Реферат на тему:

Юридичні компаративістські дослідження: деякі проблеми теорії та
методології

У рекомендаціях міжнародної науково-теоретичної конференції „Проблеми
методології сучасного правознавства” (Київ, 1996 р.) зазначалося, що
утворення незалежної української держави забезпечило „сприятливі умови
для критичного переосмислення заідеологізованих методологічних основ
права, подолання матеріалістичного монізму, виключно економічного
детермінізму, вульгарно абсолютизованого протиставлення матеріального
ідеальному та інших догматично-стандартизованих схем у розумінні
обумовленості, сутності та функціонального призначення права” [1].

Перехід до нової суспільної та правової ідеології обумовлює необхідність
і визначає одним із найважливіших завдань сучасної юридичної науки
розробку методологічних проблем „на основі політико-правового
плюралізму, визнання серед них певного місця і значення загальнолюдських
цінностей, передусім вищої цінності людини, визнаних у міжнародному
співтоваристві аксіоматичних юридичних положень і правових стандартів
позитивних елементів діалектичного методу, теорії природного права,
юридичного нормативізму, психологізму тощо” [2].

Розвиток і зміцнення міжнародних зв’язків України, її інтеграція до ЕС,
рецепція у національному законодавстві норм міжнародного права, введення
нових правових інститутів у національну правову систему та інші фактори
обумовлюють реформування правової системи України у напрямі правового
забезпечення її подальшого розвитку як частини людства і самобутньої
країни.

Таким чином, потреби юридичної науки і юридичної практики викликають як
необхідність вивчення зарубіжної науки та практики розбудови
національних правових систем інших країн з метою пошуку шляхів
найефективнішого вирішення економічних, політичних, соціальних та інших
проблем, так і розробку механізмів запозичення, адаптації і
запровадження цього світового досвіду в Україні.

На вирішення цих завдань переважно орієнтована, з одного боку,
традиційна, а з іншого – нова для вітчизняної юриспруденції юридична
наука – юридична компаративістика або порівняльне правознавство.

Розуміння сутності, змісту, сучасного стану розвиненості юридичної
компаративістики, перспектив її подальшого розвитку майже неможливе без
пізнання, усвідомлення та з’ясування історії її виникнення та розвитку
як певної юридичної науки, виявлення її основних закономірностей та
тенденцій.

Загальновідомо, що порівняння державно-правових явищ використовувалося
ще мислителями Давньої Греції з метою з’ясування загального і особливого
у правових звичаях, писемних правових нормах – законах, правових
поглядах і вченнях, інститутах політичної влади тощо. В основі трактату
Аристотеля про політику та давньогрецьких законів Соломона та Лікурга
лежить вивчення 153 конституцій грецьких і варварських міст. Закони XII
таблиць розроблені у Давньому Римі на підставі вивчення та узагальнення
законів міст Великої Греції тощо. В епоху Відродження та Просвітництва у
Франції Ш. Монтеск’є у праці „Про дух законів” зіставляє різні правові
системи і на їх базі будує своє розуміння права.

Проте виникнення юридичної компаративістики як юридичної науки
дослідники відносять до кінця XIX – початку XX століття і пов’язують із
заснуванням у 1869 році французького Товариства порівняльного
законодавства або проведенням у 1900 році I Міжнародного конгресу
порівняльного правознавства, коли науковим загалом була визнана
необхідність порівняльного дослідження права та вивчення методів
порівняльного дослідження, а термін „порівняльне право” був введений у
науковий обіг.

На думку Р. Давида, таке пізнє визнання юридичної компаративістики як
науки обумовлено тим, що до XIX століття європейська наука права була
відірвана від досліджень позитивного права і орієнтувалася на вивчення і
викладання „всезагального права” як форми загальної для народів усіх
країн. Тому лише у XIX столітті розвиток національних кодифікацій і
розширення міжнародних зв’язків країн світу обумовили розвиток юридичної
компаративістики [3].

Приблизно у той же час виникають і набувають інтенсивного розвитку
порівняльні дослідження в інших науках. Зокрема, порівняльна анатомія,
порівняльно-історичне мовознавство, порівняльна педагогіка, порівняльна
психологія тощо.

Перед Другою світовою війною спостерігався занепад компаративістських
досліджень і, навпаки, друга половина XX століття характеризується її
розвитком як у кількісному, так і якісному аспектах.

