Реферат на тему:

Військове правосуддя і спеціалізація судів загальної юрисдикції

При розгляді правових основ функціонування в Україні військових судів
постало питання про правовий статус військового правосуддя в системі
судів загальної юрисдикції: чи є військові суди спеціалізованими судами,
чи вони належать до загальних судів у системі судів загальної
юрисдикції?

Це питання не позбавлене підстав. Адже військова юстиція існує в
багатьох державах світу і відзначається певною специфікою. Цей факт
знаходить відображення на рівні відповідних документів ООН, якими
передбачається, які кожна людина має право на судовий розгляд у
звичайних судах або трибуналах, що застосовують встановлені юридичні
процедури. Очевидно, що органи військового правосуддя згідно з усталеною
світовою практикою не розглядаються як «звичайні суди».

У зв’язку з цим необхідно визначити, що розуміється під «звичайними
судами»? Аналіз законодавства України, інших держав дає підстави зробити
висновок, що звичайними судами є загальні суди, які розглядають
насамперед цивільні та кримінальні справи і є основою судової системи
даної держави; суди, що існують у будь-якій сучасній державі та
здійснюють судочинство на загальних засадах, встановлених конституційним
законодавством.

Разом з тим, аналізуючи розвиток законодавства України про судоустрій,
немає жодних підстав вважати військові суди в Україні «надзвичайними» чи
«особливими» судами, створення яких згідно зі статтею 125 Конституції
України не допускається, оскільки військові суди діють виключно на
підставі Конституції України та законів за встановленими законом
юридичними процедурами розгляду судових справ, передбаченими для
загальних судів.

Так, статтею 20 Закону України «Про судоустрій України» (в редакції
після 24 лютого 1994 року), яка визначала систему судів України,
військові суди (регіонів, Військово-Морських Сил та гарнізонів) було
включено до «судової системи загальних судів України» разом з усіма
іншими судами (крім арбітражних судів). Проте слід зауважити, що статтею
4 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року
передбачалося визначати спеціальним законом особливості статусу суддів
військових судів, та встановлювалося, що на трудові відносини суддів
військових судів, не врегульовані цим Законом, не поширюється
законодавство про працю (на відміну від усіх інших суддів). А статтею 7
цього Закону передбачалося встановлення законом особливих вимог,
необхідних для зайняття посади судді військових та арбітражних судів.

Окремою статтею Кримінально-процесуального кодексу України (стаття 36)
встановлювалася підсудність кримінальних справ військовим судам.
Водночас підсудність військовим судам цивільних справ була визначена в
статті 123 Цивільного процесуального кодексу України поряд з визначенням
підсудності даної категорії справ усім іншим загальним судам.

У згаданому Законі «Про статус суддів» при визначенні органів
суддівського самоврядування (стаття 25 Закону в редакції від 2 лютого
1994 року) передбачалося, що суддівське самоврядування здійснюється
через конференції суддів загальних, арбітражних та військових судів.
Отже, тут військові суди фігурують як такі, що не є загальними судами. У
Законі України «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого
1994 року, яким визначалися організаційні форми суддівського
самоврядування, також називаються серед цих органів конференції суддів
загальних судів, конференція суддів арбітражних судів та конференція
суддів військових судів. Аналогічним чином у статті 2 Закону України
«Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну
відповідальність суддів судів України» від 2 лютого 1994 року в системі
кваліфікаційних комісій суддів передбачено утворення кваліфікаційних
комісій суддів загальних судів, кваліфікаційної комісії суддів
арбітражних судів та кваліфікаційної комісії суддів військових судів.
Отже, і тут військові суди не віднесено до категорії загальних судів.

Проте, оскільки ще в 1992 р. в Концепції судово-правової реформи в
Україні, про яку було сказано вище, Верховною Радою України
передбачалося збереження військових судів у системі загальних судів, і
таким же чином вирішено питання у базовому Законі «Про судоустрій
України» (зауважимо, після прийняття зазначених законів про
кваліфікаційні комісії та про органи суддівського самоврядування), то
необхідно вважати, що військові суди було віднесено законом до системи
загальних судів, на відміну від арбітражних судів, що становили
самостійну ланку судів.

