Реферат на тему:

Забезпечення прав і свобод людини в адміністративній діяльності органів
внутрішніх справ

Проблеми забезпечення прав людини досліджувало багато вітчизняних
учених-юристів: О.М. Бандурка, І.Л. Бородін, А.С. Васильєв, Ю.Ф.
Кравченко, О.Ф. Фрицький, О.Г. Фролова, В.К. Шкарупа, О.Н. Ярмиш та ін.
Разом з тим необхідно на державному рівні розробити концепцію правового
забезпечення прав і свобод людини в адміністративній діяльності. Метою
концепції повинно стати перетворення адміністративного права на право
„забезпечення прав людини”.

Метою статті є визначення на основі переосмислення поглядів на проблему
забезпечення прав і свобод людини у сфері адміністративної діяльності. У
зв’язку з цим необхідно розробити нову концепцію, що забезпечує правами
органи внутрішніх справ, і створити рекомендації щодо шляхів
удосконалення організаційно-правового забезпечення правоохо-ронної
діяльності.

Важливим напрямом адміністративної діяльності органів внутрішніх справ є
діяльність адміністративно-юрисдикційна, яка полягає у здійсненні
провадження у справах про адміністративні правопорушення. Аналіз чинного
КУпАП, кодифікованих процесуальних актів інших галузей права свідчить
про те, що першою стадією провадження у справах про адміністративні
правопорушення, безсумнівно, є стадія порушення справи про
адміністративний проступок. Актом про порушення такої справи визнається
протокол про адміністративний проступок або постанова прокурора чи судді
про порушення справи. Це означає, що правом здійснення провадження в
справі про адміністративне правопорушення володіють винятково
представники держави. Людина та інші недержавні суб’єкти не можуть
ініціювати провадження в справі про адміністративні правопорушення [1,
с. 73–75].

Протокол про адміністративне правопорушення є актом порушення справи і
вважається основним документом на усіх стадіях провадження в справі,
який не тільки закріплює факт та є підставою для його розгляду, але й
містить у собі попередню негативну оцінку діяння. Тому, на нашу думку,
Д.М. Бахрах справедливо називає протокол про адміністративне
правопорушення обвинувальним документом: він містить у собі результати
проведеного розслідування, а саме – дані про сутність правопорушення та
особу правопорушника [2, с. 153]. Іншими словами, зміст протоколу
повинен давати чітке уявлення про характер адміністративного проступку
та можливість правильної оцінки його з погляду закону.

Оскільки протокол про адміністративне правопорушення є актом порушення
справи про адміністративне правопорушення, необхідно визначитися з
питанням про компетенцію щодо складання протоколу, а відтак і щодо
порушення справи. Повноваження посадових осіб щодо складання протоколів
про адміністративні правопорушення визначено ст. 255 КУпАП. Відповідно
до цієї статті досить широкі права надано посадовим особам органів
внутрішніх справ.

Правильність складання протоколу про адміністративне правопорушення є
однією з гарантій законності притягнення порушника до адміністративної
відповідальності. Форма протоколу про адміністративне правопорушення
встановлена наказом МВС України [3].

На жаль, до складання протоколу на практиці працівники нерідко
ставляться без належ-ної уваги, формально, непрофесійно, що, безумовно,
негативно впливає на ефективність правозастосовної практики органів
внутрішніх справ, дотримання при цьому законності, прав і свобод людини
[4].

При складанні протоколу працівники органів внутрішніх справ повинні
роз’яснити порушнику його права і обов’язки, передбачені статтею 268
КУпАП, про що обов’язково робиться відмітка в протоколі. Але працівники
міліції не завжди дотримуються цієї норми закону, просто дають корінець
від складеного протоколу, де зазначені ці права, але ж їх необхідно
роз’яснити, тобто озвучити.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності
особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. За
відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли
є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і
якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Справи розглядаються відкрито. Доказами в справі про адміністративні
правопорушення є будь-які фактичні дані, на підставі яких орган
(посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного
правопорушення, винність даної особи у його вчиненні, інші обставини, що
мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються
протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка
притягується до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків,
висновком експерта, іншими документами, речовими доказами (ст. 251
КУпАП). Орган (посадова особа) оцінює докази, враховуючи результати
всебічного, повного та об’єктивного дослідження усіх обставин справи в
їхній сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

На думку Є.В. Додіна, яку ми повністю підтримуємо, оцінка доказів
включає з’ясування таких питань: а) чи допустимим є використання
отриманої інформації як доказу у справі у тих випадках, коли законом
коло допустимих доказів визначене з вичерпною повнотою;

б) чи належить досліджуваний доказ до справи; в) у якому зв’язку
перебуває даний доказ для встановлення дійсного стану справи [5, с. 46].

