Реферат на тему:

Вірменський статут 1519 р. :зміст, структура та джерела

Вірменське право привертало увагу низки науковців. Першим, хто
досліджував пам’ятки вірменського права був К. Войціцкий, який
опублікував у «Бібліотеці стародавніх польських письменників» (Варшава,
1843 р.) текст Статуту львівських вірмен, затвердженого Сигізмундом І у
1519 р. Згодом професор Львівського університету Фердинанд Бішоф у 1857
році видав трактат, який містив нарис про правовий устрій вірмен у
Польщі «Das alte Recht der Armenier in Lemberg». Визначне місце у
дослідженні вірменського права посідають праці професорів Кутшеби, який
у Львові у 1909 році видав трактат «Судебник Мхитара Гоша і Вірменський
Статут 1519 р.» та Освальда Бальцера, праця якого «Вірменський Статут у
затвердженні Сигизмунта І 1519 р.» була опублікована у Львові у 1910 р.
[1, с. 3].

Поява перших вірменських поселенців на території України датується
XI століттям. У місті Львові вірмени поселились за часів володарювання
князя Данила Галицького [5, c. 84].

З наданням місту Львову магдебурзького права у 1356 р. вірмени поряд з
іншими народами отримали право судитись у власному суді під головуванням
міського війта. Привілей Казимира Великого 1356 року став правовою
основою для функціонування вірменського суду [3, с. 119].

У процесі здійснення судочинства на практиці часто виникали проблеми з
правильним трактуванням норм вірменського права, які були написані
маловідомою для органів влади вірменською та вірмено-кипчацькою мовами
[4, с. 87]. Для усунення цих суперечностей львівські вірмени підготували
кодифікований проект вірменських законів, який з часом дістав назву
«Статут львівських вірмен» або «Вірменський Статут» («Statuta Iuris
Armenici») [1, с. 4].

Правовий кодекс, який подали вірмени на погодження королю Сигізмунду I
був затверджений 5 березня 1519 р. і дістав назву «Вірменського Статуту
1519 р.». Статут складався з двох частин, до першої з яких входило
10 артикулів (статей), до другої – 124 статті, більшість яких
ґрунтувалася на вірменському середньовічному «Судебнику Мхитара Гоша»
XII-XIII ст., «Книзі правній сирійсько-римській», Старому та Новому
Завіті, канонічному праві, магдебурзькому праві, Саксонському Зерцалі,
судовій міській практиці та Статуті Казимира Великого. У Статуті широко
регулювалися правові відносини церковного, шлюбного, кримінального,
фінансово-економічного, цивільного характеру. Невелика частина статей
була перероблена з урахуванням нових правових відносин, що склалися у
Львові. У випадку, коли статті значно відрізнялися від звичних у
польському праві аналогів, у Статуті 1519 р. часто наводили уточнююче
зауваження: «Про вірменів цю постанову слід так розуміти». Вірменський
статут 1519 р. як повноцінний та багатофункціональний правовий кодекс,
що передбачав розв’язання різноманітних правових ситуацій, здавалося мав
би покласти край суперечкам у Львові між вірменами та міською владою
[7, с. 20].

Розпочинався Вірменський статут з першої титульної, розповідальної
частини, а друга, затверджувальна, розміщувалась у кінці документа.
Оповідальна частина вірменського Статуту містила правові норми, що
описували історичні передумови, причини, короткий зміст та мету
прийняття Статуту. Наголошувалося на необхідності прийняття документа,
оскільки точилисязначні суперечки між вірменами та міською владою.
Передбачалося, що вірмени мають судитися львівським війтом з 6 старшими
свого обряду, за винятком 4 статей, описаних в інших наших грамотах, за
якими мають судитися за німецьким магдебурзьким правом, щоб (права)
міському війтові та іншим людям, які з ним мали би справу, були відомі
та оголошені, і не залишалося місця для двозначностей та викрутасів,
наказали тим вірменам свої права на латинську мову перекласти і нам
подати, який (переклад) з нашими радниками досконало обговоривши і в
деяких статтях трохи змінивши та виправивши, вважати до даної нашої
грамоти записати і знову підтвердити… Отже, з метою усунення
суперечностей, король Сигізмунд І доручив перекласти запропонований на
розгляд статут на латинську мову, після чого, незначно змінивши деякі
статті, затвердив його [1, с. 17].