Надалі, при внесенні у червні 2001 року змін до названих вище законів
відповідно до Конституції України згадана вище стаття 20 Закону «Про
судоустрій України» передбачає уже єдину систему судів загальної
юрисдикції, в якій, проте, не визначається конкретний статус військових
судів, їх місце в системі судоустрою, так само, як і статус та місце в
системі господарських судів чи будь-яких інших спеціалізованих судів.
При цьому, однак, систему військових судів визначено, як і раніше,
окремою главою 3-1 «Військові суди» згаданого Закону.

Враховуючи викладене вище і виходячи із змісту Конституції України,
видається необхідним уточнити застосування понять, пов’язаних з
визначенням статусу судів в Україні («суди загальної юрисдикції»,
«загальні суди», «спеціалізовані суди», «звичайні суди», «суди окремої
юрисдикції»), а також розглянути питання про критерії визначення
спеціалізації судів та існування судів окремих судових юрисдикцій, у
тому числі військової.

Конституція України передбачає два основні принципи побудови системи
судів загальної юрисдикції в Україні, а саме: принцип територіальності і
принцип спеціалізації. Встановлюючи вимоги до суддів спеціалізованих
судів, стаття 127 Конституції передбачає наявність у них фахової
підготовки з питань юрисдикції цих судів. У статті 129 Конституції, якою
визначаються основні засади судочинства, передбачена можливість
визначення законом також інших засад судочинства в судах окремих судових
юрисдикцій. Нарешті, в організаційній побудові системи судів загальної
юрисдикції Конституцією України передбачено утворення вищих судових
органів спеціалізованих судів — відповідних вищих судів при одночасному
існуванні найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції
— Верховного Суду України. При цьому не допускається створення в Україні
надзвичайних та особливих судів.

Таким чином, термін «суди загальної юрисдикції» вживається в Конституції
України як загальне, родове поняття щодо термінів «спеціалізовані суди»
та «суди окремої юрисдикції». Разом з тим у літературі висловлена думка,
що при порівнянні судоустрою України із судовою системою Росії
вбачається неоднаковий теоретичний підхід до проблеми спеціалізації у
сфері правосуддя. Якщо в Україні військові суди належать до судів
загальної юрисдикції і розглядаються як «загальні суди», то в Росії
військові суди належать до судів загальної юрисдикції як самостійна
ланка судів поряд із загальними та спеціалізованими судами. При цьому
арбітражні суди взагалі не віднесено до судів загальної юрисдикції, вони
становлять у судоустрої Російської Федерації самостійну ланку судів з
окремою юрисдикцією. Отже, спеціалізовані суди в Росії передбачається
утворювати шляхом виділення з юрисдикції загальної тієї або іншої
спеціальної юрисдикції за рахунок поглиблення спеціалізації «загальних
судів», при цьому до спеціалізованих судів суди військової юрисдикції не
відносять. Тобто юрисдикція військових судів розглядається як
«загальна», а не «спеціальна», і в той же час не є «звичайною» загальною
юрисдикцією загальних судів. Це — окрема (військова) судова юрисдикція.

У судоустрої Польщі військові суди, навпаки, визначено як спеціалізовані
суди поряд із загальними судами, які входять до системи судів загальної
юрисдикції на чолі з Верховним Судом; натомість, самостійною ланкою
судів окремої юрисдикції є система адміністративних судів на чолі з
Головним Адміністративним Судом. Отже, тут військова юрисдикція
визнається складовою «загальної юрисдикції» і водночас є «спеціальною»
щодо юрисдикції «загальних» судів. Певний інтерес у зв’язку з
визначенням спеціалізації судів становить судова система ФРН. Вона
складається із системи судів загальної юрисдикції та декількох
спеціалізованих судових систем: адміністративних судів; судів по
розгляду трудових спорів; судів по розгляду спорів у сфері соціальних
відносин; фінансових судів та федерального патентного суду.
Спеціалізовані суди (крім патентного) складаються із судів першої
інстанції та федеральних судів. Компетенція цих судів, а також порядок
процесуальної діяльності спеціалізованих судів у ФРН регулюються
самостійними законами, а не цивільним процесуальним кодексом. Що
стосується військової юрисдикції, то як федеральні у ФРН діють
військово-кримінальні суди для Збройних сил, підвідомчі міністру
юстиції. Для цих судів вищою інстанцією є Федеральний Верховний Суд.

