Реферат на тему:

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І
ГРОМАДЯНИНА

Однією із найбільш ефективних правових гарантій реалізації прав та
свобод людини і громадянина, які забезпечуються державою, є юридична
відповідальність.

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і
ретроспективну (негативну) юридичну відповідальність.

Позитивна юридична відповідальність — це сумлінне виконання своїх
обов’язків перед громадянським суспільством, правовою державою,
колективом людей чи окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність — це специфічні правовідносини
між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що
характеризується засудженням протиправного діяння суб’єкта
правопорушення, покладанням на останнього обов’язку витерпіти
позбавлення волі і несприятливі наслідки особистого, майнового,
організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаками ретроспективної юридичної відповідальності є:

а) державно-правовий примус;

б) негативна реакція держави на правопорушення суб’єкта, що винний у
його скоєнні;

в) обов’язок правопорушника перетерпіти неприємні наслідки за його
протиправну поведінку.

Існування різних видів правопорушень передбачає й поділ ретроспективної
юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави
для такого поділу. Залежно від суб’єктів — органів, що накладають
юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що накладається:
органами державної влади, судовими та іншими юрисдикційними органами.
Щодо порушників її поділяють на індивідуальну і колективну. Розрізняють
також внутрішню державну і міжнародну юридичну відповідальність.
Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від
галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі
розрізняють: кримінально-правову і адміністративну; цивільно-правову і
трудову (дисциплінарну, матеріальну відповідальність робітників і
службовців) та ін.

За змістом санкцій, що можуть бути застосовані до правопорушника у сфері
реалізації прав та свобод людини і громадянина, вирізняють дві основні
групи видів юридичної відповідальності. Перша — конституційна і
цивільно-правова відповідальність. Друга група — це кримінальна,
адміністративна і дисциплінарна відповідальність.

Для конституційної і цивільно-правової відповідальності характерні
передусім правовідновлювальні санкції — це відновлення порушених прав,
примусове виконання обов’язків, скасування протиправних станів. Для
кримінальної, адміністративної і дисциплінарної відповідальності
характерні передусім каральні (штрафні) санкції.

Конституційна відповідальність — це передбачена Конституцією України
реакція відповідних державних інституцій на порушення принципів і норм
Конституції України особами, на яких покладене виконання тих чи інших
функцій держави.

Ця відповідальність полягає, наприклад, у припиненні повноважень
народного депутата України, який відмовився скласти присягу (ч. 5 ст. 79
Конституції України). Відмова скласти присягу має наслідком втрату
депутатського мандату, тобто втрату статусу народного депутата України.
Частина 2 ст. 81 Конституції України передбачає випадки дострокового
припинення повноважень народного депутата України. Слід зазначити, що
Конституцією визначений вичерпний перелік підстав для такого припинення
повноважень.

Відмова депутата від громадянства України, зміна ним громадянства або
виїзд його на постійне проживання за межі України є самостійними
підставами для дострокового припинення повноважень.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України
ухвалює Верховна Рада України більшістю від її конституційного складу.
За встановленим порядком воно приймається за поданням комітету, до
компетенції якого належить питання статусу народних депутатів. Прийняття
Верховною Радою України рішення про дострокове припинення повноважень
народного депутата перегляду не підлягає, оскільки Конституція і закони
України не передбачають можливості відновлення цих повноважень.

Принципово новим у Конституції (ч. 4. ст. 81) є положення проте, яку
разі невиконання народним депутатом вимог щодо несумісності
депутатського мандата з іншими видами діяльності його депутатські
повноваження припиняються достроково. На відміну від попереднього
законодавства про статус народного депутата, за яким рішення про
дострокове припинення повноважень ухвалюється Верховною Радою, за
Конституцією України сьогодні воно має бути ухвалене судом. Крім того,
відповідно до норм чинного Цивільного процесуального кодексу України
заяви про дострокове припинення ним вимог щодо несумісності
депутатського мандата з іншими видами діяльності розглядаються Київським
міським судом. Право звертатись до суду надано Голові Верховної Ради
України, який може надавати відповідну заяву за власною ініціативою або
на вимогу не менш як двадцяти п’яти народних депутатів України.

У мотивувальній частині рішення суду повинно бути зазначено, яку
діяльність, не сумісну з депутатською, провадить депутат, якими доказами
це підтверджується і яким законом встановлено несумісність такої
діяльності з депутатською, або наведено мотиви, з яких суд визнав заяву
необґрунтованою. Ст. 111 Конституції України передбачає дострокове
припинення повноважень Президента України у разі його усунення в порядку
імпічменту. Загалом імпічмент — це особлива процедура притягнення до
відповідальності вищих посадових осіб держави. Найбільш поширеними
підставами для імпічменту є порушення конституції та тяжкі злочини.
Згідно з Конституцією України, Президент несе відповідальність за
вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Встановлена Конституцією процедура імпічменту досить складна. Питання
про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту
порушується більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Після цього для здійснення відповідного розслідування Верховна Рада
України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, яка з’ясовує всі
обставини справи. Комісія складається не тільки з народних депутатів
України, до неї мають бути включені спеціальний прокурор і спеціальний
слідчий. Висновки і пропозиції комісії розглядаються на засіданні
Верховної Ради України, яка за наявності підстав не менш як двома
третинами від її конституційного складу ухвалює рішення про висунення
звинувачень Президентові.