Визначаючи значення юридичної компаративістики у XX столітті, її відомий
представник М. Ансель писав: „Для людей XX століття, які бажають
соціального прогресу і звільнені від паралізуючого піклування щодо
підтримання догматичного юридичного мислення, повинно бути побудоване
нове суспільство, яке створює і новий правопорядок. Наш стан у окремих
випадках нагадує положення людей XVI століття, що виходять із пітьми
Середньовіччя на осліплююче світло Відродження, або людей XVIII
століття, які проникнуті духом реформ, надихаючими вік Просвіти. Першим
допоміг універсалізм римського права, другі шукали вихід у природному
праві, у якому спробували шукати секрет необхідних нововведень. Сучасні
юристи можуть спертися на порівняльне право, про яке один із видатних
компаративістів початку століття – (Єдуард Ламбер) неодноразово казав,
що для сучасних людей воно грає таку ж роль, яку грало колись римське
право” [4].

В історії компаративістики можна виділити декілька етапів її виникнення,
становлення та розвитку як юридичної науки:

1) етап виникнення порівняльно-правового (юридичного) аналізу як методу
дослідження проблем права і держави, їх історії, вчень тощо;

2) етап розвитку (удосконалення і розповсюдження) порівняльно-правового
методу, накопичення результатів порівняльно-правового аналізу держави і
права;

3) етап виникнення порівняльного правознавства як юридичної науки, тобто
накопичення та систематизація юридичних знань щодо проблем застосування
порівняльно-правового методу, вивчення загальних, особливих і унікальних
властивостей різноманітних правових систем світу;

4) етап становлення порівняльного правознавства як самостійної галузі
юридичних знань, яка має власний об’єкт досліджень, методологію,
результати досліджень, що не можуть бути здобутими іншим шляхом,
понятійний апарат тощо;

5) етап розвитку порівняльного правознавства як юридичної
компаративістики – постнекласичної його інтерпретації в умовах
постмодерну, особливістю якого є не тільки активізація та удосконалення
вже існуючої сукупності знань, методів, прийомів, засобів
компаративістських досліджень у цілісну систему, зростання значущості і
визнання результатів цих досліджень, але й виникнення компаративізму як
світогляду у пост-постмодерністській перспективі.

Якщо дослідження історії компаративістики – це, в першу чергу, пізнання
закономірностей і тенденцій процесів її виникнення та розвитку як
юридичної науки, то теоретичний аналіз пов’язаний з її дослідженнями як
юридичної науки, особливістю якої є наукове порівняння виникнення та
існування права у формах:

1) реально існуючих національних правових систем, окремих її компонентів
( галузей права, його інститутів, норм), їх типологізація, тобто
об’єднання у правові сім’ї;

2) міжнародного права – реально існуючої системи правових норм
міжнародного співробітництва або правопорядку;

3) ідеологічних національних правових систем, що містять правові теорії,
вчення, концепції, методологію досліджень, у тому числі історії,
соціології, філософії права;

4) міжнаціональної правової ідеології, яка охоплює загальновизнані
принципи, погляди, теорії тощо розуміння права як надбання людства, що
забезпечує пріоритет загальнолюдських цінностей і одночасно самобутній
розвиток кожної нації.

До основних проблем і напрямів сучасних компаративістських досліджень
можна віднести:

– загальнотеоретичні та методологічні питання розвитку компаративістики
як галузі юридичної науки (предмет, мета, методологія, об’єкти тощо);

– дослідження основних об’єднань (правових сімей, правових кіл) правових
систем сучасності [5];

– порівняльно-правові дослідження, що здійснюються у межах
теоретико-історичних, галузевих та спеціальних (прикладних) юридичних
наук.

Компаративістські дослідження, зокрема, спрямовуються на публічне та
приватне, кримінальне, конституційне та адміністративне право, місцеве
самоврядування, визначення шляхів розвитку міжнародного права та
удосконалення національного законодавства; опрацювання еквівалентного
понятійного апарату (наукового та нормотворчого); поглиблення
самобутності національного права та юридичної науки; інтеграцію
юридичного наукового знання різних напрямів, шкіл, течій тощо.

Поряд з традиційними позитивістськими і нормативними або
юридико-догматичними дослідженнями з’являються нові напрями –
юридико-соціологічні та юридико-філософські компаративістські
дослідження.

Результати компаративістських досліджень можуть бути використані як при
удосконаленні національної нормотворчої роботи та юридичної практики,
так і підготовки висококваліфікованих юристів – науковців і практиків.

У зарубіжній та сучасній науковій літературі загальновизнаним є
розуміння компаративістики як однієї з юридичних наук, яку складають:

1) предмет – загальне і особливе у національних правових системах, їх
складових (галузях, інститутах, нормах);

2) методологія – система різних методів порівняльного аналізу та оцінки
(ідентифікація, аналіз, моделювання, індукція, дедукція та інші);

3) понятійний апарат – система наукових термінів, понять, понятійних
рядів, теоретичних конструкцій (правовий простір, правове коло, правова
сім’я, національна правова система тощо);

4) частково-наукові теорії, концепції, доктрини як результати наукового
пізнання предмета юридичної компаративістики.