Взагалі, у тих зарубіжних країнах, де поряд із загальними судами є
спеціалізовані суди, розмежування компетенції здійснюється виключно за
предметом судового розгляду. Наприклад, у судовій системі штату Теннесі
(США) діють як спеціалізовані сімейні суди, суди з розлучень, суди зі
злочинності неповнолітніх. Вже з наведених назв судів випливає, які
категорії справ вони розглядають.

Що стосується військових судів, то, як було сказано, їх окрема
юрисдикція визначається як спеціалізована юрисдикція в таких країнах, як
Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Португалія, Польща тощо. Разом з тим
у багатьох країнах поділ судів на загальні та спеціалізовані відсутній.
Світовий досвід показує, пише у зв’язку з цим Т. Абова, що кожна країна
обрала свій шлях побудови судової системи та порядку розгляду цивільних
(у широкому розумінні слова, тобто не кримінальних) справ.

Розглядаючи судоустрій України, необхідно враховувати, що за
законодавством, яке зберігало чинність до сформування нової системи
судів відповідно до Конституції України, в системі судоустрою взагалі не
було спеціалізованих судів, а самостійну ланку судів окремої юрисдикції
становили арбітражні суди, які діяли на основі Закону України «Про
арбітражний суд». Після закінчення п’ятирічного терміну, відведеного
пунктом 12 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України для
функціонування попередньої системи судів, Верховна Рада України 21
червня 2001 року внесла зміни до законів «Про судоустрій України» та
«Про арбітражний суд». Згідно з цими змінами господарські суди (колишні
арбітражні) визначаються як «спеціалізовані суди в системі судів
загальної юрисдикції».

Проте реформування судової системи відповідно до вимог Конституції
України цим рішенням парламенту ще не завершено, і спеціалізація судів у
судовій системі України ще повинна бути визначена, про що буде сказано
далі. Але якщо господарські суди визнаються спеціалізованими судами без
особливих труднощів, «автоматично», як самостійна ланка судів з давно
виокремленою судовою юрисдикцією, то всі інші юрисдикції, крім
військової, ще має бути визначено як окремі юрисдикції і теоретично, і
практично. Зокрема, чимало теоретичних і практичних питань виникає при
формуванні адміністративної юстиції. У цьому зв’язку надзвичайно
важливого значення набуває теоретичне усвідомлення принципу
спеціалізації.

Цей принцип предметної спеціалізації передбачає, як доводить вітчизняний
і світовий досвід, кілька рівнів визначення спеціалізації при здійсненні
правосуддя: а) загальну спеціалізацію, б) окрему (вторинну)
спеціалізацію, в) внутрішню спеціалізацію суду.

Загальна спеціалізація — це поділ предмета діяльності судів на окремі
сфери правосуддя. До них належить: загальне правосуддя, що включає
здійснення судами правосуддя у цивільних, кримінальних та
адміністративних справах; спеціальне правосуддя, тобто здійснення судами
правосуддя у справах окремих категорій, які за своєю природою можуть
бути предметом як судового розгляду, так і позасудового розгляду
(адміністративного, адміністративно-судового, арбітражного тощо). У
цьому ряду окремо стоїть і конституційна юрисдикція.

Такий теоретичний підхід до визначення загальної спеціалізації
підтверджується насамперед практикою. Так, двадцята нарада в Будапешті
11 і 12 червня 1996 року міністрів юстиції країн Європи була присвячена
темі «Ефективність і справедливість правосуддя у цивільних, кримінальних
та адміністративних справах». З цього логічно зробити висновок, що
згадані категорії справ є традиційною предметною юрисдикцією судів у
більшості розвинених держав світу, тобто становлять загальну юрисдикцію
судів.

Навпаки, господарські (або торгові) справи розглядаються у світовій
практиці як загальними судами, так і спеціалізованими арбітражними або
торговими (комерційними) судами, арбітражами, третейськими судами. У
ряді країн Європи торгове право — самостійна галузь цивільного права.
Досвід СРСР свідчить, що дана категорія справ впродовж тривалого часу
могла розглядатися органами державного арбітражу, а не судами.
Характерно, що в Резолюції, прийнятій Комітетом міністрів 18 лютого 1996
року «Про юридичну допомогу у цивільних, торгових і адміністративних
справах» сказано, що Комітет міністрів «рекомендує урядам держав—членів
надавати на тих самих умовах, що і власним громадянам, юридичну допомогу
у цивільних, торгових і адміністративних справах, незалежно від
характеру суду, що здійснює юрисдикцію».

