РЕФЕРАТ

На тему:

Виконання юридичних обов’язків у цивільному праві

Юридичні обов’язки у системі механізму цивільно-правового регулювання
займають вирішальне значення. Власне за допомогою їх виконання
створюється атмосфера поваги до вимог закону, прав та інтересів
громадян, організацій. В умовах докорінної перебудови економіки
виконання цивільно-правових обов’язків — це та договірна дисципліна, яка
необхідна не лише для економіки, а й для суспільства в цілому. У
виконанні цивільно-правових обов’язків завжди проявляється результат
правової активності, правосвідомості носія обов’язку.

Виконання обов’язку являє собою правомірну поведінку і тому йому
властиві риси, які характеризують останню. Виконання активного
цивільно-правового обов’язку — це вчинення дії, яка за структурними
елементами відповідає змісту обов’язку, носієм якого є зобов’язана
особа. При виконанні пасивних обов’язків особа не вчиняє дій, які
забороняє закон, і тим самим виконує вимогу закону. Держава, нормуючи
поведінку громадян і діяльність колективів, забезпечує їм можливість
свободи вибору власної поведінки, звичайно, у межах, визначених певними
суспільними зв’язками. Вибір поведінки на основі необхідності і у межах
правового та іншого соціального нормування є вільним.

При виконанні активного обов’язку свобода вибору виконання полягає не в
тому, виконувати чи не виконувати обов’язок, а у виборі поведінки, яка б
привела до належного його виконання, тобто коли параметри вчиненої дії
відповідають параметру обов’язку зобов’язаної особи. Аналогічно
вирішується питання щодо свободи вибору поведінки при виконанні
пасивного обов’язку. Якщо у зобов’язаної особи відсутня свобода вибору,
то невиконання обов’язку не може визнаватися неправомірною поведінкою.

Важливим для характеристики цивільно-правового обов’язку є питання: чий
інтерес задовольняється при виконанні цивільно-правового обов’язку.
Інтерес у праві не може бути здійснений, якщо у ньому не виражено
інтересу держави. Якщо держава не заінтересована у тій чи іншій
поведінці громадян чи діяльності організацій, вона не створює норм для
їх регулювання. У цивільно-правовому обов’язку виражено інтерес держави.
Але такого роду обов’язки — це обов’язки перед контрагентом. Тому у
літературі і підкреслюється власне ця сторона. Так, А.К.Юрченко визначає
обов’язок як забезпечену законом міру необхідної поведінки для
задоволення визнаного законом інтересу уповноваженого 3 інтересом
уповноваженого обов’язок зв’язує Ю.К.Толстой Деякі автори взагалі не
включають інтерес у визначення обов’язку.

Звичайно, що при виконанні цивільно-правового обов’язку реалізується
інтерес уповноваженого. Разом з цим будь-який суб’єкт права, не маючи
інтересу, не буде вступати у правовідносини. Постачальник, поставляючи
за договором продукцію, забезпечує здійснення суб’єктивного права
контрагента на отримання продукції, реалізує його інтерес. Однак
виконанням такого обов’язку він реалізує і свій госпрозрахунковий
інтерес. Тому юридичний обов’язок можна визначити як забезпечену законом
міру необхідної поведінки, в якій виражено інтерес держави,
уповноваженого суб’єкта і зобов’язаної особи. Вчиняючи певні дії,
зобов’язана особа має на меті припинити свій обов’язок. Дією, яка
самостійно викликає правові наслідки, є і прийняття виконаного другою
стороною. Отже, дії, що вчиняють такі суб’єкти у процесі виконання
цивільно-правових обов’язків, — це односторонні угоди. Таким чином,
виконання обов’язку у зобов’язальних правовідносинах за юридичною
природою являє собою односторонню угоду. Виконання обов’язків у
зобов’язальних відносинах повинно оформлятися за правилами ст.216 ЦК
України.

Предмет і принципи виконання цивільно-правових обов’язків

Предмет виконання обов’язку — певні матеріальні або духовні блага
(речі, виражені в об’єктивній формі, результати інтелектуальної
творчості, послуги тощо), у зв’язку із передачею і створенням яких
встановлюються обов’язки. Тільки з передачею предмета зобов’язання
кредитор набуває благ, заради яких він вступав у цивільні
правовідносини. У більшості випадків предмет виконання визначається
кількісними та якісними показниками. Кількість — це властивість предмета
виконання, яка допускає значну кількість його визначень, а сторони
обирають будь-який із можливих з урахуванням особливостей предмета. Для
цього вони можуть використати загальноприйняті міри довжини, обсягу,
потужності, ваги та ін. Порушення кількісних показників належить до
порушень умов Щодо предмета виконання — сукупності істотних його
властивостей, яким, за умов зобов’язального правовідношення, повинен
відповідати предмет виконання. Вимоги до якості предмета виконання
обов’язку визначаються певним способом, що передбачається законом,
плановим актом, договором або випливає із суті обов’язку.

Так, Положення про поставки продукції передбачає, що продукція, яка
поставляється, повинна відповідати за якістю стандартам, технічним
умовам, іншій документації, яка встановлює вимоги до якості, зразкам
(еталонам). У договорі сторони можуть передбачати більш високі вимоги до
якості порівняно із стандартами, технічними умовами, іншою
документацією, зразками (еталонами). У договорі підряду на капітальне
будівництво якісні показники будівельного об’єкта передбачаються у
належно затвердженій документації. У свою чергу, наприклад,
вантажовідправник, пред’являючи вантаж, для збереження якого від втрат,
недостачі, псування і пошкодження при перевезеннях необхідна тара,
повинен забезпечити належною тарою, що відповідає стандартам, а вантажі,
на, тару і упаковку яких стандарти не встановлені, тарою, яка б
забезпечувала повну їхню схоронність.

Відповідність якості предмета змісту обов’язку має бути повною.
Можливість передачі речей) які не відповідають передбаченим показникам,
вирішується по-різному. Так, законом заборонено приймати будівельні
об’єкти з недоробками і дефектами. Інші правила передбачають поставку
продукції (товару): прийняття такого виду продукції можливе лише за
згодою покупця з відповідними негативними наслідками для постачальника.
За загальним правилом цивільно-правові обов’язки мають один предмет.
Іноді предмет виконання визначається певним вибором з кількох (не менше
двох). Боржнику, зобов’язаному вчинити один з двох або більше предметів
виконання, належить право вибору (ст. 172). Таке право у силу запону,
договору або суті обов’язку може належати й кредитору.