Ю.А. Тихомиров пропонує у межах теорії чи наукової дисципліни юридичної
компаративістики виділяти загальну і спеціальну частини. До загальної
частини (або загальної теорії) компаративістики відносяться поняття,
предмет, методологія, суб’єкти, об’єкти, критерії співставлення і
оцінки, способи сприйняття іноземних правових систем у національному
законодавстві. До особливої (або частково-наукових теорій) – особливості
застосування методології компаративістики щодо правових сімей, правових
масивів, правових систем та їх складових; галузей юридичної науки та
законодавства [5].

На сьогодні оптимальним сполученням є визнання компаративістики як
однієї з юридичних наук і порівняльно-правового методу як одного із
методів будь-якої юридичної наукової дисципліни (історії держави та
права, теорії держави та права, соціології права, філософії права,
кримінального та адміністративного права тощо).

Роль, місце та призначення юридичної компаративістики в системі
юридичних наук відбивається в її основних функціях, до яких доцільно
віднести:

а) гносеологічну – аналіз і оцінку загального і особливого у правових
явищах, створення відповідних наукових конструкцій (типологій,
класифікацій, моделей тощо);

б) методологічну – удосконалення порівняльно-правового методу, його
засобів, прийомів, технологій чи методик застосування;

в) інформаційно-інтегративну – сприяння гармонізації та наближенню
національних законодавств, обміну правової інформації між юристами
різних країн, адекватному її тлумаченню;

г) критичну – виявлення негативних тенденцій і недоліків національного
та іноземного законодавства, міжнародного права, визначення шляхів їх
подолання.

Методологія юридичної компаративістики вже довгий час є предметом жвавих
дискусій серед фахівців, які досить об’ємно представлені у юридичній
літературі [7]. В основі протилежності підходів щодо визначення основних
засад методології юридичної компаративістики, на нашу думку, лежить
протилежність праворозуміння різними групами вчених, зокрема,
позитивістського та соціологічного спрямування у їх широкому тлумаченні.
Для перших головним є порівняльне дослідження національного
законодавства, а для других – соціальних проблем, що вирішуються за
допомогою права.

„Арсенал” методів, які використовуються при проведенні
порівняльно-правових досліджень, досить різноманітний. Зокрема,
виділяються:

– методи аналогії; державно-правової ідентифікації; термінологічної
ідентифікації; підсумовування, узагальнення національних доповідей;
участі країн у міжнародних дослідницьких і прикладних проектах [8];

– підтверджуюче, заперечуюче, контрастуюче порівняння [9].

Серед фахівців загальновизнаним є положення про те, що у
компаративістських дослідженнях можуть застосовуватися усі правила і
методи мислення, але порівняльний метод є домінуючим [10].

Однією із основних проблем методології компаративістики вважається пошук
і визначення критерію порівняння, за допомогою якого можна виявляти
об’єкти компаративістських досліджень, порівняння яких можливе і
виправдане.

При позитивістському підході формально-юридичним критерієм порівняння є
юридична термінологія, яка адекватно використовується і тлумачиться в
однорідних національних правових системах (або є інваріантом для різних
національних правових систем, або еквівалентною чи адекватною, тобто
відбиває однакові правові явища). Недоліком цього критерію є імовірність
помилок при порівнянні неоднорідних правових систем.

При юридико-соціологічному підході критерієм є „проблема, що
вирішується” або „предметне” порівняння, тобто порівняння повинно
здійснюватися за суспільними проблемами, які забезпечуються за допомогою
права або його складових. Так, К. Цвайгерт і Х. Кьотц є прихильниками
„функціонального” критерію у компаративістиці, тобто критерієм
порівняння вони вважають виконання правовими інститутами різних правових
систем певного соціального завдання. Недоліком цього підходу позитивісти
вважають орієнтацію на зв’язок права з соціальною дійсністю, недооцінку
закономірностей системності права, взаємозв’язку правових інститутів
певної національної правової системи чи власних закономірностей
саморозвитку права [11].

Ю.А. Тихомиров запропонував такі критерії порівняння і оцінки:

1) суб’єкт, який уповноважений діяти;

2) об’єм і характер правил поведінки;

3) забезпеченість норм санкціями, стимулами тощо;

4) зв’язок з іншими нормами;

5) положення нормативного акта у системі галузевого і загального
законодавства;

6) умови і час прийняття;

7) ефективність, тобто відношення громадян та органів, ступінь
реалізації.