Те саме стосується адміністративної юстиції. Як відзначається в
літературі, традиційно розглядають чотири основні способи, або типи
здійснення правового захисту громадян від неправомірних дій і рішень
органів виконавчої влади та їх службовців (чотири моделі або чотири
системи адміністративної юстиції) та відповідно чотири підходи до
правового і організаційного оформлення вказаного захисту, тобто до
створення системи спеціалізованих органів — судів, трибуналів, колегій
тощо. «Цими способами забезпечення правового захисту громадян у сфері
дії публічного права є: адміністративний («управлінський тип»),
загальносудовий, «квазісудовий» (англо-американський,
«англосаксонський»), адміністративно-судовий («німецький тип»)». Інколи,
зауважують автори, виділяють лише дві основні моделі адміністративної
юстиції, що склалися в західних країнах: континентальну і
англо-американську. У деяких країнах сформовано також змішані системи
адміністративної юстиції. Наприклад, у Голландії одна частина
адміністративних справ розглядається судами загальної юрисдикції, а інша
— спеціалізованими.

Що стосується конституційної юрисдикції, то, як відзначає М. І. Козюбра,
вона має досить давню історію. Особливо бурхливо конституційна
юрисдикція розвивалася протягом ХХ століття, і нині вона стала надбанням
практично всіх цивілізованих країн. У сучасному світі існують різні
моделі конституційної юрисдикції, особливості яких зумовлює переважно
специфіка правових систем тих чи інших країн. Конституційна юрисдикція
здійснюється або через систему загальних судів, що характерно в
основному для країн «загального права» (англосаксонської сім’ї правових
систем), або ж особливим органом — Конституційним Судом, що властиве,
головним чином, країнам «континентального права» (романо-германській
правовій системі), тобто переважній більшості країн Європи.

У тих випадках, продовжує автор, коли конституційна юрисдикція
здійснюється загальними судами (чи всіма судами, чи лише Верховним
судом), питання про визначення їх правової природи та місця в системі
органів держави не виникає. Воно стає актуальним для європейської, в
тому числі української моделі конституційної юрисдикції, коли контроль
за додержанням Конституції здійснюється спеціалізованими органами —
конституційними судами. Як складова судової влади за характером і
змістом своєї діяльності Конституційний Суд є особливим державним
органом, статус якого істотно відрізняється від статусу судів загальної
юрисдикції. Конституційний Суд не входить до системи судів загальної
юрисдикції, є самостійним, незалежним від них державним органом.

У Конституції України принцип спеціалізації вживається лише як один з
двох принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, хоча
фактично у статті 124 Конституції мається на увазі спеціалізація
правосуддя більш загальна, а саме у формі судочинства судів загальної
юрисдикції та окремого від нього конституційного судочинства.

Окрема (вторинна) спеціалізація — передбачає наступну диференціацію за
різними ознаками тих юрисдикцій, які утворюються в результаті загальної
спеціалізації (тобто як спеціалізацію судів загальної юрисдикції, так і
диференціацію спеціального правосуддя). Так, наприклад, в Росії, як уже
відзначалося, в системі судоустрою передбачаються (у рамках загальної
спеціалізації — В.Ш.) три самостійні і незалежні одне від одного
утворення: система судів загальної юрисдикції (загальні суди, військові
суди і спеціалізовані суди); система арбітражних судів; Конституційний
Суд Російської Федерації, який займає особливе місце в судовій системі.
Отже, загальна юрисдикція поділяється на звичайну (загальну), військову
та окремі спеціалізовані юрисдикції, що мають бути визначені законом.
Необхідно, однак, зауважити, що в літературі критично оцінюється закон
про судову систему Російської Федерації, який лише декларативно
проголошує єдність судової системи, але насправді встановлює три
самостійні ланки судової системи, виходячи з Конституції РФ.

