Виникнення правосуб’єктності підприємств: деякі питання

Формування і функціонування в Україні ринкової економічної системи
викликало появу нових суб’єктів суспільних відносин, можливість
існування яких суперечила радянській ідеологічній доктрині. Серед них
провідне місце зайняли підприємства різних організаційно-правових форм,
засновані на власності фізичних та юридичних осіб, які суттєво
відрізняються один від одного процедурою створення, механізмом
управління, видами здійснюваної діяльності й за іншими ознаками.

У зв’язку з цим перед юридичною наукою постали багатоаспектні проблеми
вивчення їх правового статусу, серед яких самостійне місце займає
правосу-б’єктність [1], яку російські вчені С.Зінченко і В.Галов слушно
назвали правовою категорією, що у сучасних умовах стала практично
застосовуваною.

У Радянському Союзі в умовах концесійної системи (від лат. — concessio —
уступка, дозвіл, згода)[2] державні підприємства створювались тільки у
розпорядчому порядку компетентними органами державного управління[3]. Ці
повноваження здійснювались ними не за принципами цивільного, а
адміністративного права. Міністерства, відомства видавали накази про
створення підприємств, затверджували їх статути (положення), одночасно з
вказаним призначали керівника підприємства як його органу
адміністративного управління тощо. Щодо підприємств вони були як
«вищестояща організація» [4] — орган державного управління,
правовідносини з якою традиційно розглядались як
адміністративно-правові. Самі підприємства визнавались суб’єктами
адміністративного права.

Вважалось, що підприємство набуває пов’язані з його
виробничо-господарською діяльністю права й обов’язки і є юридичною
особою з моменту затвердження статуту, а у випадках, коли воно діє на
підставі загального положення — з дня прийняття відповідним органом
рішення про його утворення (ст. 7 Положення про соціалістичне державне
виробниче під-приємство)[5]. За таких умов виправданою була і точка
зору, що цівільна право-і дієздатність (правосуб’єктність) підприємства
виникає з моменту його створення. Аналіз останніх публікацій свідчить,
що в більшості випадків вона не зазнала змін, тільки виникнення
правосуб’єктності нині пов’язують з моментом реєстрації юридичних
осіб[7], але висловлюються й інші підходи до цього питання[8].

Відмова держави від монополії у сфері власності і господарювання
зменшила обсяг її дискреційного (дискреційний — від франц.
discretionnaire — залежний від власного розсуду) [9] права з питань
створення підприємств. Тепер, незалежно від організаційно-правових форм
підприємств і форм власності, на яких останні створюються, воно
проводиться в нормативно-явочному (реєстраційному) порядку[Ю].

Умовою включення створеного засновниками підприємства в суспільні
відносини є легітимація (від лат. — legitimus — законний, узаконений) —
визначення або підтвердження законності якого-не-будь права чи
повноваження)[11], тобто державне підтвердження входження у сферу
підприємництва. Державна реєстрація в силу прямої вказівки закону є
обов’язковою юридичною дією при їх створенні (ст. 6 Закону «Про
підприємства в Україні» та ст. 8 Закону «Про підприємництво»), її можна
назвати юридичним фактом-умовою, фактичною обставиною тривалої дії, яка
активно формує індивідуальний правовий статус суб’єкта[12], підтверджує
утворення юридичної особи.

З іншого боку, вона свідчить про виникнення у названої особи
правоздатності, яка в загальновизнаному розумінні розглядається як
здатність набувати права і обов’язки у сфері праці, господарської
(підприємницької) діяльності тощо. Як властивість суб’єкта з моменту
реєстрації підприємства його правоздатність існує, на мій погляд,
незалежно від початку здійснення ним передбаченої статутними цілями та
завданнями діяльності.

Так, В.Щербина називає реєстрацію процесуально-правовою дією, що є
засобом набуття підприємством «формально-юридичних ознак суб’єкта права,
згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу
як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа»[13].

