Реферат на тему:

Загальна характеристика законодавства про захист прав споживачів

Прийнятий Верховною Радою України 12 травня 1991 р. Закон УРСР «Про
захист прав споживачів» був введений у дію постан9вою Верховної Ради з 1
травня 1991 р. Звичайно, цей закон містив багато прогресивних положень,
спрямованих на посилений захист прав громадян-споживачів. Водночас у
ньому було допущено ряд істотних прорахунків, зумовлених відсутністю
досвіду в такій сфері нормотворчості. Тому вже 15 грудня 1993 р. до
Закону України «Про захист прав споживачів» було внесено істотні зміни
та доповнення.

Закон України «Про захист прав споживачів» у редакції від 15 грудня 1993
р. набув завершеності і логічності. В ньому були також заповнені окремі
прогалини в регулюванні відносин з участю громадян-споживачів. Це,
безумовно, не означає, що після внесення таких істотних змін зникла
потреба в подальшому вдосконаленню Закону. Цей процес відбуватиметься й
далі. Більше того, після 15 грудня 1993 р. до цього закону вже було
внесено кілька нових змін, які, однак, не відзначалися масштабністю і не
змінювали його ідеологію.

Закон України «Про захист прав споживачів» (у редакції 1993 р.)
складається з преамбули, трьох розділів: «3агальні положення», «Права
споживачів та їх захист», «Громадські організації споживачів (об’єднання
споживачів)» та містить всього 26 статей1. Закон «Про захист прав
споживачів» 1991 р. також складався з преамбули, двох розділів з
ідентичними назвами та третього розділу «Об’єднання споживачів», але
містив лише 18 статей.

У преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» зазначається, що
він регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і
виготовлювачами (виготівниками), виконавцями, продавцями в умовах різних
форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм
реалізації державного захисту їх прав.

Дещо по-іншому визначав предмет регулювання цих відносин Закон 1991 р.,
в якому було записано: «Цей закон визначає загальні правові, економічні
та соціальні основи захисту прав громадян-споживачів продукції (товарів,
робіт, послуг) в умовах різноманітності форм власності, товарно-грошових
і ринкових відносин у сфері торговельного та інших видів
обслуговування».

Аналізуючи зміст наведених положень, не можна дати однозначну позитивну
оцінку оновленому положенню преамбули в редакції 1993 р. Воно більш
лаконічне, не переобтяжене зайвими поняттями. Водночас оновлена ч. 1
преамбули, порівняно з її попередньою редакцією, не позбавлена деяких
вад. Зокрема, правило про те, що Закон України «Про захист прав
споживачів» регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і
виготовлювачами, виконавцями, продавцями не відповідає дійсному змістові
цього закону, адже він не тільки регулює відносини між зазначеними
суб’єктами, а й визначає обов’язки господарюючих суб’єктів
(виготовлювачів, виконавців, торговельних підприємств) поза межами
цивільних правовідносин, що виникають між ними та споживачами. Такими є,
зокрема, статті 5-11 та 13 Закону України «Про захист прав споживачів».
Невиправданим стало також вилучення посилання на те, що Закон
спрямований на захист прав громадян-споживачів, адже саме для них
встановлюються привілеєві права, саме вони є суб’єктом посиленого
державного захисту у цій сфері відносин.

З урахуванням викладеного, 1 ч. преамбули бажано було б викласти у такій
редакції: Цей закон регулює відносини між громадянами — споживачами
товарів (робіт, послуг) і виготовлювачами, виконавцями, продавцями в
умовах різних форм власності, визначає вимоги, яким мають відповідати
товари (роботи, послуги), встановлює обов’язки уповноважених державних
органів, права споживачів та визначає засоби реалізації державного
захисту їх прав.

У зв’язку з вищевикладеним, виникають певні сумніви і щодо правомірності
назви самого Закону, адже в ньому містяться як норми позитивного
регулювання, так і норми, які застосовуються лише у разі порушення прав
споживачів. Тому було б юридичне коректніше даний закон назвати:

«Закон про права споживачів-громадян та їх захист». Нинішня ж назва
Закону зобов’язує давати йому довільне розширене тлумачення.

