Вступ до цивільного права. Поняття приватного права

Ще починаючи з римських часів загальновизнаним є поділ права на публічне
право (jus publicum) та приватне право (jus privatum). Вперше такий
поділ був запропонований Ульпіаном в Дигестах Юстиніана. Відповідно до
нього, приватне право призначалось для врегулювання та охорони сфери
приватних інтересів особи, які ґрунтуються на началах юридичної рівності
сторін, що обумовлено недоторканістю їх приватної власності, свободою
договору, судовим захистом їх прав та інтересів тощо. Публічне право в
свою чергу спрямовувалось на регулювання сфери державних та суспільних
інтересів, за допомогою цілої низки імперативних (загальнообов’язкових)
правил поведінки.

Однак з часом, у зв’язку із суттєвим ускладненням суспільних відносин,
такої класифікуючої ознаки, як сфера охоронюваних інтересів виявилось
недостатньо. Тому, поряд з цим критерієм, до уваги став братись також і
спосіб та характер впливу права на відносини. Тобто, коли відносини
спрямовані на забезпечення державних та суспільних інтересів і їм
притаманні субординація (підпорядкування по вертикалі),
владно-організаційні і примусові начала, то вони носять характер
публічно-правових. Натомість, приватноправовий характер носять суспільні
відносини, які не тільки спрямовані на забезпечення приватних інтересів
та виникають між юридично рівними суб’єктами, але й ті, які формуються
за їх ініціативою та на засадах диспозитивності у виборі поведінки,
тобто шляхом координації.

З огляду на специфіку даного навчального посібника, особливу увагу ми
приділимо саме розгляду питань приватноправового регулювання та охорони
суспільних правовідносин. Приватне право має цілу низку притаманних йому
особливостей, до яких слід відносити:

предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з
належності майна (статики) та його використання (динаміки);

дані відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх
ініціативи;

дані відносини виникають та існують між юридично рівними суб’єктами, які
є самостійними в майновому розумінні.

Аналізуючи розвиток приватного права в Україні, ми повинні відзначити,
що його основою є саме цивільне право, яке найбільш повно ввібрало в
себе усі його ознаки та є фундаментом усього приватного права України.
При цьому, слід зауважити, що з огляду на багатозначність поняття
“цивільне право” задля його детального та всебічного аналізу ми в
подальшому розглянемо його з точки зору чотирьох основних напрямків: 1)
як галузь права; 2) як галузь законодавства; 3) як науку; 4) як
навчальну дисципліну.

Однак попри важливість цивільного права, потрібно визнати, що в тій чи
іншій мірі ознаки приватноправового регулювання притаманні також і іншим
галузям права, які в своїй сукупності складають українське приватне
право. До таких галузей права, насамперед, слід відносити сімейне право,
міжнародне приватне право, а також частково земельне право, екологічне
право та трудове право. Суттєві дискусії на сьогодні виникають стосовно
місця і ролі господарського права в системі приватного права України.
Однак, господарське право не лише є рудиментом правової системи України,
яке спробувало синтетично поєднати в собі органічно несумісні та
суперечливі приватноправові та публічно-правові начала, але й суттєвим
гальмом на шляху до розвитку громадянського суспільства та ринкової
економіки. Адже в Україні не було жодних передумов до запровадження
дуалізму (двоєдиності) у системі приватного права, і таке штучне його
розщеплення та внутрішня конкуренція при застосуванні правових норм може
негативним чином відобразитись на єдності та одноманітності застосування
приватноправових норм.

Цивільне право як галузь права

Цивільне право як галузь права – це системна сукупність правових норм,
що складають основний зміст приватного права та регулюють особисті
немайнові і майнові відносини, які ґрунтуються на юридичній рівності,
вільному волевиявленню, майновій самостійності їх учасників, з метою
задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та
інтересів.

З огляду на це, слід відмітити, що основну роль при визначенні
цивільного права як галузі права, відіграють його предмет, метод,
функції та принципи.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що
регулюються його нормами, тобто особисті немайнові та майнові
правовідносини.

Хрестоматійними для цивільного права є саме майнові правовідносини, які
складають переважну більшість усієї сукупності суспільних відносин, що
регулюються цивільним правом. За своєю природою майнові правовідносини
характеризуються наступними ознаками:

вони є економічними, тобто носять грошово-товарний характер;

вони виникають та існують між учасниками, які наділені майновою
самостійністю та юридичною рівністю;

вони забезпечують задоволення переважно матеріальних потреб та
інтересів.

За найбільш загальним критерієм майнові відносини в цивільному праві
можна поділити на:

майнові відносини щодо приналежності майна (відносини статики),
наприклад, відносини власності, володіння, користування;

майнові відносини щодо закріплення процесу переходу майна (відносини
динаміки), наприклад, відносини по договірних зобов’язаннях,
зобов’язаннях із заподіяння шкоди тощо;

майнові відносини щодо управління корпорацією (корпоративні відносини),
наприклад, відносини по управлінню учасниками корпорації (АТ, ТзОВ тощо)
її приватним майном;

майнові відносини щодо створення та використання об’єктів
інтелектуальної власності (виключні відносини), наприклад, відносини по
використанню творів літератури, науки і мистецтва, винаходів, корисних
моделей та промислових зразків тощо.