Щоб стати активним учасником господарської діяльності, підприємство,
насамперед, повинно сформувати персонал, «людський субстрат», налагодити
розгалужену систему договірних відносин тощо. Але для укладення як
трудових, так й інших договорів ним мають бути проведені активні дії, що
в юридичному змісті розглядаються як зовній прояв внутрішнього акту
волі. Оскільки юридична особа, по суті, є «такою, що уявляється», їй не
притаманна така психофізична властивість як воля, що є вихідною
категорією для права в суб’єктивному змісті, тобто джерелом вольових
дій, які породжують правовідносини. Тому вона не може існувати і
функціонувати без органів, дії котрих в межах закону і статуту
розглядаються як дії самої юридичної особи (ст. 29 чинного Цивільного
кодексу). Орган юридичної особи — це призначена або обрана одноособова
посадова особа (директор, начальник, керуючий, голова) , в службові
обов’язки якої входить практичне здійснення наданих організаціям прав та
покладених на них обов’язків [14]. Саме вона напрацьовує, виражає і
здійснює «персоніфіковану волю» [15] юридичної особи як дієздатний
індивід — фізична особа (одноособове або колегіальне), її вираженням є
підписання керівником підприємства договорів, документів, прикладання до
них печатки тощо.

Таким чином, з викладеного вище випливає, що без органів правоздатна
юридична особа фактично є «паралізованим» суб’єктом права, який
нездатний набувати не тільки цивільні права і брати на себе цивільні
обов’язки, а й наймати працівників, бути учасником господарських та
інших правовідносин.

Так як реєстраційний порядок спростував існувавшу раніше можливість
призначення керівника підприємства одночасно з прийняттям рішення про
його створення, то це, з моєї точки зору, унеможливлює в більшості
випадків і одночасне, в момент реєстрації, виникнення правоздатності та
дієздатності (правосуб’єктності) підприємства.

Як елемент правосуб’єктності підприємства, правоздатність є тільки
передумовою для виникнення дієздатності. Момент виникнення останньої в
одних випадках залежить від організаційно-правової форми підприємства,
обраної засновниками, у інших — від часу вступу його керівника
(виконавчого органу) до виконання своїх функціональних обов’язків.

Так, у випадках створення командитного або повного товариства його
правосуб’єктність виникає у момент реєстрації, оскільки воно набуває
цивільні права і обов’язки безпосередньо через своїх учасників (повних
учасників), які діють від імені товариства (статті 68, 75 Закону «Про
господарські товариства»).

Навпаки, у інших видах господарських товариств як обрання керівника з
числа засновників (учасників), такі призначення зборами учасників
найманого керівника можливе лише після реєстрації товариства.

Слід звернути увагу і на поширену думку, яка грунтується на ст. 14
Закону «Про підприємства в Україні», про те, що «свої права з управління
підприємством власник здійснює безпосередньо або через уповноважені ним
органи (далі — власник), хоча він може делегувати їх іншому органу, який
передбачається статутом підприємства»[16]. Як вбачається, право на
управління підприємством розглядається не як зазначений вище виняток, а
як його самостійне право, воно не ототожнюється з правами органу
юридичної особи. Таким чином, прихильниками наведеної точки зору
допускається можливість існування юридичної особи без органу, що
суперечить ст. 29 Цивільного кодексу. Без сумніву, безпосередня участь
«власника» (засновника — курсив Л.С.) в управлінні підприємством може
мати місце, але тільки шляхом виконання функції керівника підприємства
як його виконавчого органу. В таких випадках має місце збігання в одній
особі засновника (учасника) і органу юридичної особи, межі прав якого
визначаються в загальному порядку галузевим законодавством і статутними
документами, а не правом власності.

Отже, оскільки дієздатність юридичної особи (як здатність своїми діями
набувати права і створювати для себе обов’язки) може здійснюватися
тільки керівником (виконавчим органом), момент її виникнення знаходиться
в прямому співвідношенні з таким складним юридичним фактом як
призначення (обрання) керівника підприємства або вступ на посаду
керівника самого засновника приватного підприємства, логічним
завершенням якого повинно бути оформлення належним чином контракту на
управління майном та персоналом підприємства, а у випадках виконання цих
функцій засновником — відповідним наказом по підприємству.

Проведений автором даної публікації вибірковий аналіз практики свідчить
про повсюдне нівелювання зазначеного важливого питання як учасниками
підприємств корпоративного типу, обраними на посаду керівника, так і
засновниками приватних підприємств, які прийняли рішення про взяття на
себе виконання функцій керівника. Слід констатувати, що це є наслідком
не тільки їх правового нігілізму, а й безпідставної не уваги до
вказаного питання законодавця, яким й нині не визначені вимоги до
порядку оформлення правовідносин керівника з недержавними суб’єктами
підприємницької діяльності.