Інший приклад — спеціалізована адміністративна юрисдикція у ФРН. Як
зазначається в літературі, паростки адміністративного правосуддя слід
шукати на початку ХІХ ст., впродовж якого відбулося чітке відокремлення
публічного права від приватного. Це призвело, з одного боку, до
обмеження компетенції (підсудності) звичайних судів, а з іншого —
виникла адміністративна юстиція, тобто було засновано органи
самоконтролю за управлінням. Зразком для наслідування в багатьох
випадках виявилася французька Державна рада, на яку за Конституцією 1848
року було покладено, зокрема, обов’язки з підготовки законопроектів і
адміністративних регламентів та нагляду за діяльністю адміністрацій, і
яка лише в 1872 році стала самостійним органом правосуддя.

У ФРН юрисдикція адміністративних судів у сфері публічно-правових спорів
має кілька обмежень, одним з яких є те, що для певних сфер (галузей)
публічної адміністрації існують самостійні гілки судової системи: суди у
соціальних справах; фінансові суди.

Крім предметної (галузевої) спеціалізації, в практиці має місце й так
звана спеціалізація суб’єктна: щодо неповнолітніх, подружжя тощо. Однак
В. Шишкін з цього факту робить, на наш погляд, безпідставний висновок,
що суб’єктна спеціалізація виключає існування самостійної судової
юрисдикції і, відповідно, спеціалізованих судів, вважаючи, що військові
суди чомусь повинні розглядатися як спеціалізовані за суб’єктом суди і
які не можуть утворювати окрему ланку правосуддя. Військові суди зовсім
не є судами суб’єктної спеціалізації, їх особливість визначається
особливістю сфери їх функціонування — сфери військового управління, в
якій виникають специфічні відносини, пов’язані з військовою службою.
Світовий досвід існування військових судів — єдиний критерій істини в
даному разі.

Таким чином, у рамках загальної спеціалізації відбувається окрема
(вторинна) спеціалізація, в результаті якої виокремлюються самостійні
ланки судової системи як спеціалізовані суди (спеціалізовані ланки
судів, судові підсистеми з певною специфікою чи окремі судові органи),
або ж утворюються спеціалізовані ланки чи підрозділи всередині певних
судів. Ступінь організаційного відокремлення таких судів залежить від
багатьох факторів: особливостей і традицій національної правової
системи, економічних, соціальних, політичних факторів, розвитку правової
теоретичної думки, рівня правосвідомості тощо.

Нарешті, внутрішня спеціалізація суду — це, по суті, спеціалізація
суддів у рамках розподілу праці в конкретній судовій установі,
закріплення суддів за певними категоріями судових справ, віднесених до
юрисдикції даного суду.

Цей загальний підхід до визначення принципу спеціалізації дає можливість
з чітких методологічних позицій оцінити ті пропозиції щодо судоустрою
України, які висловлюються в літературі, а також визначити устрій
системи військових судів, про що буде сказано далі.

Щодо військових судів, то згадані вище зміни від 21 червня 2001 року в
Законі «Про судоустрій України» стосуються військової юрисдикції так
само, як і юрисдикції загальних судів. Отже, військові суди в Україні
однозначно визначені як суди загальної юрисдикції, проте, не як
«звичайні» або як «спеціалізовані» суди, а як окрема ланка судів
специфічної (в межах загальної) юрисдикції. Виходячи з того, що статус
військових судів як «загальних» судів було визначено законом ще до
прийняття нової Конституції України і останньою не встановлено ніяких
застережень щодо цього, слід вважати, що після набуття чинності
Конституцією України військові суди також мають розглядатись як окрема
специфічна ланка судів загальної юрисдикції (в усякому разі Закон про
судоустрій у цій частині не було змінено чи визнано неконституційним).
Навпаки, аналіз змісту перехідних положень розділу ХV Конституції
України (відсутність вказівки в них щодо ліквідації військових судів,
продовження повноважень до закінчення строку, на який вони обрані чи
призначені, суддів усіх судів, в тому числі суддів військових судів) дає
підстави вважати правильним висновок про необхідність збереження у
системі судоустрою військових судів України і на майбутнє.

На користь такого висновку свідчать не лише особливості формування
кваліфікаційних комісій суддів та органів суддівського самоврядування,
але насамперед визначення законом окремих завдань та окремої юрисдикції
військових судів та зумовлена цим відмінність у застосуванні
територіального принципу побудови системи військових судів, а також
особливості кадрового забезпечення військових судів.

