Реферат на тему:

Виправлення засуджених

В теорії кримінального та кримінально-виконавчого права, незважаючи на
відносно значну кількість позицій, що стосуються проблем покарання, на
сьогодні день вони залишаються недостатньо розкритими і до кінця не
відпрацьованими. Набуті знання та результати проведених наукових
досліджень потребують нових підходів, що ґрунтуються на сучасних
досягненнях науки. Численні праці, що висвітлюють проблеми, пов’язані з
призначенням та виконанням кримінальних покарань, звільненням від
відбування покарання та ін.[1], дають змогу узагальнити набуті знання
щодо основних понять та структурних елементів покарання, показати їхню
єдність, взаємозв’язок та взаємодію між собою (наприклад, злочин –
покарання – судимість; функції кримінального права – механізм їхньої
реалізації та функції покарання; мета кримінального покарання, мета і
завдання кримінально-виконавчого законодавства України та виправлення і
ресоціалізація засуджений та ін.).

Ґрунтуючись на аналізі спеціальної літератури, до кримінально-виконавчих
функцій ми відносимо такі: каральну, охоронну, виховну та
попереджувальну. Причому дані функції повинні бути невід’ємними від мети
кримінального покарання, а механізм реалізації даних функцій повинен
слугувати досягненню кінцевої мети покарання, а саме виправлення
засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і
іншими особами.

Існують різні погляди відносно мети кримінального покарання. Ст.50
Кримінального кодексу України до мети покарання відносить не тільки
кару, а й виправлення засуджених, загальне та спеціальне попередження
[2]. В новому Кримінально-виконавчому кодексі України метою
кримінально-виконавчого законодавства визначається захист інтересів
особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і
ресоціалізації засуджених, загальна та спеціальна профілактика і також
запобігання тортурам, нелюдському або принижуючому гідність поводженню
із засудженими [3].

Крім того, дослідження в різних галузях знань (філософії, психології,
соціології, юриспруденції), розкривають співвідношення змісту покарань
його меті. Так тільки юридичних концепцій можна перелічити близько сотні
(теорії залякування, реабілітації, відплати за здійснене та ін.).
Тимчасом дискусії продовжуються.

З давнини до сьогодення особливо спірними стояли питання щодо
виправлення та перевиховання засуджених, попередження вчинення нових
злочинів. В різні часи це питання розглядали Ч.Беккаріа, М.Таганцев,
Ю.Антонян, М.Мелентьєв, М.Стручков, А.Степанюк, В.Трубніков,
М.Шаргородський та ін. [4]. І хоча на законодавчому рівні вилучено
термін «перевиховання», ще й досі не мають свого остаточного вирішення
проблеми, пов’язані з виправленням засуджених, і потребують додаткового
обговорення, тлумачення, узагальнення теоретичних засад, вивчення
міжнародної бази, а також думок провідних вітчизняних учених, особливо,
якщо враховувати виховну кримінально-виконавчу функцію.

Вважаємо, що мета покарання повинна бути сформульована досить ясно і
повною мірою відповідати функціям покарання. Крім того, кожна мета
повинна бути реальною, досягнення її – відповідати змісту покарання.

Визначення мети покарання необхідно, по-перше, для допомоги суддям у
правильному виборі виду покарання, його розміру, а також встановлення
обсягу каральних елементів у процесі відбуття кримінального покарання.
По-друге, це потрібно для вибору обсягу і засобів виховного впливу на
різні категорії засуджених. Так, на нашу думку, існують відмінності між
метою покарання, застосованою до осіб, засуджених за тяжкі злочини і
вчинені з необережності. Більше того, як вважає М.О.Стручков, в деяких
випадках немає потреби у досягненні всіх цілей покарання, а суть повинна
полягати в тому, щоб не залишати безкарними ті чи інші злочини [5]. І,
нарешті, по-третє, мета покарання повинна встановлювати загалом його
ефективність та сприяти виконанню попереджувальної функції покарання.

Як показує аналіз кримінального та кримінально-виконавчого
законодавства, мета покарання змінювалась під впливом політичних,
економічних, соціально-психологічних процесів, притаманних тому чи
іншому етапу розвитку суспільства. Однак найважливішими (особливо за
часів радянської влади) залишалися тези про виправлення та перевиховання
особи, попередження нових злочинів з боку як винної особи, так і інших
осіб.

Виправлення та перевиховання – чи це не утопія в нинішній час? І чи
можемо ми досягти завдяки таким цілям тих кінцевих результатів, яких
прагне наша держава, встановлюючи кримінальну відповідальність,
засуджуючи винного та виконуючи те чи інше покарання? Зміст таких понять
завжди наповнювався особливим смислом.