Перша частина Статуту, укладена у 1434 р., значно коротша за другу і
містить десять в оригінальному тексті не пронумерованих статей з
відповідними заголовками, які є витягом з первинного зводу права, тобто
із Судебника Мхитара Гоша (І і ІІ книги Судебника), а також із Книги
правної сирійсько-римської, неодноразово доповненої приписами
(постановами) польських статутів. У заголовках до двох перших статей
наголошувалось, що статті є виданими вірменськими королями Йоаном
(ст. І) і Теотом та іншими вірменськими володарями (ст. ІІ). У ст. ІІІ
зазначається, що норми наступних статей походять також від вірменських
королів.

Частина друга Вірменського статуту в оригінальному тексті містить у собі
124 пронумерованих статті. На думку о. Бальцера, вона була укладена
упродовж 1462-1464 рр. Складається вона з двох підчастин: Головний
Розділ (статті 1–107), що ґрунтується на нормах Судебника Мхитара Гоша
(частина ІІ, ст. 2-130) та група Додаткових статей (ст. 108-124), які є
витягом з інших приписів первинного вірменського права, а також з
пам’яток польського і німецького права. Відповідні норми Судебника
Мхитара Гоша (його вступна частина), що відображені у ст. 119-121, 123 і
124 Вірменського статуту, розділені ст. 122, яка спирається на норми
Статуту польського короля Казимира і Саксонського Зерцала. Як уже
згадувалося, значна частина норм Вірменського статуту репрезентована
Книгою правною сирійсько-римською: вони містяться у ст. 108-111, 113,
114 і 116, а також ст. 112. Статті розмежовані статтею 115, яка
ґрунтується на нормах польського і німецького права. Зазначимо також, що
у частині другій Вірменського статуту не згадується про авторство
вірменських королів щодо створення відповідних правил та законів, проте
у статтях є часті посилання на Св’яте Письмо, Старий або Новий Завіт,
правила чи закони [1, с. 229].

Обидві частини Вірменського статуту, та кожна з них зокрема побудовані
так, що норми одних і тих же галузей права, які регулюють однакове коло
правовідносин, повторюються як в першій так і в другій частинах. Порядок
розміщення норм, особливо у другій частині, має тенденцію до їх
згрупування у певний тематичний порядок, однак повної систематизації не
спостерігається. Одні і ті ж норми можуть повторюватися у різних місцях,
а деколи, як виняток, трапляються такі правові норми, які суперечать
одна одній.

Окремо від основного тексту Статуту виділені примітки короля, додані до
деяких статей (до 34 статтей). У них зазначені зміни і поправки, про які
король Сигізмунд І згадує в описі затверджуваного документа. Ці поправки
найчастіше містять у собі застереження, що дія певного правила
стосується тільки відносин між вірменами, а також містять певні
доповнення або зміни статутних правил. У декількох випадках у
королівських додатках наголошувалось про вилученняз тексту Статуту
деяких статей. Після врахування всіх зауважень, зазначених у
королівських примітках, основний (чистий) текст Вірменського статуту був
перекладений на латинську мову в 1519 році і затверджений королем
Сигізмундом І [1, с. 22].

Щоб простежити, як вірменське право стало частиною польського права,
необхідно звернутися до XII століття. Саме у цей період, точніше,
близько 1184 року, у Вірменії з’явився приватний збірник вірменських
прав, укладений Мхитарем Гошем – вардапетом (заступником єпископа з
питань здійснення судочинства). Цей збірник мав назву Судебника Мхитара
Гоша і, незважаючи на свій приватний характер, справляв значний вплив на
правове життя у Вірменії [6, с. 671]. Вірмени, емігруючи зі своєї
батьківщини, судилися за правом, що головно ґрунтувалося на цьому
Судебнику.

Поряд із Судебником Мхитара Гоша, як уже зазначалося, також
застосовувалася Книга правна сирійсько-римська, яка була перекладена
спочатку з грецької мови на сирійську, а згодом на арабську та
вірменську, і зазнала значних змін під час постійних переселень вірмен
залежно від географічного простору і часу. Під час перебування вірмен в
Астрахані вони судилися за власним правом, упорядкувавши його норми в
єдину цілісність, що ґрунтувалося на приписах Судебника Мхитара Гоша та
Книги правній сирійсько-римській. Припускають, що ці два документи були
об’єднані письмово в єдине ціле.