Вагому частину в предметі цивільно-правового регулювання займають також
і особисті немайнові правовідносини. Дані правовідносини як предмет
цивільного права є доволі “молодими”, оскільки вони вперше офіційно
визнані в такому ранзі лише в ЦК України. До цього, цивільне право
здійснювало лише захист зазначених правовідносин, що і дозволяло окремим
авторам відстоювати позицію, що дані правовідносини не включаються до
предмету цивільно-правового регулювання. До ознак особистих немайнових
правовідносин слід віднести:

вони є особистісними, тобто вони мають тісний зв’язок з їх учасниками;

вони є немайновими, тобто їх зміст не може бути визначений в грошовому
чи іншому майновому еквіваленті;

вони виникають та існують між юридично рівними учасниками;

вони забезпечують задоволення переважно внутрішніх (духовних) потреб та
інтересів.

Однак, наявність предмету правового регулювання є необхідною проте
недостатньою умовою віднесення певної сукупності правових норм до
категорії правової галузі. Поряд з предметом, правова галузь повинна
мати свій специфічний метод правового регулювання, тобто сукупність
правових засобів та способів впливу відповідної галузі права на
суспільні відносини, що складають її предмет. Цивільно-правовий метод
регулювання цивільних правовідносин є комплексною категорією, що
характеризується наступними ознаками:

юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність, це
означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними
можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і
виконання цивільних обов’язків, а також вони не знаходяться між собою
будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному
підпорядкуванні);

диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин,
це означає, що сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд,
керуючись при цьому власними інтересами та метою;

судове вирішення спорів, це означає, що будь-які неузгодженості між
учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому
порядку;

майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на
правопорушника, це означає, що на учасника правовідносин, який не
виконує своїх обов’язків, порушує права інших учасників цивільних
правовідносин чи створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації,
гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для
порушника заходів захисту, які носять переважно майновий характер, що
спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом
інтересу чи блага потерпілого учасника

При цьому, метод є визначальною категорією, тобто навіть якщо відносини
за своїм змістом є майновими, проте засновані на адміністративному або
іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні,
наприклад, фінансові, податкові, бюджетні тощо, то вони не відносяться
до предмету цивільно-правового регулювання (ч.2 ст.1 ЦК України).

Цивільне право як галузь права виконує цілу низку функцій. Під поняттям
функція цивільного права слід розуміти певний напрямок впливу
цивільно-правових норм, що визначається специфікою предмету, методу та
завдань, що стоять перед ним. Цивільному праву притаманні такі основні
функції:

регулятивна функція, яка полягає в тому, що цивільне право здійснює
регулювання правовими нормами відносин, що входять до її предмету;

охоронна функція, суть якої в захисті порушених суб’єктивних цивільних
прав, шляхом їх відновлення чи еквівалентного відшкодування завданої
шкоди;

попереджувально-виховна функція, яка віднаходить своє втілення у
застосуванні до правопорушника засобів цивільно-правового захисту, чим
здійснює виховний вплив на його подальшу поведінку та попереджує
подальші правопорушення з його боку;

попереджувально-стимулююча функція, тобто стимулювання до правомірної
поведінки інших осіб, а також попередження здійснення ними неправомірних
діянь, внаслідок невідворотного застосування до правопорушників
цивільно-правових санкцій.

Важливу роль для цивільного права як правової галузі відіграють його
принципи. Принципи цивільного права – основні начала, найбільш загальні
керівні положення (засади) цивільного права, що мають в силу їхнього
законодавчого закріплення загальнообов’язковий характер. Значення
цивільно-правових принципів полягає в тому, що вони:

відображають сутність соціальної спрямованості та основні галузеві
особливості цивільно-правового регулювання, тобто кожна подальша норма у
своєму змісті повинна бути пронизана принципом цивільного права;

враховується при укладенні непоіменованих договорів (ч.1 ст.6 ЦК
України);

враховуються при застосуванні аналогії права (ч.2 ст.8 ЦК України);

враховується при захисті охоронюваного законом інтересу (ч.2 ст.15 ЦК
України).

У ст.3 ЦК України закріплені наступні цивільно-правові принципи:

неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини,
тобто ніхто немає права втручатись у особисте та сімейне життя фізичної
особи без її згоди, окрім випадків, що прямо передбачені Конституцією
України. Даний принцип закріплює передумови для захисту приватності
особи від неправомірного втручання ззовні, задля забезпечення її
внутрішніх (духовних) інтересів;

неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених
Конституцією України та законом, це означає, що право власності в
Україні є непорушним. Цей принцип забезпечує особі гарантію її
економічної незалежності та майнової відокремленості від інших учасників
цивільних правовідносин. Однак в окремих випадках, що прямо передбачені
законом, даний принцип може зазнавати певних обмежень, коли це прямо
витікає із Конституції та закону України, наприклад, позбавлення особи
майна внаслідок конфіскації, чи примусового відчуження об’єктів
приватної власності з мотивів суспільної необхідності (ст.41 Конституції
України);

