Курсова робота
Загальна характеристика конституційного права України
ПЛАН
Вступ
2. Поняття та предмет конституційного права України
Конституційно – правові норми : поняття, види та особливості
Конституційно – правові віждносини та їх суб’єкти
Підстави виникнення , зміни і припинення конституційно – правових
відносин
Висновок
Список використаної літератури
1. Вступ .
Конституційне право України є провідною галуззю системи права України.
Така роль конституційного права обумовлена тим, що ця галузь права
складається з принципів і норм Конституції України, охоплює правові
відносини, які виникають і розвиваються на основі цих норм.
Конституційний статус людини і громадянина, загальні положення та
принципи щодо організації державної влади і розвитку суспільства,
визначення соціальної спрямованості та правового статусу кожної з ланок
державного апарату України, закріплення статусу системи органів
місцевого самоврядування – всі ці та низка інших принципово важливих
питань є об’єктом дослідження науки конституційного права.
Перш за все, це проведення реформи політичної системи в Україні на
підставі вибору українського суспільства: бути йому цивілізованим, як у
демократичних країнах світу, або примиритися з тими негативними
процесами, які виявилися в період перехідного періоду від тоталітаризму
— правовим нігілізмом, порушенням виборчого законодавства, обмеженням
прав і свобод людини та громадянина тощо.
Саме тому відобразити у другому виданні підручника положення цієї
реформи є нагальною необхідною потребою.
Проте реформування державної влади і місцевого самоврядування
безпосередньо пов’язано зі створенням міцної правової бази, на підставі
якої, перш за все, і можлива її реалізація. Ядром цієї бази є такі
найважливіші конституційно-правові акти, як закони про вибори, про
місцеві державні адміністрації, про місцеве самоврядування в Україні,
про адміністративно-територіальний устрій України тощо.
За період з 2002 по 2004 роки Верховна Рада України прийняла велику
кількість законодавчих актів, які безпосередньо стосуються багатьох
інститутів конституційного права, особливо прав і свобод людини та
громадянина, завдяки яким значною мірою і оновилася законодавча база
конституційного права України.
Відобразити ці закони в підручнику є очевидною потребою. Саме тому всі
ці нормативно-правові акти ретельно проаналізовано у другому виданні.
У зв’язку зі значним пожвавленням законодавчого та нормотворчого
процесів у цей період зазнали відповідних уточнень і теоретичні
положення, сформульовані вченими до прийняття Конституції України у
багатьох монографічних працях, учбовій літературі.
Крім того, саме життя поставило на порядок денний питання подальшого
використання в процесі розробки проблем конституційного права України
порівняльного конституційного права країн СНД, Балтії, інших держав
світу, наукової спадщини вітчизняних учених і науковців інших країн.
2. Поняття та предмет конституційного права України.
Традиційно конституційне право розглядають у правознавстві як галузь
національного права, як науку і як навчальну дисципліну (курс).
З прийняттям Акта проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україна
стала самостійною, суверенною державою, розвиток якої потребував перш за
все правового закріплення. Це завдання було покликано виконати, перш за
все, конституційне право як провідна галузь системи національного права,
що конституює державу. Проте воно ускладнювалося тим, що не можна було
автоматично переносити положення конституційного права колишнього
Радянського Союзу в нову добу розбудови української державності.
Потрібно було на засадах принципово нових концептуальних підстав
створити конституційне право України і конституційно-правову ідеологію,
які ґрунтувалися б на досвіді конституціоналізму демократичних країн
світу, який, на жаль, не брався до уваги в період існування СРСР
Зокрема, не враховувалися найважливіші принципи буржуазної науки
конституційного права, які було втілено у багатьох конституціях світу:
ідея народного суверенітету як джерела конституції, інших галузей права
та державної влади;
принцип верховенства закону над іншими нормативними актами;
принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і су-дову;
. принцип народного представництва і верховенства парламенту;
. рівність усіх перед законом;
• пріоритет природних прав людини над державою та її органами.
Як відомо, право регулює різні за змістом суспільні відносини, які мають
свою специфіку, через що виникає об’єктивна необхідність диференціації
норм права на окремі частини (галузі) єдиної, в цьому разі, системи
національного права України, які являють собою сукупність правових норм,
що регулюють певну групу суспільних відносин.
Розпочинаючи вивчення нового суспільного явища, зазвичай з’ясовують, що
саме досліджують і як, яким чином це дослідження здійснюється стосовно
правових явищ, зокрема для з’ясування питання щодо критеріїв виділення
відповідних норм права у відповідну галузь. Відповідь на перше питання
становить предмет правового регулювання, а на друге — метод правового
регулювання, іноді виділяють мету правового регулювання, характер
санкцій, об’єкт правовідносин тощо, які також мають певне значення для
виділення відповідних галузей права. Але цього замало.
Необхідним і, мабуть, головним є такий елемент з’ясування сутності
відповідної галузі, як юридичний режим. (Режим (франц. геqime, від лат.
