Реферат на тему:

Загальна характеристика техніки юридичного нормотворення

На сьогодні значно підвищився загальний техніко-юридичний рівень
законодавства – воно стало більш технічно відпрацьованим, поліпшились
структура нормативних актів, їх мова і стиль. Разом з тим у процесі
підготовки і прийнятті нормативних актів постала низка остаточно не
вирішених питань щодо засобів побудови нормопроектів, їх узгодженості з
чинною системою законодавства, використання логічних і мовних засобів у
створенні і формулюванні правотворчих велінь.

Одним з важливих завдань юридичної науки є розробка актуальних
теоретичних і практичних питань удосконалення юридичної техніки, тобто
всього комплекса правил, методів, прийомів підготовки і оформлення
нормативних актів. Вивчення техніки нормотворчості, наукова розробка,
обґрунтування і впровадження в практику вищезгаданих правил набувають
важливого і актуального значення. Підвищена увага до техніки
нормотворчості пояснюється і темпами соціальних перетворень суспільства,
які потребують рухливого законодавства, оперативності в прийнятті нових
нормативних актів.

Питанню юридичної техніки присвячені праці багатьох учених, науковців,
зокрема С.С.Алексеєва, Л.М.Бойка, Д.А.Керимова, Д.А.Ковачева,
О.А.Красавчикова, А.С.Піголкина, С.В.Поленіна, П.М.Рабіновича проте,
юридична техніка, яка в більшості досліджень розуміється досить вузько і
ототожнюється з одним з її різновидів – законодавчою або правотворчою
технікою, розглядається у контексті проблем правотворчості. Зазначимо,
що юридичну техніку не можна ототожнювати з технікою юридичного
нормотворення тому, що існують різні види юридичної діяльності, які за
характером поділяються на правотворчу, правозастосувальну,
правороз’яснювальну та правореалізаційну діяльність [2, с.73]. Юридична
техніка охоплює, крім правотворчої, також техніку створення
правозастосувальних, інтерпритаційно-правових, правореалізаційних актів.
І кожен з цих видів юридичної техніки може бути предметом окремого
дослідження.

У правовій системі кожної держави є суто технічні моменти, які
безпосередньо не пов’язані з сутністю держави і права (хоча певною мірою
є її відображенням), із змістом правового регулювання. До них відносять
техніку підготовки, зовнішнього оформлення, опублікування нормативних
актів, їх облік та систематизацію, структуру оформлення актів
застосування та тлумачення права. Усі ці прийоми і правила мають суто
технічний, прикладний характер, що і є підставою для віднесення їх до
юридичної техніки.

Як і всі інші види діяльності людини, юридична діяльність потребує
певної техніки. Тому юридична техніка – це різновид нематеріальної
(інтелектуальної) техніки, яка виробляється у практичній діяльності
законодавчих та правозастосовчих органів, а також формується в практиці
відносин між суб’єктами права [5, с.118-121].

Серед питань техніки нормотворчості велике значення має вивчення
юридичних, композиційно-структурних, мовно-стилістичних, логічних вимог,
які ставляться до нормопроекту, а також техніка державної реєстрації,
обліку, офіційного оприлюднення та систематизації нормативно-правових
приписів.

Розглядаючи загальнотеоретичні проблеми техніки юридичного
нормотворення, зупинимось коротко на понятті нормотворчості.

Традиційно під правотворчістю розуміють діяльність державних органів,
громадських об’єднань, трудових колективів з встановлення, зміни або
скасування юридичних норм. Оскільки в правовій системі української
держави існують такі форми права, як правові звичаї, міжнародно-правові
договори, нормативно-правові акти і, фактично, судові прецеденти (що
містяться в актах офіційного тлумачення Конституційного Суду України),
то й поняття правотворчості повинно охоплювати всі способи створення
правових норм. Отже, точніше було б говорити про нормотворчість і
визначити її як діяльність компетентних суб’єктів з встановлення, зміни
і скасування нормативно-правових приписів.

Деякі вчені: – С.С.Алексеєв, П.М.Рабінович, О.А.Красавчіков виділяють
нормотворчу (правотворчу) техніку як окремий вид юридичної техніки.
Більшість авторів змішують правотворчу техніку з законотворчою. І лише
автори монографії “Юридическая процессуальная форма” виділяють
законодавчу техніку як складову правотворчої техніки [7, с.52].

Техніка нормотворчості – це сукупність прийомів і засобів, які
використовують суб’єкти нормотворчості для підготовки, формування,
опублікування та систематизації нормативно-правових приписів з метою
забезпечення їх досконалості.

Техніка нормотворчості охоплює прийоми найдосконалішого викладу думки
нормотворця в нормативно-правових приписах; прийоми, з допомогою яких
досягається найбільш доцільна їх структура, найвиразніша правова мова і
найточніша юридична термінологія; засоби закріплення нормативно-правових
приписів у нормативних актах, міжнародних договорах, правових звичаях,
судових прецедентах та ін.

Техніку нормотворчості можна поділити:

1) за видом правових актів, які обслуговуються сукупністю технічних
прийомів і засобів:

законотворча – це техніка прийнятя законів;

техніка підзаконної нормотворчості – створення нормативних актів
Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів
України, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого
самоврядування та ін. Сюди ж можна віднести і техніку створення правових
прецедентів, санкціонування звичаїв, укладання міжнародних договорів;

2) за змістом техніка нормотворчості складається з

технічних засобів (інструментів);

технічних прийомів.