свобода договору, цей принцип означає, що учасники цивільних
правовідносин вільні у можливості вступу у договірні відносини, а також
у виборі виду договорів (при чому, як поіменованих, так і
непоіменованих), контрагентів та умов договору тощо. В окремих,
передбачених законом випадках, даний принцип підлягає відповідному
обмеженню, наприклад, укладення попередніх чи публічних договорів тощо.
Даний принцип забезпечує особі можливість на власний розсуд ініціативно
вступати в договірні відносини, керуючись при цьому власним інтересом;

свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, означає,
що особи вільні у виборі підприємницької діяльності. Проте, в окремих
випадках, що прямо передбачені законом, особа може бути обмежена у
свободі підприємницької діяльності, наприклад, за суб’єктним складом
(депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів
місцевого самоврядування), або ж характером підприємницької діяльності
(встановлення монополії) тощо;

судовий захист цивільного права та інтересу, тобто у випадку порушення
цивільного права чи інтересу, а також у випадку створення перешкод щодо
їх здійснення особа має гарантовану можливість захистити їх у судовому
порядку. При цьому особа має право захищати цивільні права та інтереси
як в судах загальної юрисдикції, так і до спеціалізованих та третейських
судах.

справедливість, добросовісність та розумність, даний принцип означає, що
регулювання та охорона цивільних правовідносин повинні відбуватись
справедливо, добросовісно та розумно. Він спрямований на ствердження в
українській правовій системі принципу верховенства права, однак, на нашу
думку, при неправильному тлумаченні зробить можливим незастосування
цивільно-правової норми внаслідок її “несправедливості”,
“недобросовісності” чи “нерозумності”. А це, з огляду на певну
оціночність вказаних категорій, може призвести до прояву суб’єктивізму
при правозастосовчій діяльності.

Як вже зазначалось вище, цивільне право як галузь є не просто хаотичною
сукупністю правових норм, а чітко структурованою системою, яка має
зовнішню єдність та внутрішню диференціацію. До системи цивільного права
як галузі слід відносити:

цивільно-правові норми, які є конкретним правилом поведінки. Особливість
даного правила поведінки полягає в тому, що переважна більшість з
цивільно-правових норм носить диспозитивний характер, тобто дає особам
можливість вибору варіантів поведінки. А це суттєво впливає і на
структуру цивільно-правової норми, адже такий її елемент як санкція або
відсутній, або носить більш універсальний характер, ніж в інших галузях
права;

цивільно-правові інститути, тобто групу цивільно-правових норм, що
регулюють однорідні суспільні правовідносини. Правова конструкція
інституту є доволі відносною та хиткою і залежить від критерію
однорідності, який береться за основу. Так, цивільно-правовим інститутом
слід вважати інститут права власності, інститут деліктної
відповідальності тощо;

цивільно-правова підгалузь, яка є сукупністю інститутів, які регулюють
однорідні суспільні відносини, наприклад, підгалузь речового права,
договірного права і т. ін.

З огляду на системність цивільного права як правової галузі слід
виокремити його структуру, яка вибудована за пандектною системою. До
структури цивільного права як галузі права відносять:

Загальну частину, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою
дію на весь спектр цивільних правовідносин і стосуються джерел
цивільного права, суб’єктів, об’єктів, змісту та підстав виникнення
зміни та припинення цивільних правовідносин, здійснення цивільних прав
та їх захист тощо;

Особливу частину, яка містить цивільно-правові норми, що поширюють свою
дію лише на конкретні правовідносини і стосуються регулювання та охорони
особистих немайнових прав, речових та зобов’язальних прав, прав
інтелектуальної власності, спадкових прав тощо.

Джерела цивільного права. Цивільне законодавство

Джерело цивільного права – це форма вираження цивільно-правових норм, що
мають загальнообов’язковий характер. Коли ж аналізувати цивільно-правову
систему України, то слід зауважити, що основним джерелом цивільного
права є нормативно-правовий акт. Однак в окремих випадках як джерело
цивільного права може виступати також і звичай та договір.

Цивільне законодавство – це сукупність нормативно-правових актів різної
юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархічна система
нормативно-правових актів, обумовлена юридичною силою нормативних актів.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч.1 ст.4
ЦК України). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання
відносин власності (ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст. 3,
21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.
41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою
юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання
цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої
дії.

Як джерела цивільного права виступають і міжнародні договори. Однак, для
визнання за міжнародним договором правової природи джерела права
потрібно, щоб згода на його обов’язковість була надана ВР України. При
цьому він носить вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто
якщо у чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом
порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним
актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного
міжнародного договору (ст.10 ЦК України).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс
України (ч.2 ст.4 ЦК України). ЦК України був прийнятий 16 січня 2003
року і вступає в силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України
складається з 6 книг, 90 глав і 1308 статей. 1 книга – Загальні
положення; 2 книга – Особисті немайнові права фізичних осіб; 3 книга –
Право власності та інші речові права; 4 книга – право інтелектуальної
власності; 5 книга – Зобов’язальне право; 6 книга – Спадкове право. При
прийнятті ЦК України з його проекту були вилучені книга “Сімейне право”,
яка прийнята окремим Сімейним кодексом України, а також книга
“Міжнародне приватне право”. Як видно, ЦК України розроблений за
пандектною системою, оскільки містить Загальну частину та Особливу
частину. За ліком це вже третій Цивільний кодекс (перший ЦК УРСР був
прийнятий в 1922 році, другий – в 1964 році).