геqimen — правління) — форма правління, метод правління, державний
устрій.) Саме за допомогою юридичного режиму з’ясовують основні напрями
дії всієї сукупності норм певної галузі.
Стосовно галузі конституційного права за допомогою юридичного режиму
з’ясовують основні об’єкти дії норм конституційного права — права і
свободи особи; державний устрій; влада та форми ЇЇ здійснення;
організація та здійснення державної влади на підставі принципу її
розподілу; місцеве самоврядування; територіальна організація України.
Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права
на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно
визначений вид суспільних відносин, які вимагають правового регулювання,
з іншого — відповідно суспільні відносини є тією об’єктивною основою,
яка викликає до життя право і вносить у нього системоутворюючі ознаки.
Кожна галузь права, в тому числі конституційне право, регулює
відповідний вид суспільних відносин, які потребують правового
регулювання. Природно, що вони об’єктивно не можуть бути однакові для
всіх галузей права. Наприклад, у цивільному праві для них характерне
перш за все те, що учасники правовідносин мають рівні права, іншим
галузям притаманні інші особливості. Специфічним є й предмет
конституційного права. Ідеально він має містити такі складові: людина —
громадянське суспільство — влада як основна ознака держави — економічні,
соціальні, політичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в
демократичній державі — територіальна організація держави.
На жаль, така складова, як громадянське суспільство поки що перебуває
лише на стадії закладення правових засад його утворенняя і розвитку.
Досить близькі до згаданої схеми складових предмета конституційного
права, але не безспірні, погляди деяких вчених. Зокрема, М. В. Баглай і
Б. Н. Габричидзе вважають, що до предмета цієї галузі належать суспільні
відносини з приводу охорони прав і свобод людини (відносини між людиною
і державою, устроєм держави і державною владою).
Відомо, що будь-які суспільні відносини, які врегульовано правом,
набувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Конституційне право
має більш вузьку, специфічну сферу регулювання — сферу відносин
безпосередньо політичного характеру. Проте, враховуючи різноманітність
цих відносин та їх суб’єктів, доцільно виходити у першу чергу зі змісту
найбільш загального об’єкта політики — людини, життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека якої визнаються в Україні Найвищою
соціальною цінністю. Саме права і свободи людини ТВ їх гарантії
становлять зміст і спрямованість держави, яка повинна відповідати перед
людиною за свою діяльність.
У процесі визначення змісту предмета конституційного прана України слід
виходити із загальновизнаних конституційною практикою країн світу
концептуальних підходів щодо вихідних ідей, які має бути закладено в
конституції.
Насамперед слід врахувати ту обставину, що генетичний початок будь-якої
конституції виходить з певних суспільних інтересів соціальних груп
суспільства. Інтереси ці не збігаються. Тому між державою і сукупністю
цих груп — народом у цілому — утворюється певний суспільний договір.
Пояснюється це тим, що особа має від народження природні права і
свободи, які держава не може ігнорувати або відміняти. З іншого боку,
держава має свої інтереси, які не завжди збігаються з інтересами особи.
Тому конституції, у тому числі й Конституція України, є результатом
погоджених інтересів особи і держави, результатом консенсусу,
компромісу. Іншими словами, конституційне право України основане на
договірних засадах, а не на односторонній волі певної соціальної групи,
партії або особи. Отже, до предмета конституційного права України слід
віднести перш за все суспільні відносини, пов’язані із взаємовідносинами
особи і держави. Не випадково розділ, присвячений регулюванню цих
відносин, посідає у Конституції України чільне місце.
Слід врахувати і таке: для того, щоб записане у ст. З Конституції
України положення щодо статусу людини в суспільстві та державі стало
реальністю, необхідна сила, яка б забезпечувала права і свободи людини.
Такою силою завжди була і є влада. Отже, друга складова предмета
конституційного права — політико-правові суспільні відносини, що
виникають з приводу та у зв’язку з закріпленням у Конституції влади, її
організації і здійснення.
Однак предмет конституційного права не охоплює повністю згадані
відносини. Зокрема, до обсягу конституційно-правового регулювання
належать так звані соціально-політичні відносини владарювання, які
уособлюють соціальні передумови змісту політики, її взаємозв’язок з
економічними і соціальними основами суспільства і які регулювалися
нормами радянських конституцій і визначали змістовні характеристики, на
жаль, не всієї влади, а лише державної. Ці відносини зазвичай не
врегульовувалися безпосередньо конституційним правом і перебували у
сфері реальної державно-політичної діяльності. Внаслідок у колишніх
радянських конституціях існував фактор фіктивності низки найважливіших
конституційних положень, які визначали засади влади.
Конституція України досить вдало і логічно виходить із взаємовідносин
людини і держави саме через родову і видову характеристики влади.