Переселившись у Галичину, вірмени вже мали складений звід свого власного
права, який став підставою для наступної кодифікації, якою виявився
Вірменський статут 1519 року [1, с. 138].

Вірменське право характеризується значною сакральністю (церковністю,
обрядовістю), яка була характерною і для інших середньовічних систем
права, проте на відміну від них, вірменське право відзначалося м’якістю,
а також своєрідністю виникнення. З часом вірменське право у Галичині
підпадає під вплив польського і німецького права. Загалом вірменське
право також складалося з норм звичаєвого права, кодексів і судової
практики. Немає сумніву що вірмени застосовували приписи свого
звичаєвого права, принесені у Галичину з далекої Вірменії, однак зміст
тих норм, які, зокрема, очевидно і містилися в якихось пам’ятках чи
записках, невідомий. Великий вплив на зміст норм Вірменського права мала
також міська практика у Львові, яка поставала з міських потреб і умов
життя львівських вірмен. Неабияке значення серед джерел вірменського
права мають кодекси.

Отже, вірменському праву XV ст. відома кодифікація, яка складалася з
двох частин: перша – короткий витяг з усього вірменського права, що
містив 10 статей, укладений у 1434 році; друга – більш повний звід, який
разом з попереднім витягом міг замінити стародавній кодекс, який був
укладений приблизно у період з 1462 – 1469 рік [1, с. 255-257].

???????¤?$???Y ?На підставі Вірменського Статуту у 1567 р було прийняте.
королівське утвердження для вірмен, які проживали у Кам’янці, а також
проведена атестація вірменської львівської старшини для вірмен у
Замост’ю у 1694 р. О. Бальцер стверджує, що ще до того часу кам’янецькі
і замосьцькі вірмени користувалися Вірменським статутом [2, с. 141].

Дослідимо докладніше відповідність норм Вірменського статуту нормам
інших джерел права. Зокрема, статтям вступної частини Судебника Мхитара
Гоша відповідають 10 статей Вірменського Статуту, а саме: ст. 3 – 6, 57,
119 – 121; 123, 124; з названих статей чітко відповідають вступній
частині Судебника статті 4 – 6, а решта статей ґрунтується тією чи іншою
мірою на нормах книги ІІ Судебника або взяті з інших джерел права, які
були використані редактором під час створення Вірменського статуту.

Статтям книги І Судебника відповідає 5 ст. Статуту, а саме: статті: 9,
10; 55, 76 і 103, які ґрунтуються на 6 ст. Судебника, з них ст. 9 і 103
– не зовсім відповідають книзі І Судебника; також ст. 9 ґрунтуються на
правових нормах, що містяться у книзі ІІ Судебника та інших стародавніх
джерелах права. На ст. 10 також, очевидно, вплинули принципи, що
застосовувалися в тогочасній місцевій практиці.

Статтям книги ІІ Судебника відповідає 106 статей Вірменського статуту: 7
– 9; 1 — 54, 56 — 60, 63 — 75, 77 — 102, 104 — 107 і 117; з них 35
ст. (7 – 9; 3 — 6, 8, 20, 22, 23, 32, 34, 35, 37, 42, 44, 46, 48, 49,
57, 58, 60, 63, 75, 83, 88 — 91, 95, 98, 102, 105, 108) спираються на
правові норми, що містяться і в інших статтях Судебника та в інших
стародавніх джерелах права, які використовувалися під час укладення
Статуту. На підставі місцевої судової практики зроблено доповнення до
ст. 80, 87, 107 Вірменського статуту, що базувалися на нормах Судебника
[1, с. 50 — 51].

Книзі правній сирійсько-римській відповідають 11 статей Вірменського
статуту: 1, 2, 61, 62, 108 — 111, 113, 114, 116; з них ст. 116 частково
базується також на інших джерелах права.

Правові норми, що містяться в магдебурському праві (Ius Municipale),
були використані у 10 статтях Вірменського статуту: 46, 48, 49, 60, 88,
115, 120 — 122 і 124.