Заслуговує на підтримку прагнення законодавця дати визначення основних
понять даного закону, що сприяє їх єдиному тлумаченню. Так, споживачем
визнається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має
намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних
побутових потреб. Звідси випливає, що споживачами за цим законом мають
визнаватися лише громадяни, які вчиняють чи мають вчинити зазначені дії
з метою використання товарів, робіт, послуг для власних побутових
потреб.

Наведене визначення породжує одразу кілька проблем. По-перше, невідомими
є критерії встановлення факту придбання, замовлення, використання
товарів, робіт, послуг для власних побутових потреб. Зокрема, як бути,
коли ці дії вчинені для задоволення потреб членів сім’ї, колег по
роботі, навчанню тощо? Очевидно, законодавець мав на увазі не визнавати
споживачами тих покупців, замовників, які набувають, замовляють товари,
роботи, послуги не з метою використання у підприємницькій діяльності. У
такому разі щодо цього припущення мало б бути в Законі зроблено
застереження. Однак і тоді не можна повністю уникнути невизначеності у
питанні правових наслідків придбання (замовлення) громадянином товару
(послуг) з тією чи іншою метою використання «їх. Наприклад, як бути,
коли громадянин придбав у торговельного підприємства трактор чи іншу
техніку для власних побутових потреб, а фактично використовував у
підприємницькій діяльності і навпаки. На наш погляд, вирішальне значення
тут має надаватися не лише меті придбання товару, а тому фактові, в
якому статусі перебував громадянин, укладаючи угоду. Тобто, якою в угоді
громадянин виступав стороною (покупцем) як підприємець, то на його
відносини з продавцем норми Закону України «Про захист прав споживачів»
не повинні поширюватися.

Ця проблема була менш гострою в Законі 1991 р., в якому давалися також
визначення понять «покупець» і «замовник». Так, покупцем визнавався
громадянин, який набував продукцію за договором купівлі-продажу, а
замовником — громадянин, який замовляв роботи або послуги. Законодавчі
роз’яснення змісту цих термінів вносило більшу певність щодо кола
покупців і замовників, права яких мають захищатися за законодавством про
захист прав споживачів. Тому, враховуючи все викладене, можна зазначити,
що споживач— це громадянин, який не як підприємець придбаває (набуває),
замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари
(роботи, послуги) для власних побутових потреб. При цьому під власними
побутовими потребами необхідно розуміти також потреби членів сім’ї,
родичів, інших осіб. Думається, що і в тих випадках, коли громадянин
набував у роздрібній торговельній мережі товар з метою майбутнього
використання у підприємництві, але через певні обставини фактично
використовував для власних побутових потреб, він також має право на
захист згідно з Законом України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до преамбули Закону продавцем є підприємство, установа,
організація або громадянин-підприємець, які реалізують товари за
договором купівлі-продажу, а виконавцем — підприємство, організація,
установа або громадянин-підприємець, що виконують роботи або надають
послуги.

Наведені термінологічні визначення не можна визнати вдалими, адже за
ними до продавців чи виготовлювачів необхідно зарахувати будь-які
підприємства, організації, установи (громадяни-підприємці), в тому числі
і ті, для яких торговельна діяльність, та чи інша діяльність з надання
побутових послуг не є професійною, а має разовий або нерегулярний
характер. Наприклад, цукровий завод продає своєму працівникові
автомашину, яка вже протягом кількох років була у користуванні заводу.
Законодавче термінологічне визначення поняття «продавець» дає підстави
поширити на дану угоду купівлі-продажу правила Закону України «Про
захист прав споживачів». Однак, навряд чи доцільно на таку угоду
поширювати дію цього закону, адже споживче законодавство за своїм
призначенням має обмежену сферу регулювання і не повинно стосуватися
продавців і виконавців, які не є професіоналами у тому чи іншому виді
діяльності і не займаються роздрібною торгівлею чи наданням інших
побутових послуг населенню.

Отже у випадках разового надання торговельних послуг громадянам
суб’єктами підприємництва — непрофесіоналами повинні діяти відповідні
загальні норми цивільного законодавства. За таких умов
громадянин-покупець не матиме пільгових умов захисту, але його права
будуть все-таки захищені цими нормами цивільного права, яке однаковою
мірою захищає права і продавця, і покупця.