Уперше найповніше ідея перевиховання в місцях позбавлення волі була
висунута в кінці ХVІІІ ст. американськими квакерами, і саме тоді була
зроблена спроба її реалізації. Суть виправного впливу зводилася до того,
що засуджений повинен перебувати в одиночній камері та постійно вивчати
Біблію. На думку реформаторів того часу, це сприяло моральному
збагаченню особи, відволікало її від протиправної поведінки,
підштовхувало до каяття. Звідси і походить назва – пенітенціарна
система, тобто система виправлення і перевиховання особи, що заснована
на каятті винного.

Реалізація державної політики Російської імперії, до складу якої входила
і Україна, у справі боротьби зі злочинністю у XVIII – початку XIX ст.
визначалася виходячи з мети та завдань кримінально-виконавчої політики і
була зведена до кари злочинця та залякування народу.
Репресивно-каральний шлях посилював жорстокість покарань, поширював
смертну кару, мордування та катування, заслання, вислання та каторжні
роботи. Проблемам повторних злочинів і покарання за них були присвячені
Устави та інші законодавчі акти, які дають уявлення про ставлення до
засуджених, застосування до них таврувань, ланцюгів тощо. І лише згодом
покарання набуває більш цивілізованого характеру, виправленням
засудженого вважається сприяння його громадському переродженню шляхом
розширення його розумового світогляду, шляхом настанов, навчання в
школах та ін. Але вбачається слушним зауваження М.С. Таганцева щодо
відновлення соціальної справедливості як однієї з цілей покарання, яких
характеризує її як «блискучу форму з невизначеним змістом» [6].

«Руководящие начала по уголовному праву РСФСР» 1919 р. визначали, що
покарання – це не відплата за вчинене зло, а є спокутування вини і
покарання переслідує лише оборонні цілі. Досягти цього можливо
пристосуванням особи до визначеного громадського порядку з ізоляцією
злочинця. Однак у випадку, коли особа не «піддається пристосуванню»,
вона може бути фізично знищена [7].

У подальшому радянська виправно-трудова система ставила за мету
«моральне переродження» злочинця. Вона вважала, що засуджені повинні
набувати трудових навичок, ліквідувати безграмотність, знати права і
обов’язки громадянина радянської держави і неухильно дотримуватись їх.
Крім того, необхідно звикати до життя в організованому колективі, бути
фізично здоровим та ін.[8]. Тобто, незважаючи на думку деяких фахівців
щодо змісту радянських термінів «виправлення» та «перевиховання», то
можна зробити висновок, що система ГУЛАГУ якраз не вірила в можливості
«морального перевиховання», а підходила до процесу виправлення і
перевиховання утилітарно. Моральний вплив, виховні норми замінювались
практичними навичками: працюй, набувай професії, живи у колективі і
«трудова перспектива» приведе тебе до «світлого майбутнього». Прикладом
цього може слугувати нарада керівників адміністративних відділів та
їхніх помічників по виправно-трудовій частині у 1929 р., де зазначалося,
що раніше поставлені завдання з виправлення та перевиховання осіб є
неактуальними. Нині місця утримання засуджених за допомогою робочої сили
засуджених, повинні брати активну участь у загальнодержавному
господарському будівництві і, головне, заповнювати вузькі місця у
забезпеченні трудовими ресурсами деяких масових робіт у віддалених
місцевостях [9].

Реформи виправно-трудової системи 60-80-х років ХХ ст., незважаючи на
позитивні перетворення, не змінили загальної суті мети покарання та її
відповідності функціям покарання. Формулюючи мету, що покарання – це не
тільки кара, а й виправлення і перевиховання злочинця, каральний апарат
залишав ці норми як декларативні і визнавав лише провідну роль
примусової праці у виправлені засудженого. Крім того, до особи, яка
вчинила злочин, необхідно було застосовувати такі засоби впливу, які б
допомагали їй набувати таких якостей, як відповідальність,
дисциплінованість, слухняність, активна участь у житті колективу
засуджених тощо. Тобто і законодавець, і виконавці знову зорієнтовані на
«примусове перевиховання», в основі якого є приведення особистості до
зразкової норми за допомогою заміни негативних якостей на нові
(соціалістичні, комуністичні). Наприклад, В.Монахов вказував на те, що
мета виправлення засуджених повинна складатися з їхнього морального
перевиховання, а саме під таким розумілася заміна негативних навичок,
відживаючих норм поведінки новими, комуністичними нормами поведінки.
М.Стурова та інші автори пропонували відмовитися від поняття
«виправлення засуджених» і замінити його на «набуття навичок та норм
загальнолюдського буття»[10].