Окрім ЦК України до джерел цивільного права відносяться і деякі інші
кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові
норми. Так, наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, якими
визначається визначення правового режиму майна подружжя (ст.ст. 57-74 СК
України) та порядку укладення шлюбного контракту (ст. 92-103 СК
України), Кодекс законів України про працю – норми, якими передбачено
укладення трудового договору (ст.ст.21, 24, 241 КЗпП), Житловий кодекс –
норми по врегулюванню відносин з користування житловими приміщення та
передачі його у власність, Земельний кодекс України – норми про оренду
земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які
приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому,
визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець,
з метою усунення суперечностей та конкуренції між даними
нормативно-правовими актами, зазначає, що суб’єкт права законодавчої
ініціативи, який подав до ВР України проект закону, який регулює
цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов’язаний одночасно подати
проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР
України одночасно (абз.3 ч.2 ст.4 ЦК України). В один рівень із
законами, слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України,
окремі з яких чинні і до сьогодні.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів,
які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів
та законів, проте, за певних обставин також є джерелами цивільного
права. Так, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами
Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч.3
ст.4 ЦК України). Актами цивільного законодавства є також постанови
Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК
України або іншому закону (ч.4 ст.4 ЦК України). До джерел цивільного
законодавства також відносять і нормативно-правові акти інших органів
державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але
лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України
та іншими законами (ч.5 ст.4 ЦК України). При цьому, якщо дані
нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов’язки
громадян або носять міжвідомчий характер, то підлягають обов’язковій
державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Особливу увагу слід звернути і на те, що до цивільного законодавства
України також можуть відноситись і нормативно-правові акти Союзу РСР та
Української РСР. Однак питома ваги таких нормативно-правових актів є
незначною і застосовуються вони лише у випадках, коли відсутня
регламентація нормами вітчизняного законодавства, а також, коли така
регламентація не суперечить Конституції України та нормативно-правовим
актам вищої юридичної сили.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України
вперше відніс звичай, в тому числі звичай ділового обороту. Звичаєм
визнається правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства,
але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його
застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері
відносин. При цьому, юридична сила звичаю є доволі низькою і тому
звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у
цивільних відносинах не застосовується (ч.2 ст.7 ЦК України).

Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір. При
цьому, навіть попри те, що договір є індивідуальним правовим актом,
законодавець дозволяє при укладенні договору врегульовувати не лише
відносини, які не врегульовані актами цивільного законодавства, а також
і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати
свої відносини на власний розсуд (ч.2, 3 ст.8 ЦК України). Однак така
свобода на врегулювання цивільних правовідносин в договірному порядку
може бути обмежена у випадку, коли в актах цивільного законодавства
прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін
договору положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту
або із суті відносин між сторонами.

Окремо слід також зупинитись і на актах, що видаються судовою гілкою
влади та їх впливі на регулювання цивільних правовідносин. Відповідно до
ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно
судами. До системи судів в Україні відносять як Конституційний Суд
України та суди загальної юрисдикції.

?

&

F

&

F

gdHaa

&

&

&

gdHaa

&

&

F

gdHaa

&

†Yu? cccTHAEAE1/21/2µ©©©©©©©©©©

&

&

F

I

gdHaa

&

F

gdHaa

КСУ відповідно до ст.147 Конституції України вирішує питання про
відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає
офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на
це рішення Конституційного Суду України носять обов’язкову природу і є
джерелами цивільного законодавства.

Що стосується загальних судів, то вони представлені розгорнутою системою
відповідних судових органів, найвищим серед яких є Верховний Суд
України. Акти, які приймає Верховний Суд України, наприклад, роз’яснення
Пленуму ВСУ, узагальнення судової практики по окремим категоріям справ,
судові рішення тощо, відповідно до чинного законодавства не є джерелом
цивільного права, оскільки вони не створюють, як правило, нової норми
права, а лише тлумачать існуючу. Аналогічно вирішується питання і про
віднесення до джерел цивільного права судової практики (прецедентів),
оскільки вони є індивідуалізованим актами, що не поширюють свою дію на
всі правовідносини.

Як вже зазначалось, цивільне законодавство регулює відповідні суспільні
відносини. Однак з огляду на те, що суспільні відносини постійно
змінюються та ускладнюються, то і повинно постійно змінюватись і
цивільне законодавство, щоб встигати обслуговувати зазначені відносини.
Ось чому доволі важливим є визначити “життя” нормативно-правового акту,
тобто період, впродовж якого він має силу і є загальнообов’язковий для
застосування. Безперечно, що цей період характеризується двома основними
категоріями: вступ нормативно-правового акту в силу і припинення дії
нормативно-правового акту.