У преамбулі Закону розкривається також зміст договору, який
розглядається як усна чи письмова угода між споживачем і продавцем
(виконавцем) про якість, строки, ціну та інші умови, за якими
здійснюються купівля-продаж, роботи та послуги, та який може оформлятися
квитанцією, товарним чеком або іншими письмовими документами. Майже у
такій редакції містилося термінологічне визначення в Законі 1991 р.
Однак, в обох випадках не було особливої потреби у такому
термінологічному роз’ясненні, оскільки воно не додає нічого нового
порівняно з тим, що з цього приводу вже є у цивільному законодавстві.

Загалом же в Законі 1991 р. містилося 10 термінологічних визначень
(споживач, покупець, замовник, продукція, виготовлювач, виконавець,
продавець, договір, державний стандарт, нормативно-технічна
документація), а в Законі 1993 р. їх стало 7 (споживач, виготовлювач,
виконавець, продавець, договір, недолік, істотний недолік). І все-таки
не всі новели у цій частині чи скасовані терміни виявилися виправданими.
Так, передчасно законодавець відмовився від роз’яснень термінів
«державні стандарти», «нормативно-технічна документація», безпідставно
зберіг визначення договору. Але цілком обґрунтовано запроваджені
визначення термінів «недоліки» та «істотні недоліки».

Розділ 1 «Загальні положення» складається лише з двох статей (статті ІІ
і 2) організаційно-технічного змісту. Так, у ст. 1 зазначається, що
законодавство України про захист прав споживачів складається з цього
закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.

Безперечно, центральне місце у системі споживчого законодавства займає
Закон України «Про захист прав споживачів», норми якого становлять
основний зміст споживчого права. Саме він встановлює визначальні
принципи правового регулювання відносин за участю громадян-споживачів та
окреслює соціальне необхідні потреби і юридичне допустимі межі їх
пільгового захисту. Норми інших законів, зокрема про захист від
недобросовісної реклами, про запобігання монополізму, лише прямо чи
опосередковано сприяють реалізації споживачами своїх прав.

A AE Oe TH E

I

Ue

ae

&

0

T р., окремі його норми зберігають своє праворегулююче значення й нині.
У проекті нового ЦК України чільне місце займають норми щодо захисту
прав споживачів. Однак у ньому вміщено лише норми цивільно-правової
приналежності. Адміністративно-правові норми мають бути об’єктивно
відображені в адміністративному та інших галузях законодавства. При
цьому доцільно зберегти Закон України «Про захист прав споживачів», який
є комплексним нормативним актом і містить норми різних галузей права.

Важливе значення для захисту прав споживачів мають Положення про порядок
тимчасового припинення діяльності підприємств сфери торгівлі,
громадського харчування і послуг, які систематично реалізують
недоброякісні товари, порушують правила торгівлі та надання послуг,
умови зберігання і транспортування товарів; Положення про порядок
вилучення неякісних товарів, документів та інших предметів, що свідчать
про порушення прав споживачів; Положення про порядок припинення
(заборони) господарюючим суб’єктам відвантаження, реалізації (продажу) і
виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, цю не
відповідають вимогам нормативних документів, затверджені постановою
Верховної Ради України від 25 січня 1995 р.1. Зазначені Положення
містять широкий спектр адміністративно-організаційних заходів,
спрямованих на припинення порушень господарюючими суб’єктами, які так чи
інакше призводять до реалізації споживачам неякісних товарів (послуг).
Незважаючи на це, відповідні норми цих Положень теж входять у систему
споживчого законодавства, яке вже раніше ми визнали комплексним
законодавством.

У Законі «Про захист прав споживачів» 1991 р. ст. 1 містила ще ч. 2, в
якій зазначалося, що «у випадках, прямо зазначених у цьому Законі та
інших законодавчих актах, заходи щодо реалізації прав споживачів можуть
регулюватися постановами Кабінету Міністрів УРСР». Вилучення ч. 2 із ст.
1 Закону 1993 р. може створити враження про унеможливлення врегулювати
окремі відносини з участю споживачів постановами Кабінету Міністрів
України. Насправді це не так, адже безпосередньо у тексті самого Закону
1993р. є посилання на право Кабінету Міністрів своїми актами регулювати
деякі відносини.