Однією із основних ідей, практичне втілення якої покликано сприяти
ефективному захисту прав і свобод людини в юрисдикційному процесі, є
докладна регламентація правово-го статусу кожного з учасників
провадження в справі про адміністративне правопорушення [6, с. 10].

Особливістю провадження в справах про адміністративні правопорушення є
те, що елемент змагальності існує не тільки між винним у вчиненні
правопорушення і потерпілим, але й між юрисдикційним органом, з одного
боку, та іншими учасниками юрисдикційного процесу – з іншого. Це
обумовлено тим, що у більшості адміністративних правопорушень потерпілий
у класичному його розумінні відсутній (так, складно назвати потерпілого
у випадках, коли йдеться про порушення правил паспортної системи, правил
дорожнього руху, якщо відсутня моральна чи матеріальна шкода, а також
інших загальнообов’язкових правил). У той же час представник
юрисдикційного органу в ряді випадків опиняється в ролі потерпілого і
одночасно виступає арбітром у справі (таке категорично не допускається
кримінально-процесуальними нормами). Тому важливо, щоб повноваження
посадової особи як учасника процесу врівноважувалися хоча б сукупними
повноваженнями інших учасників юрисдикційного процесу.

Принципове значення для попередження і припинення порушення прав і
свобод людини – учасника адміністративно-юрисдикційного процесу – має
момент набуття цими особами своїх процесуальних прав і обов’язків.
Юридичним фактом, який може бути взятий за основу виникнення
процесуальних прав особи – учасника адміністративно-юрисдикційного
процесу, і в першу чергу особи, яка притягується до відповідальності,
має бути визнано висловлення правових претензій з боку уповноважених на
те посадових осіб [4].

Розгляд справи про адміністративне правопорушення здійснюється на
засадах рівності перед законом та органом (посадовою особою), який
розглядає справу, всіх людей незалежно від їхнього походження,
соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі,
освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця
проживання та інших обставин [7, с. 829].

Процесуальні повноваження учасників адміністративно-юрисдикційного
процесу у своїй сукупності повинні скласти основу концепції необхідного
самозахисту. Створення та організація діяльності різних державних і
громадських правоохоронних і правозахисних структур, судячи з реального
стану справ з дотриманням прав і свобод людини, не дали бажаних
результатів. Позитивний ефект у цьому питанні може бути досягнутий
тільки за умови надання в розпорядження самих людей реальних правових та
інших засобів самоза-хисту від необґрунтованого вторгнення в сферу їхніх
прав, свобод і законних інтересів [8].

Реалізація висунутої ідеї може бути здійснена практично без будь-яких
матеріальних і фінансових витрат. Потрібні тільки добра воля та істинне
бажання держави в особі її представницьких, виконавчих та інших органів
дійсно змінити поки що безвихідну ситуацію.

Для цього, на нашу думку, у руслі концепції необхідного захисту людини
наділити її такими можливостями і правами:

а) на інформування про своє затримання тих, кого адміністративно
затриманий вважає за потрібне повідомити. На органи, які здійснюють
затримання, потрібно покласти обов’язок сприяти реалізації затриманими
зазначеного права;

б) на ознайомлення в разі обвинувачення в протиправній поведінці з
текстом норматив-них актів, порушення яких особі інкримінується;

в) користуватися юридичною допомогою не тільки адвоката, але й будь-якої
іншої особи. Причому законодавством необхідно передбачити спрощений
порядок вступу в процес цих осіб для надання допомоги обвинуваченому;

г) на обов’язкову участь захисника у визначених випадках;

д) користуватися послугами представника як законного, так і за
договором;

е) знайомити осіб, які притягуються до відповідальності, з матеріалами
справи на будь-якій стадії перевірки обставин правопорушення і
здійсненням розгляду справи, а також мати копії процесуальних
документів;

ж) на застосування поручительства і застави як самостійних запобіжних
заходів;

з) на відвід осіб, в об’єктивності яких вони сумніваються [4].