Такі підходи мали свої суттєві недоліки, а саме:

???????¤?$????S???S?г, активна участь у культурно-масових заходах та
участь у самодіяльних організаціях колоній). При цьому за основу
береться лише формальне дотримання вимог, без урахування інших факторів,
включаючи і психологічний);

побудова «воєнізованого» типу виправно-трудових установ, де в основі
покладено примусове, а не свідоме виконання наказів і встановлено
жорстку відповідальність за порушення правил внутрішнього розпорядку.
Таким чином, заходи примусового впливу домінують над виховними і
поступово їх витісняють. Контрольні функції наявні у всіх видах
діяльності (починаючи з нагрудних знаків на одязі засудженого і
закінчуючи надзором режимно-оперативних працівників;

в процесі реформування виправно-трудової системи поступово відбувалася
заміна виправних та психолого-педагогічних завдань організаційними.
Достатньо пригадати експерименти 70-80-х років ХХ століття –
«Вологодський», що зводився до інтенсифікації використання праці
засуджених та «Горьківський» – масова участь засуджених в самодіяльних
організаціях (як правило така участь була формальною, але давала
можливість достроково звільнитися з місць позбавлення волі).

Сьогодення диктує нові підходи до визначення мети покарання, особливо
стосовно виправлення засуджених. Набувають подальшого розвитку ідеї
відмови від виховних функцій покарання, гостріше постають питання про
співвідношення мети та функцій покарання, залишаються дискусійними
питання про визначення поняття виправлення засуджених.

В більшості юридичних енциклопедій та словників виправлення і
перевиховання, як цілі покарання, стоять поруч і є невід’ємними за
смислом поняттями. Це «єдиний, послідовний процес, що ставить завданням
адаптацію колишнього злочинця до умов законослухняного життя у
суспільстві та недопущення з його боку злочинного рецидиву. На першому
етапі (виправлення) має відбуватися заміщення криміногенних якостей…
Програмою-максимум є перевиховання засудженого (другий етап), тобто
прищеплення йому таких стійких якостей, які б стали суттю його життєвої
позиції, зробили неприйнятною саму думку про скоєння злочину». Також,
виправлення засуджених – це формування у них поважливого ставлення до
людини, суспільства, праці, нормам, правилам та традиціям людського
співжиття і стимулювання правослухняної поведінки [11]. Але науковці,
спираючись на практику виконання кримінальних покарань, вважають що цілі
покарання у відношенні до конкретного засудженого можна вважати
досягнутими, якщо йому вдалося привити якості особи, що сумлінно
ставиться до праці, дотримується правил поведінки та вимог закону.
Домогтися того, щоб засуджений став законослухняним, високоморальним
громадянином – завдання нереальне. Більш того, як наголошує А.Степанюк,
ідеї виправлення та перевиховання не входять змістовно в діяльність по
виконанню покарань, їхній зміст не збігається зі змістом кари, а саме
вона повинна бути головною метою покарання. Автор доходить висновку, що
здійснення процесу виправлення є нераціональним, а досягнення
виправлення засуджених в багатьох випадках є проблематичним. Виправлення
було та залишається складовою комуністичної ідеології [12].

Як уже зазначалося, такі пропозиції мають дискусійний характер. На наш
погляд, слід приєднатися до думок таких видатних вчених, як
І.М. Даньшин, Л.В. Багрія-Шахматова, Ю.В. Александрова та ін., і
передусім про єдине розуміння мети покарання, що повинна включати в себе
і кару, і виправлення засуджених, і попередження нових злочинів як з
боку засуджених так і інших осіб. Необхідно також зазначити, що,
визначаючи реальні можливості установ по виконанню покарань відносно
досягнення мети виправлення засуджених найперше слід враховувати, що
вони практично не залежать від діяльності УВП. Можливості досягнення
мети виправлення засуджених, особливо в умовах позбавлення волі,
визначаються всією сукупністю відносин, що складаються у суспільстві.
Але воно мало обізнане в тому, чим насправді обертається для його членів
відбування покарань у вигляді позбавлення волі, особливо у відповідних
установах, де створено мікросередовище, що не дає можливості виправляти
злочинців і що загалом сучасна кримінально-виконавча система є однією з
найнебезпечніших у світі.

Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими вважають, що
мета виправлення досягнута, якщо після відбуття покарання правопорушник
буде спроможний не тільки дотримуватись законів, але й забезпечувати
своє існування і в подальшому не вчиняти нових злочинів [13].

Аналіз окремих положень дав підставу дійти таких висновків:

1. Поняття мети виправлення засуджених повинно оцінюватись з урахуванням
політичних, економічних, соціальних та моральних реалій сьогодення.
Враховуючи загальні тенденції в практиці застосування кримінальних
покарань, більш перспективним вбачається добровільне виправлення
засудженого, але це не виключає застосування частково елементів примусу.

