Реферат на тему:

Юридичне оформлення входження західної України до складу Польщі

У 1920 р. відбувся третій похід Антанти проти радянської Росії. Головні
надії Антанта покладала на відроджену Польщу, яка уклала Варшавський
договір з петлюрівською Директорією. Угода між польським урядом і урядом
С. Петлюри, що перебував на окупованій Польщею території Західної
України, була фактично укладена ще в грудні 1919 р., а підписана у
квітні 1920 р., тобто напередодні агресії поляків проти радянської
держави. Договір, прикритий формою законності, був спрямований на
втілення Польщею загарбницьких планів щодо Правобережної України. За
договором Польща одержувала українські землі, розміщені на захід від
лінії Збруч-Стир, тобто Галичину, значну частину Волині, Полісся і
Холмщину. Петлюрівці зобов’язувалися ввести до свого складу двох
міністрів поляків, надати польським капіталістам концесії тощо.
Складовою частиною політичної угоди стала військова конвенція, в якій
був детально розроблений план окупації України польськими військами. У
повне розпорядження польського командування передавалися всі українські
залізниці. Постачання польських військ після їхнього вступу на територію
України покладалося цілком на петлюрівську владу, окремо було зроблено
застереження щодо права реквізиції продуктів тощо. Передбачалось
укладення фінансово-господарського договору і залізничної конвенції
[1, с. 660-683]. Варшавський договір відповідав інтересам польських
правлячих кіл, про що свідчить інформація петлюрівського міністра
закордонних справ А. Левицького, який підписав договір. “Коли ми заявили
полякам 2 грудня 1919 р., що відмовляємося від Східної Галичини,
Підляшшя і частини Волині, – писав він, – симпатії Польської республіки
виявилися на нашому боці і нам була обіцяна військова допомога”
[2, с. 23].

Отож, договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським означав, що майже 10 млн.
українського населення і понад 100 тис. км української території
потрапили під владу Польщі. Йшлося про створення під протекторатом
Польщі васальної держави. Проте зазначимо, що серед польських політичних
угруповань щодо України не було тоді єдиної думки. Одні вимагали
внесення до складу Польщі частини Волині, Східної Галичини і частини
Поділля, інші висловлювалися за перетворення Польщі у федеративну
державу, до складу якої входила б Україна.

У квітні 1920 р. Польща, підбурювана керівниками США, Англії і Франції,
розмістила свою армію на широкому фронті від Прип’яті до Дністра. Маючи
значну перевагу над силами Червоної армії, інтервенти в травні 1920 р.
захопили м. Київ і продовжували просуватися далі на схід. Але успіхи їх
були короткочасними.

Одержавши підкріплення, Червона армія у червні 1920 р. перейшла в
контрнаступ і, переслідуючи польські війська, наприкінці липня 1920 р.
вступила в Галичину. У 16 повітах і деяких селах ще чотирьох повітів
було проголошено Галицьку РСР. У м. Тернополі почав діяти Тимчасовий
центральний орган державної влади і управління – Галицький революційний
комітет. У повітах, містах і селах створювалися місцеві революційні
комітети (перші призначав Галревком, інші обирало населення). Проте
радянська влада у Галичині проіснувала в 1920 р. недовго (50 днів).
Полякам за допомогою іноземних держав знову вдалося загарбати
західноукраїнські землі. Проте Польща, не маючи сил продовжувати війну,
вирішила почати переговори про укладення мирного договору.

У серпні 1920 р. у Барановичах, а відтак у Мінську відбулися перші
зустрічі між російсько-українською і польською делегаціями. Від
радянського уряду представником України на цих переговорах був
М. Скрипник, а згодом Д. Мануїльський. Білорусь свої повноваження для
ведення переговорів передала радянській Росії.

Представники РРФСР і УРСР виступили на переговорах із декларацією, в
якій було наголошено, що соціалістичні республіки прагнуть припинення
війни і укладення справедливого миру без анексій і контрибуцій. У
відповідь на радянські пропозиції польська делегація застосувала тактику
зволікань і затягування мирних переговорів. Вона відкидала радянські
умови, не висловлюючи своїх, а також заявила, що не визнає представника
радянської України і не має повноважень для ведення переговорів з УРСР.

На початку вересня 1920 р. переговори були перенесені в Ригу, де 12
жовтня 1920 р. був підписаний договір про перемир’я і прелімінарні умови
миру між РРФСР і УРСР, з одного, боку і Польщею – з іншого
[8, с. 245-256]. З радянського боку прелімінарний договір підписали
А. Йоффе, С. Кіров, Д. Мануїльський і Л. Оболенський. Договір був
ратифікований ВЦВК 23 жовтня, ВУЦВК – 21 жовтня, сеймом Польщі – 22
жовтня 1920 р. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся

2 листопада 1920 р. в Лібаві (Латвія).