Характерною ознакою адміністративно-юрисдикційної діяльності міліції є
також те, що в її системі значна кількість посадових осіб має
адміністративно-юрисдикційні повнова-ження. Отже, до її здійснення
певною мірою причетна значна кількість працівників міліції, дотримання
якими адміністративно-процесуальних норм, великий професіоналізм і
культура є важливим чинником забезпечення прав і свобод людини [7].

Одним із принципів адміністративно-юрисдикційної діяльності є
оперативність. Для підвищення оперативності розгляду справ необхідне
прийняття досить значущої компетен-ційної норми, яка надає право вищому
органу приймати до свого розгляду кожну із справ про адміністративне
правопорушення, підвідомчу підлеглому органу. Досягненню тієї ж мети
оперативності розгляду справ про адміністративні правопорушення сприяло
б надання права вищим органам перерозподіляти справи про адміністративні
правопорушення „по горизонталі” у порядку, встановленому законом.

Істотне значення для максимально коректного поводження з правами людини
мають раціональні строки розгляду справ про адміністративні
правопорушення. При вирішенні цього завдання необхідно керуватися
правилом, відповідно до якого строки розгляду справ повинні визначатися
з таким розрахунком, щоб протягом цього часу людина могла б скористатися
наданими законом засобами самозахисту. КУпАП (ст. 277) передбачено
загаль-ний п’ятнадцятиденний з дня одержання протоколу про
адміністративне правопорушення строк розгляду справи. Законом не
визначено підстави та порядок продовження строків розгляду справ про
адміністративні правопорушення, а також зупинення провадження у справі
[8, с. 909–910].

Є й інша сторона проблеми щодо строків розгляду справи. Йдеться про
випадки притяг-нення до відповідальності на місці вчинення
правопорушення. Ухвалення рішення на місці вчинення правопорушення
приховує у собі реальну загрозу правам і свободам людини. Вихід із
становища вбачається в детальній регламентації підстав, порядку та умов
ухвалення рішення на місці вчинення правопорушення.

Найбільшу обережність юрисдикційні органи повинні виявляти при обмеженні
волі особи. Тому цілком слушною є пропозиція закріплення в законодавчому
порядку можливості здійснення адміністративного затримання на строк
понад три години тільки у разі вчинення тих адміністративних
правопорушень, за які передбачається застосування адміністративного
арешту. Така пропозиція заслуговує на підтримку, якщо мати на увазі, що
до строку адмініст-ративного арешту зараховується час адміністративного
затримання під час виконання адміністративного арешту (ст. 32). Тим
самим законодавець ніби прирівняв зміст двох різних примусових заходів –
адміністративного затримання (захід припинення) та адміністратив-ного
арешту (захід адміністративного стягнення). Правопорушник повинен
сплатити вартість свого утримання, харчування та охорони. Особи, які
відбувають адміністративний арешт, використовуються на фізичних роботах
на основі договорів, які органи внутрішніх справ укладають з
підприємствами.

Потреба у розробці та закріпленні інституту доказів виникає з
урахуванням досягнень у сфері загальної теорії доказів і доказування,
галузевих правових наук та особливостей адміністративно-процесуального
права. Концептуальну основу інституту доказів і доказу-вання повинна
становити ідея запобігання необґрунтованому застосуванню примусових
заходів, у нашому випадку – адміністративно-примусових. Проблемам
доказів та доказування в адміністративній діяльності в юридичній
літературі приділялося достатньо уваги [5; 9; 10].

Важливе місце в адміністративній діяльності органів внутрішніх справ
посідає робота із зверненнями осіб, насамперед скаргами. Особи вправі
оскаржити будь-які дії працівників органів внутрішніх справ, які
вважають незаконними. Таке право гарантоване Конституцією і законами
України, які регламентують діяльність органів внутрішніх справ, а також
Законом України „Про звернення громадян” [11].

Так, право на оскарження незаконних дій працівників міліції закріплено в
Законі України „Про міліцію”. При порушенні працівниками міліції прав і
законних інтересів осіб міліція зобов’язана вжити заходів до відновлення
цих прав, відшкодування завданих матеріальних збитків, на вимогу осіб
публічно вибачитися.

На виконання Закону України „Про міліцію” Наказом МВС України № 414 від
10 липня 1998 р. МВС України затверджена Інструкція про порядок розгляду
пропозицій, заяв, скарг і організації особистого прийому громадян в
органах внутрішніх справ, внутрішніх військах, вищих навчальних
закладах, установах, організаціях і на підприємствах системи МВС
України.