Для різних об’єктів порівняння необхідно застосовувати відповідні
критерії, причому у певній пропорції, які визначаються „коефіцієнтом
порівняння”, тобто для простого (нескладного) об’єкта доцільно
використовувати 1–2 критерії, а для складних – декілька [12].

Безумовне визнання вченими порівняльно-правового методу як основного
компонента методології юридичної компаративістики породжує ряд проблем:

– порівняльно-правовий метод використовується й в інших юридичних науках
(історико-теоретичних, галузевих, прикладних),тому, якщо не вводити
інших критеріїв, то важко виділити юридичну компаративістику як юридичну
науку взагалі;

– визначення методології без окреслення об’єкта та предмета
компаративістських досліджень майже неможливе, тому одразу виникає
питання – що є особливого у об’єкті або предметі компаративістики, якщо
у цьому випадку визнати чи „соціальну проблему”, чи законодавство, чи
право з його інститутами і нормами, чи взагалі правову систему у
сукупності її складових та обумовлюючих факторів.

На нашу думку, предметом юридичної компаративістики є тільки загальне і
особливе і тільки, щонайменше, на рівні національних правових систем, а
також методологія їх дослідження, тобто такі властивості національних
правових систем та їх наднаціональних об’єднань, які виявляються і
можуть бути дослідженими виключно у їх порівнянні за допомогою певної
методології. Крім того, доцільно ввести до предмета юридичної
компаративістики не тільки загальне і особливе у порівнянні національних
правових систем, але й елементи їх непорівнюваності [13].

Подібний шлях вирішення зазначеної вище проблеми дозволяє окреслити
предмет юридичної компаративістики на відміну від інших юридичних наук.
Зокрема:

– порівняльне дослідження окремих галузей, інститутів і норм права або
законодавства є компетенцією відповідних галузевих наук, так само як і
порівняльне дослідження систем наукових знань (теорій, концепцій,
доктрин, ідей, принципів) доцільно здійснювати у межах теорії держави та
права, або порівняльно-правові історичні дослідження – історії держави
та права тощо;

– дослідження галузей та інших складових однієї або декількох іноземних
національних правових систем чи порівняльне дослідження міжнародного
права і галузей та інших компонентів національної правової системи, якщо
не проводиться їх порівняння з іншими правовими системами – це знову ж
таки прерогатива галузевих та інших юридичних наук.

Проте залишається не з’ясованим важливе питання – а яка з юридичних
наук вивчає загальні закономірності становлення та функціонування
національної правової системи, зв’язки та тенденції їх розвитку
міжгалузевого або міждисциплінарного рівня? Найбільше шансів
претендувати на це має загальна теорія держави та права, яка у своєму
складі повинна мати, як складову, національну теорію держави та права
або теорію держави та права України.

Такий підхід, з одного боку, активізує дослідження теоретичних питань
становлення та розвитку національних державних і правових систем із
використанням досвіду досліджень цих проблем у інших суспільствах, а з
іншого – орієнтує загальнотеоретичні дослідження на вивчення проблем
національного державо- і правотворення, зокрема, законодавства, його
систематизації, удосконалення державного апарату та інші, які мають
міждисциплінарний рівень, тобто підвищиться практична спрямованість і
значущість наукових досліджень.

Не зовсім неймовірною здається й інша думка, а саме існування. На
сьогодні це вже реальність, національної правової системи України як
явища і теоретичної конструкції (поняття), які у їх єдності покищо не
можуть бути визнаними предметом ні однієї юридичної науки, надають
можливість висловити пропозицію щодо формування нових юридичних наук –
національного права України та державного права України [14], а також
неюридичної суспільної науки загального державознавства та
державознавства України [15].

Підсумовуючи, доцільно зазначити, що наукові результати юридичної
компаративістики та порівняльно-правових досліджень у перспективі можуть
створити нову і значну за обсягом методологічну та теоретичну базу
вітчизняної юриспруденції.

Розвиток міждержавних і міжнаціональних відносин, інформаційних
технологій, зміна пріоритетів у праворозумінні та інші фактори обумовили
проведення порівняльно-правових досліджень у різних сферах
юриспруденції, але сучасний стан вітчизняної юридичної компаративістики,
методології та методик проведення порівняльно-правових досліджень ще не
в змозі повною мірою задовольнити наукові та практичні потреби. Одним із
завдань юриспруденції є активізація порівняльно-правових досліджень,
нарощування їх обсягів та підвищення якості, особливо проведення,
одночасно з вирішенням загальнотеоретичних і методологічних проблем,
порівняльно-правових досліджень на рівні галузевих і прикладних наук.