Справа про імпічмент Президентові України обов’язково надсилається на
перевірку до Конституційного Суду України і Верховного Суду України.
Конституційний Суд, вивчивши справу, має скласти вмотивований висновок
про те, що дотримана конституційна процедура розслідування і розгляду
справи про імпічмент Президентові України, а Верховний Суд — про те, що
діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради
або іншого злочину. Лише після цього Верховною Радою України не менш як
трьома четвертими від її конституційного складу приймається рішення про
усунення Президента України з посади в порядку імпічменту.

У ст. 115 Конституції України закріплюються різні підстави припинення
повноважень Кабінету Міністрів України.

Слід зазначити, що крім обов’язковості складення повноважень Кабінету
Міністрів України перед новообраним Президентом України, інші випадки
припинення повноважень Кабінету Міністрів мають достроковий характер.
Усі вони пов’язані з інститутом відставки, яка можлива як за власною
ініціативою Кабінету Міністрів України (добровільна), так і за
ініціативою Президента чи Верховної Ради України (вимушена, або
примусова). У цих випадках заява про відставку подається Президентові
України.

Кабінет Міністрів України зобов’язаний піти у відставку у випадку
прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів
у порядку, передбаченому ч. 1 ст. 87 Конституції, а також за рішенням
Президента України про припинення повноважень Прем’єр-міністра (п. 9 ст.
106 Конституції України).

Цивільно-правова відповідальність — це встановлена Цивільним кодексом
України та іншими законами негативна реакція держави на цивільне
правопорушення, яка полягає в позбавленні певних цивільних прав
(батьківських прав, права розпоряджатися майном тощо) або покладення
певних обов’язків майнового характеру — відшкодувати заподіяну
матеріальну і моральну шкоду (у тому числі шкоду, заподіяну честі і
гідності людини), виплатити неустойку (штраф, пеню).

Згідно з новим Цивільним кодексом України (ст. 15) кожна особа має право
на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або
оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого
особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочинну недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У новому Цивільному кодексі України книга друга регулює питання
особистих немайнових прав фізичної особи, книга третя — право власності
та інші речові права, книга четверта — право інтелектуальної власності,
книга п’ята-зобов’язальне право, нарешті, шоста книга закріплює спадкове
право.

Ст. 270 Цивільного кодексу України встановлює види особливих немайнових
прав відповідно до Конституції України. Особисті немайнові права
належать кожній фізичній особі від народження або за законом і вона
володіє ними довічно. Цивільний кодекс України поділяє особисті
немайнові права на дві групи.

Перша група — особисті немайнові права, що забезпечують природне
існування фізичної особи. Це право на життя (ст. 281 ЦК), право на
усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю (ст. 282 ЦК), право
на охорону здоров’я (ст. 283 ЦК), право на медичну допомогу (ст. 284
ЦК), право на таємницю про стан здоров’я (ст. 286 ЦК), права фізичної
особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони
здоров’я (ст. 287 ЦК), право на свободу (ст. 288 ЦК), право на особисту
недоторканність (ст. 289 ЦК), право на донорство (ст. 290 ЦК), право на
сім’ю (ст.291 ЦК), право на опіку або піклування (ст. 292 ЦК) і право на
безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 293 ЦК).

Друга група — особисті права, що забезпечують соціальне буття фізичної
особи. Такими є право на ім’я (ст. 294 ЦК), право на зміну імені (ст.
295 ЦК), право на використання імені (ст. 296 ЦК), право на повагу до
гідності та честі (ст.298 ЦК), право на недоторканність ділової
репутації (ст. 299 ЦК), право на індивідуальність (ст. 300 ЦК), право на
особисте життя та його таємницю (ст. 301 ЦК), право на інформацію (ст.
302 ЦК), право на особисті папери та розпорядження особистими паперами
(ст.ст. 303-304 ЦК), право на ознайомлення з особистими паперами, які
передані до фонду бібліотек або архівів (ст. 305 ЦК), право на таємницю
кореспонденції (ст. 306 ЦК), захист інтересів фізичної особи, яка
зображена на фотографіях та інших художніх творах (ст. 308 ЦК), право на
свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 309
ЦК), право на місце проживання (ст. 310 ЦК), право на недоторканність
житла (ст. 311 ЦК), право на вибір роду занять (ст. 312 ЦК), право на
свободу пересування (ст. 313 ЦК), право на свободу об’єднання (ст. 314
ЦК), право на мирні зібрання (ст. 315 ЦК).

Цивільно-правова відповідальність прямо передбачена лише за порушення
конкретних прав людини і громадянина.

