Реферат на тему:

Відповідальність органів державної податкової служби при здійсненні
контролю

Одночасно з розгортанням системи оподаткування, утворенням і
закріпленням системи органів державної податкової служби на
законодавчому рівні запроваджувався їх інститут відповідальності.
В.О. Тархов пов’язує відповідальність з обов’язком, бо без нього не може
бути стану відповідальності, без порушення обов’язку не може бути
притягнення до відповідальності. Факт правопорушення породжує правові
відносини тільки за умови, якщо відповідальність не передбачена вже
існуючими між сторонами правовідносинами, що виникли раніше із
правомірних дій або подій [22, с. 36]. Відповідальність виникає вже
тоді, коли особа приступає до виконання своїх обов’язків, а не лише
тоді, коли вона їх не виконує або стане діяти всупереч їм [17, с. 50].

Необхідно зазначити, що державою вживались заходи щодо підвищення
виконавчої дисципліни як серед платників податків, так і серед державних
службовців, які виконували свої обов’язки в державних установах, що
здійснювали контроль та управління процесами у сфері оподаткування.
Правовідносини виникають тільки за наявності юридичного факту, тобто
певної фактичної обставини, вираженої у правовій нормі [20, с. 400].

Відповідальність – це необхідність відповідати за свої дії, бути
відповідальним за них [18, с. 466]. У науці існує ряд понять юридичної
відповідальності, які відрізняються одне від одного. Термін
„відповідальність” вживається в таких галузях науки, як філософія,
психологія, юриспруденція та інших, у різних аспектах, але найчастіше
під відповідальністю розуміють обов’язок, зобов’язання, покарання. При
визначенні загального поняття юридичної відповідальності необхідно
виходити з таких моментів: яким є призначення інституту юридичної
відповідальності у правовому регулюванні і якими є загальні для усіх
видів відповідальності родові властивості. С.С. Каринський визначає
юридичну відповідальність як міру державного примусу [14, с. 63], а інші
науковці [19, с. 44] зазначають, що юридична відповідальність має
примусовий характер і за змістом, і за формою.

У правовій науці проблемам юридичної відповідальності присвячено чимало
праць, але, на жаль, не можна говорити про єдність наукових поглядів
хоча б з принципових положень щодо проблеми відповідальності як такої.
Тривала дискусія правників, по-перше, показала, яким багатофакторним
феноменом є відповідальність; по-друге, дозволила виявити різноманітні
риси змісту різних видів юридичної відповідальності; по-третє, привела
до висновку про необхідність диференційованого підходу до
відповідальності залежно від сфери соціальних відносин і соціальної ролі
суб’єктів відповідальності.

Слід зазначити, що у правовій літературі питання відповідальності
органів ДПС у сфері контролю обговорювалося дуже мало. Але ж ідея
правової держави вимагає чіткої регламентації прав і обов’язків
державних органів, суворого дотримання та непорушності законних прав та
інтересів громадян. Платники податків повинні мати державні гарантії від
незаконного втручання органів контролю у їх діяльність.

Якщо С.С. Алексєєв, С.Н. Братусь, О.С. Йоффе, Р.О. Халфіна та інші
пов’язують відповідальність із застосуванням примусових заходів за
правопорушення, то інші науковці, наприклад, В.С. Венедиктов, П.Е.
Недбайло, Л.О. Сироватська, О.Ф. Скакун, розглядають відповідальність як
більш широку категорію, яка включає в себе не лише негативний
(ретроспективний), але й позитивний (перспективний) аспект
відповідальності за правопорушення з дотриманням вимог закону і
досягнення суспільно-корисних результатів.

На нашу думку, друге визначення юридичної відповідальності є більш
конкретним, оскільки юридичного характеру відповідальності надає не
державний примус, а правове регулювання. Зведення юридичної
відповідальності лише до ретроспективної реакції щодо правопорушення, до
реалізації негативної санкції щодо правопорушника, на нашу думку, є
однобічним. Відповідальність працівників органів ДПС виникає в межах
службово-трудових правовідносин.

Законами України „Про державну службу” [7] та „Про боротьбу з корупцією”
[6] запроваджується система заходів, направлених на підвищення
виконавчої та службової дисципліни серед службових і посадових осіб
органів ДПС та інших державних установ, що мали відношення до галузі
оподаткування. Ці заходи посилилися з прийняттям Закону України „Про
звернення громадян” [8], коли кожен здобув право на оскарження дій або
бездіяльності органів ДПС України.

Відповідно до п. 22 статті 92 Конституції України [1] „виключно законами
України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння,
які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними порушеннями, та
відповідальність за них”.