Прелімінарним договором визнавалась незалежність України і Білорусі,
визначалась лінія державного кордону між Польщею і радянськими
республіками. До Польщі, крім Галичини, відходила і західна частина
Волині, що перебувала в складі царської Росії. Ця територія, як
зазначалось, одержала в історичній літературі назву Західна Україна.

Відторгнення західноукраїнських земель було значним успіхом польської
дипломатії, але їй не вдалося визначити кордон по Дністру. Польський
історик В. Побуг-Малиновський з цього приводу писав, що прелімінарний
договір, “незважаючи на велику військову перемогу Польщі, був для неї
величезною політичною поразкою” [4, с. 150]. Польські війська змушені
були залишити вже захоплені ними Мінськ, Слуцьк, Проскурів,
Кам’янець-Подільський і відійти за річку Збруч. Прем’єр-міністр Польщі
В. Вітос, виступаючи у сеймі через два дні після укладення
прелімінарного договору, заявив, що “мир, укладений у Ризі 12 жовтня, не
задовольняє повністю аспірацій польського народу” [5, с. 4]. Насправді ж
малися на увазі інтереси правлячих кіл Польщі.

У Ризі 18 березня 1921 р. був укладений остаточний мирний договір, який
підписали з радянського боку А. Йоффе, Я. Ганецький, Е. Квірінг,
Ю. Коцюбинський, Л. Оболенський, з польського – Я. Домбський, С. Каузік,
Е. Лехович, Г. Страсбургер, Л. Василевський. Договір налічує 26 статей і
має 10 додатків, які уточнюють окремі статті договору. У квітні 1921 р.
договір ратифікували президія Всеросійського Виконавчого Комітету,
Центральний виконавчий комітет України і польський сейм. Після обміну
ратифікаційними грамотами, що відбувся у Мінську 30 квітня 1921 р.,
договір набув чинності.

??v?ов’язувалися сплатити Польщі 30 млн карбованців золотом за участь
польських земель у господарському житті колишньої Російської імперії
(ст. 13). Польщі повертався рухомий склад залізниць(натурою чи в
еквіваленті) на загальну суму понад 13 млн золотих карбованців.

Договір передбачав, що не пізніше шести тижнів після його ратифікації
сторони почнуть переговори про торговельний договір, а також про
підписання консульської, поштово-телеграфної, залізничної та інших
конвенцій, що регулювали б економічні й культурні зв’язки між обома
державами (ст. 21). Між сторонами негайно були налагоджені нормальні
дипломатичні відносини (ст. 24). Але насправді польський уряд деякий час
під різними приводами ухилявся від обміну дипломатичними представниками.
Лише через півроку після підписання мирного договору, в серпні 1921 р.
уповноважений представник РРФСР Л. Карахан виїхав до Варшави. Обмін
представниками між Польщею і Україною відбувся ще пізніше – у жовтні
1921 р. [4, с. 202].

Під час укладення мирного договору з Польщею радянський уряд домігся
включення в договір статті, яка зобов’язувала польський уряд гарантувати
права національних меншин – російського, українського і білоруського
народів і забезпечити їм вільний розвиток культури, мови і
віросповідання. Польща, – підкреслювалося у ст. 7 договору, – надає
особам російської, української і білоруської національностей, що
перебувають у Польщі, на підставі рівноправності національностей, всі
права, які забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання
релігійних обрядів. Взаємно Росія та Україна забезпечують особам
польської національності, які перебувають у Росії, в Україні, Білорусі
ті ж права. Особи російської, української і білоруської національностей
у Польщі мають права в межах внутрішнього законодавства поширювати рідну
мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру
і закладати з цією метою товариства і спілки [3, с. 626-627].

Вміщення цієї статті створювало правову основу захисту життєвих
інтересів українців, росіян і білорусів, які опинилися в складі Польщі.
Але на практиці концепцію статті польськй уряд не виконував. Щоправда,
польський сейм 26 вересня 1922 р. ухвалив закон про так звану воєводську
автономію, за яким у Львівському, Станіславському (тепер
Івано-Франківська обл.) і Тернопільському воєводствах створювали
воєводські сеймики та їх виконавчі органи – воєводські виділи
(комітети). До компетенції сеймиків належали питання релігії, початкової
і середньої освіти, охорона здоров’я, будівництво шляхів, сприяння
промисловості й торгівлі тощо. Прийняті сеймиками воєводські закони в
переважній більшості потребували санкції президента держави. Воєвода як
представник уряду міг припинити виконання рішень сеймику, що не вимагали
санкції президента, а також будь-яких рішень воєводського комітету.
Отож, діяльність “автономних” органів було поставлено під суворий
контроль з боку органів державної адміністрації. Стаття 21 закону
забороняла державним органам проводити на території перелічених
воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 гарантувала заснування
українського університету. Статті цього закону мали бути реалізовані не
пізніше двох років після опублікування, але насправді вони ніколи не
були втілені в життя.