Закон України «Про захист прав споживачів» безпосередньо передбачає
право Кабінету Міністрів України визначати, встановлювати чи
затверджувати:

1) порядок відбору у господарюючих суб’єктів сфери торгівлі,
громадського харчування і послуг зразків товарів, сиро вини, матеріалів
тощо (ст. 5);

2) порядок проведення контрольних перевірок правильності розрахунків із
споживачами за надані послуги та реалізовані товари (ст. 5);

3) порядок накладення на господарюючих суб’єктів сфер торгівлі,
громадського харчування і послуг стягнень, перед бачених ст. 23 Закону
(ст. 5);

4) порядок та умови страхування службової особи державного органу у
справах захисту прав споживачів (ст. 10);

5) переліки сезонних товарів, гарантійні терміни за якими обчислюються з
початку відповідного сезону (ст. 13);

6) перелік товарів для обмінного фонду (ст. 14);

7) перелік товарів, що не підлягають обмінові (поверненню) з підстав,
визначених Законом (ст. 20);

8) правила торговельного, побутового та інших видів обслуговування
(виконання робіт, надання послуг).

Наведений обсяг компетенції Кабінету Міністрів України у сфері
нормотворення не слід розглядати як вичерпний. Думається, що правовий
вплив Кабінету Міністрів України у сфері захисту прав споживачів може
бути значно ширший, якщо це спрямовано на реалізацію цих прав. Однак у
будь-якому разі акти Кабінету Міністрів України не повинні суперечити
Закону України «Про захист прав споживачів» та іншим законам України.
Безперечно, постанови Кабінету Міністрів України мають велике значення
для ефективної реалізації споживачами своїх прав, визначених Законом
України «Про захист прав споживачів», адже вони досить часто
встановлюють конкретний механізм захисту порушених прав.

Не можна недооцінювати значення нормативних актів різних міністерств і
відомств, зокрема Державного комітету України у справах захисту прав
споживачів, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі
України, Державного комітету України по стандартизації, метрології та
сертифікації, Антимонопольного комітету України. Такі нормативні акти
мають юридичну силу лише за умови їх державної реєстрації у Міністерстві
юстиції України, яка здійснюється відповідно до Указу Президента України
«Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів
державної виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р.

Як свідчить практика, саме відомчі нормативні акти є найменш структурно
організованими, їх видають без додержання принципів побудови права, що
ускладнює пошук та застосування їх правових норм. Крім того, здебільшого
саме відомчі нормативні акти нейтралізують прогресивні, але декларативні
норми того чи іншого закону шляхом встановлення складних формальних
процедур реалізації громадянами проголошених законами прав. Такій
«нормотворчій» діяльності слід встановити надійний заслін, зокрема
проведенням правової експертизи незалежними експертами за дорученням
Мінюсту України.

Захист прав споживачів має здійснюватися також відповідно до вимог
міжнародного права. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про захист прав
споживачів», якщо міжнародним договором України встановлено інші
правила, ніж ті, що є в законодавстві України про захист прав
споживачів, то на її території застосовуються правила міжнародного
договору.

З проголошенням Україною незалежності перед державою постала проблема
створити власну систему стандартизації, сертифікації, метрології та
акредитації, яка могла б працювати в ринкових умовах, а також сприяла б
входженню України у структури світової економіки і торгівлі.

Основні принципи світової торгівлі сформульовано у Генеральній угоді з
тарифів і торгівлі (ГАТТ) та Угоді про технічні бар’єри в торгівлі
(ТБТ). За цими угодами, кожна країна має право встановлювати власне
технічне регулювання в інтересах національної безпеки, запобігання
зловживанням, охорони життя, здоров’я та безпеки майна громадян, охорони
навколишнього середовища. В Україні здійснюються необхідні заходи,
спрямовані на приєднання до системи ГАТТ/СОТ.