Вступ нормативно-правового акту в силу залежить від виду
нормативно-правового акту. Так, за загальним правилом, закони вступають
в силу через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення. Проте, закон може
вступити в силу і з іншого дня, якщо це прямо передбачено в ньому, але
не раніше дня опублікування в офіційних виданнях, до яких відносять
“Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”,
“Урядовий кур’єр”. Міжнародні договори набувають чинності з моменту
прийняття закону про їх ратифікацію. Що стосується підзаконних актів, то
постанови КМ України набирають чинності з дня їх прийняття, якщо більш
пізній строк не передбачений самими актами. Коли ж вони визначають права
і обов’язки громадян – то не раніше дня їх опублікування в офіційних
друкованих виданнях. Нормативно-правові акти міністерств, інших органів
виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що
зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або такі, що мають
міжвідомчий характер  набувають силу через 10 днів після їх державної
реєстрації Міністерством юстиції України або обласними і прирівняними до
них управліннями юстиції, якщо в них не встановлений більш пізній строк
набрання чинності. Також слід відмітити, що нормативно-правові акти
вступають одночасно на всій території України і поширюють свою дію на
всіх учасників цивільних правовідносин, якщо інше не передбачено в
самому нормативно-правовому акті (наприклад, нормативні акти, які
поширюють свою дію на територію АРК чи окремі категорії фізичних осіб).
При цьому, цивільне законодавство врегульовує відносини, що виникли з
моменту вступу цього акту в силу, або так звані “триваючі відносини”,
тобто ті, які виникли до вступу нормативно-правового акту в силу та
продовжують своє існування і після цього. А це означає, що акт
цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків,
коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи (ст.5 ЦК
України).

Припинення дії нормативно-правового акту відбувається в момент:

конкретної дати, що прямо передбачена в законі;

відміни нормативно-правового акту іншим нормативно-правовим актом рівної
юридичної сили;

визнання нормативно-правового акту таким, що суперечить Конституції
України (є неконституційним);

прийняття нового нормативно-правового акту рівної юридичної сили, що
по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини;

прийняття нового нормативно-правового акту вищої юридичної сили, що
по-іншому врегульовує відповідні суспільні відносини;

Окрім припинення дії нормативно-правового акту, як кінцевої точки його
існування, впродовж “життя” нормативно-правового акту може мати місце і
призупинення його дії. Призупинення (мораторій) характеризується
тимчасовим припиненням регулювання суспільних відносин конкретним
нормативно-правовим актом.

Однак навіть наявність надзвичайно досконалого законодавства не вирішить
питання його належного застосування. Насамперед, проблеми застосування
пов’язані з тим, що законодавство не може врегулювати усі суспільні
відносини. І тому виникає низка суспільних відносин, які залишаються за
межами регулювання цивільним законодавством. Чи означає це, що вони
взагалі випали з поля зору законодавця? Безперечно ні, оскільки саме для
таких випадків законодавець запроваджує так зване “регулювання за
аналогією”. В цьому випадку виділяють аналогію закону та аналогію права.
Аналогія закону має місце коли цивільні відносини не врегульовані ЦК
України, іншими актами цивільного законодавства або договором, однак є
правові норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. І
тому для врегулювання такої прогалини законодавець дозволяє
застосовувати положення аналогічних правових норм (п.1 ст.8 ЦК України).
Аналогія права має місце, коли аналогічних правових норм немає і
використати аналогію закону неможливо. То в цьому випадку, для усунення
такої прогалини, а також з метою регулювання таких відносин слід
застосовувати загальні засади цивільного законодавства (ч.2 ст.8 ЦК
України).

Застосування цивільного законодавство також тісно пов’язане з його
тлумаченням. Тлумачення цивільного законодавства – це усвідомлення
змісту цивільно-правової норми. Більшість нормативно-правових актів
виписані чітко, грамотно та з дотриманням правил юридичної техніки.
Проте в окремих випадках зустрічаються нормативно-правові акти, які
допускають неоднозначність чи суперечливість в тлумаченні своїх
положень. Тому в цьому випадку слід застосовувати низку способів
тлумачення. Тут, окрім загально філософських способів тлумачення
(граматичний, логічний, систематичний, історичний тощо) слід
застосовувати спеціально юридичні способи тлумачення. Останні
поділяються на обов’язкові та необов’язкові для застосування. До
обов’язкових для застосування спеціальних юридичних способів слід
відносити офіційне тлумачення (коли нормативно-правовий акт тлумачить
орган, який його видав) та легальне тлумачення (коли нормативно-правовий
акт тлумачить орган, який спеціально для цього вповноважений). До
необов’язкових для застосування спеціальних юридичних способів
тлумачення слід відносити, наприклад, доктринальне тлумачення, тобто
думки вчених, щодо правильності застосування положень відповідного акту
цивільного законодавства.

Цивільне право як наука і навчальна дисципліна

Як вже відзначалось нами, цивільне право є поняттям багатозначним. І
окрім того, що цивільне право виступає як галузь права та галузь
законодавства, його також слід розглядати і як науку та навчальну
дисципліну.

Цивільне право як наука має найменування “цивілістика” і означає систему
знань, положень та висновків про цивільно-правові явища.