Вибір, здійснений уповноваженою особою, є обов’язковим для другої
сторони. Від альтернативних зобов’язань слід відрізняти факультативні,
де передбачається один предмет, але у випадку неможливості виконання
боржник вправі замінити його іншим, передбаченим у зобов’язанні.
Нормативним актом може допускатися за певних умов заміна предмета
обов’язку, коли кредитор погоджується прийняти від боржника замість
одного предмета, передбаченого у зобов’язанні, інший.

Здійснена у встановленому порядку заміна предмета виконання вважається
належним виконанням. Виконання цивільно-правового обов’язку
підпорядковано певним принципам: належного і реального виконання.
Принцип наївного виконання обов’язку означає., що воно має бути
здійснене відповідно до всіх умов зобов’язання; предмети суб’єкти,
місця, строки і способи виконання. Вимога належного виконання обов’язку
повинна перевірятися з погляду закону, договору, а також відповідних
вимог, що звичайно ставляться. Принцип реального виконання обов’язку
тісно зв’язаний з принципом належного виконання і стосується лише
предмета. Зобов’язання повинно бути виконане у натурі — така вимога
закону (ст.208).

Реальне виконання — це виконання, яке відповідає умовам щодо предмета
обов’язку, тобто боржник повинен вчинити дії по наданню кредитору благ,
які є предметом обов’язку. Реальне виконання обов’язку не допускає його
заміни відшкодуванням збитків і сплатою неустойки. Принцип реального
виконання набуває особливого значення у договірних відносинах між
організаціями, оскільки майновий інтерес колективу може не співпадати з
Інтересами споживача. Виробничнику краще іноді сплатити штраф,
відшкодувати збитки, ніж виконувати обов’язок у натурі. Однак, оскільки
його продукція потрібна споживачеві, то з цим необхідно рахуватися,
тобто забезпечити реальне виконання обов’язку. У випадку невиконання
обов’язку по передачі індивідуально-визначеної речі у власність або
користування кредитор вправі вимагати відібрання цієї речі у боржника і
передачі йому. Такий спосіб реалізації принципу реального виконання може
бути реалізований через суд або арбітраж. Якщо предметом обов’язку є
речі, визначені родовими ознаками, то правом вимагати примусової їх
передачі наділені організації. В умовах розвитку товарного ринку це
правило не втрачає свого значення хоча б тому, що дає підстави для
оцінки порядності контрагента. Крім того) правило ч.2 ст.208 — це право
кредитора, і йому самому вирішувати: чи розірвати договір і укласти його
з іншим контрагентом, чи вимагати примусового виконання. Таке право
кредитора має свої межі — принцип реального виконання діє у межах
господарського року.

У правовідносинах з участю громадян кредитор лише вправі вимагати
стягнення збитків, сплати неустойки. Громадянин, який не одержав річ по
одному договору) може укласти договір з іншим контрагентом на ту саму
річ. Принцип реального виконання передбачений у ч.4 ст.208 ЦК України: у
випадку невиконання боржником обов’язку по виконанню роботи кредитор
вправі виконати цю роботу за рахунок боржника. Однак, дане правило
застосовується лише тоді, коли це прямо передбачено законом. Так, якщо
протягом гарантійного строку будуть виявлені дефекти і генеральний
підрядник не усуне їх у строки, встановлені сторонами, то замовник
вправі усунути Їх сам за рахунок генерального підрядника. Правило ч.4
ст.208 ЦК. України конкретизується у спеціальних нормах, які регулюють
відносини з приводу обов’язку боржника виконати певну роботу (наприклад,
ст.ст.344,264 ЦК України).

Відповідну роль у забезпеченні виконання зобов’язання виконує система
штрафних санкцій і санкцій у формі цивільної відповідальності —
стягнення збитків.

Суб’єкт виконання

Суб’єктами виконання цивільно-правових обов’язків є особи, до яких
звернуто вимогу закону щодо заборони певної поведінки, або особа, яка
взяла це на себе добровільно. Відповідно до цивільного законодавства
суб’єктами виконання пасивних обов’язків, передбачених забороною, є
громадяни, які не досягли 15 років, а також організації (юридичні особи
та інші). Вимога загальної заборони щодо організації реалізується у
позитивних обов’язках її працівників і виконується як їхні трудові
обов’язки.

Юридичні обов’язки пасивного характеру громадян виконуються у формі
бездіяльності, тобто це є утримання від вчинення дій, заборонених
законом. Аналогічно виконуються носієм суб’єктивного права обов’язки, що
визначають межі здійснення права. Суб’єктом виконання юридичних
обов’язків, які входять до змісту цивільно-правового зобов’язання, є
боржник, на якому лежить обов’язок вчинити відповідні дії і від якого
кредитор вправі вимагати їх вчинення. У більшості випадків боржник сам
вчиняє такі дії. Проте закон (ст. 164 ЦК України) допускає покладення
виконання на третю особу. Останнє має свої особливості у відносинах між
організаціями та відносинах з участю громадян. Цивільно-правовий
обов’язок, зв’язаний з особою громадянина-боржника, повинен виконуватися
особисто.

Ця необхідність може бути зумовлена суттю зобов’язання, наприклад, у
відносинах, які виникли Із договору літературного замовлення. автор
зобов’язується особисто написати замовлений твір і не може передати його
виконання третім особам. У ряді випадків особистий характер виконання
враховується законодавцем при встановленні правил, які регулюють окремі
види зобов’язань. Так, у ст.389 ЦК України зобов’язує повіреного
виконати дане йому доручення особисто, ст.333 передбачає, що громадянин
може прийняти на себе виконання робіт зо договором підряду за умови
виконання їх особистою працею. Якщо у законі немає вимоги особистого
виконання боржником своїх юридичних обов’язків за даним договором, якщо
це також не випливає із суті зобов’язання, а кредитор зацікавлений в
особистому виконанні їх боржником, то сторони вправі включити відповідну
умову у договір.

Виконання ж обов’язку, який не носить особистого характеру (передача
речі, сплата грошової суми), може бути реалізовано шляхом покладення на
третю особу. Наприклад, позичкодавцю байдуже, хто поверне борг — боржник
або третя особа. Власне ця можливість виконання обов’язку третьою особою
закріплена у ч.3 ст. 164 ЦК України, яка зобов’язує кредитора прийняти
виконання, запропоноване за боржника третьою особою. Відмова кредитора
від прийняття виконуваного обов’язку за мотиву виконання його не
боржником, а третьою особою тягне за собою прострочення у прийнятті
виконання.