А проте, в Україні, на відміну від деяких інших країн, статус військових
судів та суддів цих судів не регламентується окремими законами (статтею
4 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року
встановлювалося, що особливості статусу суддів військових судів мають
визначатися спеціальним законом, і це положення залишилося після
внесення до названого закону змін від 21 червня 2001 року, однак, це, на
мою думку, не узгоджується з Конституцією України, яка не передбачає
особливого статусу для суддів окремих видів судів), військові суди не
визначено як спеціалізовані; не передбачено якихось особливостей
процедури розгляду судових справ у військових судах, позбавлені
будь-якого правового впливу на рішення військових судів органи
військового управління.

Сказане вище дає підстави зробити висновок, що військові суди в Україні
утворюють специфічну ланку судів, що належать до підсистеми загальних
судів у системі судів загальної юрисдикції, на відміну від
спеціалізованих судів. Тому навряд чи можна погодитися з такими,
наприклад, оцінками, які зустрічаються в пресі: «Деякі фахівці вважають,
що військові суди є спеціалізованими судами і мають право на
конституційне існування. Насправді ж вони є судами загальної юрисдикції,
але зі спеціальним суб’єктом».

На це можна відповісти, що навіть заперечуючи необхідність існування
військових судів як специфічної ланки правосуддя, прибічники
«скасування» військової юстиції не можуть не помічати специфіки
останньої, вказуючи на «спеціального суб’єкта». Звичайно, ніхто не
заперечує проти обговорення проблеми, чи повинні військові суди в
Україні бути спеціалізованими, чи вони мають залишитися в тому статусі,
якого їм надав з перших років існування незалежної України законодавець?
Наприклад, як відзначається в науковій літературі, сучасні тенденції
розвитку судової системи США знаходяться в площині розширення
спеціалізації судів. Проте в Теннесі, як і в інших штатах, зокрема в
Нью-Йорку, пішли дещо іншим шляхом. Відбувається спеціалізація не судів,
а суддів. Наводиться думка американського правознавця Генрі Гліка, який
слушно пише: «Немає необхідності мати спеціалізовані суди, якщо є
спеціалізація усередині суду. Напевно, дешевше спеціалізувати суддів,
ніж суди. Спеціалізація суддів дає більше свободи, гнучкості; дозволяє
більш компетентно розглядати справи».

Виокремлення військової юрисдикції якраз і дає можливість більш
компетентно розглядати справи цієї юрисдикції військовими суддями,
наближеними і професійно, і територіально до тієї сфери суспільних
відносин, яку «обслуговує» військова юрисдикція — військових відносин.
Однак для цього немає потреби створювати спеціальні процедури розгляду
справ, відмінні від тих, якими керуються звичайні суди. Що ж до
«спеціалізованих» військових судів, то в деяких країнах військовим судам
надано законом такий статус, але це ні в кого не викликає подиву чи
протесту.

Таким чином, підсумовуючи розгляд питання щодо визначення місця
військових судів у системі судоустрою України, їх статусу з точки зору
належності до загальних чи спеціалізованих судів, можна зробити такі
висновки.

1. Світова практика в даному питанні не має однозначної відповіді,
характеризується багатоманітністю у вирішенні проблеми статусу
військових судів. Однією з причин цього є теоретична невизначеність
змісту принципу спеціалізації у сфері правосуддя.

2. Аналіз світового досвіду дає підстави стверджувати, що спеціалізація
у правосудді визначається трьома рівнями: як загальна спеціалізація
судів, як окрема (вторинна) спеціалізація судів і як внутрішня
спеціалізація суду.

3. Конституційне визначення принципу спеціалізації в Україні не можна
вважати повним і достатньо послідовним. Його визнано лише як принцип
побудови системи судів загальної юрисдикції, хоча спеціалізація
правосуддя передбачає два види судочинства: конституційне і судів
загальної юрисдикції. При цьому поряд з основними засадами судочинства
законом можуть бути визначені також інші засади судочинства у судах
окремих судових юрисдикцій. Недостатня визначеність принципу
спеціалізації породжує різне розуміння не лише місця і статусу
військових судів у системі судоустрою, але й взагалі принципово різні
уявлення про цю систему.

4. Аналіз відповідних положень Конституції України та законодавства дає
підстави вважати військові суди в Україні специфічною ланкою судів, що
належать до підсистеми загальних судів у системі судів загальної
юрисдикції.

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Похожие записи