Така ситуація здатна не тільки породжувати конфлікти між керівником та
його роботодавцем, а й ставити іноді під сумніви факт наявності
правосуб’єктності підприємства з усіма правовими наслідками, що з цього
випливають.

Наведене, на мій погляд, дозволяє зробити наступні висновки.

Момент виникнення правоздатності підприємства поєднаний з часом його
легітимації так само, як можливість реалізації правоздатності тісно
пов’язана з моментом виникнення дієздатності підприємства.

Виникнення дієздатності підприємства визначається сукупністю таких
обставин як момент створення (обрання, призначення) його виконавчого
органу, належне правове оформлення правовідносин роботодавця з найнятим
(обраним) керівником та фактичний початок виконання ним цієї функції,
тобто є похідним від них. У разі прийняття фізичною осо-бою-засновником
рішення про взяття на себе виконання функцій керівника приватного
підприємства його дієздатність виникає з моменту письмового оформлення
такого рішення у формі наказу і фактичного початку роботи на зазначеній
посаді.

Зміна порядку створення підприємства і призначення його керівника дає
підстави для визнання застарілими тих точок зору, згідно з якими їх
правосуб’єктність продовжує розглядатись як єдність право- і
дієздатності, оскільки вони виникають одночасно, і тих, котрі
ототожнюють правосуб’єктність з правоздатністю у зв’язку з різним
моментом виникнення правоздатності і дієздатності, або зовсім зводять її
зміст до однієї правоздатності.

Так як правоздатність підприємства не завжди виникає одночасно з
дієздатністю, а виникнення останньої можливе лише у легітимного суб’єкта
господарювання, погоджуюся з позицією тих авторів, які розглядають
правосуб’єктність як єдність право- і дієздатності, але із
застереженням, що виникає вона одночасно з дієздатністю підприємства,
тобто з моменту утворення (появи) його функціонуючого виконавчого органу
(керівника), без котрого підприємство нездатне стати учасником
правовідносин ні у сфері праці, ні у господарюванні (підприємництві)
тощо.

Правосуб’єктність підприємства має комплексний характер і включає
роботодавчу (трудову), цивільну та господарську (підприємницьку)
правосуб’єктність, які виникають одночасно. Кожна з них, у свою чергу,
має особливості, пов’язані з розподілом на загальну і спеціальні
правосуб’єктності, з приводу чого знову загострились дискусії.

Беручи до уваги важливість інституту правосуб’єктності у
правозастосовчій практиці, пропоную у законодавчих актах, що регулюють
діяльність суб’єктів господарювання (підприємництва), передбачити норми,
які визначають момент та підстави виникнення їх дієздатності
(правосуб’єктності).

Про правоздатність юридичних осіб: окремі питання

Cтаття 26 Цивільного кодексу України передбачає, що юридичні особи мають
цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей їх діяльності.
Така правоздатність увійшла в наукову юридичну лексику під назвою
«спеціальної правоздатності». Сутність її полягає в тому, що названа
особа має право вчиняти лише дії, спрямовані на досягнення зазначеної в
установчих документах мети. Концепція спеціальної правосуб’єктності
сформувалася історично і органічно пов’язана з дозвільним порядком
виникнення юридичних осіб. Статути перших корпорацій затверджувалися або
санкціонувалися державою, і тому вчинення дій, ними не передбачених,
було правопорушенням. В країнах англо-саксонської правової системи явище
спеціальної правоздатності отримало назву доктрини «Ultra vires». Так
описує сутність останньої англійський юрист В.Ансон: здатність
корпорації укладати договори обмежена тим фактом, що будь-яка дія,
вчинена нею з перевищенням прав, наданих корпорації за законом, за
загальним правилом є Ultra vires та недійсна. Вона не існує окремо від
акта парламента, яким створена або дозволено її створення, а тому
правоздатність корпорації обмежена виконанням повноважень, наданих
законом, або які можуть розумно випливати з його тексту. Навіть, якщо
акціонери згодом схвалять договір, який суперечить цілям статуту, він не
може вважатися зобов’язуючим компанію. В результаті правило Ultra vires
виявлялося пасткою для необережного і час від часу спричиняло серйозні
труднощі. Застосовуючи цю доктрину, суди визнавати недійсними угоди, які
виходили за межі цілей діяльності юридичної особи.