Предметом цивільно-правової науки є чинне законодавство, практика його
застосування, історія розвитку, досвід цивільно-правового розвитку в
зарубіжних країнах. Окрім цього, цивілістика вивчає також поняття
цивільного права, його місце в правовій системі, його походження та
закономірності розвитку, систему та зміст цивільно-правових норм,
інститутів та підгалузей, їх роль у правовому оформленні життя
суспільства та ефективність їх застосування.

Зміст цивілістичної науки складає сукупність знань про цивільно-правові
явища. Ця сукупність знань стосується, насамперед, розроблених основних
наукових положень, правових категорій та конструкцій, що дозволяють
пояснити та аналізувати цивільно-правові явища, а в певній мірі і
прогнозувати їх розвиток та отримувати обґрунтовані знання про нові
явища в цій сфері. Однак, цивілістичні знання само по собі не наділені
загальнообов’язковістю, проте є підґрунтям для правотворчої діяльності.

З огляду на це, наука цивільного права – це систематизована сукупність
знань про цивільно-правове регулювання суспільних відносин, властивості
та закономірності його функціонування та розвитку, способи досягнення
його ефективності, засоби отримання нових знань, необхідних для
подальшого вдосконалення цивільного права.

Однак, як і будь-яка наука, цивілістика має свої методи наукового
дослідження, тобто прийоми та способи, які використовуються в науці для
аналізу та пізнання її предмету та отримання необхідного наукового
результату. До даних методів слід відносити як загальнонаукові методи
дослідження, які притаманні усім суспільним наукам (дедукція, індукція,
аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення тощо), так і спеціальні
методи наукового дослідження, тобто прийоми та способи вирішення
наукових завдань, які притаманні конкретній науці чи групі наук. В
цивілістиці до спеціальних наукових методів відносять:

метод порівняльного правознавства (компаративний метод) – полягає у
вивчені та використані правового регулювання подібних правовідносин в
різних правопорядках та правових системах з урахуванням не лише
юридичного змісту того чи іншого правового інституту, але й причини його
появи в конкретній національній правовій системі та форми історичного
розвитку. Це дозволяє виділити його універсальні та специфічні
закономірності розвитку цивільно-правових явищ.

метод комплексного аналізу – ґрунтується на одночасному використанні для
вирішення конкретної задачі наукового інструментарію, що
використовується декількома різними науками, наприклад, юриспруденції і
економіки.

метод системного аналізу – ґрунтується на розгляді конкретного явища як
певної системи, в якій складені частини (елементи) функціонують з певною
ціллю. Сутність полягає у виявлені елементів та взаємозв’язків між ними
з метою подальшого аналізу їх взаємодії.

метод конкретних соціологічних досліджень – полягає у використанні
аналізу статистичних даних, в тому числі і даних судової, правозахисної
та правозастосовчої статистики, методу експертних оцінок тощо.

історичний метод – ґрунтується на вивченні історії становлення та
розвитку того чи іншого правового інституту, поняття, категорії тощо.

Цивілістична наука є доволі серйозно розробленою сферою знань, яка не
могла виникнути та розвиватись сама по собі. І тому, цивільне право як
наука віднаходить свій взаємозв’язок з іншими науками. Так, насамперед,
цивільне право пов’язане з низкою юридичних наук, серед яких провідне
місце займає теорія держави і права, що справедливо вважається “наукою
юридичних наук”. Адже саме з теорії держави і права наука цивільного
права запозичила низку фундаментальних, понять, категорій, конструкцій
та положень, які стали підґрунтям подальших спеціальний цивілістичних
досліджень. Досить тісний зв’язок цивілістики вбачається також і з
наукою конституційного, адміністративного, фінансового, земельного та
цивільно-процесуального права, оскільки предмети цих наук є дотичними зі
сферою цивільно-правового регулювання. Окрім взаємозв’язку з юридичними
науками, цивілістика перебуває у тісному взаємозв’язку і з іншими
суспільними науками, наприклад, філософією, політологією, соціологією,
історією тощо. Особливий зв’язок пов’язує цивільне право з економічною
наукою.

Цивілістична наука в Україні в своєму історичному розвитку пройшла низку
етапів. В окремі періоди, цивілістична наука України була доволі тісно
пов’язана з цивілістичною наукою інших країн, зокрема, з Росією.

Перший етап розвитку цивілістичної науки (до 1917 року) –
дореволюційний. В цей період йде зародження цивільно-правової науки,
шляхом виокремлення її в окремий предмет дослідження з філософії та
енциклопедії права. Насамперед, це було пов’язано зі створенням
університетів, де відчувалось доволі сильний вплив римського права та
німецької філософії. Особливому розвитку цивільного права сприяло
створення Звід законів Російської імперії. В цей період, з’являються
перші підручники з цивільного права (К.Неволіна, Д.Меєра,
К.Побєдоносцева, Г.Шершеневича, Ю.Гамбарова), переклади німецьких
авторів з проблем цивільного права (Ф.Савіньї, Р.Ієрінг, Г.Дернбург),
роботи, що присвячені римському праву (Й.Покровський, В.Хвостов,
В.Єфімов).