Разом з тим, якщо з часом виявиться, наприклад, неякісність виконаного,
кредитор зможе захистити свої інтереси лише за умови, що боржник поклав
виконання на третю особу. Якщо ж вона виконала юридичний обов’язок
боржника за своєю ініціативою, кредитор не одержить захисту, оскільки
боржник не покладав виконання на третю особу і тому не відповідає за
неї. Сама третя особа не може нести відповідальність за свої дії,
оскільки у неї не було обов’язків, за порушення яких потрібно
відповідати. Організація виконує обов’язки у зобов’язальних відносинах
через свої органи або спеціально уповноваженого працівника.

За загальним правилом, такі обов’язки організація повинна виконувати
особисто. Однак можливі випадки, коли виникає потреба у покладені
виконання на третю особу. Тому ст. 164 ЦК України допускає виконання
обов’язку, який виник з договору між організаціями, шляхом покладання на
третю особу, «якщо це передбачено встановленими правилами, а так само
якщо третя особа зв’язана з однією із сторін адміністративною
підлеглістю або відповідним договором».

Прикладом такого роду правил можуть служити правила транспортного
законодавства, відповідно до яких виконання договору прямого перевезення
вантажу, укладеного між вантажовідправником і транспортним підприємством
пункту відправлення, здійснюється усіма транспортними підприємствами,
розташованими на шляху слідування вантажу до пункту призначення.
Покладення виконання обов’язку на підпорядковану організацію має місце,
коли, наприклад, виробниче об’єднання, взявши на себе обов’язок за
договором поставити відповідну продукцію споживачеві, покладає виконання
цього обов’язку повністю або частково на підприємство, яке входить до
об’єднання. Покладання виконання обов’язку на третю особу на договірних
засадах найчастіше має місце у відносинах з поставки. В окремих випадках
виготовлювач і споживач укладають договори не між собою, а з оптовими
торговельними організаціями, або організаціями матеріально-технічного
постачання, які щодо виробничника виступають покупцями товару, а щодо
споживача — постачальниками. За таких договірних зв’язків оптова
організація або організація матеріально-технічного постачання можуть
дати виробничнику вказівку про відвантаження товару безпосередньо
споживачеві (транзитна поставка). Не всі підстави покладання виконання
зобов’язання на третю особу носять обов’язковий характер щодо кредитора.
Якщо підстави покладання передбачені правилами, які мають однакову
обов’язковість як для боржника, так і для кредитора, то боржник вправі
передоручити виконання третій особі, а кредитор зобов’язаний прийняти
таке виконання.

В інших випадках, тобто коли адміністративна підлеглість третьої особи
боржнику або договірні відносини третьої особи з боржником не
обов’язкові для кредитора, для передоручення необхідна згода кредитора.
При недосягненні згоди спір передається на розгляд арбітражу. Покладення
виконання зобов’язання на третю особу не тягне за собою вибуття боржника
із зобов’язання, він залишається суб’єктом зобов’язання, але виконання
за нього здійснює третя особа. Залишаючись зобов’язаною особою,
відповідальність за невиконання або неналежне виконання обов’язку
третьою особою боржник несе відповідно до ч.2 ст. 164 ЦК України.

Сплативши відповідні суми, що є мірою відповідальності, він вправі у
регресному порядку стягнути їх з третьої особи, з вини якої було
порушено виконання юридичного обов’язку. Названа норма допускає
притягнення як суб’єкта відповідальності і безпосереднього виконавця —
третю особу за умови, що таку відповідальність передбачено
законодавством. Так, за поставку з порушенням умов щодо якості
відповідає виготовлювач, а у випадках, передбачених у договорі,
постачальник. Отже, якщо постачальником була база, а продукція, одержана
споживачем, виявилась неналежної якості, відповідає виготовлювач, хоч
він не є стороною договору. Однак закон не виключає права сторін
передбачити відповідальність постачальника.

Місце, строки та інші умови виконання обов’язку

Місце виконання цивільно-правових обов’язків зумовлено цивільним
правовідношенням, до змісту якого вони входять. Якщо йдеться про
пасивний обов’язок в абсолютних правовідносинах, то місцем його
виконання є місце перебування носія цього обов’язку незалежно від місця
його проживання. Місцем виконання обов’язку у зобов’язальних
правовідносинах є місце, де боржник повинен вчинити відповідні дії, а
кредитор зобов’язаний прийняти запропоноване йому боржником належне
виконання. Визначення місця виконання обов’язку у зобов’язальних
правовідносинах має значення для сторін, оскільки від нього залежать
їхні майбутні витрати, зв’язані з виконанням.

Місце виконання може визначатися законом, договором, актом планування,
на підставі якого виникло зобов’язання, або його суттю. Так,
безготівкові розрахунки між підприємствами здійснюються шляхом
перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача в установі
банку (Правила безготівкових розрахунків у народному господарстві).

Місце будівництва визначається титульним списком (Правила на договори
підряду на капітальне будівництво). Якщо укладено договір на
реконструкцію цеху, то із його суті ясно, що виконання обов’язку має
здійснюватись за місцем знаходження цеху. Якщо місце виконання не
визначено і не випливає із суті обов’язку, виконання здійснюється
відповідно до ст. 167 ЦК України: а) при зобов’язанні передати будівлю —
за місцем знаходження будівлі; б) при грошових зобов’язаннях (крім
грошових зобов’язань організацій) — за місцем проживання кредитора у
момент виникнення зобов’язання, а якщо в момент виконання зобов’язання
кредитор змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то у
новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора
усіх витрат, зв’язаних Із зміною місця виконання; в) при усіх інших
зобов’язаннях — за місцем проживання боржника, а якщо боржником є
юридична особа, — за місцем її знаходження.

Строки виконання. Строком виконання вважається проміжок, часу або
момент, коли повинно було вчинити дію, що становить об’єкт зобов’язання.
Строк може бути встановлений у законі (наприклад, оплата міжміських
телефонних розмов» повинна бути здійснена протягом 15 днів від дня
одержанні квитанції на оплату); договорі (наприклад, у договорі поставки
сторони встановили декадний строк виконання обов’язку), при цьому строки
виконання мають відповідати вимога планового акта (наприклад, строки
виконання договору підряду на капітальне будівництво мають відповідати
строкам, встановленим у титульному списку); рішенні суду, арбітражного:
суду (наприклад, відстрочка виконання, розстрочка або строки
добровільного виконання).