Розкриття змісту влади як родового поняття здійснюється за схемою —
джерело влади в цілому — розподіл влади на окремі види. Згідно з цією
схемою відповідно до частини першої ст. 5 Конституції України єдиним
джерелом влади є лише народ як певна сукупність людей, і саме народ
здійснює владу: безпосередньо (народне волевиявлення); через органи
державної влади (представницька форма організації влади); через
територіальні громади та органи місцевої влади (місцевого
самоврядування).
Безумовно, суспільні відносини, що виникають з приводу здійснення
народовладдя, відіграють визначальну роль в організації державної влади.
Тому предмет конституційного права повинен включати і політико-правові
суспільні відносини, що виникають з приводу та у зв’язку з формуванням
па підставі основних форм народного волевиявлення державної влади, яка
покликана виконувати службову роль не лише щодо людини як вищої
соціальної цінності, а й забезпечувати охорону суверенітету і
територіальної цілісності держави, здійснювати державне управління всіма
сферами державного і суспільного життя, приватним і державним секторами
економіки тощо.
Виконання цих завдань можливо на основі організації та здійснення
державної влади на демократичних засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову. При цьому органи законодавчої, виконавчої та
судової влади повинні здійснювати свої повноваження у встановлених
Конституцією межах, відповідно до законів України, на підставі принципу
верховенства права (статті 6 і 8 Конституції).
Нарешті, до предмета конституційно-правового регулювання належать
політико-правові суспільні відносини з приводу визнання і гарантування
Україною місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).
Слова “безпосередньо” і “через”, досить вдало введені в Основний Закон
України, дають можливість з’ясувати обсяг політико-правових суспільних
відносин, які регулюються нормами Конституції на сучасному етапі
розвитку Української держави.
Внаслідок того, що Україна перебуває ще на етапі розбудови державності,
народне волевиявлення здійснюється у досить обмежених формах
безпосередньої демократії — виборів та референдумів. Установчу й,
особливо, контрольну функції, на жаль, не регламентовано конституційними
нормами.
Власне, народне волевиявлення ніколи не може бути за обсягом повним,
оскільки слід враховувати вік людини, недієздатність певних осіб,
відбуття покарання за вчинення злочину тощо.
Найбільший обсяг суспільних відносин регулюють органи державної влади,
що пояснюється труднощами перехідного періоду розбудови держави на
сучасному етапі її розвитку.
Норми конституційного права регулюють також комплекс політико-правових
суспільних відносин, які визначають основні засади суспільного,
політичного, економічного ладу. Це як організаційно-політичні, так і
соціально-економічні відносини.
Норми Конституції закріплюють також основні політико – правові принципи,
які визначають розвиток держави, дають характеристику державної
організації суспільства, зокрема конституційного ладу, форми правління,
основ організації і функціонування політичної організації суспільства.1
Наступною складовою предмета конституційного права відносно цієї групи є
соціально-економічні політично-правові відносини. Сутність цих відносин
визначається конституційним закріпленням економічних основ держави і
суспільства, які будуються на базі економічного плюралізму,
різноманітності форм власності, забезпечення рівного її захисту з боку
держави (статті 13 і 14 Конституції України).
Нарешті, важливим елементом політико-правових суспільних відносин, що
регулюються нормами конституційного права, є державно-територіальна
організація України, яка має визначальне значення для управління людьми,
територіями, розв’язання політичних, соціальних та економічних питань,
визначення форми територіального устрою держави, її
адміністративно-територіальної системи, встановлення взаємовідносин
центру з місцями тощо.
Отже, предмет конституційного права України — це сукупність
політико-правових суспільних відносин, пов’язаних з відносинами держави
та особи в Україні, народним волевиявленням, організацією та здійсненням
державної влади і місцевого самоврядування, закріпленням
соціально-економічних умов владування, а також з державно-територіальною
організацією України, які регулюються нормами цієї галузі національного
права. Конституційне право України — основна галузь національного права.
Воно являє собою сукупність конституційних норм, які регулюють
політико-правові суспільні відносини, пов’язані з взаємовідносинами
особи з Українською державою, реалізацією народного волевиявлення,
організацією і здійсненням державної влади та місцево/о самоврядування,
закріпленням соціально-економічиих основ владування, а також з
визначенням територіальної організації Української держави.
3. Конституційно – правові норми : поняття, види та особливості
Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь національного
права, є сукупністю конституційно-правових норм, у яких встановлюються
формально визначені обов’язкові правила поведінки учасників (сторін)
конституційно-правових
відносин.
Як і іншим нормам національного права, їм притаманні загальні риси
правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються державою,
забезпечуються нею і охороняються за допомогою відповідних засобів; у
деяких випадках вони захищаються примусом держаки; в них сформульовано
офіційні, формально визначені приписи, що є обов’язковими для виконання.
Разом з тим, конституційно-правові норми мають свої особливості.