Наприклад, відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні
права» від 23 грудня 1993 р. (із змінами), суд за позовом особи, яка має
авторське право, про порушення цього права постановляє рішення чи ухвалу
про:

а) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням
авторського права, з визначенням розміру відшкодування;

б) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права;

в) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав
доходу, отриманого внаслідок порушення;

г) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000
мінімальних заробітних плат замість відшкодування збитків або стягнення
доходу.

Подібним же чином, відповідно до законів України «Про охорону прав на
винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 року, «Про охорону прав на
промислові зразки» від 15 грудня 1993 р., «Про охорону прав на сорти
рослин» від 21 квітня 1993 р., «Про охорону прав на топографії
інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р., «Про охорону прав на
знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. та інших здійснюється
захист інших прав інтелектуальної власності.

Цивільний кодекс та деякі інші закони України прямо передбачають
цивільно-правову відповідальність за порушення права на повагу до
гідності та честі. Зокрема, згідно зі ст. 297 ЦК України кожен
громадянин має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та
честь фізичної особи є недоторканними і вона має право звернутися до
суду з позовом про захист її гідності та честі. Зокрема, згідно зі ст.
40 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993
р. громадянин має право вимагати через суд спростування відомостей, що
не відповідають дійсності або принижують честь і гідність громадян. У
ст. 43 зазначеного Закону закріплено, що в разі розповсюдження в
телерадіопередачі відомостей, що принижують честь і гідність громадян
або не відповідають дійсності, вони, на прохання зацікавлених осіб,
мають бути в місячний строк спростовані телерадіоорганізацією, яка
розповсюдила ці відомості. Зміст і час спростування визначаються за
угодою зацікавлених сторін. Цивільним кодексом України і законами
України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від
16 листопада 1992 р., «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня
1993 р., «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р. передбачено,
що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові в результаті
розповсюдження через засоби масової інформації даних, що не відповідають
дійсності, принижують честь і гідність громадянина або завдають йому
іншої немайнової шкоди, компенсується за рішенням суду, наприклад, цією
телерадіоорганізацією, а також вищими посадовими особами і громадянами.
Розмір відшкодування моральної (не майнової) шкоди в грошовому виразі
визначається судом. При цьому обов’язок доводити свою правоту лежить на
відповідачеві.

З метою запобігання порушенням права людини на звернення до суду згідно
з Цивільним процесуальним кодексом. України у разі невиконання судового
рішення по справі державним органом юридичною чи службовою особою у
визначений строк, суд може накласти на винних у цьому осіб штраф і
призначити новий строк для виконання рішення. При повторному і наступних
порушеннях встановлених строків для виконання рішення зазначений розмір
штрафу може бути збільшено втричі. Сплата штрафів не звільняє державний
орган, юридичну чи службову особу від обов’язку виконати передбачені
рішенням суду дії.

Дисциплінарна відповідальність настає за порушення трудової та службової
дисципліни і полягає у застосуванні до особи дисциплінарного стягнення
(догана, сувора догана, звільнення з посади тощо). У законодавстві
України вона передбачена, наприклад, Кодексом законів про працю України
(ст. 147), законами України «Про державну службу» (ст. 14), «Про
боротьбу з корупцією» (ст. ст. 3, 5), Дисциплінарним статутом Збройних
сил України, Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України,
Дисциплінарним статутом прокуратури України тощо.

Наприклад, відповідно до ст. 14 Закону України «Про державну службу»
дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за
невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, перевищення
своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням
державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного
службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. Слід
зазначити, що до службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених
чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватись такі
заходи дисциплінарного впливу, як попередження про неповну службову
відповідальність та затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу
або у призначенні на вищу посаду.

Згідно із Законом України «Про боротьбу з корупцією» (ст. 5) державні
службовці та інші особи, уповноважені на виконання функцій держави,
поряд з адміністративною несуть дисциплінарну відповідальність за
посягання на права та свободи людини і громадянина, які виявились,
зокрема, у відмові останнім в інформації, надання якої передбачено
правовими актами, умисному затримуванні її, наданні недостовірної чи
неповної інформації, а також у наданні незаконних переваг фізичним
особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи
рішень.

Адміністративна відповідальність є одним із видів юридичної
відповідальності, якому притаманні всі ознаки останньої. Разом з тим,
адміністративна відповідальність є складовою частиною адміністративного
примусу і має всі його ознаки. Отже, під адміністративною
відповідальністю слід розуміти накладання на правопорушників
загальнообов’язкових правил, які дають у державному управлінні,
адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі
наслідки матеріального чи морального характеру.

Адміністративна відповідальність регулюється багатьма нормативними
актами, які в сукупності складають законодавство про адміністративні
порушення. Основним джерелом правоохоронних норм, які передбачають
адміністративну відповідальність, є Кодекс України про адміністративні
правопорушення, який ухвалений 7 грудня 1984 р. (введений в дію з 1
червня 1995 р.). Паралельно з КУпАП, діють норми, що встановлюють
адміністративну відповідальність, але вони містяться у законодавчих
міжгалузевих актах (Повітряний, Митний кодекси, Закони України «Про
надзвичайний стан», «Про боротьбу з корупцією», «Про охорону державного
кордону» тощо).

