Реферат на тему:

Виконання зобов’язань

ПЛАН

1. Поняття та принципи виконання зобов’язання

2. Суб’єкти виконання зобов’язання

3. Місце, строк та спосіб виконання зобов’язання

4. Особливості виконання часткового та солідарного зобов’язання

1. Поняття та принципи виконання зобов’язання

Під виконанням зобов’язань розуміють здійснення кредитором і боржником
дій по вчиненню прав та обов’язків, що випливають із зобов’язання. Так,
виконанням договірного зобов’язання купівлі-продажу слід розглядати
одночасно передачу речі продавцем у власність покупця і прийняття цієї
речі покупцем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі)
покупцем і прийняття цієї суми продавцем.

За своєю юридичною природою дії по виконанню зобов’язання є нічим іншим,
як правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов’язань. Саме
тому до цих дій по виконанню застосовуються ті самі правила, що
регулюють вчинення правочинів.

Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов’язання на користь
іншого, називаються предметом виконання. Якщо ці дії пов’язані з
передачею певного майна, поняттям предмета виконання охоплюється і це
конкретне майно. Особливості предмета виконання повністю залежать від
особливостей конкретного зобов’язання, а відтак вони визначаються
підставами виникнення зобов’язання (правочином, договором,
адміністративним актом, на яких засновані зобов’язання) і тими нормами,
що регламентують зобов’язання певного виду. Деякі загальні правила щодо
предмета виконання у чинному ЦК України закріплені лише стосовно
грошових зобов’язань (статті 167—170).

Зобов’язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних
потреб. Саме тому особливе значення мають загальні засади виконання
цивільних зобов’язань, які набувають форми їхніх принципів. Для
учасників зобов’язальних правовідносин завжди важливим є те, що
реалізовано основну мету зобов’язання. Але саме досягнення цієї мети
пов’язується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю
відповідати іншим «якісним» показникам, які загалом можна об’єднати
поняттям належного виконання.

Таким чином, принципи реального і належного виконання традиційно
розглядалися як основні цивільно-правові засади виконання зобов’язання.

Однак єдиної думки щодо співвідношення цих принципів у літературі не
склалося.

Так, одні автори вважали, що реальне виконання — складова належного
виконання. Належне виконання є поняттям більш загальним, а реальне
виконання — одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного
виконання.

Іншу позицію з цього питання займав А.В. Венедиктов, який навпаки
вважав, що належне виконання — це складова реального виконання. На його
думку, реальне виконання договірних зобов’язань охоплює належне
виконання всіх якісних та кількісних показників: не тільки своєчасну
передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу
її в обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та
технічних умов, у комплексному вигляді, а також своєчасне поповнення
недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або
заміну недоброякісної продукції.

О.С. Йоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення
загального. Зверталася особлива увага на те, що на етапі нормального
розвитку зобов’язання реальне виконання передбачає і належне виконання,
а після порушення боржником зобов’язання — виконання у натурі.

Найбільш прийнятною в цьому питанні є позиція М.І. Брагінського, який
зауважив, що реальне та належне виконання — це різноплощинні явища. У
першому виявляється сутність виконання як вчинення певної дії, у другому
— якісна характеристика дії (або утримання від дії). Перевіряючи, чи
виконав боржник зобов’язання, вирішуються два самостійні за значенням
питання: чи вчинила особа дію, яка є об’єктом відповідних правовідносин
(тобто чи дотримана вимога реального виконання), а також яким чином ця
дія вчинена (чи дотримана вимога належного виконання).

З розвитком ринкових засад в економіці принцип реального виконання
зобов’язання, який набував особливого значення для господарських
договорів, певною мірою втратив своє первісне значення. Це пов’язано з
тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання
зобов’язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки може
задовольнити інтерес у певному обсязі. За таких обставин проект ЦК
України виходить з того, що в умовах ринкової економіки його роль
поступово зменшуватиметься.