Другий етап розвитку цивілістичної науки (1917-1941 р.р.) – довоєнний.
Він пов’язаний з процесом створення соціалістичного права, в тому числі
і цивільного. Слід відмітити, що в цей період з’являється перший ЦК УРСР
(1922 р.). Популярності в цей період набуває так звана “мінова
концепція”, згідно якої цивільне право визнавалось формою
опосередкування приватновласницьких, товарних відносин. В цей же час
висувається теорія “двохсекторного права” (П.Стучка), де наявність
приватного сектору обумовлює існування цивільного права, а наявність
соціалістичного сектору – господарського права. Окрім цього,
популярності набуває теорія “єдиного господарського права” (Е.Пашуканіс,
Л.Гінзбург), згідно якої усі відносини товарно-грошового обігу повинні
регулюватись єдиним господарським правом. Однак з часом такий підхід
довів свою неспроможність і був відхилений. На його місце почала
приходити класична цивілістична доктрина, яка базувалась на
уніфікованому підході до розуміння цивільного права як галузі права.
Передумовою такого розуміння стала широка дискусія про систему
соціалістичного права. Вийшли фундаментальні наукові праці, окремі з
яких зберігають свою актуальність і до цих пір (М.Агарков, С.Асканзій,
С.Братусь, А.Вєнєдіктов, С.Вільнянський, Д.Гєнкін, С.Ландкоф,
І.Новіцький, В.Райхер, К.Флєйшиц).

Третій етап розвитку цивілістичної науки (1945-1960 р.р.) –
післявоєнний. Характерною ознакою даного періоду є відродження заочної
юридичної освіти, центр якої був сконцентрований в Всесоюзному
юридичному заочному інституті (ВЮЗІ, тепер Московська державна юридична
академія). Активно стали розвиватись Ленінградська (Ю.Толстой, О.Йофе)
та Свердловська (С.Алексєєв, О.Красавчиков, Б.Черепахін, В.Яковлєв)
цивілістичні школи. Окрім цього, слід відмітити, що під науковим
керівництвом видатних цивілістів зростала плеяда молодих науковців в
сфері цивільного права, які в подальшому здобули неабияку відомість у
наукових колах (В.Дозорцев, В.Лаптєв, А.Маковський, О.Садіков,
Я.Шевченко). В цей період знову відроджується концепція господарського
права (В.Лаптєв, В.Мамутов), яка була зустріта шаленим опором з боку
більшості цивілістів (С.Братуся, О.Йофе, О.Красавчикова, В.Рахміловича,
Р.Халфіної).

Четвертий етап розвитку цивілістичної науки (1961-1990 р.р.) –
післякодифікаційний. Цей етап характеризується, насамперед, прийняттям
Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік (1961 р.),
а також ЦК УРСР (1964 р.). Як наслідок такої бурхливої правотворчості
стало написання цілої низки коментарів до даних нормативно-правових
актів та випуск нової плеяди підручників. Поряд з класичними
цивілістичними школами Москви (В.Грибанов, А.Кабалкін, С.Корнєв,
В.Мозолін, П.Орловський, В.Рясєнцев, Р.Халфіна) та Ленінграду (М.Єгоров,
О.Йофе, Ю.Толстой) до фундаментальних наукових досліджень в сфері
цивільного права були долучені також і Білоруський університет (В.Чигир,
Ф.Гавзе), Казахський університет (Ю.Басін, Б.Покровський, М.Масєвич),
Київський університет (Г.Матвєєв, С.Ландкоф), Саратовський юридичний
інститут (В.Тархов, Ю.Калмиков), Харківський юридичний інститут
(В.Маслов, А.Пушкін).

П’ятий етап розвитку цивілістичної науки (1991-2003 р.р.) –
новокодифікаційний. На початку 90-х років ХХ сторіччя усі країни
постсоціалістичного простору отримали державну незалежність. Перед ними,
окрім проблем підняття рівня економічного добробуту постало питання
вироблення нового підходу регулювання цивілістичних відносин, який би
базувався не на адміністративно-командному підході та системі планового
господарства, а на засадах вільного ринку та забезпечення прав і
охоронюваних інтересів людини. І саме на це була спрямована вся наука
вітчизняної цивілістики в даний період. Бурні дискусії щодо прийняття
нового цивільного кодексу призвели до затягування процесу його
прийняття. Проект пролежав майже на полицях ВР України майже 10 років,
внаслідок чого не тільки в багатьох місцях втратив свою актуальність,
але й втратив основну свою ідею – стати єдиним кодифікованим актом в
сфері приватного права. Цьому, насамперед, сприяли вилучення зі
структури ЦК України Сімейного кодексу та положень про міжнародне
приватне право, а також прийняття окремим кодифікованим актом
Господарського кодексу.

В науковому житті цей період характеризується пожвавленням
цивілістичного наукового руху. Бурхливий розвиток переживають класичні
Київська (Д.Боброва, О.Дзера, А.Довгерт, Н.Кузнєцова, Р.Майданник,
О.Підопригора, О.Підопригора (мол.), Я.Шевченко, І.Безклубий, Т.Боднар,
М.Венецька, Г.Єрьоменко, І.Кучеренко) Харківська (Ч.Азімов, І.Жилінкова,
А.Пушкін, І.Спасібо-Фатєєва, В.Борисова, В.Ігнатенко, В.Мусіяка,
М.Сибільов, В.Яроцький), Львівська (В.Коссак, В.Луць, З.Ромовська) та
Одеська (Є.Харитонов, Ю.Червоний) наукові цивілістичні школи.
Створюються нові осередки цивілістичної думки в Івано-Франківську,
Чернівцях та Хмельницькому.