На пленарному засіданні Ризької мирної конференції радянська делегація
оголосила заяву Всеросійського центрального виконавчого комітету від 23
вересня 1920 р. про те, що вирішення долі Західної України має залежати
від вільного волевиявлення всіх національностей, які її населяють. Проте
у березні 1923 р. Рада послів у Парижі на вимогу польського уряду
узаконила анексію Західної України Польщею, у вважали формально лише
військовим окупантом Західної України.

Рішуче протестуючи проти незаконних дій Ради послів, уряд радянської
України у ноті від 12 березня 1923 р. заявив, що “Український радянський
уряд рішуче заперечує проти вирішення долі територій, які знаходяться в
безпосередньому сусідстві від кордонів України і мають багато спільних
інтересів з останньою, без його участі… Тому уряд України заздалегідь
попереджає, що він вважатиме недійсним встановлення будь-якого режиму у
Східній Галичині без попередньої згоди” [6, с. 734-735].

Рішення Ради послів про Східну Галичину з обуренням сприйняли широкі
народні маси. Західноукраїнські землі були перетворені на сировинний
придаток Польщі, причому важке економічне і політичне становище
доповнювалось державною системою національного гноблення. “Становище
українців і білорусів характеризується режимом національного гноблення і
безправ’я… Землі Західної України і Білорусі населяються польськими
військовими колоністами, так званими “осадниками”. Поляки, які
становлять тут мінімальний процент, являють собою пануючу силу, що
держить у своїх руках апарат влади. В усіх ланках адміністративного
апарату знизу доверху панує польська мова. Всі чиновники і судді –
поляки, які не визнають іншої мови, крім польської. Особи непольської
національності не мають доступу на будь-які посади. Своє панування над
національними меншинами правлячі кола Польщі підтримують каральними
експедиціями, польовими судами, білим терором, розпалюванням
міжнаціональної ворожнечі” [7, с. 408-409].

Незважаючи на жорстокий терор окупантів, галичани не мирилися з
насильним загарбанням Західної України і перетворенням її на колонію
Польщі. Радянський уряд 17 вересня 1939 р. анулював Ризький мирний
договір у зв’язку з розпадом Польської держави. Західна Україна увійшла
до складу радянської України, що поклало початок возз’єднання всіх
українських земель в єдиній Українській державі.

Література

Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – Т. 2. –
М., 1964.

Штейн Б.Е. “Русский вопрос”в 1920–1921 гг. – М., 1958.

Документы внешней политики СССР. – Т. 3. – М., 1959.

Ольшанский П.Н. Рижский мир. – М., 1969.

Sejm Ustawodawczy. Posiedzеanie 14 pazdziernika 1920 roku.

Внешняя политика СССР. Сборник документов. 1921–1924 гг. – Т. 2. – М.,
1944.

Становище трудящих Львова. 1917–1939. Документи і матеріали. – Львів,
1961.

© Кульчицький В., 2006

Назву Варшавського договору одержали “політична конвенція”, підписана 21
квітня 1920 р. і “військова конвенція”, підписана 24 квітня 1920 р.
Обидві конвенції були суворо таємними.

Назву Західної України в історичній літературі отримали Галичина і
Західна Волинь, які примусово були включені до складу Польщі.

За даними військового міністерства Польщі на 23 квітня 1920 р. польські
збройні сили на Східному фронті становили 148400 солдатів і офіцерів.
Радянські війська мали тоді на Західному фронті 72924 бійці командири.

Російсько-українську делегацію спочатку очолював К. Данішевський, а
пізніше А. Йоффе, полську – Я. Домський.

У Ризькій конференції від Галревкому брав участь М. Баран, а також
делегація колишньої ЗУНР у складі К. Левицького (голова), Е. Брайтера,
Л. Мишуги і О. Назарука (члени).

Територія Польщі поділялася на 16 воєводств, 264 повіти, 3915 волостей
і 40533 села. Західна Україна налічувала 4 воєводства, 67 повітів, 643
волості, 7103 села.

Львівський сеймик мав 100, а Станіславський і Тернопільський – по 60
членів з поділом на українську і польську палати.

Похожие записи