Разом з вимогою визначення строку виконання обов’язку. ЦК України
допускає обов’язки з невизначеним строком, тобто коли строк або не
встановлюється, або визначається моментом витребування. При таких
обов’язках кредитор у силу ч.І ст. 165 вправі вимагати від боржника
виконання обов’язку у будь-який час. Враховуючи, що для боржника таке
негайне виконання обов’язку може бути небажаним, закон встановлює строк,
протягом якого боржник зобов’язаний виконати вимогу кредитора. За
правилами ч.2 ст.б5 ЦК України він становить 7 днів і обчислюється з дня
пред’явлення вимоги кредитором. По окремим видам цивільно-правових
обов’язків передбачаються інші строки, які зумовлюються характером
обов’язку (наприклад, ст.2 ст.138ЦК України).

Винятки також можуть бути передбачені законом, договором або випливати
із суті договору. Наприклад, ощадні банки зобов’язані видати вклад
повністю або частково на першу вимогу вкладника; особа, що здала майно
на схов, вправі в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець
зобов’язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на
зберігання, незалежно від строку схову (ч.І ст. 415 ЦК України). Боржник
вправі також виконати зобов’язання, укладене з невизначеним строком
виконання, у будь-який час, не чекаючи вимоги кредитора, а останній
зобов’язаний прийняти виконане. На відміну від боржника кредитору у
таких випадках не надається строк для прийняття виконання. Це може мати
місце лише у випадках, передбачених законом. Наприклад, якщо майно здане
на зберігання без зазначення строку, охоронець вправі у будь-який час
відмовитись від договору, але зобов’язаний надати особі) що здала майно
на схов, достатній за даних умов строк за його одержання. При укладенні
довготривалих договорів між організаціями встановлюються строки дії
зобов’язання і виконання окремих обов’язків. У літературі та практиці
прийнято поділ строків виконання зобов’язань на загальні і окремі.

Під загальним строком виконання розуміється строк дії зобов’язання,
протягом якого сторони повинні виконати взяті на себе зобов’язання.
Окремий строк (період) виконання — це строк виконання окремого
обов’язку. По разових договорах визначається єдиний строк виконання.
Право на виконання зобов’язання до настання строку цивільне
законодавство визначає залежно від того, у чиїх інтересах строк
встановлено. Якщо його встановлено в інтересах боржника, то він і є
носієм права дострокового виконання. Цьому праву боржника кореспондує
обов’язок кредитора прийняти виконання. Наприклад, із суті грошових
зобов’язань можна зробити висновок, що строк їх виконання встановлено в
інтересах боржника, то йому належить право на дострокове виконання.
Оскільки строк на перевезення вантажу за договором встановлено для
перевізника, то одержувач не вправі відмовитися від прийняття вантажу,
який прибув раніше встановленого строку. Навпаки, якщо строк виконання
зобов’язання встановлено в інтересах кредитора, то останній вправі
вимагати від боржника його виконання достроково, а боржник зобов’язаний
його виконати (наприклад, ч.І ст.415 ЦК України). Відповідно до ч.І ст.
166 у зобов’язальних відносинах з участю громадян дострокове виконання
допускається, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту
зобов’язання. Наприклад, закон забороняє дострокове виконання
зобов’язання у випадках відшкодування збитків при тілесних пошкодженнях,
заподіянні смерті. Виплата здійснюється щомісячними платежами.
Дострокове вручення органами зв’язку телеграми, відправленою з відміткою
про вручення у визначений строк, буде суперечити суті зобов’язання.
Охоронець за договором, укладеним із зазначенням строку, не вправі
вимагати від особи, що здала майно на зберігання, дострокового
одержання, оскільки така вимога суперечитиме договору. У всіх інших
випадках обов’язок, виконаний достроково, кредитор — громадянин повинен
прийняти. У зобов’язальних правовідносинах між організаціями дострокове
виконання, за загальним правилом) не допускається. Таке рішення
зумовлено тим) що дострокове виконання обов’язків може призвести до
порушення ритмічної роботи контрагента та інших учасників,
взаємозв’язаних правовідносинами. ЦК України (ч.2 ст. 166) допускає
дострокове виконання обов’язків між організаціями лише у випадках, коли
передбачено законом або договором, а також за згодою кредитора.
Допускається дострокове виконання усіх цивільних правових обов’язків)
коли закон передбачає засоби заохочення за таке виконання. Так,
законодавство у галузі капітального будівництва передбачає підвищення
розміру премії при достроковій здачі об’єкта, транспортне законодавство
передбачає заохочувальні заходи за дострокове здійснення
вантажно-розвантажувальних робіт.

Підставою для дострокового виконання зобов’язання між організаціями є
згода кредитора. Вона може бути передбачена умовою договору 81 дана у
процесі здійснення зобов’язань. Невиконання боржником обов’язку у
встановлений строк називається прострочкою. Відповідальність за
прострочку допускає виконання обов’язку у натурі) хоч і за порушенні
умови щодо строку. У випадку невиконання обов’язку у відповідальність
наступає за невиконання зобов’язанні а не за прострочення.

Боржник, що допустив прострочені зобов’язання, повинен відшкодувати
кредитору завдані збитки (ч.І ст.213 ЦК України). Розмір їх визначається
за правилами ч.І ст-203 ЦК України. Законом або договором може бути
передбачена сплата неустойки, яка за загальним правилом) носить характер
зарахувальної. За прострочку виконання у договорі поставки продукції, а
також за порушення узгодженого графіка відвантаження (доставки)
сплачується штрафна неустойка.

Підставою для сплати неустойки) відшкодування шкодив заходів
цивільно-правової відповідальності є вина боржника. Однак якщо внаслідок
прострочення наступила неможливість виконання, то боржник не
звільняється від відповідальності. Крім того, ч.І ст.213 ЦК України
надає кредитору право відмовитися від прийняття виконання обов’язку,
якщо таке виконання втратило для нього інтерес, і вимагати відшкодування
збитків. У відносинах між організаціями відмова від прийняття
простроченого виконання допускається лише у .випадках і на умовах,
встановлених законом або договором. Відповідно до ч..2 ст. 246 ЦК
України покупець вправі, повідомивши постачальника до моменту
відвантаження її покупцеві, відмовитися від прийняття продукції,
поставку якої прострочено.