По-перше, ці норми приймаються з приводу політики, але не є її
формальним виразом; по-друге, вони мають державно-владний характер і їх
порушення тягне за собою поряд з юридичною конституційно-правову
відповідальність; по-третє, конституційно-правові норми відрізняються
від інших правових норм підвищеним ступенем стабільності та більшим
ступенем охорони з боку Конституції України; по-четверте, на відміну від
інших правових норм, вони мають більшу юридичну силу й особливості
предмета та методу правового регулювання.
Згадані загальні та специфічні особливості конституційно-правових норм в
основному відповідали і положенням радянської науки державного права,
проте українська наука останніми роками внесла чимало нового.
Зокрема, досліджувалися властивості норм цієї галузі права.
Юридичні властивості конституційно-правових норм — це способи вияву
певних ознак цих норм щодо норм інших галузей права у процесі
регулювання поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин.
Зазвичай юридичні властивості поділяють на загальні та специфічні. До
загальних властивостей належать: обов’язковий характер дії цих норм; їх
державно-владний характер; визначеність їх приписів; потенційна
можливість багатоваріантної поведінки; ситуаційний характер;
цілеспрямованість конституційно-правових норм; їх гарантованість. Багато
з цих властивостей притаманні і нормам інших галузей права, проте у
конституційному праві їх слід досліджувати в аспекті
конституційно-правовому, що допомагає зрозуміти специфіку
конституційно-правового регулювання. Наприклад, примус НЄ с властивістю
ко[іституцінних норм, а виступає як вид їх юридичних гарантій. Примус
виконує досить обмежену і підпорядковану роль у цій галузі права, адже
не всі конституцій-но-правові норми здійснюються через примус.
У свою чергу, конституційно-правові норми відрізняються від норм інших
галузей права своїм змістом, тобто специфічною сферою суспільних
відносин, на регулювання яких нони спрямовані; джерелами, в яких вони
відображені (перш :іа все Конституцією України), і суб’єктами, на
регулювання поведінки яких вони спрямовані.
Виходячи з цих особливостей, до специфічних особливостей норм
конституційного права слід віднести: вищу юридичну силу норм деяких
конституційно-правових актів; особливий юридичний зміст; установчий
характер конституційних норм; безпосередній і прямий характер їхньої дії
та особливості їхньої структури.
Вища юридична сила норм деяких конституційно-правових актів полягає у
тому, що Конституція, окремі акти Конституційного Суду і так звані
конституційні закони мають вищу юридичну силу порівняно з іншими
нормативними актами. При цьому Конституція України має серед них найвищу
юридичну силу, що відрізняє її від згаданих нормативно-правових актів.
Досліджуючи особливий юридичний зміст конституційних норм, слід
акцентувати увагу на суб’єктному складі конституційного права та
конституційно-правових відносин. Згадані суб’єкти відрізняються від
суб’єктів інших галузей права політичним характером, правоздатністю (в
індивідуальних суб’єктів) і компетенцією (органів державної влади, глави
держави, Конституційного Суду України та територіальних утворень).
Аналіз законодавства дає підстави стверджувати, що норми конституційного
права здійснюють учасники, які є суб’єктами тільки конституційного права
або сторонами й інших галузей права. Суб’єкти конституційного права не є
поки що так часто учасниками правовідносин юридичної відповідальності.
Вивчаючи норми конституційного права, можна дійти висновку, що
конституційне право — це право, яке констатує державу, тобто таке, що
встановлює устрій держави, визначає принципи ЇЇ діяльності, систему
державних органів та їх компетенцію. Ось чому установча здатність норм
конституційного права виявляється щодо інших галузей права і цілої
правової системи України. Установчо-універсальний характер мають і
конституційні принципи, оскільки вони є відправними для всієї правової
системи.
Безпосередня та пряма дія норм конституційного права зумовлена
специфічними особливостями конституційно-правового регулювання.
Конституційно-правова норма діятиме безпосередню, якщо її приписи
достатньо визначено, якщо між нормою і поведінкою суб’єкта
конституційно-правових відносин немає потреби в ланці, що опосередковує
чи конкретизує. У даному разі наявний і і необхідний і достатній зв’язок
за схемою “норма—поведінка”. Безпосередньо діє більша частина норм
конституційного права, за винятком норм неконституційно-правових видів
відповідальності та більшої частини норм Конституції. Такі норми
породжують конкретні правовідносини.
Коли йдеться про пряму дію норм конституційного права, то це стосується
в основному конституційних норм. Пряму дію не можна ототожнювати з
безпосередньою. Діяти прямо означає діяти через закон, зміст якого
визначається нормою Конституції. Закон конкретизує цю норму. Якщо немає
такого закону, то конституційна норма може діяти безпосередньо1.
До специфічних особливостей норм конституційного права належать
особливості їхньої структури належать структури.
gd™(O
Як відомо, правова норма складається з трьох частин: гіпотези, за
допомогою якої визначаються умови і дії таких норм; диспозиції, в якій
сформульовано саме правило поведінки, тобто права й обов’язки суб’єктів
правовідносин; санкції, в якій вказуються наслідки, які настають у разі
недодержання приписів правової норми.