Згідно зі статтею 13 Закону України „Про державну податкову службу в
Україні” [5], „за невиконання або неналежне виконання посадовими особами
органів державної податкової служби своїх обов’язків вони притягаються
до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальної
відповідальності згідно з чинним законодавством. Збитки, завдані
неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби,
підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету. Посадові
особи органів державної податкової служби зобов’язані дотримуватися
комерційної та службової таємниці”. Відповідно до статті 25 цього ж
Закону посадова чи службова особа податкової міліції у межах повноважень
самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або
бездіяльність дисциплінарну відповідальність згідно із дисциплінарним
статутом органів внутрішніх справ або іншу, передбачену законодавством,
відповідальність.

Посадові особи органів ДПС відповідно до Закону України „Про державну
службу” [7] належать до категорії державних службовців.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі
одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, він
зобов’язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій
особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні –
повідомити вищу за посадою особу.

Серед учених-юристів триває дискусія щодо питання правового регулювання
самої державної служби. Ю.М. Старілов вважає, що державна служба – це
самостійна частина (підгалузь) особливої частини адміністративного права
[21, с. 47], а С.А. Іванов, аналізуючи адміністративно-правову природу
відносин, що утворюються при проходженні державної служби, дійшов
висновку, що ряд авторів розглядає їх як „державно-службові”, а
регулювання державної служби знаходиться на стику двох галузей права:
трудового та адміністративного [12, с. 56]. Але норми трудового права
можуть бути застосовані до державної служби, якщо вони не суперечать
законодавству про неї. Відповідно до структури відносин, що виникають у
процесі трудової діяльності, можна виділити відносини, пов’язані
безпосередньо з процесом праці, і відносини щодо цієї праці. Аналізуючи
ці дві складові, можна сказати, що у кожної з норм права своя сфера дії,
що норми адміністративного права регулюють сам процес праці (служби)
працівників органів ДПС України, а норми трудового права регулюють
відносини щодо цієї праці. Власне кажучи, цими відносинами є відносини
щодо притягнення працівників податкових органів до відповідальності за
заподіяну ними шкоду.

Розглядаючи державну службу і визначаючи її як „вид трудової діяльності”
[15, с. 289], знаходячись у трудових правовідносинах із державним
органом, державні службовці можуть у той же час вступати в
адміністративно-правові відносини з третіми особами від імені цього
органу. У відносинах із третіми особами у зв’язку зі здійсненням
державновладних функцій державний службовець (зокрема і працівник
податкових органів) виступає від імені державного органу, в якому
перебуває на державній службі. Такі відносини, іменовані у правовій
літературі „зовнішніми” [10, с. 406], є адміністративно-правовими і
регулюються нормами адміністративного законодавства. На нашу думку, в
цьому і полягає одна з особливостей правового статусу державних
службовців, зокрема і працівників органів ДПС України, що обумовила
виділення їх в особливу категорію працівників.

У той же час слід відзначити наявний закордонний досвід дослідження
проблеми. У 1978 році Міжнародна Організація Праці прийняла Конвенцію
про трудові відносини на державній службі, де в статті 1 йдеться про
державних службовців як про найманих працівників. На сьогодні Конвенція
ратифікована 24 державами, зокрема Великобританією, Іспанією, Польщею,
Швецією, Швейцарією. Держави, які ратифікували цю Конвенцію, не тільки
беруть на себе відповідні міжнародні зобов’язання, але і розділяють
концепцію „трудо-правового статусу” державних службовців. Безумовно,
праця державних службовців має свою специфіку. Але це не говорить про
те, що вона не повинна регулюватися трудовим правом, тому що служіння
державі – це праця, трудова діяльність громадян. Отже, слід провести
більш точну диференціацію в правовому регулюванні праці робітників та
службовців [12, с. 57].

Працівники наділені статусом державних службовців і мають згідно з цим
відповідні права й обов’язки. Вони повинні неухильно додержуватися
трудової дисципліни, представляючи державну владу. Тому, крім звичайної
відповідальності, згідно з Кодексом законів про працю державні службовці
піддаються специфічним видам дисциплінарних стягнень. Правопорушення в
трудових правовідносинах тягне за собою відповідальність.

Стаття 147 Кодексу законів про працю [2] передбачає застосування до
працівників за порушення трудової дисципліни таких стягнень, як догана і
звільнення. Пленум Верховного Суду України визнає дисциплінарним
стягненням звільнення на підставах, передбачених пунктами 3, 4, 7, 8
статті 40 і п. 1 статті 41 Кодексу законів про працю (п. 22 постанови
„Про практику розгляду судами трудових суперечок”). У той же час
звільнення згідно з п. 7 статті 36, п. 2 і 3 статті 41 Кодексу законів
про працю дисциплінарним стягненням не визнається.

Відповідно до статті 14 Закону України „Про державну службу” засобами
дисциплінарного впливу визначаються попередження про неповну службову
відповідність і затримка до одного року в присвоєнні чергового
спеціального звання чи рангу або у призначенні на вищу посаду. У цьому
Законі вони названі саме засобами „дисциплінарного впливу”, а не
стягнення. У Положенні про ранги державних службовців (п. 4) затримка в
присвоєнні чергового рангу також названа як засіб дисциплінарного
впливу.