Прострочення може бути допущене не тільки боржником) а й кредитором,
якщо він відмовився прийняти належне виконання запропоноване боржником,
або не вчинив дій, до яких боржник не міг виконати свого обов’язку (ч.І
ст.215 ЦК України). За такої ситуації у боржника виникає право на
відшкодування завданих простроченням збитків (ч.2 ст.215 ЦК України). По
грошових зобов’язаннях боржник не повинен сплачувати проценти за час
прострочення кредитора (ч.30 ст.215 ЦК України). Дострокове виконання
обов’язку, здійснене з порушенням встановлених умов, викликає для
боржника також негативні наслідки. Способи виконання цивільно-правових
обов’язків зумовлюються предметом виконання, змістом обов’язку,
нормативними актами, що регулюють дані відносини, а також договором.

Виконання одних цивільно-правових обов’язків має здійснюватись у повному
обсязі (наприклад, при купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати
річ, яка купується, покупцеві), інших — по частинах. Так, наявність
договору довічного утримання припускає щоденне матеріальне утримання
відчужувача будинку, догляд і необхідну допомогу (ст-425 ЦК України). За
довгостроковим договором поставки постачальник не вправі поставити всю
продукцію одноразово) він зобов’язаний поставити її по частинах у
відповідні строки. Предмет обов’язку може бути вручений безпосередньо
набувачеві або шляхом здачі транспортній організації для відправки
набувачеві, або здачі на пошту для пересилки набувачеві речей,
відчужених без обов’язку доставки.

Забезпечення виконання обов’язків

Про соціальні засоби забезпечення виконання своїх обов’язків учасниками
цивільних правовідносин може йтися лише стосовно правовідносин
зобов’язального характеру, що зумовлюється їхньою специфікою. До
боржника, який не виконує або неналежним чином виконує зобов’язання,
застосовуються певні, передбачені законом заходи примусу, які
називаються санкціями зобов’язання. Вони можуть полягати у відібранні
речі у боржника, стягненні збитків, яких зазнав кредитор, тощо. Однак
незважаючи на можливість у кожному випадку, коли боржник не виконує або
неналежним чином виконує зобов’язання, застосувати до нього зазначені
засоби примусу, інтереси кредитора можуть залишатись незадоволеними.

Справа у тому, що іноді важко, а то й неможливо довести наявність та
розмір збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання або
неналежного виконання боржником зобов’язання. Крім того інтереси
кредитора можуть залишатися незадоволеними з інших причин, зокрема
внаслідок відсутності у боржника майна, на яке може бути звернено
стягнення за позовом кредитора. А тому з метою зміцнення договірної
дисципліни і посилення захисту інтересів кредитора цивільне право
передбачає додаткові стимули, спеціальні засоби забезпечення виконання
зобов’язань.

Таких засобів є п’ять: неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія
(ст. 178 ЦК України). Зазначені засоби забезпечення зобов’язань мають на
меті передусім стимулювати реальне виконання зобов’язань. Крім того,
вони зміцнюють становище кредитора у випадку, коли вимога про виконання
зобов’язання у натурі з якихось причин змінюється вимогою про
відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням
зобов’язання. Так, якщо кредитор задовольняється сумою неустойки або
завдатку, він звільняється від обов’язку доводити розмір понесених
збитків; порука та гарантія створюють для кредитора додаткове джерело
для задоволення його вимог, а застава гарантує першочерговість
задоволення вимог з вартості заставленого майна, усуваючи можливість
незадоволення вимог кредитора через відсутність майна боржника, на яке
може бути звернене стягнення.

Правовідношення, яке виникає у зв’язку із забезпеченням зобов’язання
одним із зазначених вище способів, є додатковим щодо основного
зобов’язання. Тому у разі припинення або визнання недійсним основного
зобов’язання припиняється або визнається недійсним і додаткове
правовідношення. Забезпеченою може бути лише дійсна вимога. Коли немає
основного правовідношення, не може бути і правовідношення, яке виникає
із застави, поруки, завдатку, неустойки, гарантії.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором
грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі
невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема у разі
прострочення виконання (ст. 179 ЦК України).

Загроза втратити певну грошову суму спонукає боржника належним чином
виконати договір, а при невиконанні боржником договору стягнення з нього
неустойки дозволяє кредитору відшкодувати повністю або частково збитки,
що були наслідком таких дій (бездіяльності) боржника. При цьому сплата
неустойки не звільняє боржника від обов’язку виконати договір. З цього
приводу у ст.207 ЦК України зазначається що сплата неустойки (штрафу,
пені), встановленої на випадок прострочення або іншого неналежного
виконання зобов’язання, і відшкодування збитків, завданих неналежним
виконанням, не звільняють боржника від виконання зобов’язання у натурі,
крім випадків, коли планове завдання, на якому ґрунтується зобов’язання
між організаціями, втратило силу.

Отже, неустойка є дійовим засобом у боротьбі за реальне виконання
зобов’язань, зміцнення договірної дисципліни. Як правило включення умови
про неустойку в договори між організаціями є обов’язковим. У спеціальних
нормативних актах, що регулюють договірні відносини між організаціями,
надзвичайно детально регламентується відповідальність сторін у формі
сплати неустойки за порушення договорів: передбачається, за яких умов і
в якому розмірі сплачується неустойка (штраф, пеня). При цьому не
допускається угода сторін, які укладають той чи інший господарський
договір, не тільки про звільнення про відповідальність, а й навіть про
її обмеження за невиконання або неналежне виконання договору, якщо
розмір відповідальності встановлено діючим законодавством. Проте сторони
можуть домовитись про підвищення розміру санкцій за порушення умов
договору, встановлених діючим законодавством; можуть передбачити у
договорі санкції за невиконання таких обов’язків, за порушення яких
санкції законом не передбачені.

Угода про неустойку в усіх випадках повинна бути укладена у письмовій
формі незалежно від суми неустойки та форми основного договору.
Недодержання письмової форми угоди про неустойку тягне її недійсність
(ст. 180 ЦК України).

Існує кілька видів неустойки. Залежно від підстави виникнення
зобов’язання сплатити неустойку вона буває законною і договірною. Якщо
обов’язок однієї особи сплатити другій неустойку випливає безпосередньо
із закону — це законно неустойка, наприклад штраф, який сплачується
залізницею та вантажовідправниками відповідно до ст. 144 Статуту
залізниць за невиконання плану перевозок. Коли обов’язок сплатити
неустойку випливає з договору, вона називається договірною. У першому
випадку закон визначає розмір неустойки, умови Її стягнення тощо, у
другому — ці питання вирішуються (у дозволених законом межах) за згодою
сторін.