Адміністративна відповідальність настає за наявності фактичної підстави,
якою є адміністративний проступок. Стаття 9 КУпАП адміністративним
проступком визнає протиправну, (умисну або необережну) дію чи
бездіянність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і
свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законом
передбачено адміністративну відповідальність.

Ступенем відповідальності за адміністративне правопорушення є
адміністративне стягнення, яке застосовується до правопорушника з метою
виховання його в дусі дотримання законів України, поваги до правил
співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим
правопорушником, так і іншими особами.

Але посадові особи і громадяни можуть бути притягнуті до
адміністративної відповідальності у разі вчинення ними посягання лише на
окремі конституційні права людини і громадянина.

Так, наприклад, за допомогою норм КУпАП, якими передбачена
відповідальність за порушення вимог законодавства про працю та про
охорону праці (ст. 41 КУпАП та ін.), захищається право на працю.

Правам споживачів кореспондує адміністративна відповідальність за збут
радіоактивне забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст.
42-2 КУпАП), виробництво, зберігання, транспортування або реалізацію
продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених
мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично
допустимі рівні (ст. 4-3 КУпАП), порушення порядку проведення
розрахунків із споживачами (ст. 155-1 КУпАП), порушення законодавства
про захист прав споживачів (ст. 156-1 КУпАП), дискримінація підприємств
органами влади і управління (ст. 166-3 КУпАП), випуск у продаж
нестандартної продукції (ст. 168 КУпАП), виконання робіт, надання послуг
громадянам — споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і
правил (ст. 168-1 КУпАП), порушення правил користування засобами
вимірювань (ст. ст. 171, 172 КУпАП), порушення встановленого порядку
видання сертифікатів відповідності (ст. 172-1 КУпАП) тощо.

Екологічні права людини і громадянина захищаються за допомогою норм
Кодексу України про адміністративні правопорушення, про відповідальність
за порушення правил охорони водних ресурсів (ст.59 КУпАП), порушення
вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх вод від забруднення і
засмічення (ст. 59-1 КУпАП), порушення правил охорони та використання
території та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 91 КУпАП),
порушення правил використання об’єктів тваринного світу (ст. 85 КУпАП),
знищення корисної для лісу фауни (ст. 76 КУпАП), засмічення лісів
відходами (ст. 73 КУпАП), незаконне вирубування, пошкодження та знищення
лісових культур і молодняка (ст. 65 КУпАП), введення в експлуатацію
виробничих об’єктів без обладнання, що запобігає шкідливому впливу на
ліси (ст. 71 КУпАП), пошкодження лісу стічними водами, хімічними
речовинами, нафтою і нафтопродуктами, шкідливими викидами, відходами і
покидьками (ст. 72 КУпАП), порушення порядку здійснення діяльності,
спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ (ст. 78-1
КУпАП), недотримання вимог щодо охорони атмосферного повітря при
введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79
КУпАП), недотримання екологічних вимог під час проектування, розміщення,
будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об’єктів або
споруд (ст. 79-1 КУпАП), порушення правил застосування, зберігання,
транспортування, знешкодження, ліквідації та поховання пестицидів і
агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83
КУпАП) тощо.

Законом України (ст. 5) «Про боротьбу з корупцією» передбачена
відповідальність за деякі корупційні правопорушення, які можуть
обмежувати право людини на підприємницьку діяльність, наприклад, за
надання незаконних переваг фізичним або юридичним особам під час
підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень, в тому числі
з питань підприємницької діяльності.

Порушення законодавства про якість і безпеку продукції, усіх видів робіт
і послуг та захист прав споживачів майже у всіх випадках тягне також
відповідальність у вигляді фінансових (економічних) санкцій,
передбачених законами України «Про захист прав споживачів» від 15 грудня
1993 р., «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення» від 24 лютого 1994 р. «Про захист від недобросовісної
конкуренції» від 7 червня 1996р., «Про застосування електронних
контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із
споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 6
червня 1996 р., Декретом Кабінету Міністрів України «Про державний
нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил та відповідальність за
їх порушення» від 8 квітня 1993 р. та деякими іншими
нормативно-правовими актами.

Кримінальна відповідальність є найсуворішою з усіх видів юридичної
відповідальності. Вона пов’язана зі спеціальним видом
правопорушення-злочином, і передбачає можливість застосування
кримінального покарання — найбільш суттєвих для людини втрат і обмежень
(позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю тощо).

