідним державним органом; реалізація
небезпечною товару (отрути, отрутохімікату, вибухо- і вогненебезпечної
речовини тощо) без належного попереджувального маркування, а також без
інформації про правила та умови безпечного його використання;
відсутність необхідної, доступної та достовірної інформації про товар,
роботу, послугу; створення перешкод посадовим особам, уповноваженим на
захист прав споживачів, у проведенні перевірки якості товарів, робіт та
послуг, а також додержання правил торговельного та інших видів
обслуговування; реалізація товару, термін придатності якого минув;
порушення умов договору між споживачем і продавцем (виконавцем) на
виконання роботи, надання послуги.

Сума штрафів за вказані порушення може досягти від 10 до 500% вартості
реалізованих товарів, робіт, послуг.

За порушення законодавства України про захист прав споживачів Кодексом
України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна
відповідальність за такі правопорушення, як: порушення правил торгівлі,
виконання робіт і надання послуг (ст. 155), порушення працівником
підприємства торгівлі чи громадського харчування правил торгівлі
алкогольними напоями і тютюновими виробами (ст. 156), випуск чи
реалізацію продукції, яка не відповідає вимогам стандартів, сертифікатів
відповідності, норм, правил і зразків якості (ст. 167) та ін.

Кримінальна відповідальність полягає у застосуванні заходу кримінального
покарання щодо фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Така
відповідальність передбачається нормами Кримінального кодексу України,
зокрема, ст. ст. 225, 227 — за обман покупців та замовників, випуск або
реалізацію недоброякісної продукції тощо.

Див. Зименкова О. Охрана прав потребителей в капиталистических странах.
– М., 1984. – С.5

1 Див. Огрызков В. Цит. праця. – С. 21-24; Шелестов В. Договор поставки
и качество продукции. – М., 1974. – С. 36.

1 Див.: Кисельова Т. Безпека і якість продукції – наш головний біль //
Урядовий кур’єр. – 1997. – 6 лютого.

1 Див: Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. – К.,
1995. – с. 431-433.

Похожие записи