Угода про неустойку у договорах між організаціями регламентується
спеціальним актами. Як правило, в самому нормативному акти, як це
зазначалося вище, встановлюються розмір та умовні стягнення неустойки.
Це не позбавляє неустойку, сплачувану сторонами при невиконанні
господарського договору, договірного характеру, оскільки правовою
підставою для її стягнення була сама угода сторін про неустойку, хоча
зміст цієї угоди у ряді випадків регламентований у нормативному акті. У
договорах між громадянами питання, зв’язані з неустойкою як засобом
забезпечення зобов’язань, регулюються нормами цивільних кодексів.

У договорах між організаціями і громадянами ці питання регулюють
спеціальними нормативними актами, а при їх відсутності — нормами
цивільних кодексів. Залежно від співвідношення права на стягнення
неустойки та права одержати відшкодування збитків розрізняють чотири
види неустойки: а) залікову, б) виключну, в) штрафну, г) альтернативну
(ст-204 ЦК України). При заліковій неустойці кредитор має право вимагати
від боржника, що не виконав або неналежним чином виконав зобов’язання,
сплати передбаченої на цей випадок неустойки, а також відшкодування
збитків у частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).

Стягнення такого виду неустойки передбачено, наприклад, ст.35б ЦК
України. Із змісту ЦК України випливає, що будь-яка неустойка вважається
заліковою, якщо Інше не встановлено законом або договором. Законом або
договором неустойці може бути наданий штрафний характер. Якщо неустойка
є штрафною, кредитор має право стягнути з боржника неустойку і збитки
понад неї. Законом або договором можуть бути передбачені випадки
стягнення лише неустойки, без урахування збитків. Така неустойка
називається виключною. Стягнення її передбачають, наприклад, транспортні
статути та кодекси за невиконання плану перевезень.

Альтернативна неустойка характеризується тим, що кредитор має право
стягнути з боржника або неустойку, або завдані йому збитки, довівши в
останньому випадку їхній розмір. Існують різні способи визначення
розміру неустойки. Неустойку, встановлену у твердій сумі або у кратному
відношенні до вартості невиконаного зобов’язання, називають штрафом.
Наприклад, залізниця та вантажовідправник у разі невиконання плану
перевезень сплачують штраф у розмірі І крб. з кожної тонни вантажу.

Якщо розмір неустойки визначено у процентному відношенні до суми
невиконаного зобов’язання, то її називають неустойкою у вузькому
розумінні цього слова (сплачується одноразово) або пенею (стягується за
кожний день прострочки виконання зобов’язання протягом певної кількості
днів або за весь час прострочки). Наприклад, при порушенні строків
виконання робіт підрядник сплачує замовнику за кожний прострочений день
пеню у розмірі 0,05% вартості будівельно-монтажних робіт, але не більше
1000 крб. за день. У СТ.205 ЦК України зазначається, що коли належна до
сплати неустойка (штраф, пеня) є надмірно великою порівняно із збитками
кредитора, суд вправі її зменшити. При цьому мають бути взяті до уваги
ступінь виконання зобов’язання боржником, майновий стан сторін, які
беруть участь у зобов’язанні, не тільки майнові але й інші інтереси
сторін, що заслуговують на увагу. Зазначене правило стосується відносин,
в яких беруть участь громадяни.

Зменшення розміру неустойки у відносинах між організаціями може мати
місце лише у виключних випадках, що випливає із змісту ч.2 ст.205 ЦК
України. При цьому арбітраж або третейський суд вправі врахувати
інтереси сторін, що заслуговують на увагу, проте не береться до уваги
їхній майновий стан. Відповідно до ч.3 ст. 179 ЦК України кредитор не
вправі вимагати сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не несе
відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язання. У
названій статті є відсилання до ст.210 ЦК України, в якій йдеться про
вплив вини кредитора на відповідальність боржника. Звідси можна зробити
висновок що боржник звільняється від сплати неустойки лише при наявності
вини кредитора у невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання
боржником. Проте таке тлумачення ст. 179 ЦК України суперечило б
принципу вини, за яким будується відповідальність у сучасному цивільному
праві. Тому кредитор не вправі вимагати від боржника сплати неустойки в
усіх випадках, коли останній не несе відповідальності за невиконання або
неналежне виконання зобов’язання, зокрема, як у випадку, коли таке
виконання або неналежне виконання зумовлене виною кредитора (ст.210 ЦК
України), так і при відсутності вини боржника у невиконанні або
неналежному виконанні зобов’язання (ст.209 ЦК України).

Завдатком називається грошова сума, що видається однією із договірних
сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні у
підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання (ст. 195
ЦК України).

Отже, завдаток виконує три функції: а) підтверджує факт укладення
договору; б) частково здійснює виконання договору, оскільки видається у
рахунок належних за договором платежів; в) виконує забезпечувальну
функцію — видається для забезпечення виконання договору. Забезпечувальна
функція завдатку полягає у тому, що коли за невиконання договору
відповідальною є сторона, яка дала завдаток, вона втрачає його —
завдаток залишається у другої сторони. Якщо ж за невиконання договору
відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, остання повинна
сплатити другій стороні подвійну суму завдатку. Перспектива втрати суми
завдатку спонукає сторони виконати договір.

Якщо ж договір, забезпечений завдатком, буде не виконаний з вини однієї
сторони, завдаток поліпшує положення другої сторони: сума завдатку, яка
залишається на користь, компенсує повністю чи частково збитки, яких вона
зазнала внаслідок невиконання договору. Зрозуміло, що у цьому випадку,
якщо сторона задовольняється сумою завдатку, не потрібно доводити
наявність збитків та їх розмір. Однак, це не означає, що втратою суми
завдатку вичерпується відповідальність сторони, винної у невиконанні
договору. Остання повинна відшкодувати другій стороні також і збитки,
але із зарахуванням суми завдатку, якщо у договорі не передбачено інше
(ч.3 ст. 195 ЦК України). Отже, збитки стягуються лише у частині, в якій
вони перевищують однократну суму завдатку, якщо у договорі це питання не
було вирішено інакше. Зокрема, сторони у договорі можуть домовитись про
те, що збитки будуть стягуватись понад завдаток. Звичайно, якщо йдеться
про стягнення збитків, позивач повинен довести й розмір.

Завдаток як засіб забезпечення виконання зобов’язань застосовується лише
у відносинах між громадянами, між громадянами та організаціями (ст. 178
ЦК України). Його необхідно відрізняти від авансу, який також видається
у рахунок належних за договором платежів і підтверджує факт укладення
договору. Проте аванс не виконує забезпечувальної функції. При
невиконання договору він повертається стороні, яка його видала,
незалежно від причин невиконання договору і незалежно від того, хто є
відповідальним за його невиконання — той, хто видав аванс, чи той, хто
його одержав.