Кримінальна відповідальність на сьогодні залишається основним видом
юридичної відповідальності в плані ефективності захисту прав людини від
порушень. Це можна пояснити тим, що, по-перше, досі не ухвалені закони,
якими були б чітко врегульовані підстави і порядок притягнення
відповідних посадових осіб до конституційної і дисциплінарної
відповідальності, по-друге, не створено систему адміністративних судів і
не визначений ефективний порядок захисту цивільних прав громадян, а
також їх права на одержання управлінських послуг, по-третє, чинний КУпАП
має своїм завданням захист передусім певних адміністративно-правових
режимів, а не прав людини, по-четверте, цивільно-правова
відповідальність за своєю суттю є більш право-відновлюваною, ніж
каральною, й не може так ефективно виконувати функцію загального й
індивідуального попередження посягань на права людини, як це характерно
для каральних видів юридичної відповідальності, передусім кримінальної,
по-п’яте, громадяни України, виховані у своїй більшості в умовах
тоталітарного режиму у дусі патерналізму, не звикли відстоювати свої
права за допомогою цивільно-процесуальних процедур і схильні сподіватися
на те, що найбільш суттєві порушення їх прав будуть захищені за
допомогою правоохоронних органів, по-шосте, злочини, від яких захищає
кримінальний кодекс, заподіюють найбільшу шкоду правам людини і
громадянина.

За Кримінальним кодексом України гарантією відповідних прав людини і
громадянина є відповідальність за різні види злочинів.

Так, Особлива частина Кримінального кодексу України передбачає
відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи. Це умисне
вбивство (ст. 115); умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного
хвилювання (ст. 116); умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої
дитини (ст. 117); умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони
або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.
118); вбивство через необережність (ст. 119); доведення до самогубства
(ст. 120); умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121); умисне середньої
тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122); умисне тяжке тілесне ушкодження,
заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123); умисне
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної
оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання
злочинця (ст. 124); умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125); побої і
мордування (ст. 126); катування (ст. 127); необережне тяжке або
середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128); погроза вбивством (ст.
129); зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби (ст. 130); неналежне виконання професійних
обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини
чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення
відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження
вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби
(ст. 132); зараження венеричною хворобою (ст. 133); незаконне проведення
аборту (ст. 134); залишення в небезпеці (ст. 135); ненадання допомоги
особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136); неналежне
виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137);
незаконна лікувальна діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому
медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних
обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення
прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст.
142); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або
тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне
розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Злочини проти волі, честі та гідності особи. Це незаконне позбавлення
волі або викрадення людини (ст. 146); захоплення заручників (ст. 147);
підміна дитини (ст. 148); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо
передачі людини (ст. 149); експлуатація дітей (ст. 150); незаконне
поміщення в психіатричний заклад (ст. 151).

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Це
зґвалтування (ст. 152); насильницьке задоволення статевої пристрасті
неприродним способом (ст. 153); примушування до вступу в статевий
зв’язок (ст. 154); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої
зрілості (ст. 155); розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини
і громадянина. Це перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157);
неправомірне використання виборчих бюлетенів, підробка виборчих
документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення
результатів виборів (ст. 158); порушення таємниці голосування (ст. 159);
порушення законодавства про референдум (ст. 160); порушення
рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності
або ставлення до релігії (ст. 161); порушення недоторканності житла (ст.
162); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи
іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через
комп’ютер (ст. 163); ухилення від сплати аліментів на утримання дітей
(ст. 164); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних
батьків (ст. 165); злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною
або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166);
зловживання опікунськими правами (ст. 167); розголошення таємниці
усиновлення (удочеріння) (ст. 168); незаконні дії щодо усиновлення
(удочеріння) (ст. 169); перешкоджання законній діяльності професійних
спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170);
перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171);
грубе порушення законодавства про працю (ст. 172); грубе порушення угоди
про працю (ст. 173); примушування до участі у страйку або перешкоджання
участі в страйку (ст. 174); невиплата заробітної плати, стипендії,
пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175); порушення
авторського права і суміжних прав (ст. 176); порушення прав на об’єкти
промислової власності (ст. 177); пошкодження релігійних споруд чи
культових будинків (ст. 178); незаконне утримання, осквернення або
знищення релігійних святинь (ст. 179); перешкоджання здійсненню
релігійного обряду (ст. 180); посягання на здоров’я людей під приводом
проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст.
181); порушення недоторканності приватного життя (ст. 182); порушення
права на отримання освіти (ст. 183); порушення права на безоплатну
медичну допомогу (ст. 184).

Злочини проти власності. Це крадіжка (ст. 185); грабіж (ст. 186); розбій
(ст. 187); викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних
мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання (ст. 188); вимагання
(ст. 189); шахрайство (ст. 190); привласнення, розтрата майна або
заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191);
заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довіри (ст.
192); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково
опинилося у неї (ст. 193); умисне знищення або пошкодження майна (ст.
194); погроза знищення майна (ст. 195); необережне знищення або
пошкодження майна (ст. 196); порушення обов’язків щодо охорони майна
(ст. 197); придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом
(ст. 198).