Значна частина норм вірменського Статуту ґрунтується на приписах
Саксонського Зерцала, перейнявши з книги І Зерцала норми, що відповідали
8 ст. Статуту, а саме статтям: 48, 49, 88, 89, 115, 122 – 124. З книги
ІІ Зерцала — 20 статтям: 3 — 6, 8, 34, 35, 37, 60, 63, 75, 90, 91, 95,
98, 102, 104, 118, 122 і 123, а з книги ІІІ Зерцала — 8 статтям: 44, 48,
49, 57, 83, 105, 115, 119 [1, с. 51 — 52].

Серед джерел Вірменського права важливе місце посідають пам’ятки
польського законодавства, передусім Статут Казимира Великого: які
відображені у таких статтях: 3, 8, 9, 20, 23, 42, 44, 46, 58, 88, 108,
115, 116, 122, 123. Норми варського Статуту відображені у 6 статтях
Вірменського статуту: 7, 48, 49, 108, 115, 116 [6, с. 673].

Вплв місцевої судової практики, особливо відобразився у ст. 9, 80, 87,
103 і 107 [1, с. 52].

Щодо змісту Вірменського статуту, то у першій його частині містяться
норми церковного права, в яких наголошується на важливості вищої
Господньої сили у забезпеченні правопорядку. Окремо передбачаються права
і обов’язки суддів щодо дотримання принципу їх незалежності та
неупередженості. Містяться в ньому також норми про примирення сторін
«приведення їх до згоди» судом, про обов’язкову участь свідків, про
право вірменських заповітів (передбачено спадкування за законом і
спадкування за заповітом), норми шлюбно-сімейного права та ін.

У другій частині Статуту міститься велика кількість норм кримінального,
цивільного та фінансового права. У ст. 1 частини другої Статуту
передбачається відповідальність за «злочин проти права короля або пана,
проти права маєстату або свого пана». Винний у вчиненні такого злочину
підлягає покаранню у вигляді смертної кари.

Визначаючи відповідальність за вчинення окремих злочинів або
правопорушень, враховується вина (а саме – вид умислу) винного. Зокрема,
ст. 76 Статуту («Про того, хто б випадково і ненавмисно вбив»)
передбачає, коли випадково на мирну особу накинулися б розбійники і ця
особа когось з розбійників убила б, захищаючи своє життя, то, за правом,
такий вчинок не вважається вбивством, яке сталося навмисно і з волі.
Тобто тут також йдеться про стан необхідної оборони в сучасному
розумінні [7, с. 238].

Цікавим є положення ст. 8 Вірменського статуту («Про п’яних чи
п’яниць»), де передбачена відповідальність за «поранення» (нанесення
тілесного ушкодження), вчинене у стані сп’яніння. Виходячи з положень
цієї статті, злочин учинений у стані сп’яніння є обтяжуючою
відповідальність обставиною, оскільки «пияцтво є першим початком усього
злого». Якщо ж внаслідок такого злочину сталася смерть потерпілого, то
«слід уважно дослідити та розпізнати, а саме, якщо таке вбивство було
вчинене зі злим та навмисним наміром чи з якоїсь іншої причини,…у цьому
випадку відповідно до обставин і причин, (суд) повинен буде вивчати і
відповідно до вчиненого злочинець має бути покараний» [7, с. 223].

У ст. 20 Вірменського статуту «Кожен повинен нести відповідальність та
вину за свій вчинок». У цій статті закріплений такий важливий принцип,
як індивідуалізація покарання, якщо це стосується вчинення злочину. В
ній зазначено: «…якщо батько або син буде винним у будь-яких вчинках,
смертельних або кримінальних, тоді батько за вчинок сина не має терпіти.
Так само син за вчинок батька жодною карою не має зв’язуватися, але
кожен відповідно до своїх вчинених дій має терпіти, і таким чином право
виконується, віддаючи повністю справедливість будь-якій особі та
кожному, що він (заслужив)» [7, с. 226].