Характерними ознаками цього періоду є також і продовжуване протистояння
між представниками цивілістичної науки та науки господарського права
(В.Гайворонський, Г.Знаменський, В.Мамутов, Г.Пронська, Н.Саніахметова,
О.Чувпило, В.Щербина), а також поява низки коментарів ЦК України та
підручників з цивільного права нового покоління.

Поряд з наукою цивільного права в тісному зв’язку знаходиться і цивільне
право як навчальна дисципліна.

Предметом вивчення цивільного права як навчальної дисципліни є
цивільно-правова наука, цивільне право як правова галузь та цивільне
право як галузь законодавства. Предмет курсу цивільного права не
обмежується вивченням чинного законодавства. До нього входять також і
положення, що не мають законодавчого закріплення, а також положення
законодавства, що втратили силу.

Система курсу цивільного права не повинна повторювати систему цивільного
права як галузі. Система цивільного права як правової галузі повинна
бути вибудувана таким чином, щоб найбільш повно та ефективно була
засвоєна в процесі навчання студентами.

Традиційно система курсу цивільного права складається з двох частин та
розрахована на вивчення курсу впродовж двох років. Перша частина містить
в собі вивчення Загальних положень цивільного права, а також системи
особистих немайнових прав фізичної особи, права власності та речових
прав на чуже майно та право інтелектуальної власності. Друга частина
включає в себе вивчення зобов’язального права та спадкового права. В
цілому система курсу може виглядати таким чином, як це представлено в
змісті даного навчального посібника.

Концепція курсу цивільного права припускає проходження студентом у
період навчання наступних стадій:

I. Формування уявлень про предмет цивільного права:

1) “пасивне” сприйняття і нагромадження інформації;

2) набуття навичок цілеспрямованого сприйняття цивільно-правових явищ;

3) збагачення знань і формування уявлень про еталони, що забезпечують
повноцінне сприйняття цивільно-правових явищ;

4) розширення обсягу уявлень про конкретні предмети і явища, що входять
у сферу регулювання цивільним правом;

5) формування уявлень про абстрактні поняття цивільного права.

II. Формування цивільно-правових понять:

1) збагачення словника цивільно-правових термінів;

2) виділення і розпізнавання цивільно-правових понять серед інших:

— за істотними ознаками,

— на основі оволодіння прийомами порівняння;

3) оволодіння прийомами угруповання, класифікації й узагальнення знань у
предметах і явищах цивільного права з метою формування понять.

III. Оперування цивільно-правовими знаннями, уміннями і поняттями в
практичній діяльності:

1) навчання застосуванню теоретичних цивільно-правових знань у
самостійній практичній діяльності;

2) навчання застосуванню теоретичних цивільно-правових знань у
самостійній науково-практичній діяльності, поєднанню їх з новими
поняттями, виробленню нових цивільно-правових знань.

Метою курсу цивільного права є досягнення всебічного глибокого розуміння
студентами природи і сутності цивільно-правових відносин, підготовка до
практичної діяльності висококваліфікованих фахівців-цивілістів,
формування творчої особистості майбутніх цивілістів.

При вивченні курсу цивільного права, ставляться такі завдання:

Отримання, засвоєння та систематизація цивілістичних знань;

Здатність аналізу цивільних правовідносин та до застосування
нормативно-правових актів;

Оцінка чинної цивільно-правової регламентації, з метою уяви про
необхідність та корисність тих чи інших вдосконалень, змін в
законодавстві та правозастосовчій практиці.

Після вивчення даного курсу студенти повинні:

1) бути здатні продовжувати процес вивчення цивільного права як галузі
права, галузі законодавства, науки і навчального курсу самостійно;

2) мати навички практичної роботи, розуміти зміст нормативних актів і
застосовувати норми цивільного права до конкретних життєвих ситуацій;

3)мати навички науково-дослідної роботи в галузі цивільного права.

Конституція України від 28.06. 1996 р. // ВВРУ. – 1996. — №30. — Ст.
141.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // ОВУ. – 2003. — №11. –
Ст.461.

Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // ОВУ. – 2002. — №7. — Ст.
273.

Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. // ВВРУ. – 1971. –
№50. — Ст.375.

Житловий кодекс Української РСР від 30.06.1983 р. // ВВРУ. – 1983. —
№28. – Ст.573.

Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. // ОВУ. – 2001. — №46. –
Ст.2038.

На сьогодні, тільки правова школа Санкт-Петербурзького державного
університету провадить вивчення курсу цивільного права протягом трьох
років, що на нашу думку, є абсолютно виправдано.

В окремих правових школах, наприклад, Московського державного
університету, вивчення спадкового права включають в розділ права
власності та речових прав на чуже майно. На нашу думку, наявність у
підгалузі спадкового права такого зобов’язального інституту, як
спадковий договір не дає можливості включати його виключно до сфери
речових.

Похожие записи