Порука — це договір, за яким поручитель зобов’язується перед кредитором
іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання у повному
обсязі або у частині (ст. 191 ЦК України).

Отже, порука — це договір, сторонами якого є кредитор по основному
зобов’язанню, а також особа, яка виступає поручителем за боржника по
основному зобов’язанню. Порукою може забезпечуватися лише дійсна вимога.
Забезпечувальна функція поруки полягає у тому, що коли у боржника бракує
коштів для задоволення вимог кредитора) відповідальність перед останнім
несе поручитель. Тобто законом передбачена додаткова (субсидіарна)
відповідальність поручителя по зобов’язаннях боржника. Проте законом або
договором може бути передбачена солідарна відповідальність боржника по
основному зобов’язанню і поручителя. В цьому випадку від кредитора
залежить, до кого з них звернутися з вимогою.

Отже, порука надає кредитору додаткове джерело для задоволення його
вимог, яким є майно поручителя, чим, звичайно, сприяє задоволенню
інтересів кредитора. Якщо за боржника поручалась не одна, а кілька осіб,
то вони відповідають перед кредитором солідарне, якщо інше не
встановлено договором поруки (ч.3 ст. 192 ЦК України). Поручитель) за
загальним правилом, відповідає у тому ж обсязі, що й основний боржник,
якщо інше не встановлено договором поруки. Зокрема, він відповідає за
сплату процентів, відшкодування збитків, сплату неустойки. Проте його
відповідальність не може перевищувати відповідальності боржника по
основному зобов’язанню.

Якщо поручитель виконав зобов’язання замість боржника, він стає на місце
кредитора по основному зобов’язанню і набуває всіх прав кредитора по
цьому зобов’язанню. Якщо поручителів було кілька, кожний з них має право
зворотної вимоги до боржника у розмірі виплаченої цим поручителем суми.
Порука припиняється з припиненням основного зобов’язання незалежно від
підстав його припинення. Крім того, відповідно до ст. 194 ЦК України
порука припиняється, коли кредитор протягом 3 місяців з дня настання
строку зобов’язання не пред’явить позову поручителю. Якщо строк
виконання зобов’язання не зазначений або визначений строком вимоги) то
при відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється
після закінчення одного року з дня укладення договору поруки.

Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі. Недодержання
цього призводить до його недійсності. Порука як засіб забезпечення
зобов’язань застосовується на практиці рідко, в основному при укладенні
договорів між громадянами У відносинах між організаціями застосовується
особливий вид поруки — так звана гарантія.

Гарантія широко застосовується для забезпечення позичок, які видаються
організаціям банками. позик, кредитування по всіх видах позичок
підприємств, які відповідно працюють (не виконують завдань по зниженню
собівартості) допускають понадпланові збитки, не зберігають необхідних
оборотних коштів), банки здійснюють, як правило, це за умови надання
вищестоящими організаціями гарантійних зобов’язань про погашення позичок
у встановлені строки. За договором гарантії вищестояща організація
(гарант) зобов’язується відповідати перед кредитором підлеглої
організації по взятих останньою на себе обов’язках. Також гарантією як
засобом забезпечення зобов’язань та порукою є певна схожість, тому деякі
норми, які регулюють поруку, застосовуються і до відносин, що виникають
у зв’язку видачею гарантійних зобов’язань, зокрема це стосується
ст.191,194 ЦК України. Разом з тим гарантія як засіб забезпечення
зобов’язань має ряд специфічних особливостей порівняно з порукою.
гарантія застосовується лише у відносинах між організаціями, тоді як
порука може мати місце у відносинах з участю громадян. Тому поручителем
може бути громадянин, а гарантом завжди виступає організація, як
правило, вищестояща по відношенню до боржника. Вона не тільки має право,
а й зобов’язана впливати на підприємство боржника, вживати заходів до
усунення недоліків у господарській та фінансовій діяльності, перевіряти
виконання зобов’язань перед кредитором (у даному випадку банком).

Гарантійне зобов’язання надається вищестоящою організацією у межах
коштів, що їх бракує у боржника для того, що самостійно виконати
зобов’язання, у той час як за договором поруки поручитель може взяти на
себе відповідальність за виконання боржником зобов’язань у повному
обсязі. Різниця між порукою і гарантією полягає також в тому, що
поручитель і боржник можуть за договором відповідати перед кредитором як
солідарні боржники, а гарант завжди несе додаткову (щодо
відповідальності боржника) субсидіарну відповідальність.

.Гарант, який виконав за боржника зобов’язання, не має права зворотної
вимоги до останнього. Відповідно до СТ.СТ.194, 196 ЦК України гарантія
припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у
зв’язку із непред’явленням кредитором позову до гаранта у строки,
передбачені ст. 194 ЦК України. Застава. Відповідно до ст.181 ЦК України
та Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. у силу застави
кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником
забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості
заставленого майна переважно перед іншими кредиторами, за винятками,
зазначеними в законодавстві України, зокрема, у ЦПК України (ст.376).

Суть цього засобу забезпечення зобов’язань полягає у тому, що на випадок
невиконання боржником зобов’язання кредитору надається спеціальне
джерело для задоволення його вимог — предмет застави. Ним може бути
будь-яке майно, за винятком того, на яке не може бути звернене
стягнення. Підставою виникнення права застави є договір або закон.
Забезпечуватись заставою (так само, як і іншими засобами забезпечення
зобов’язань) може лише дійсна вимога. Якщо інше не зазначено в законі
або договорі, застава забезпечує вимогу в обсязі, в якому вона існує на
момент задоволення (ст.181 ЦК України).

Заставодавцем, як правило, буває сам боржник) але ним може бути і третя
особа. У всякому разі заставодавець має бути власником заставленого
майна або повинен мати право повного господарського відання чи
оперативного управління цим майном. Якщо вимогу забезпечено заставою,
кредитор може не боятися, що її не буде задоволене через відсутність у
боржника майна, на яке можна звернути стягнення. У всякому разі він
гарантований, що його вимогу буде задоволене у межах вартості
заставленого майна. Правда, є вимоги, які підлягають задоволенню
переважно перед вимогами заставодержателя.