З розширенням кола правовідносин, учасниками яких були юридичні особи,
та необхідністю забезпечення стабільності господарського обороту
зазначена доктрина похитнулася, і з середини XX ст. намітилася чітка
тенденція до розширення правосуб’єктності даних осіб, її, концентроване
вираження містить Директива № 1 Ради Міністрів ЄЕС від 9 березня 1968
p., за якою угоди, укладені органами управління, зобов’язують
товариство, навіть, якщо вони виходять за межі статутної діяльності,
крім випадків, коли контрагент знав або повинен був знати, що угода є
позастатутною. Укладення останніх надає лише можливість поставити
питання про притягнення до майнової відповідальності керівника, але не
впливає на дійсність самої угоди. Дії юридичної особи, що виходять за
межі її правоздатності, розглядаються як дії директорів, котрі здійснили
ці дії або дали дозвіл на їх здійснення . Директива № 1 не скасувала
концепцію спеціальної правоздатності, а лише усунула її основний недолік
— можливість визнання недійсними угод, укладених з перевищенням
статутних меж. В подальшому в ряді країн за юридичними особами почали
визнавати загальну правоздатність, рівну з правоздатністю людини.
Останнім часом ця ідея часто обговорюється і в Україні в зв’язку з
розробленням проекту Цивільного кодексу.

Тенденція визнання за названими особами загальної правоздатності, хоча і
спільна для більшості країн, реалізується в національному законодавстві
по-різному. Одна частина держав визнає її за всіма юридичними особами
незалежно від їх виду. На таких засадах побудовано і ст. 68 проекту
Цивільного кодексу України : юридична особа може мати такі самі права та
обов’язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов’язків,
необхідною передумовою яких є природні властивості людини. Інші країни
поширюють загальну правоздатність лише на окремі види зазначених осіб
комерційні організації (торгові товариства). Такий шлях обрала Російська
Федерація. Відповідно до загального правила, сформульованого у ч. 1 ст.
49 ЦК РФ, юридична особа може мати цивільні права, які відповідають
цілям діяльності, передбаченим її установчими документами. Згідно з ч. 2
даної статті комерційні організації, за винятком унітарних та інших
видів організацій, передбачених законом, можуть мати цивільні права та
нести цивільні обов’язки, необхідні для здійснення будь-яких видів
діяльності, не заборонених законом.

Привертає увагу невідповідність категорій, що застосовуються російським
законодавцем для позначення сфери правоздатності: у ч. 1 ст. 49 ЦК РФ
йдеться про цілі діяльності, а в ч. 2 — про види діяльності. Навряд чи
застосування різних категорій викликане бажанням збагатити мову тексту.
Зміст цих понять все-таки не збігається. Визначення мети (цілі)
діяльності, виду діяльності є важливим моментом для з’ясування сутності
спеціальної правоздатності юридичної особи у сучасному її розумінні.

Зазначені особи завжди створюються для реалізації певної мети,
визначеної її засновниками. Вона — невід’ємна частина установчих
документів. Мета, так би мовити, є вираження інтересу засновника. Для її
досягнення юридична особа бере на себе відповідні права та обов’язки,
реалізує їх. Теоретичного обгрунтування відмінності між метою діяльності
і видами діяльності в Україні немає. Як наслідок, не існує єдиної
термінології і в законодавстві. Так, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону
«Про підприємства в Україні» встановлено, що у статуті підприємства
визначається предмет і цілі діяльності підприємства. У ст. 13 Закону
«Про об’єднання громадян» визначено, що статут повинен містити вказівку
на мету та завдання об’єднання громадян. Отже, законодавець використовує
чотири різних категорії: предмет діяльності, цілі діяльності, мета
об’єднання, завдання об’єднання. На мою думку, категорії «мета
об’єднання» і «цілі діяльності» збігаються, з тією лише відмінністю, що
цілі — це мета в множині. Але змістовної різниці між ними немає. Як
об’єднання громадян, так і підприємства можуть мати декілька цілей, а не
одну мету. Мета діяльності або мета юридичної особи — це те кінцеве
прагнення, яке визначає зміст усієї її діяльності. Саме для реалізації
останньої виникає й юридична особа. Так, якщо метою підприємства є
отримання прибутку, то вона завжди буде прослідковуватися, незалежно від
того, в якій саме сфері економічних відносин діє підприємство. Мета
визначає загальну орієнтацію такої особи, що зумовлює сфери, види,
завдання та форми її діяльності,