Більшість конституційно-правових норм та їх основа — конституційні норми
— не мають тричленної структури. У багатьох з них немає санкції, деякі
складаються лише з диспозиції.
Якщо проаналізувати наявність елементів структури конституційно-правових
норм, то можна дійти таких висновків.
Гіпотеза як частина правової норми містить у собі умови, обставини, з
настанням яких можливо або необхідно здійснювати її диспозицію.
Призначення гіпотези — визначати сферу і межі регулятивної дії
диспозиції правової норми.
Щодо конституційно-правових норм, то гіпотеза частіше за все висловлює
загальні або конкретні умови, за наявності яких діють правила поведінки
учасників правовідносин, що містяться у певній нормі. У Конституції
України є гіпотези, загальні для цілої групи державно-правових норм та
інститутів.
Диспозиція — це частина юридичної норми, в якій зазначаються права або
обов’язки суб’єктів правовідносин. Це центральна, основна частина норми,
яка вказує дозволену (можливу), обов’язкову й заборонену (неприпустиму)
поведінку суб’єктів. Зміст впливу диспозиції конституційно-правових норм
багатогранніший; він полягає в регулюванні, орієнтації, ідеологічній,
політичній оцінці явищ і процесів тощо.
Санкція являє собою частину норми, в якій зазначено заходи державного
примусу в разі невиконання або порушення її диспозиції. Тому і
призначення санкції — забезпечувати здійсненність диспозиції правової
норми.
Санкції поділяють на каральні (штрафні) та відновлювальні.
У конституційному праві санкції мають свою специфіку. Часто-густо в них
встановлюються загальні принципи відповідальності та підпорядкованості
(наприклад, відповідальність народного депутата за невиконання принципу
несумісності посад), внаслідок чого ці норми є обов’язковими. У певних
випадках у конституційно-правових нормах містяться відсилки до норм
поточного законодавства з приводу конкретних санкцій за невиконання тих
чи інших конституційних приписів.
Для конституційно-правових норм притаманне неоднакове поєднання згаданих
елементів. Досить рідко трапляються норми, які містять у собі всі
елементи структури. Значно частіше норми містять диспозицію і досить
рідко виражають гіпотезу.
У конституційному праві України містяться норми, які з’єднані предметом
правового регулювання, але вони різноманітні за змістом і призначенням.
Тому для зручності вивчення, систематизації і застосування їх поділяють
на види за відповідними ознаками. Така класифікація дає змогу повніше
з’ясувати властивості цих норм, завдяки їй досягається певна зручність у
застосуванні останніх.
Отже, як і будь-який розподіл певної категорії на відповідні види,
класифікація конституційно-правових норм — це розподіл їх на окремі види
залежно від певного критерію.
Критеріями класифікації цих норм є: об’єкт конституційного регулювання;
особливості, що притаманні нормі в механізмі конституційного
регулювання; зміст закладених у нормі приписів; ступінь визначеності
припису; обсяг та особливості суспільних відносин, які регулюються
нормами конституційного права; коло суб’єктів, на яких поширюється дія
норм; межі дії норм у просторі; межа дії норм у часі тощо.
Враховуючи специфіку цих підстав, критеріями видової диференціації
конституційно-правових норм можуть слугувати такі.
Залежно від правового регулювання норм конституційного права визначають
коло політико-правових суспільних відносин, які випливають з предмета і
методу правового регулювання конституційного права.
Залежно від змісту в нормах конституційного права приписів загально
регулятивного характеру виділяють: норми-визначення, норми-принципи,
норми-декларації, норми-цілі, норми-програми.
За юридичною силою, залежно від форм виразу і статусу органу, що приймає
конституційно-правові норми, можна виділити: норми Конституції України;
норми актів Конституційного Суду; закони; деякі інші
конституційно-правові норми.
Зв’язок норм конституційного права з правовідносинами зумовлює існування
матеріальних і процесуальних норм.
Матеріальні норми конституційного права поділяють на уповноважуючі
(дозволяючі) та установчі.
Що стосується процесуальних норм, то їх зміст неоднозначно трактують у
юридичній науці. Уявляється, що під процесуальними нормами
конституційного права слід розуміти правила поведінки, що регулюють
діяльність уповноважених органів і посадових осіб у сфері установчої,
правотворчої і контрольної діяльності.
У той же час процесуальні норми є засобом реалізації матеріальних норм,
вони створюють юридичні передумови додержання прав учасників
процесуальної діяльності, гарантують користування конституційними
правами і свободами, слугують необхідною умовою конституційної
законності та правопорядку.
І, нарешті, процесуальні норми є по суті єдиним засобом переведення
матеріальних норм із статичного стану в динамічний.
4. Конституційно – правові відносини та їх суб’єкти.
Норми конституційного права діють у тому разі, якщо вони реалізуються.
Під реалізацією норм конституційного права розуміють здійснення
учасниками конституційно-правових відносин встановлених у них приписів.