Відповідно до ст.37б ЦПК України у випадку недостатності іншого майна
боржника для задоволення всіх пред’явлених до нього вимог, стягнення на
заставлене майно звертається у такому порядку: а) забезпечені заставою
вимоги державних кредитних установ задовольняються після вимог першої
черги (вимог робітників І службовців, які випливають із законодавства
про працю, вимог про стягнення аліментів тощо — ст.374 ЦПК України; б)
інші забезпечені заставою вимоги задовольняються після задоволення
стягнень першої та другої черги. Друга черга — це вимога по державних і
місцевих податках та інших неподаткових платежах у бюджет, а також
вимога органів державного страхування по обов’язковому страхуванню.

Власником заставленого майна залишається заставодавець. на весь час дії
договору застави. Кредитор (заставодержатель) не стає власником
заставленого майна, у нього виникає лише право застави на це майно.
Заставлене майно, за винятком жилих будинків, як правило, передається
заставодержателеві, але у силу закону або договору воно може залишитись
у боржника. Право кредитора на заставлене майно охороняється від
будь-яких порушень. Зокрема, якщо заставлене майно вибуде з володіння
заставодержателя або боржника (в якого воно було залишено),
заставодержатель має право витребувати його від незаконного володільця
за ст. 150 ЦК України. Продаж власником майна, що є предметом застави)
не припиняє права застави. У разі переходу права власності на заставлене
майно або права повного господарського відання чи оперативного
управління ним від заставодавця до іншої особи право застави зберігає
силу щодо нового власника.

Право застави виникає з моменту передачі майна заставодержателеві, а
якщо у силу закону або договору воно залишається у заставодавця — з
моменту укладення договору застави. Особливе правило встановлено щодо
виникнення права застави на жилі будинки. Право застави жилих будинків
виникає з моменту нотаріального посвідчення застави. Якщо боржник не
виконав зобов’язання, предмет застави реалізується у встановленому
законом порядку, а одержані від реалізації гроші звертаються на
задоволення вимоги кредитора-заставодержателя і на покриття витрат по
реалізації предмету застави.

За загальним правилом, задоволення вимоги кредитора з вартості
заставленого майна здійснюється за рішенням суду, арбітражу або
третейського суду, хоча законом може бути передбачений також інший
порядок звернення стягнення на заставлене майно. Якщо одержаної від
реалізації предмета застави суми не вистачає для задоволення вимоги
кредитора, він має право (при відсутності Іншої вказівки у законі або
договорі) одержати у загальному порядку, не користуючись перевагами
перед іншими кредиторами суму, якої не вистачає, з іншого майна
боржника. Якщо ж сума, одержана від реалізації заставленого майна,
перевищує розмір вимоги кредитора, лишок повертається заставодавцеві.

Договір застави повинен укладатися у письмовій формі. Недодержання цієї
умови призводить до його недійсності. Договір застави жилого будинку
повинен бути під страхом його недійсності нотаріально посвідчений з
накладанням заборони (арешту) на жилий будинок. Право застави
припиняється: а) з припиненням забезпеченого заставою зобов’язання; 6) у
разі загибелі заставленого майна; в) з придбанням заставодержателем
права власності на заставлене майно; г) у разі примусового продажу
заставленого майна. Застава як засіб забезпечення зобов’язання
застосовується у відносинах між громадянами, між громадянами і
організаціями, а також між організаціями. Найчастіше застава
застосовується у діяльності ломбардів та банків. Застава речей у
ломбарді регулюється крім ЦК України також статутами ломбардів та
інструкціями, які видаються на їх підставі. На Україні діє Типовий
статут ломбарду, затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 19
червня 1979 р. №315 із змінами і доповненнями, внесеними постановою Ради
Міністрів УРСР від 30 березня 1987 р. №103. Ломбард видає громадянам
короткострокові позички під заставу речей домашнього вжитку і особистого
користування.

Майно, передане у заставу ломбарду, оцінюється за згодою сторін. Застава
майна у ломбарді оформлюється видачею ломбардом заставного білета.
Ломбард повинен страхувати прийняте ним у заставу майно У повній сумі
його вартості за оцінкою, зробленою за згодою сторін при прийнятті
майна, а вироби з дорогоцінних металів — по державних розцінках. Якщо
позичку, одержану у ломбарді, не буде погашено в установлений строк,
ломбард після закінчення пільгового місячного строку, не звертаючись до
суду, передає заставлене майно торговельним організаціям для продажу по
ціні вартості, але не нижче за встановлену оцінку. Суму, одержану від
реалізації речі, ломбард звертає на погашення позички, процентів по ній
та витрат по реалізації і зберіганню заставленого майна. Лишок одержаної
від реалізації суми ломбард видає заставодавцю при пред’явленні останнім
заставного білета. Застава майна для забезпечення банківських позичок
регулюється рядом спеціальних нормативних актів.

Застава застосовується при видачі банківських позичок організаціям і при
кредитуванні індивідуального житлового будівництва. Позички банків
забезпечуються або заставою товарів в обороті, або заставою товарів у
переробці. При заставі товарів в обороті підприємству надається право
замінювати одні частини матеріальних цінностей, які складають предмет
застави, іншими з тим, щоб у наявності постійно перебувала певна
кількість матеріальних цінностей вартістю не нижче обумовленої суми.
Застава товарів у переробці має місце у випадках, коли заставлені
товарно-матеріальні цінності надходять у виробництво позичальника. Право
застави у цьому випадку належить банку як на товарно-матеріальні
цінності, що перебувають у виробництві, так і на напівфабрикати та
готову продукцію.

Банк контролює наявність, умови зберігання та якість заставлених
товарно-матеріальних цінностей. Якщо виявиться, що підприємство-боржник
реалізувало або витратило заставлені товарно-матеріальні цінності без
звернення одержаних сум на погашення заборгованості банку, неналежним
чином їх зберігає або ухиляється від банківського контролю, банк має
право достроково стягнути суму позички з боржника. Якщо боржник не
повертає банку у встановлений строк одержану позичку і у нього відсутні
кошти на рахунку, банк має право звернути стягнення на
товарно-матеріальні цінності боржника. При цьому заставлені
товарно-матеріальні цінності реалізуються за розпорядженням банку.
Кошти, одержані від їх реалізації, звертаються на покриття забезпеченої
заставою заборгованості банку. Велику роль відіграє банківське
кредитування у розвитку індивідуального житлового будівництва. Якщо
будинок будується за рахунок банківської позички, нотаріальна контора
накладає заборону на продаж чи передачу його іншій особі до повного
погашення позички. При використанні позички громадянином не за
призначенням а також при несплаті протягом встановленого строку чергових
платежів банк має право достроково стягнути у судовому порядку
заборгованість по позичці, звернувши стягнення на будинок, побудований
за рахунок позички.

Похожие записи