Література

1. Проблеми методології сучасного правознавства // Матеріали міжнародної
науково-теоретичної конференції. – К., 1996. – С. 19.

2. Проблеми методології сучасного правознавства // Матеріали міжнародної
науково-теоретичної конференції. – К., 1996. – С. 19–20.

3. Рене Давид. Основные правовые системы современности: Пер. с франц. –
М., 1988. – С. 23–24.

4. Саидов А.Х. Сравнительное правовведение и юридическая география мира.
– М., 1993. – С. 44.

5. Під правовою системою у даній статті розуміється цілісна і внутрішньо
організована сукупність усіх правових явищ (нормативних, ідеологічних ,
суб’єктних, об’єктних, динамічних та інших) у їх єдності та взаємодії.

6. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996. – С. 31.

7. Рене Давид.Основные правовые системы современности. – М., 1988. –
С. 24–37; Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в
сфере частного права. – Т. 1. – М., 1995. – С.8–11; Саидов А.Х.
Сравнительное правоведение и юридическая география мира. – М., 1993. –
С. 45–57 ; Сравнительное правоведение: Сб. статей / Под ред.
В.А. Туманова. – М., 1978. – С. 5–76, 127–211; Очерки сравнительного
права: Сборник / Под ред. В.А. Туманова. – М., 1981. – С. 36–153; Тилле
А.А., Швеков Г.В. Сравнительний метод в юридических дисциплинах. – М.,
1978. – С. 6–21; Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.,
1996. – С. 54–60.

8. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996. –
С. 57–60.

міждисциплінарний рівень, тобто підвищиться практична спрямованість і
значущість наукових досліджень.

Не зовсім неймовірною здається й інша думка, а саме існування. На
сьогодні це вже реальність, національної правової системи України як
явища і теоретичної конструкції (поняття), які у їх єдності покищо не
можуть бути визнаними предметом ні однієї юридичної науки, надають
можливість висловити пропозицію щодо формування нових юридичних наук –
національного права України та державного права України [14], а також
неюридичної суспільної науки загального державознавства та
державознавства України [15].

Підсумовуючи, доцільно зазначити, що наукові результати юридичної
компаративістики та порівняльно-правових досліджень у перспективі можуть
створити нову і значну за обсягом методологічну та теоретичну базу
вітчизняної юриспруденції.

Розвиток міждержавних і міжнаціональних відносин, інформаційних
технологій, зміна пріоритетів у праворозумінні та інші фактори обумовили
проведення порівняльно-правових досліджень у різних сферах
юриспруденції, але сучасний стан вітчизняної юридичної компаративістики,
методології та методик проведення порівняльно-правових досліджень ще не
в змозі повною мірою задовольнити наукові та практичні потреби. Одним із
завдань юриспруденції є активізація порівняльно-правових досліджень,
нарощування їх обсягів та підвищення якості, особливо проведення,
одночасно з вирішенням загальнотеоретичних і методологічних проблем,
порівняльно-правових досліджень на рівні галузевих і прикладних наук.

Література:

1. Проблеми методології сучасного правознавства // Матеріали міжнародної
науково-теоретичної конференції. – К., 1996. – С. 19.

2. Проблеми методології сучасного правознавства // Матеріали міжнародної
науково-теоретичної конференції. – К., 1996. – С. 19–20.

3. Рене Давид. Основные правовые системы современности: Пер. с франц. –
М., 1988. – С. 23–24.

4. Саидов А.Х. Сравнительное правовведение и юридическая география мира.
– М., 1993. – С. 44.

5. Під правовою системою у даній статті розуміється цілісна і внутрішньо
організована сукупність усіх правових явищ (нормативних, ідеологічних ,
суб’єктних, об’єктних, динамічних та інших) у їх єдності та взаємодії.

6. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996. – С. 31.

7. Рене Давид.Основные правовые системы современности. – М., 1988. –
С. 24–37; Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в
сфере частного права. – Т. 1. – М., 1995. – С.8–11; Саидов А.Х.
Сравнительное правоведение и юридическая география мира. – М., 1993. –
С. 45–57 ; Сравнительное правоведение: Сб. статей / Под ред.
В.А. Туманова. – М., 1978. – С. 5–76, 127–211; Очерки сравнительного
права: Сборник / Под ред. В.А. Туманова. – М., 1981. – С. 36–153; Тилле
А.А., Швеков Г.В. Сравнительний метод в юридических дисциплинах. – М.,
1978. – С. 6–21; Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.,
1996. – С. 54–60.

8. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996. –
С. 57–60.

Похожие записи