У Статуті також закріплений такий надзвичайно важливий принцип як
презумпція невинності (ст. 61 «Про покарання злодіїв»). У цій статті
міститься така цікава норма: «Наше право не допускає вбивати злодія або
немилосердного вбивцю, і нікого іншого, гідного смерті, якщо спочатку не
був би (злочинець) не викритим за правом та при достатніх свідченнях.
Якщо ж хтось звинувачував би когось, що він є немилосердним вбивцею
людей і того би не довів, тоді звинувач при недоведені (злочину) сам у
тому діянні залишиться, і велике покарання має право накладатися на таку
людину, що звинувачує когось недоведеним звинуваченням» [7, с. 236].

У ст. 62 статуту («Про насильника жінки, дружини або служниці»)
передбачено відповідальність у вигляді смертної кари за зґвалтування
дівчини і за замах на такий злочин.

У вірменському Статуті до норм цивільного права відносяться: норми про
перешкоджання в користуванні земельною ділянкою (ст. 36), про передачу
майна на зберігання (ст. 37), про позику, заставу майна та інші правові
норми зобов’язального характеру.

Загалом вірменський Статут, відобразивши головно положення Судебника
Мхитара Гоша, встановлював деякі нові правові норми, викликані умовами
життя галицьких вірмен. Обидві ці історичні пам’ятки однаково, на тих
самих прикладах, трактують випадки умисного і невмисного вбивства,
проголошують безкарним вбивство нічних злодіїв, про покарання тих, хто
під час суперечки висмикує бороду, про відповідальність лікарів за
смерть хворого, передбачають смертну кару за пограбування покійників,
встановлюють порядок складення присяги та ін.

Однак, у Вірменському статуті містяться статті, які невідомі «Судебнику»
Мхитара Гоша. Зокрема, ст. 118 передбачає право незадоволених рішенням
вірменського суду апелювати до польського короля, а ст. 120 визначає
склад вірменського суду [5, с. 117].

Якщо взяти до уваги структуру Вірменського статуту, то можна дійти
висновку, що в обох його частинах правові норми, взяті з основних
джерел, переплітаються між собою і не визначають якогось системного
зв’язку; в обох частинах повторяються норми, які відносяться до одних і
тих самих галузей права, дублюють їх і ґрунтуються на тих самих
висновках.

З огляду на, викладене бачимо що Вірменський статут вартий уваги не лише
як правова пам’ятка та історичний документ, але і як фактично діючий у
свій час нормативний акт. Ця політика є також свідченням розпочатого
тоді асиміляційного процесу, якому під впливом оточуючого середовища
підпали вірменські поселенці.

Відтак Вірменський статут являє собою велике поле для наукових
досліджень, зокрема, стосовно визначення впливу на нього різних норм та
джерел права, які лягли в основу створення цього документа, визначення
сили їхнього впливу, способу та змісту їхньої дії, а також з’ясування
впливу польських та західних правових чинників, які діяли в період
створення Статуту.

Загалом Вірменський статут 1519 р. можна визнати повноцінним та
багатофункціональним правовим кодексом, що передбачав розв’язання
різноманітних правових ситуацій між вірменами та міською владою, і
ставив за мету покласти край суперечкам не тільки у місті Львові, але й
у всій Галичині.

Вірменський статут діяв до 1790 року – в цьому році на території
Галичини австрійським урядом було скасоване вірменське судочинство
[5, с. 118].

Література

Balzer O. Statut ormianski w zatwierdzeniu Zygmunta I z. r. 1519. –
Lwow, 1910.

Bischoff Das alte Recht der Armenier in Lemberg. – Wien, 1857.

Кобилецький М. Судочинство вірменської громади у м. Львові (XIV — XVIII
ст.) // Юридический вестник. – 2002. – №1.

Кобилецький М. Самоврядування вірменської громади у місті Львові (ХІV —
XVIII ст.) // Вісник Львів. ін-ту внутрішніх справ. – 2001. – №2.

Кульчицкий В. Правосудие в армянских поселениях на территории Галиции
(XIV – XVIII вв.) // Правоведение. – 1974. – №2.

Kutsheba S. Datastangirk Mechitara Gosza i Statut ormia(ski z r. 1519 //
Kwartalnik. Historyczny. – 1908. – №2.

Привілеї національних громад міста Львова (XIV – XVIII) / Упор.
М. Капраль; наук. ред. Я Дашкевич, Р. Шуст. – Львів, 2000.

Похожие записи