Злочини проти довкілля. Це порушення правил екологічної безпеки (ст.
236); невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного
забруднення (ст. 237); приховування або перекручення відомостей про
екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238); забруднення або
псування земель (ст. 239); порушення правил охорони надр (ст. 240);
забруднення атмосферного повітря (ст. 241); порушення правил охорони вод
(ст. 242); забруднення морів (ст. 243); порушення законодавства про
континентальний шельф України (ст. 244); знищення або пошкодження
лісових масивів (ст. 245); незаконна порубка ліса (ст. 246); порушення
законодавства про захист рослин (ст. 247); незаконне полювання (ст.
248); незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним
промислом (ст. 249); проведення вибухових робіт з порушенням правил
охорони рибних запасів (ст. 250); порушення ветеринарних правил (ст.
251); умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону
держави, та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 252); проектування
чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253);
безгосподарське використання земель (ст. 254).

Злочини проти громадської безпеки. Це створення злочинної організації
(ст. 255); сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх
злочинної діяльності (ст. 256); бандитизм (ст. 257); терористичний акт
(ст. 258); завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці
громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності (ст. 259);
створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань
(ст. 260); напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену
небезпеку для оточення (ст. 261); викрадення, привласнення, вимагання
вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних
матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням
службовим становищем (ст. 262); незаконне поводження зі зброєю, бойовими
припасами або вибуховими речовинами (ст. 263); недбале зберігання
вогнепальної зброї або бойових припасів (ст. 264); незаконне поводження
з радіоактивними матеріалами (ст. 265); погроза вчинити викрадання або
використати радіоактивні матеріали (ст. 266); порушення правил
поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або
радіоактивними матеріалами (ст. 267); незаконне ввезення на територію
України відходів і вторинної сировини (ст. 268); незаконне перевезення
на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин (ст. 269);
порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270).

Злочини проти безпеки виробництва. Це порушення вимог законодавства про
охорону праці (ст. 271); порушення правил безпеки під час виконання
робіт з підвищеною небезпекою (ст. 272); порушення правил безпеки на
вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273);
порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274); порушення
правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або
безпечної експлуатації будівель і споруд (ст. 275).

Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Це порушення
правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи
повітряного транспорту (ст. 276); пошкодження шляхів сполучення і
транспортних засобів (ст. 277); угон або захоплення залізничного
рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278);
блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного
підприємства (ст. 279); примушення працівника транспорту до невиконання
своїх службових обов’язків (ст. 280); порушення правил повітряних
польотів (ст. 281); порушення правил використання повітряного простору
(ст. 282); самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда (ст. 283);
ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха (ст. 284);
неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст.
285); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації
транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286); випуск
в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше
порушення їх експлуатації (ст. 287); порушення правил, норм і
стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху (ст. 288);
незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289); знищення, підробка
або заміна номерів вузлів та агрегатів транспортного засобу (ст. 290);
порушення чинних на транспорті правил (ст. 291); пошкодження об’єктів
магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів (ст. 292).

Злочини проти громадського порядку та моральності. Це групове порушення
громадського порядку (ст. 293); масові заворушення (ст. 294); заклики до
вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295); хуліганство
(ст. 296); наруга над могилою (ст. 297); нищення, руйнування чи псування
пам’яток історії або культури (ст. 298); жорстоке поводження стеаринами
(ст. 299); ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що
пропагують культ насильства і жорстокості (ст. 300); ввезення,
виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів (ст. 301);
створення або утримання місць розпусти і звідництво (ст. 302);
проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією (ст.
303); втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304).

Найбільший, хоча й повний, кримінально-правовий захист отримали
особисті, а також екологічні права; крім того, Кримінальним кодексом
України захищаються окремі політичні, соціальні, економічні та культурні
права, права сім’ї та дітей, але деякі групи прав, зокрема, «захисні»
права, особисті права у сфері здійснення правосуддя, права людини як
представника певної соціальної групи населення майже не мають захисту з
його боку.

Кримінальний кодекс України взагалі не передбачає відповідальності за
порушення таких прав та свобод людини і громадянина, як свобода
пересування і вільного вибору місця проживання, право мати громадянство
України, змінити його і не бути позбавленим громадянства, право не бути
вигнаним за межі України і не бути виданим іншій державі, право на
піклування та захист своєї держави під час перебування за її межами,
право громадянина на доступ до державної служби, право на відпочинок, на
житло, на достатній життєвий рівень, на звернення та багатьох інших.

Більш того, Кримінальний кодекс України ілюструє існування фактів
встановлення необґрунтованого пріоритету держави, порушень балансу
інтересів та взаємної поваги і взаємної відповідальності людини і
держави. Так, у ньому міститься значна кількість статей, що передбачають
відповідальність людини за дії, пов’язані з її свавільним виходом за
визначені законом межі того чи іншого права. Але, водночас, відповідні
норми про відповідальність представників держави за незаконне обмеження
обсягу чи змісту цих самих прав відсутні. Наприклад, Кримінальним
кодексом прямо не встановлено кримінальної відповідальності за порушення
права громадян на користування об’єктами державної чи комунальної
власності. Водночас, порушення правил користування об’єктами державної
власності на надра, води, ліси, тваринний світ, інші об’єкти тягне
кримінальну відповідальність.