У результаті реалізації цих норм виникають конституційно-правові
відносини. Отже, політико-правові суспільні відносини, врегульовані
нормами Конституції України, становлять конституційно-правові відносини.
Існує й інша думка, згідно з якою конституційно-правові відносини — це
юридичний зв’язок між суб’єктами цих відносин.
Отже, конституційно-правові відносини — щ політико-правові суспільні
відносини, врегульовані нормами конституційного права України, змістом
яких є юридичний зв’язок між його суб’єктами у формі прав та обов’язків,
передбачених відповідною конституційно-правовою нормою.
Будь-які правовідносини, у тому числі й у конституційному праві, є
результатом впливу правової норми на суспільні відносини, які можна
охарактеризувати як засіб переведення змісту правової норми
(суб’єктивного права) в її конкретні (суб’єктивні) права та обов’язки
учасників правовідносин.
Як одному з видів правовідносин, конституційно – правовим відносинам у
цілому притаманні загальні ознаки, що характерні для правовідносин
взагалі: вони є вольовими відносинами, виникають між учасниками
правовідносин відповідно до норм права, які визначають їх права та
обов’язки.
Разом з тим конституційно-правові відносини мають і свої особливості,
зумовлені провідним місцем конституційного права у правовій системі
українського національного права. До цих особливостей належать: їх
особливий зміст, зумовлений специфічним характером предмета і методу
конституційного права; особливе місце і роль цих відносин у системі
правовідносин; особливе коло суб’єктів конституційно-правових відносин.
Оскільки юридичний зміст правовідносин становлять права та обов’язки їх
учасників, остільки особливості змісту конституційно-правових відносин
слід шукати в характері прав та обов’язків учасників правовідносин,
встановлених нормами конституційного права. Особливості цих прав і
обов’язків полягають у тому, що вони найповніше виражають суверенітет
українського народу, визначають становище людини і громадянина в
суспільстві та державі, закріплюють форми здійснення державної влади в
Україні.
Особливість конституційно-правових відносин полягає в тому, що багато з
них мають загальний характер.
Іншою особливістю цих відносин є й те, що їм притаманний особливий склад
учасників (сторін), більшість з яких характерна лише для
конституційно-правових відносин.
Характер конституційно-правових відносин визначається перш за все
певними конституційними нормами. Власне, вони є першим елементом складу
конституційно-правових відносин, оскільки визначають права й обов’язки
суб’єктів цих відносин. Відповідно другим елементом є суб’єкти. Під
суб’єктами конституційно-правових відносин розуміють їх учасників, які
виступають як сторони.
Суб’єктами цих відносин є: Український народ — Носій повновладдя;
Українська держава; нації, корінні народи, національні меншини, що
населяють Україну; фізичні особи. юридичні особи; громадяни України; в
деяких випадках іноземці та особи без громадянства; політичні партії і
громадські організації; державні органи та органи державної влади,
виборці, що об’єднані у виборчі округи; комітети та Верховної Ради
України; депутати; службові особи державних органів і громадських
об’єднань; адміністративно-територіальні одиниці; територіальні громади
та інші елементи системи місцевого самоврядування.
Статус учасників конституційно-правових відносин полягає в тому, що вони
посідають особливе місце у сфері суспільних відносин, які виникають і
діють у процесі взаємовідносин людини і громадянина як головного
суб’єкта цих правовідносин і держави та її органів, які відіграють
службову роль стосовно особи, внаслідок чого основне знаряддю їх
діяльності — державну владу — обмежено Конституцією.
Такі відносини влади, зокрема її носії — перелічені суб’єкти, посідають
особливе місце тому, що саме вони здійснюють таку владу, наділені
виключними повноваженнями. їхні дії і вчинки здебільшого мають
владно-імперативний характер. Однак суб’єкти цих відносин наділені
неоднаковими правами та обов’язками, тобто різною за змістом
державно-правовою правоздатністю. Ніхто з учасників суспільних відносин
не наділений такою правоздатністю, яку має народ України, тобто
сукупність громадян, — суверенний носій влади. Причому свою владу він
може реалізувати як через систему створюваних ним органів, так і
безпосередньо.
Особливість суб’єктів конституційно-правових відносин полягає у тому, що
вони мають різні за обсягом права та обов’язки, тобто різну за змістом
правоздатність — властивість володіти правами та обов’язками відповідно
до норм конституційного права. Неоднакова вона, наприклад, у народу
України та Української держави, у громадян Україніи з одного боку, й
іноземців і апатридів — з іншого, які у випадках, визначених законом,
також можуть бути суб’єктами конституційно-правових відносин. Громадяни
України, крім того, різняться за своєю дієздатністю, тобто можливістю
свої
ми діями здійснювати надані їм права і виконувати покладені на них
обов’язки.