2. Виправлення засудженого повністю відповідає виховній
кримінально-виконавчій функції. Однак цей процес не повинен
здійснюватись лише в рамках кримінально-виконавчого права. Необхідне
комплексне застосування основ педагогіки, соціології, психології,
кримінології для розробки та впровадження добровільного виправлення
засудженого шляхом стимулювання правомірної поведінки.

3. При переході від примусового виправлення до добровільного повинна
бути розроблена спеціальна доктрина, що включатиме в себе положення про
допомогу засудженим в період відбування покарання та постпенітенціарний
період. До змісту цієї доктрини необхідно включити положення:
застосовувати позбавлення волі та довгострокові покарання як винятки і
лише за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів; створення
співробітниками кримінально-виконавчої системи відповідних умов
утримання засуджених та протидія впливу негативного мікросередовища
місць позбавлення волі; стимулювання співробітників
кримінально-виконавчої системи і засуджених до взаємопорозуміння,
ненасильства та роботи по добровільному виправленню засуджених.

4. Виправлення засуджених будувати з урахуванням їх особливостей, а саме
ступеню педагогічної занедбаності, глибини проникнення традицій
злочинного середовища, вчиненого злочину та визначеного терміну
покарання, готовності сприймати виправні програми та ін.

5. Стимулювання засуджених до правомірної поведінки і некримінального
життя в суспільстві після звільнення від кримінального покарання повинно
бути основою в реформуванні процесу виправного впливу на засуджених.

Література

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін,
В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація.
– К.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003. – С.187-191.

Кримінально-виконавчий кодекс України. Офіційне видання. – К.: Атіка,
2003. – С.3.

Беккариа Ч.О преступлениях и наказаниях. – М.: Стелс, 1995;
Шаргородский М.Д. Наказание: его цели и эффективность. – Л.: изд-во
Ленингр. ун-та, 1973; Стручков Н.А. Назначение наказаний при
совокупности преступлений. – М.: Госюриздат, 1957; Беляев Н.А. Цели
наказания и средства их достижения в исправительно-трудовых учреждениях.
– Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1963; Полубинская С.В. Цели уголовного
наказания. – М.: Наука, 1990; Степанюк А.Х. Актуальні проблеми виконання
покарань (сутність та принципи кримінально-виконавчої діяльності:
теоретико-правове дослідження): Автореф. дис…. д-ра юрид.наук. –
Харків, 2002

Стручков Н.А. Уголовная ответственность и ее реализация в борьбе с
преступностью. – Саратов: Изд-во Capат. гос. ун-та., 1978.

Див.: Устав о ссыльных 1822 г. Ст.411 – 415; Таганцев Н.С. Русское
уголовное право. Общая часть. – СПб., 1902. – С.911.

Див.: Булатов С.Я. Руководящие начала по уголовному праву РСФСР 1919г.
//Правоведение. – 1959. – №4. – С.130.

Див.: Утевский Б.С. Тюрьма или место заключения //Административный
вестник. – 1928. – №9. – С.37.

Див.: На Октябрьском совещании начальников адмотделов и их помощников по
исправительно-трудовой части //Административный вестник. – 1929. – №12.
– С.9.

Див.: Монахов В. Воспитательная система А.С. Макаренко и перевоспитание
заключенных. – М., 1956. – С.9.; Корнейчук В. Украинский вариант
(Реформа пенитенциарной системы в Украине) //Воспитание и правопорядок.
– 1991. – №10; Стурова М.П. Воспитательная система ИТУ
(теоретико-педагогический и организационный аспекты): Дис….
докт.пед.наук, выполненная в форме научного доклада. М., 1991. – 92с.

Див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп.
ред.) та ін. – К.: «Укр.енцикл.», 1998. – Т.1. – С.402; Российская
криминологическая энциклопедия /Под общ.ред. А.И. Долговой. – М.: Изд-во
НОРМА, 2000. – С.240.

Трубников В.М., Степанюк А.Ф. О формировании целей наказания и задач
уголовно-исполнительного законодательства //Сб. кратких тезисов докл. и
науч. сообщений науч.-практ. конф. по итогам науч.-исслед. работ,
выполненных проф.-препод.составом Украинской юр.академии в 1992 г. –
Харьков: Укр.юр.акад., 1993. – С.110-112; Степанюк А.Ф. Сущность
исполнения наказания. – Харьков: Фолио, 1999. – С.43 – 64.

Див.: Минимальные стандартные правила обращения с заключенными //Права
человека: сборник международных документов. – Варшава, 2002. –
С.241-242.

Похожие записи