Особливо слід відмітити як значний недолік Кримінального кодексу України
те, що він не приділяє належної уваги захисту прав людини і громадянина
від незаконних дій посадових осіб органів державної влади і місцевого
самоврядування.

Разом з тим, кримінальна відповідальність зазначених посадових осіб є
гарантією належного виконання ними своїх обов’язків і, відтак, суттєвою
гарантією реалізації прав і свобод людини і громадянина. У першу чергу,
це стосується сфери реалізації прав громадян. Оскільки ці права не є
природними, а надаються державою, то при їх здійсненні громадяни не
мають пріоритету перед державою як іншим суб’єктом відповідних
правовідносин. Посадові ж особи, які діють від імені держави чи органів
місцевого самоврядування, користуються специфічними владними правами і
мають реальну можливість зловживати ними шляхом фактичного невизнання чи
ігнорування того чи іншого права людини і громадянина, або незаконного
обмеження цього права, або порушення процедури його обмеження тощо.

У Кримінальному кодексі України існує лише кілька не об’єднаних у
будь-яку систему статей, які передбачають відповідальність службових
осіб безпосередньо за порушення прав людини.

Передусім, це ст. 364, яка передбачає відповідальність за зловживання
владою або службовим становищем, якщо воно завдало істотної шкоди правам
та інтересам окремих фізичних осіб, які охороняються законом. Проблема
притягнення службових осіб до відповідальності за цей злочин
ускладнюється кількома моментами. По-перше, така відповідальність може
настати не просто внаслідок умисних дій чи бездіяльності, а лише за
наявності в цих діях певних оціночних ознак — корисливих мотивів, іншої
особистої зацікавленості або прагнення незаконно відстояти інтереси
третіх осіб. По-друге, обов’язковою ознакою службового зловживання є
використання службовою особою влади чи службового становища всупереч
інтересам служби. Але зрозуміло, що інтереси служби, які також є оцінною
ознакою, на практиці часто суперечать правам та законним інтересам
людини, хоча за великим рахунком завжди повинні збігатися з ними.
По-третє, не враховується той факт, що будь-який злочин завдає
суспільним інтересам саме істотної, а не шкоди взагалі, інакше він не є
злочином (відтак, до визначення істотної шкоди (знову ж оцінна ознака) в
діях службових та не службових осіб законодавець пропонує підходити
по-різному). По-четверте, практичне застосування статті, диспозиція якої
є неконкретною і складається переважно із оцінних ознак, фактично
примушує суд до застосування аналогії, забороненої у кримінальному
праві. Це, з одного боку, ускладнює обґрунтоване застосування цієї
статті, з іншого боку — надає широкі можливості для суб’єктивного
підходу в її застосуванні, у тому числі для безпідставної відмови у
притягненні до кримінальної відповідальності службових осіб, які
зловжили владою чи своїм службовим становищем.

Майже усе зазначене стосується і ст. 365 і ст. 367 Кримінального кодексу
України, які передбачають відповідальність за перевищення влади чи
службових повноважень та за службову недбалість. Більш-менш конкретною є
лише норма ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу, якою встановлено
відповідальність за перевищення влади або службових повноважень, яке
супроводжувалось насильством, застосуванням зброї або болісним і такими,
що ображають особисту гідність потерпілого, діями. Ця норма спрямована
на захист конкретних прав людини — права на особисту недоторканність і
права на повагу до гідності людини (ст. 28 і ст. 29 Конституції
України). Подібні норми містяться і в статтях Кримінального кодексу
України, які передбачають відповідальність службових осіб правоохоронних
органів за незаконний привід (ст. 371), затримання та арешт і за
примушення давати свідчення шляхом незаконних дій (ст. 373).

У Кримінальному кодексі є низка й інших статей, які передбачають
відповідальність публічних службових осіб за посягання на ті чи інші
конституційні права людини і громадянина та їх гарантії. Ці статті або
встановлюють спеціальні склади службових злочинів, що можуть
здійснюватись службовцями з використанням свого становища. Але переважна
більшість конституційних прав людини і громадянина взагалі не
захищається від зловживань публічних посадових осіб. Передусім, це
стосується права громадянина України в будь-який час повернутися в
Україну; права на захист приватної власності від незаконних конфіскацій
та інших видів примусового відчуження; права на житло тощо.

Зрозуміло, що не за будь-яке порушення публічними посадовими особами
конституційних прав людини і громадянина має встановлюватися кримінальна
відповідальність. У окремих випадках достатніми гарантіями їх реалізації
могли б бути дисциплінарна, адміністративна та інші види
відповідальності, а також інші загальні та юридичні гарантії.