Іншою рисою суб’єктів конституційно-правових відносин є особливий
механізм реалізації їхніх повноважень. Така реалізація здійснюється
безпосередньо через норми джерел конституційного права (Президент
України обирається народом) або через норми інших галузей права (право
на забезпечення недоторканності житла, у разі потреби здійснюється у
повному обсязі нормами кримінального права).
Специфіка деяких суб’єктів цих відносин полягає у тому, що вони
виступають лише як учасники конституційно-правових відносин і не можуть
бути суб’єктами інших правових відносин (наприклад територіальні
утворення). Переважна більшість суб’єктів є учасниками як
конституційно-правових, так і інших відносин, причому основою статусу
цих суб’єктів є конституційно-правовий статус.
Особливий, субординаційний характер мають зв’язки між суб’єктами
конституційного права та суб’єктами інших правових відносин.
Визначальною рисою таких зв’язків є їх нерівноправний характер, тобто
один із двох таких суб’єктів наділений владними, підпорядковуючими
повноваженнями щодо іншого суб’єкта. Проте з цього правила є й винятки,
коли відносини між суб’єктами конституційно-правових відносин
рівноправні, паритетні. Це, наприклад, відносини між територіальними
утвореннями, які виступають суб’єктами конституційно-правових відносин,
між державними органами. Прикладом таких відносин між цими органами
можна вважати Конституційний договір між Верховною Радою України і
Президентом України від 18 червня 1995 р.
5. Підстави виникнення , зміни і припинення конституційно – правових
відносин.
Підставою для виникнення, зміни і припинення конституційно-правових
відносин є певні життєві обставини, умови, що сформульовані у нормах
конституційного права. Такі обставини (умови) визначають як юридичні
факти. Вони відрізняються від інших суспільних фактів тим, що тягнуть за
собою певні правові наслідки.
Під юридичними фактами розуміють, як правило, такі життєві обставини, з
якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових
відносин. Іншими словами, з настанням конкретних явищ, передбачених
гіпотезами норм, норми реалізуються. Проте часто такі норми реалізуються
без юридичних фактів і, як наслідок, без правовідносин. Це повною мірою
стосується правоздатності особи чи організації, що виникає вже з самого
факту народження особи чи утворення організації. Але правоздатність — не
правовідносини, а лише їх передумова. Така сама ситуація щодо
забороняючих норм, які в переважній більшості реалізуються за межами
конкретних правовідносин. Тому в дефініціях юридичних фактів треба
обов’язково підкреслювати, що правові факти — щ такі факти реальної
дійсності, з настанням яких настають певні юридичні наслідки (а не
тільки правовідносини).
Особливості конституційно-правових фактів зумовлені тими суспільними
відносинами, які потрапляють у сферу дії норм конституційного права.
Такі факти спричиняють виникнення, зміну чи призупинення правовідносин,
які мають місце у процесі реалізації конституційно-правових норм.
Юридичні факти передбачено у гіпотезах таких норм. За змістом юридичні
факти поділяють на юридичні події, юридичні дії та правовий стан.
До юридичних подій у конституційному праві належать факти, які не
залежать від волі та свідомості учасників конституційно-правових
відносин (народження, смерть, хвороба людини, досягнення певного віку).
Наприклад, у зв’язку з досягненням 21-річного віку в громадянина України
виникає право бути обраним депутатом Верховної Ради України.
Проте одних подій ще не достатньо для виникнення конституційно-правових
відносин: вони здебільшого лише створюють передумови реалізації прав.
Наприклад, для реалізації права на освіту при досягненні певного віку
має бути реалізований механізм переведення можливостей у реальну
дійсність. Іншим прикладом може бути ст. 36 Конституції України, де для
реалізації права об’єднуватися у політичні партії та інші громадські
організації досягнення громадянином відповідного віку не є єдиною і
вирішальною умовою. Потрібні воля й бажання громадянина стати членом
такої організації, його згода на це тощо.
Юридичні дії — це обставини, пов’язані з діяльністю людини, виявом її
волі. Юридичні дії можуть бути правомірні (видання закону в межах
компетенції Верховної Ради) і неправомірні (видання акта з перевищенням
повноважень певного державного органу або посадової особи). Правомірні
дії поділяють на юридичні акти та юридичні вчинки.
Під юридичними актами розуміють дії суб’єктів, спрямовані на досягнення
певних правових наслідків. Наприклад, акти державних органів, угоди
тощо. Юридичні вчинки — це заяви і клопотання громадян, запит депутата
тощо.
У конституційному праві розрізняють також правомірні і неправомірні
факти. Правомірними фактами є такі дії, які відповідають вимогам, що
визначаються Конституцією та іншими загальнодержавними актами. Зокрема,
правомірними діями громадян будуть такі, які узгоджуються з
конституційним принципом: “Ніхто не може бути примушений робити те, що
не передбачено законодавством”. І навпаки, орієнтиром для дій державних
органів і посадових осіб є правило: “Органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на
Підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією
та законами України” (частина друга ст. 19 Конституції України).
Висновок.