Можна загалом виділити декілька типових цілей, які можуть
переслідуватися юридичними особами. За законодавством України
простежується чітке розмежування названих осіб за їх цілями на
підприємства (мета — отримання прибутку), громадські організації (мета —
задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих,
вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних
інтересів), політичні партії (мета — участь у виробленні державної
політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального
самоврядування і представництво в їх складі). Основний критерій поділу
юридичних осіб на комерційні і некомерційні, запроваджений цивільним
законодавством багатьох країн, також визначається метою їх створення.
Організація, яка переслідує комерційну мету, набуває статусу суб’єкта
підприємницької діяльності вже за самим фактом визначення такої мети її
установчими документами.

Категорії «предмет діяльності», «вид діяльності» і «завдання об’єднання»
співвідносяться як синоніми. Позначають вони коло тих сфер суспільного
життя, в яких буде досягатися мета зазначеної особи. У практиці
створення підприємств набуло поширення тлумачення ст. 26 ЦК України як
норми, що обмежує правоздатність юридичної особи саме предметом
діяльності, а не цілями. Це призвело до того, що при підготовці
установчих документів підприємств до них, про всяк випадок, записується
як мога більша кількість видів діяльності, які в сукупності становлять
предмет діяльності. Траплялися випадки, коли статут загальним обсягом 20
сторінок, на 10 з них описував види діяльності. Більшістю з них
підприємство ніколи займатися й не планує.

З цього приводу важливим видається наступне. На відміну від мети
юридичної особи предмет її діяльності (види діяльності) може бути
скоригований повністю шляхом внесення змін (доповнень) до установчих
документів — це компетенція вищого органу вказаної вище особи. Сьогодні
підприємство займається торгівлею цукром, а завтра — юридичною
практикою. Напрями діяльності диктує ринок. Немає сенсу визначати межі
правоздатності видами діяльності. Інша справа з метою (цілями). Мета
організації, інтерес, у ній виражений, визначають і форму самої
організації відповідно до філософської тези — зміст визначає форму. В
залежності від мети законом визначаються можливі організаційні форми її
здійснення. Так, досягнення політичної влади реалізується шляхом
створення політичної партії, отримання прибутку — через створення
підприємства одного з передбачених законом видів. Нісенітницею виглядала
б можливість реалізації цілей отримання прибутку в організаційній формі
політичної партії. При цьому, зміна програми партії не означає зміну її
мети — досягнення політичної влади, так само, як зміна виду економічної
діяльності не означає відмову підприємства від мети отримання
максимального прибутку. Правове значення мети юридичної особи полягає
також у тому, що нею обмежується можливість зміни своєї
організаційно-правової форми. Так, некомерційні юридичні особи не можуть
бути перетворені у комерційні, і навпаки. Проаналізуємо на прикладі. Для
здійснення підприємницької діяльності було обрано організаційно-правову
форму приватного підприємства. Згодом, у зв’язку з необхідністю
залучення нових партнерів воно було перетворене у товариство з обмеженою
відповідальністю. А через деякий час для залучення капіталу у нові
ділові проекти — у відкрите акціонерне товариство. Після втілення
проекту значна частина акцій сконцентрувалася в руках небагатьох
акціонерів, які вирішили перетворити ВАТ у товариство з додатковою
відповідальністю — для здійснення довірчих операцій. Врешті-решт, всі ці
перетворення, зміни організаційно-правової форми не впливали на основну
мету — отримання максимального прибутку. Застосовувалася та
організаційна форма підприємства, яка видавалася його учасникам найбільш
оптимальною для реалізації мети. Натомість, громадська організація не
може бути реорганізована в юридичну особу, метою якої є отримання
прибутку, оскільки це означало б зміну її цілей. На жаль, наведена думка
недостатньо чітко простежується в ст. 19 Закону «Про об’єднання
громадян». Але з того, що реєстрація новоствореного (внаслідок
реорганізації) об’єднання здійснюється у порядку, встановленому цим
Законом, випливає: одне об’єднання громадян може бути реорганізоване
лише в інше, незалежно від конкретного способу реорганізації. Такий
висновок повністю підтверджується практикою застосування згаданого вище
Закону та підтримується більшістю науковців. Так, О.Щербина стосовно
можливості перетворення громадської організації у господарське
товариство вважає, що порядки створення та реєстрації названих
організацій і суб’єктів підприємницької діяльності — різні, компетенція
та цілі діяльності також неоднакові. Зазначені суб’єкти мають різний
правовий статус, а тому не підлягають взаємним перетворенням.