У свою чергу поділяють і технічні засоби.

1. Засоби юридичного виразу волі нормотворця:

????A? закріплені в нормативно-правових актах припущення про наявність
чи відсутність певних юридичних фактів;

презумпція закріплюється тільки в нормативних актах і не може бути
індивідуалізована в актах застосування права. Закріплюється вона прямо
або опосередковано. Про пряме закріплення можна говорити, якщо норма
права безпосередньо викладає презумптивне положення (презумпція
невинуватості – ст.62 Конституції України, наприклад). Якщо презумоване
положення не викладено в нормі, проте його можна вивести шляхом
умовиводів з неї, то це опосередковане закріплення презумпції;

правотворчі фікції – техніко-юридичний прийом, яким неіснуючий факт або
обставина оголошується існуючим і набуває загальнообов’язкового
характеру на підставі закріплення його в нормах права. Фікції
використовують вкрай рідко, коли використані всі інші засоби. Юридичне
значення фікцій в тому, що вони закріплені в нормах права і тому є
загальнообов’язкові, з їхньою допомогою забезпечується певна стійкість
прийнятого акта. Використання фікцій зумовлено такою властивістю права,
як формальна визначеність. Специфічність фікції полягає в тому, що вона
може бути індивідуалізована в акті застосування права і лише в цьому
випадку забезпечується досягнення юридичного результату, передбаченого
тією чи іншою нормою права;

правотворчі конструкції – найвища правова абстракція, яка охоплює низку
однопорядкових понять нижчого рівня і виявляє головне, суттєве в цих
поняттях [3, с.51]. Конструкції являють собою модель, яка узагальнює
найсуттєвіші елементи складного правового явища (склад злочину,
договір);

галузева типізація – нормативні приписи слід вводити у чітко визначену
галузь права, повинні відповідати типовим рисам галузевих правовідносин
[1, с.276-277].

2. Засоби словесного викладу нормативних приписів:

правотворча термінологія – сукупність слів (словосполучень), за
допомогою яких у тексті нормативного припису виражаються поняття [6,
с.101]. Термінологія повинна відповідати таким вимогам: точність,
простота і доступність, чіткість. Чим досконаліший текст, тим менше він
викликає труднощів під час застосування нормативних приписів;

правотворча стилістика – система прийомів найдоцільнішого використання
мовних засобів, за допомогою яких формулюються нормативні документи [1,
с.284];

одне з важливих завдань техніки нормотворчості – розробка правил
удосконалення стилю і мови нормативних приписів. Вони повинні
забезпечувати поєднання доступності, простоти, переконливості
нормативних приписів з їх точністю, визначеністю, стислістю.

До технічних прийомів, засобів відносять прийоми документального
оформлення нормативних приписів:

1) реквізити (формальні елементи) – вказівка на зовнішню форму
нормативного припису (закон, указ, рішення та ін.); найменування органу,
який видав нормативний припис; вказівка на місце і дату видання; назва
(заголовок) нормативного припису; підпис уповноваженої особи;

2) елементи змісту – преамбула; нормативно-правовий зміст; вказівки на
наслідки недодержання нормативного припису; вказівки про набуття сили
закону; перехідні положення; додатки;

3) структурна побудова – розміщення нормативно-правових приписів у
частинах, розділах, главах, статтях, абзацах, пунктах, параграфах у
нормативно-правових актах та інших формах права.

Техніко-юридичні прийоми поділяють

1) за ступенем узагальнення конкретних показників: абстрактний – прийом
формулювання юридичних норм, коли фактичні дані охоплюються родовими
ознаками; казуїстичний – прийом формулювання юридичних норм, коли
фактичні дані вказуються за допомогою індивідуальних ознак, у тому числі
шляхом переліку конкретних, індивідуальних фактів, обставин;

2) за способом викладу елементів юридичної норми: прямий – всі елементи
норми прямо формулюються в даній статті нормативного акта; посилковий –
окремі елементи норми не формулюються в даній статті, в ній посилаються
на інші норми, де міститься потрібний припис; бланкетний – ситуація,
подібна до попередньої, але посилаються на групу чи вид нормативних
актів, а не на їх конкретну статтю [1, с.281-283].

Надзвичайно важливим у техніці нормотворчості є додержання логічних
вимог щодо нормопроектування, формулювання дефініцій понять, щодо
різноманітних класифікацій та юридичних конструкцій. Немає іншої галузі
суспільного життя, де порушення законів логіки могло б спричинити таку
суттєву шкоду, як у галузі права. Нормативні приписи повинні логічно
випливати один з одного, вони мають бути органічно пов’язані між собою,
не повторюватись і, тим більше, не суперечити одне одному.

Велике значення в нормопроектуванні мають правила деонтичної логіки,
закони тотожності, несуперечливості, виключеного третього та достатньої
основи.

Викладене підкреслює значущість та необхідність дослідження проблем
техніки юридичного нормотворення.

Література

Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрид. л-ра.,1982. – Т.2.

Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. –
Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1989.

Керимов Д.А. Законодательная техника: Научно-метод. учебн. пособие. –
М.: Норма,1998.

Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества. – М,1991.

Красавчиков О.А. Советская наука гражданского права. – Свердловск,
1961. – Т.6.

Шмельова Г.Г. Юридичні засоби удосконалення змісту і форми законодавства
// Концепція розвитку законодавства України. – К, 1996.

Юридическая процессуальная форма. Теория и практика. – М.: Юрид.
л-ра,1976.

Похожие записи