Центральне місце в Законі України «Про захист прав споживачів» займає
розділ II «Права споживачів та їх захист». Однак норми, які вміщені у
цьому розділі, неоднорідні за своїм праворегулюючим значенням. Їх умовно
можна поділити на:

1) організаційно-правові, які визначають повноваження Держкомітету
України у справах захисту прав споживачів та інших органів державної
виконавчої влади, обов’язки та відповідальність службових осіб державних
органів і правовий захист службових осіб Держкомітету у справах захисту
прав споживачів та його органів (статті 5, 6, 7, 9 та 10);

2) правовстановлюючі норми, які визначають права споживачів —
переддоговірні, договірні та права у разі порушення умов договору
(статті 3,11—16,18—20);

3) правозобов’язуючі норми, які зобов’язують продавців, виконавців,
виготовлювачів забезпечити додержання певних вимог щодо якості товарів
(послуг, робіт), безпеки, гарантійних термінів до вступу в договірні
відносини із споживачами (статті 12 і 13);

4) праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виникли між
продавцями (виконавцями) і покупцями (замовниками) як сторонами
договору, та визначають правові наслідки порушення прав споживачів
(статті 14,15, 17, 20 та 23);

5) правозахисні норми, які встановлюють організаційно-процесуальні
способи захисту порушених прав споживачів (статті 8, 9 та 24).

Такий поділ правових норм може сприяти їх раціональному застосуванню та
подальшому структурному вдосконаленню законодавства про захист прав
споживачів. У Законі України «Про захист прав споживачів» законодавець
не завжди додержується принципу формування статей з норм однорідного
змісту. Окремі статті містять споріднені норми правовстановлюючого,
зобов’язального та іншого призначення, зокрема статті 13 і 14.

В розділі III, що складається з двох статей, законодавець визнав за
громадянами право з метою захисту своїх законних прав та інтересів
об’єднуватися у громадські організації та визначати їх повноваження.

Слід зазначити, що не всі статті Закону рівнозначні за своєю юридичною
значимістю, а доцільність введення до нього окремих статей викликає
сумніви. Так, зайвою є ст. 10, якою передбачається правовий захист
службових осіб Державного комітету України у справах захисту прав
споживачів та його органів. Норми цієї статті за своїм змістом та
призначенням мають бути вилучені. Немає ніякої правової потреби також у
розміщенні в зазначеному розділі статей 6-9, які визначають у загальній
формі повноваження, обов’язки та відповідальність органів державної
виконавчої влади та їх службових осіб щодо захисту прав споживачів, адже
у викладеній редакції вони не несуть повного юридичного навантаження.

Основним же недоліком розділу II Закону, на наш погляд, є те, що в ньому
законодавець розмістив різнорідні за своїм юридичним змістом та
галузевою приналежністю статті матеріального 1 процесуального права.
Різнорідність також притаманна їхньому внутрішньому змістові. Звертає на
себе увагу переобтяженість деяких статей великою кількістю норм
(наприклад, ст. 14 містить 12 пунктів, ст. 15 — 10 пунктів, ст. 16 — 7
пунктів, ст. 18 — 7 пунктів), сформульованих багатослівне і
непослідовно, що ускладнює сприйняття цих норм. Цьому сприяла також
спроба законодавців об’єднати норми по захисту прав споживачів у
торговельному та інших видах обслуговування громадян-споживачів.

Між тим, закон колишнього Союзу РСР «Про захист прав споживачів», хоч
багато в чому не збігається із Законом України «Про захист прав
споживачів», все ж має такі самі недоліки, що свідчить про недостатність
наукового досвіду у цій галузі нормотворення. Однак, законодавцям
Російської Федерації в Законі «Про захист прав споживачів» від 5 грудня
1995 р. вдалося більш раціонально і послідовно побудувати систему цього
законодавчого акта. Він складається з преамбули (майже ідентичній
преамбулі українського Закону в редакції 1993 р., в якому не знайшлося
легального визначення поняття «стандарт»), глави 1 «Загальні положення»,
глави 2 «Захист прав споживачів при продажу товарів споживачам», глави 3
«Захист прав споживачів при виконанні робіт (наданні послуг)» та глави 4
«Державний і громадський захист прав споживачів».

Аналізуючи обидва закони (український і російський), на наш погляд, є
підстави відзначити, що збігаючись змістовно, вони містять істотні
структурні розбіжності. При цьому оптимальнішими уявляються окремі
рішення, запропоновані в Законі Російської Федерації, зокрема ті, що
стосуються його структурної побудови. Юридичне виправданим, насамперед,
є розмежування правового захисту споживачів у торговельному
обслуговуванні та в інших видах обслуговування.

З урахуванням викладеного, на наш погляд, доцільно було б внести
відповідні зміни до чинного Закону України «Про захист прав споживачів»

Похожие записи