В проекті ЦК України (ст. 550) загальні умови виконання зобов’язань
формулюються так: зобов’язання має виконуватися належним чином
відповідно до умов договору та вимог закону, інших, правових актів, а за
відсутністю таких— відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Отже,
зобов’язання має бути виконано не тільки в натурі, а й реально, тобто в
такому вигляді, як це випливає з відповідної підстави виникнення
зобов’язання (договору, адміністративного акта), або відповідно до
вимог, що звичайно ставляться. При цьому спеціально підкреслено ще дві
обставини, а саме: при виконанні зобов’язання можуть застосовуватися
звичаї ділового обороту; виконання зобов’язання має спиратися на засади
добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оціночні
категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення.
Вони розглядаються як найважливіші критерії, за допомогою яких може
визначатися принцип належного виконання зобов’язання. Не припускається
одностороння відмова від виконання зобов’язання або його одностороння
зміна, за винятком випадків, передбачених угодою сторін або вказаних
безпосередньо в законі.

2. Суб’єкти виконання зобов’язання

Суб’єктами виконання зобов’язання є кредитор і боржник. Зазвичай вони є
тими особами між якими відбувається виконання зобов’язання. Це
безпосередньо випливає із визначення зобов’язання, закріпленого ст. 151
ЦК України: одна особа (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої
особи (кредитора) відповідну дно. В деяких випадках характер і якість
виконання певних зобов’язань залежить від особистих властивостей
боржника. Так, з особистістю автора, з яким укладено договір
літературного замовлення на художній або літературний твір, пов’язується
і виконання зобов’язання. Необхідність особистого виконання може
випливати не тільки із суті зобов’язання, а й із безпосередньої
домовленості сторін або з прямої вказівки закону. Так, на підставі ст.
333 ЦК України за договором підряду, де підрядчиком виступає громадянин,
останній зобов’язаний виконати роботу особистою працею. За таких
обставин необхідною умовою належного виконання зобов’язання визнається
виконання його особисто боржником. Це правило поширюється на випадки,
коли це:

1) передбачено законом;

2) встановлено угодою сторін;

3) випливає із суті зобов’язання.

Проте, за загальним правилом, виконання зобов’язання особисто боржником
не впливає ні на характер, ні на якість виконання зобов’язання. Для
кредитора зазвичай не має значення, чи він отримує гроші або інше майно
безпосередньо від боржника або від будь-якої іншої особи, що діє за його
дорученням.

Саме на такі випадки розрахований інститут передоручення виконання
зобов’язання третій особі, передбачений ст. 164 ЦК України. Боржник може
покласти виконання обов’язку, який лежить на ньому, на третю особу
(передоручення зобов’язання), а кредитор має право доручити третій особі
право прийняти виконання (переадресування виконання). Однак цей інститут
може застосовуватися за наявності однієї з названих умов, які
передбачені у ст. 164 ЦК України:

1) якщо таке переадресування або передоручення передбачено безпосередньо
законом;

2) якщо третя особа адміністративне підпорядкована тій стороні, яка
застосовує покладення своїх обов’язків або передачу своїх прав на третю
особу;

3) якщо третя особа пов’язана з однією із сторін відповідного
зобов’язання договором.

Разом з тим слід підкреслити, що відповідальність за невиконання або
неналежне виконання зобов’язання у випадках покладення відповідних прав
або обов’язків на іншу (третю) особу несе та сторона, яка є учасником
договору, якщо законодавством не передбачено, що ця відповідальність
покладається безпосередньо на виконавця.

Від передоручення і переадресування слід відрізняти заміну осіб у
зобов’язанні. Якщо при передорученні боржник залишається суб’єктом
зобов’язання і відповідно несе відповідальність за дії призначеного ним
виконавця, при переадресуванні виконання кредитор також залишається
суб’єктом виконання, і тому призначена ним третя особа претензій до
боржника пред’явити не може.

Заміна осіб у зобов’язанні пов’язана з тим, що попередні учасники
зобов’язань вибувають з цих відносин, а їх права та обов’язки у повному
обсязі переходять до суб’єктів, які їх замінюють. Заміна осіб у
зобов’язанні може набувати форми заміни кредитора або заміни боржника.