Наведене вище свідчить, що мета юридичної особи є визначальною її
характеристикою. Чи можна уявити існування такої особи, мета якої не
визначена хоча б у загальних рисах? Вважаю, ні. Крім того, чітке
окреслення мети виконує низку важливих функцій. Зокрема, визначення
підприємницької мети дозволяє віднести особу до числа суб’єктів
підприємницької діяльності, що, в свою чергу, поширює на неї норми про
оподаткування, звітність, умови здійснення певних видів діяльності
(наприклад, ліцензування), передбачає додаткові процедури припинення
діяльності (наприклад, у зв’язку з оголошенням банкрутом), встановлює
необхідність формування статутного капіталу тощо. Визначення іншої
(непідприємницької мети) дозволяє передбачити для організації певні
пільги в оподаткуванні її доходів, умови розподілу коштів та
використання майна при ліквідації. Визначення мети названих осіб для
окреслення обсягу її правоздатності — єдиний методологічний прийом, з
допомогою якого можна привести до ладу різноманітність конкретних
юридичних відносин, пов’язаних з юридичною особою.

Отже, кожна юридична особа, як і будь-яка організація, має певну мету. А
це, в свою чергу, підтверджує правильність та доцільність збереження
норми ст. 26 ЦК України, яка обмежує правоздатність даної особи саме
цілями, визначеними в установчих документах, а не видами діяльності.
Прирівняти її до правоздатності фізичної особи було б помилкою, оскільки
остання не обмежується нічим, а зміст її визначається законом і є рівний
для всіх. З огляду на викладене вище, вважаю, що правоздатність
юридичних осіб повинна обмежуватися загальною метою їх створення, тобто
має бути спеціальною. На відміну від людей, для яких основним питанням є
питання про сенс життя, для юридичних осіб мета наперед визначається її
засновниками. Таким чином, діюча ст. 26 ЦК України потребує лише
«косметичної» правки, а не докорінних змін.

Встановивши, що зазначена особа має певну легальну мету, законодавець
повинен визнати за нею право вчиняти будь-які дії, спрямовані на її
досягнення, незалежно від того, в якій сфері вони здійснюються і якими
саме діями досягаються. Причому, всі дії повинні бути так чи інакше
пов’язані з її реалізацією. Так, якщо організація створена з метою
здійснення благодійної діяльності, вона не визнається суб’єктом
підприємництва і не може здійснювати діяльність, спрямовану на отримання
прибутку. Останнє не означає, що благодійний фонд не може отримувати
кошти і стимулювати їх якнайбільше надходження. Важливе не те, звідки
гроші беруться, а те, на що вони використовуються. Ось тут і полягає
різниця, оскільки благодійний фонд повинен використовувати їх на свої
благодійні програми. Показовим у цьому контексті є ст. 20 Закону «Про
благодійництво та благодійні організації», якою передбачено, що розмір
витрат на утримання такої організації не може перевищувати 20 відсотків
від її кошторису в поточному році. Значить, все решта — на
благодійництво.

На мою думку, яка висловлювалася і раніше, джерелом правоздатності
організацій є правоздатність її засновників. Тому організація не може
мати більшого обсягу правоздатності, ніж її засновник. Ця теза не
простежується в законодавстві України. Той самий Закон «Про
підприємництво», встановивши категорії осіб, які не можуть бути
підприємцями, не обмежив їх у створенні юридичних осіб, що переслідують
мету отримання прибутку. Така ситуація є внутрішньосуперечливою, на що
було неодноразово вказано в науковій літературі . Вважаю, стосовно
визначення меж правоздатності юридичних осіб має діяти наступне правило:
зазначена особа не може мати більшого обсягу правоздатності, ніж її
засновники.

Отже, особливість правоздатності юридичних осіб полягає в тому, що вона
обмежена цілями їх діяльності, визначеними при створенні. Ціль —
невід’ємна характеристика, ознака такої особи. Тому для управління
правоздатності юридичних і фізичних осіб підстав не вбачається.

Похожие записи