Юрисдикційний імунітет України
Законодавство України майже не регулює питання про згоду держави на
юрисдикцію, за винятком норм Законів України “Про зовнішньоекономічну
діяльність”, “Про міжнародний комерційний арбітраж” та ст. 425
Цивільного процесуального кодексу України за назвою: “Позови до
іноземних держав. Дипломатичний імунітет”, де зокрема зазначено, що
пред’явлення позову до іноземної держави може бути допущене лише за
згодою компетентних органів відповідної держави. Відсутність
національного нормативно-правового акта про імунітет держави та її
власності є причиною недосконалості норм про регулювання питань
юрисдикції та імунітету від неї. У ст. 1681 проекту Цивільного кодексу
України вказано, що сторони можуть передбачати своєю угодою компетенцію
іноземного суду. Угода, відповідно до цієї норми, має бути оформленою
письмово. Певною мірою зазначені питання запропоновано врегулювати у ч.
5 проекту Господарського процесуального кодексу України, яка присвячена
й питанням судового імунітету.
Вирішуючи питання про згоду щодо зустрічного позову, слід мати на увазі,
що законодавство України сформувалося під впливом законодавства
колишнього СРСР. Розділ VI Основ цивільного судочинства Союзу РСР і
союзних республік містив ст. 61 під назвою: “Позови до іноземної
держави. Дипломатичний імунітет”. Вона мала таку ж редакцію, як і
відповідні статті цивільних процесуальних кодексів колишніх союзних
республік, у т. ч. й ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України.
Стаття 61 не розмежовувала основний та зустрічний позови, а у коментарі
до неї зазначалося, що пред’явлення позову іноземною державою не
свідчить про згоду цієї держави на те, щоб до неї у процесі, який уже
виник, був пред’явлений зустрічний позов. За судом не визнавалося право
приймати таку зустрічну вимогу без прямої згоди іноземної
держави-позивача по основному позову1. Вчені України, роз’яснюючи ст.
425 Цивільного процесуального кодексу України, зазначали, що звернутися
до іноземної держави з позовом, зокрема зустрічним, можна лише за згодою
компетентних органів цієї держави (І. Беленчук).
Питання дипломатичного імунітету у цивільному судочинстві, крім вказаних
норм, регулювали норми “Положення про дипломатичні та консульські
представництва іноземних держав на території СРСР”, затвердженого Указом
Президії Верховної Ради СРСР від 23 травня 1966 р. та міжнародних
договорів за участю колишнього СРСР, а саме Віденської конвенції про
дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Віденської конвенції про
консульські зносини від 24 квітня 1963 p., до якої СРСР приєднався в
1989 p., двосторонніх консульських конвенцій, укладених свого часу СРСР
з іноземними державами (наприклад, з Великобританією і Північною
Ірландією, Японією, Францією). Виникло питання, котре так і не було
вирішене остаточно, про узгодження змісту статей 31 і 32 Віденської
конвенції про дипломатичні зносини 1961 p. із загальним правилом щодо
необхідної згоди на зустрічний позов, який містили коментарі до
національного законодавства.
Сьогодні в Україні ситуація не змінилася, її національне законодавство,
а саме ні ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України, ні норми
зазначеного Положення про дипломатичні представництва та консульські
установи держав в Україні, не вказують чітко на необхідність
обов’язкової згоди щодо зустрічного позову. Позиція вчених, висловлена у
коментарі до ст. 425 вказаного Кодексу, не є джерелом права, а норми
деяких міжнародних договорів за участю України, наприклад, п. З ст. 32
Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., суперечать її
національному законодавству.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