Предмет галузі конституційного права дає можливість диференційовано
виділити окремі елементи, які у сукупності дають цілісне уявлення про
його зміст.
Згідно з марксистсько-ленінською концепцією конституційне (державне)
право вважали результатом, знаряддям панування певного класу, знаряддям
державного керівництва суспільством.
Наприклад, В. Ф. Коток вважав, що специфіка предмета державного права
полягає в тому, що його норми закріплюють основи суспільного і
державного ладу відповідно до інтересів робітничого класу і колгоспного
селянства. С. С. Кравчук специфіку предмета державного права бачив у
регулюванні суспільних відносин, які становлять основи повновладдя
народу і виникають у процесі здійснення державою належної народові
державної влади.
Такий самий підхід щодо цього питання був притаманний і буржуазним
вченим-конституціоналістам. Відомий дореволюційний учений Г. Єллінек у
своїй праці “Загальне вчення про державу” писав, що “державне право
обіймає правоположення, які стосуються держави і компетенції її органів,
а рівно нормує права та обов’язки підданих стосовно держави”.
До слова, згаданий підхід безпосередньо пов’язаний з різними підходами
до термінів “конституційне право” і “державно право”. Історично
відмінність між цими термінами було зумовлено різними концептуальними
підходами у XVIII— XIX ст., згідно з якими як вихідні ідеї визначали, з
одного боку, ідеї, що абсолютизували роль держави (Німеччина), а з
іншого — ідеї демократії, законності та конституціоналізму (Велика
Британія, США, Франція).
Зокрема, у згаданих країнах на початку XIX ст. утвердився конституційний
лад, основними принципами якого були розподіл влади та судовий захист
прав людини. У Німеччині законодавче закріплення цих принципів відбулося
пізніше, але у процесі викладання відповідного курсу в сучасний період
державне право вважають основоположною частиною публічного права, що
відображено і в назвах підручників1 .
Слід зазначити, що в період існування і Російської імперії, і СРСР
спостерігалося прагнення визначитися щодо проблеми співвідношення
згаданих термінів.
На початку XX ст. у Московському і Санкт – Петербурзькому університетах
професори М. Ковалевський та В. Алексєєв викладали курс конституційного
права. Поряд з цим існунав широко відомий підручник О. Градовського
“Державне право Росії”.
Незважаючи на те, що за радянських часів у вузах країни викладався курс
державного права, дискусії щодо термінів «державне право» і
“конституційне право” точилися у 1970 та 1972 рр. Більшість учених
мотивувала неможливість запровадження терміна “конституційне право”
замість “державне право” не лише тим, що введення категорії
“конституційне право” обмежувало б межі державного права лише нормами
Конституції, а й тим, що це ліквідувало б розподіл між нормами
Конституції та іншими нормами.
У дискусії щодо цих термінів, яка відбулася у 1992 р. в Інституті
законодавства і порівняльного законодавства при Верховній Раді
Російської Федерації, висловлювали різні пропозиції. Одні вчені вважали,
що конституційне і державне право не збігаються, оскільки поточне
законодавство і підзаконні акти не можна включати до конституційного
права, адже зміст останнього становлять лише конституції та
конституційні закони (В. О. Кикоть).
Інші (Н. О. Михальова) виходили з того, що конституційне регулювання є
органічною складовою державно-правового регулювання.
Розв’язання цієї проблеми слід шукати у філософсько-правовому відношенні
до тих категорій, які пов’язані з двома основними напрямами юридичної
думки — природно-правовим та позитивістським. Перший виходить з того, що
першоосновою конституції є людина та її права, тому в країнах, які
визнають це положення, існує конституційне право. У тих країнах, що
визнають позитивістський напрям, першоосновою конституції визнається
держава, яка визначає обсяг прав і свобод людини. Звідси і різниця, яка
спостерігається щодо цієї проблеми.
У сучасний період ця різниця має лише відносне значення, а найменування
відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається
традиційними підходами, які збереглися у науці та державно-правовій
практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність
термінів “державне право” і “конституційне право”.
Нова Конституція України чіткіше окреслює частину суспільних відносин,
які регулюються нормами конституційного права. Необхідно врахувати і той
факт, що згадана частина істотно звузилася. Специфікою сучасного
предмета конституційного права України є те, що він охоплює, в першу
чергу, сферу закріплення, організації та здійснення державної влади
основі її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, як гарантію
забезпечення громадянських прав і свобод особи та самоврядної влади
(останньої лише у межах норм Конституції), і в той же час ця влада
обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та
здійснення.
Список використаної літератури.
Конституція України. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст.
141.
Основи конституційного права України: Підручник. – Видання друге,
доповнене / за ред.Копєйчикова К.: Юрінком Інтер, 1998. – 288 с.
Коментар до Конституції України. Інститут законодавства Верховної Ради
України. – Друге видання, виправлене і доповнене. – К., 1998. – 412с.
PAGE \* MERGEFORMAT 27
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