Заміна кредитора — це уступка кредитором своїх прав вимоги за
зобов’язанням іншій особі. Вона має назву цесії. Кредитор, який
поступається своїм правом вимоги за зобов’язанням третій особі,
називається цедентом, а особа, якій кредитор поступається своїм правом
вимоги за зобов’язанням — цесіонарієм. Для цесїї (уступки вимоги)
необхідною є угода між старим і новим кредитором, тобто між цедентом і
цесіонарієм. Згоди боржника на здійснення цесії не потрібно, оскільки
вона ніякою мірою не погіршує його становище. Дійсно, для боржника не
має значення кому передавати виконання зобов’язання — старому чи новому
кредиторові. Якщо у зв’язку з цесією (заміною кредитора) необхідні
додаткові витрати боржника для виконання, ці витрати відносяться на
рахунок кредитора. Крім того, на підставі ст. 200 ЦК України боржник
зберігає всі заперечення проти нового кредитора, які він міг
протиставити попередньому кредиторові. Так, якщо продавець продав річ
покупцеві, а потім передав свої права вимоги третій особі (відбулася
заміна кредитора — цесія), покупець зберігає відповідні права, які
належать йому в договорі купівлі-продажу щодо нового учасника цих
відносин. За умов, коли покупець знайде в придбаній речі дефекти, він
вправі посилатися на них при розрахунках з новим учасником договору
купівлі-продажу — цесіонарієм. Проте, хоч при уступці вимоги згоди
боржника не потрібно, старий кредитор (цедент) зобов’язаний повідомити
боржника про цесію, яка відбулася, а також передати документи, які
засвідчують право вимоги, новому кредиторові (цесіонарію). У противному
разі відповідно до ст. 199 ЦК України боржник може виконати зобов’язання
старому кредиторові і не нестиме відповідальність перед цесіонарієм,
який набуває права витребувати виконання лише від цедента, а не від
боржника.

Вимога, що передається іншій особі в порядку цесії, переходить до нього
в тому обсязі, в якому вона раніше належала цедентові. Для цесіонарія
зберігають силу всі засоби забезпечення зобов’язання (застава, завдаток,
порука тощо) відповідно до ч. З ст. 197 ЦК України. Якщо боржник
ухиляється від виконання, то тільки до нього і може бути пред’явлена
вимога з боку цесіонарія. Однак при уступці вимоги щодо фактично
недійсного, неіснуючого зобов’язання перед цесіонарієм відповідатиме
цедент, тобто попередній кредитор. Інакше кажучи, цедент відповідає
перед цесіонарієм за недійсність переданої йому вимоги, але не
відповідає за невиконання цього зобов’язання боржником (ч. 2 ст. 197
ЦК). За загальними правилами ЦК України, цесія може застосовуватися у
будь-яких зобов’язаннях, винятки встановлені лише для вимог, уступка
яких суперечить закону, договору, який може виключати уступку будь-якої
вимоги або якщо вимога пов’язана безпосередньо з особою кредитора (ч. 1
ст. 197 ЦК). Так, ч. 2 ст. 197 ЦК У країни безпосередньо забороняє
уступку вимоги про відшкодування майнової шкоди, яка спричинена
ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті.

У сучасних умовах у зв’язку з активним запровадженням ринкових принципів
господарювання інститут цесії значно поширився у підприємницьких
відносинах.

Внаслідок переведення боргу (заміни боржника) попередній боржник вибуває
із зобов’язання і замінюється новим. Для переведення боргу безперечно
потрібна згода нового боржника, оскільки якщо договір як вольовий акт не
може вчинятися без волевиявлення кожного із контрагентів, то тим більше
не можна поза своєю волею стати боржником уже існуючого зобов’язання.
Але переведення боргу не можна здійснити і без згоди кредитора. Цим
переведення боргу відрізняється від цесії (уступки вимоги). Таке
положення зрозуміло, оскільки для боржника зазвичай не має значення
особа кредитора, якому він має вручити виконання, але для кредитора не
однаково, хто буде виступати перед ним як боржник, оскільки виконання
безумовно залежить і від платоспроможності боржника та від інших ознак,
які характеризують особу боржника. Саме виходячи з цього, на підставі ч.
З ст. 201 ЦК України і порука, і застава, встановлені третьою особою на
забезпечення виконання зобов’язання, з переведенням боргу припиняються,
якщо поручитель або заставодавець не висловили своєї згоди відповідати
також і за нового боржника.

Новий боржник має право виставляти проти вимог кредитора всі ті
заперечення, які основані на відносинах між кредитором і первісним
боржником (ч. 2 ст. 201 ЦК).

Похожие записи