Людина також вправі оскаржити дії органів внутрішніх справ і їхніх
посадових осіб безпосередньо в суд. Скарга буде розглянута відповідно до
процедур, встановлених Цивільно-процесуальним кодексом України [12, с.
7]. Виняток становлять випадки, коли скарга подається на дії органу
внутрішніх справ або його посадових осіб, вчинені під час розслідування
злочину. Порядок розгляду і вирішення таких скарг встановлено
Криміналь-но-процесуальним кодексом України і залежить від правового
стану особи в справі (підозрю-ваний, обвинувачений, свідок, потерпілий
тощо) або залежить від характеру та виду процесуальних дій або рішень,
які оскаржуються.

У разі порушення працівниками органів внутрішніх справ прав і законних
інтересів особи зазначені органи зобов’язані вжити заходів до
відновлення цих прав, відшкодування заподіяних матеріальних збитків.
Відшкодуванню підлягає як матеріальна, так і моральна шкода, заподіяна
людині незаконними діями працівників міліції під час реалізації ними
службових повноважень. Обов’язок щодо відшкодування збитків у даному
випадку лежить як на працівникові, так і на державі в особі органу
внутрішніх справ, в якому служить такий працівник [13].

Також можемо констатувати, що аналіз думок науковців і практичної
діяльності органів внутрішніх справ свідчить про те, що проблеми
забезпечення прав і свобод людини та шляхів їхнього розв’язання є
першочерговим завданням органів державної влади взагалі та міліції
зокрема.

Таким чином, розв’язання зазначених проблем не можливе без розробки
державної концепції правового забезпечення прав і свобод людини в
адміністративній діяльності міліції. Метою концепції повинно стати
втілення в життя думок науковців, що адміністра-тивне право – це право
забезпечення прав людини. Зазначене не можливе без створення
адміністративно-правового інституту забезпечення прав і свобод людини.

Література:

1. Додин Е.В. Административная ответственность за проступки,
подведомственные органам внутренних дел. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР,
1979. – 84 с.

2. Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан в СССР. –
Свердловск: Изд-во Уральск. ун-та, 1989. – 204 с.

3. Про затвердження Статуту патрульно-постової служби міліції України:
Наказ МВС України від 28 липня 1994 р. № 404.

4. Негодченко О.В. Організаційно-правові проблеми захисту прав і свобод
громадян при провадженні у справах про адміністративні проступки //
Вісн. Запорізьк. юрид. ін-ту. – 2002. – № 4. – С. 139–146.

5. Додин Е.В. Доказывание в административно-юрисдикционной деятельности
органов внутренних дел: Учеб. пособ. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1985.
– 100 с.

6. Тараненко С.М. Захист прав і свобод громадян у провадженні в справах
про адміністра-тивні правопорушення та їх забезпечення в діяльності
міліції: Автореф. … дис. канд. юрид. наук. – К.: Ін-т держави і права
НАН України ім. В.М. Корецького, 2000. – 16 с.

7. Кодекс Украины об административных правонарушениях:
научно-практический комментарий / Под. общ. ред. А.С Васильева. – 3-е
изд. – Х.: Право, 2002. – 680 с.

8. Негодченко О.В. Концепція захисту прав і свобод людини в
адміністративно-юрисдик-ційній діяльності міліції // Вісн. Нац. ун-ту
внутр. справ. – 2003. – № 21. – С. 8–13.

9. Шкарупа В.К. Доказування та докази в адміністративно-примусовій
діяльності органів внутрішніх справ (міліції): Монографія. – К.: УАВС,
1995. – 163 с.

10. Додин Е.В., Шкарупа В.К. Доказывания по делам об административных
проступках, связанных с нарушением антиалкогольного законодательства и
наркоманией: Учеб. пособ. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1989. – 62 с.

11. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. – 1996. –
№ 47. – Ст. 257.

12. Басецкий И.И. Преступность: опыт координации и противодействия:
Монография. – Мн.: Академия МВД Республики Беларусь, 2001. – 827 с.

13. Дороніна В.П., Шумило М.Є. Про підстави реабілітації та
відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів
дізнання, попереднього слідства, проку-ратури і суду, в кримінальному
процесі // Вісн. Верховного Суду України. – 2001. – № 1. – С. 48–50.

Похожие записи