Однак не можна заперечувати, що порушення публічними посадовими особами
будь-якого конституційного права людини набуває ознак підвищеної
суспільної небезпеки хоча б через те, що вся діяльність зазначених осіб
має бути за Конституцією України спрямована на захист і охорону цих
прав, а їх грубе порушення є певним викликом суспільству, державі, а
також міжнародній спільноті, яка визнала стандарти прав людини і
створила основи механізму їх реалізації. Не можна забувати і те, що усі
права людини і громадянина становлять цілісну систему, і тому
неможливість реалізувати одне право посягає на усю систему принципів
права людини і громадянина, тягне за собою загальне приниження її
конституційно-правового статусу, негативно впливає на індивідуальну і
суспільну свідомість, створює в інших службових осіб ілюзію можливості
нехтування принципом пріоритету прав людини, упевненість у можливості
безвідповідального ставлення до обмеження обсягу чи змісту прав людини і
громадянина. Особливого значення це набуває в умовах значного поширення
корупції, що має місце і в нашій державі.

Отже, переважна більшість посягань з боку публічних посадових осіб на
конституційні права людини і громадянина є за своїм характером суспільне
небезпечними. Суспільна небезпека порушень деяких інших прав людини і
громадянина може бути обумовлена тяжкістю наслідків, які стали
результатом відповідного посягання. Наприклад, незаконне обмеження права
людини вільно залишати територію України може означати неможливість
отримання нею більш кваліфікованої медичної допомоги; втрату нею
можливості реалізувати за кордоном своє право на працю; або втрату
певних об’єктів власності тощо. Наслідком незаконного обмеження права
працюючих на страйк може стати неможливість своєчасного ефективного
захисту ними права на безпечні умови праці і подальше заподіяння шкоди
їхньому здоров’ю. Неможливість упродовж тривалого терміну реалізації
людиною свого права на підприємницьку діяльність може завдати їй значних
матеріальних збитків і катастрофічного зменшення життєвого рівня її
сім’ї тощо.

На перший погляд, подібні посягання на права людини і громадянина можуть
потягти відповідальність на підставі нібито універсальної ст. 364
Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за службове
зловживання.

Про її недоліки вище вже згадувалось. Але зазначимо ще один раз: на
практиці ця стаття самостійно застосовується лише у випадках, коли
службова особа тимчасово запозичує чуже майно; в решті випадків ст. 364
застосовується як додаток до інших статей Особливої частини
Кримінального кодексу. Так, якщо службова особа порушує таємницю
усиновлення, її, за правилами кваліфікації злочинів, слід притягнути до
відповідальності за сукупністю злочинів, передбачених ст. 364 і статтею,
яка прямо передбачає відповідальність за порушення таємниці усиновлення
(оскільки тут здійснюється посягання на два різних об’єкти
кримінально-правової охорони — таємницю усиновлення і порядок виконання
службовими особами своїх повноважень). Якщо ж службова особа незаконно
втручається в таємницю сповіді, то притягнути її до кримінальної
відповідальності неможливо взагалі. Оскільки ця таємниця кримінальним
законом не охороняється, то будь-яка особа, у тому числі службова, не
може нести відповідальність за посягання на неї. Інший підхід фактично
означає невизнання кримінальної протиправності обов’язковою ознакою
будь-якого злочину, тобто невизнання принципу, згідно з яким злочином є
лише таке суспільне небезпечне діяння, яке прямо передбачено
кримінальним законом.

З метою створення ефективної системи кримінально-правових гарантій
реалізації прав людини і громадянина, на нашу думку, до Кримінального
кодексу України мають бути включені норми про відповідальність за
незаконне грубе порушення усіх конституційних прав людини і громадянина.
Будь-які винятки із цього правила мають бути науково обґрунтованими. При
цьому Кримінальний кодекс повинен визначити поняття і ознаки публічних
посадових осіб, відрізняючи їх від комерційних посадових осіб. У
випадках, коли те чи інше конституційне право фактично може бути
порушене тільки публічною посадовою особою, відповідні норми повинні
містити посилання на таку особу як єдино можливого (спеціального)
суб’єкта злочину, в усіх інших випадках — мати кваліфікуючу ознаку
«Здійснення злочину публічною посадовою особою з використанням
посадового становища».1 Слід зазначити, що розглянуті питання юридичної
відповідальності не вичерпують усіх проблем, які пов’язані з правовим
захистом конституційних прав людини і громадянина від посягань. Однак
вони з достатньою очевидністю свідчать про те, що від їх вирішення
значною мірою залежить рівень правового захисту і забезпечення
реалізації зазначених прав людини і громадянина в державі.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. — К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. — К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. — К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. — М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. — К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. — Політична думка. — 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. — М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. — Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. — К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. — М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. — К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. — М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. — К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.

19. Конституційні акти України 1917 — 1920 рр. — К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. — № 3. — ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. — Харків, 1993. — № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. — Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. — М., 1973.

Похожие записи