Приведення законодавства у відповідність з Конституцією України [1]
вимагає певного часу. Тому варто внести зміни до статті 147 Кодексу
законів про працю і відповідних підзаконних актів.

До застосування дисциплінарного стягнення орган, який застосовує
стягнення, зобов’язаний вимагати від працівника, який порушив трудову
дисципліну, письмові пояснення. Відсутність таких пояснень не
перешкоджає застосуванню стягнення, якщо цей орган має у своєму
розпорядженні докази того, що він вимагав пояснення. Зазвичай таким
доказом є акт, складений за підписом декількох осіб на підтвердження
відмови працівника дати пояснення по суті порушення трудової дисципліни.

Частина друга статті 149 Кодексу законів про працю дозволяє за одне
порушення трудової дисципліни застосовувати одне дисциплінарне
стягнення. Це відповідає правилу частини першої статті 61 Конституції
України, що забороняє за те саме порушення двічі притягати до юридичної
відповідальності того самого виду. У той же час притягнення до
дисциплінарної відповідальності (оголошення догани) цілком сумісне з
матеріальною чи адміністративною відповідальністю. За ту ж провину
працівник може бути позбавлений і премії.

С.М. Братусь зазначає, що юридична відповідальність – це виконання
обов’язку на основі державного примусу [11, с. 85]. Враховуючи
специфічну сферу діяльності органів податкової служби, визначена для них
відповідальність є юридичною гарантією належного виконання ними своїх
завдань і функцій, стимулятором повної реалізації конкретних владних
повноважень. Звідси – зв’язок відповідальності з іншими елементами
правового статусу органу і, насамперед, з його повноваженнями.

Органи ДПС відповідають за повний і своєчасний облік усіх платників
податків, проведення перевірок щодо правильності нарахування, повноти і
своєчасності сплати до бюджету податків, інших платежів. Часто,
намагаючись забезпечити фіскальні інтереси держави, виконати планові
показники з надходження доходів до бюджетної системи, працівники
податкових органів перевищують службові повноваження. Типовими є факти
накладання надлишкових штрафних санкцій, незаконне притягнення до
адміністративної відповідальності платників податків. Щоб уникнути такої
ситуації, варто акцентувати увагу перш за все на персональній
відповідальності посадових осіб органів ДПС України. Адже стаття 20
Закону України „Про систему оподаткування” [9] говорить, що за стягнення
податків і зборів (обов’язкових платежів), не передбачених цим Законом,
посадові особи державних податкових органів та інших державних органів
несуть відповідальність згідно із законами України. До них належать:
Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс
України, Закони України „Про міліцію”, „Про боротьбу з корупцією”.

Застосуванню заходів відповідальності до посадової особи податкової
служби може передувати службове розслідування, яке проводиться у разі
невиконання службових обов’язків, що спричинило значну матеріальну чи
моральну шкоду окремій особі, державі, підприємству, організації або за
вимогою самого службовця з метою зняття з нього безпідставних
звинувачень чи підозр.

Адміністративну відповідальність посадові особи податкової служби несуть
відповідно до Закону України „Про боротьбу з корупцією” (статті 5, 7, 8,
9, 10 та ін.) [6], Кодексу України про адміністративні правопорушення
(статті 184, 186 та ін.) [4], інших нормативних актів. Як свідчить
судова практика, з усіх нормативних актів адміністративні санкції щодо
посадових осіб податкових органів найчастіше застосовуються на підставі
Закону України „Про боротьбу з корупцією” [6].

Матеріальна відповідальність у позитивному аспекті пов’язана не з
позбавленням працівника будь-яких матеріальних благ, а з об’єктивними і
суб’єктивними факторами, що сприяють його відповідальній поведінці. Крім
того, у даному випадку працівник відповідає за досягнення корисних
результатів у теперішньому і майбутньому, а сама відповідальність настає
за невиконання обов’язку, але не за правопорушення [16, с. 216].

Проблема відповідальності державних органів управління за наслідки своєї
діяльності набуває особливої актуальності. Практика свідчить, що
найбільше від порушень чинного законодавства у сфері адміністративного
управління зазнають збитків підприємницькі структури. Звідси і
збільшення кількості їх позовів до різних державних установ, включаючи
податкові органи, про відшкодування матеріальної і моральної шкоди.
Постає питання про відповідальність працівників, чиї дії спричинили
відшкодування збитків, перед державою в особі органів податкової служби.
Причому слід пам’ятати, що якщо податкові органи відповідають перед
позивачами у межах цивільного права, тобто у повному обсязі, то їхні
працівники відповідають уже в межах законодавства про працю, де випадки
повного відшкодування збитків є швидше винятком.

У зв’язку з тим, що на практиці все частіше виникають питання
притягнення до матеріальної відповідальності податкових органів за
збитки, спричинені неправомірними діями їх працівників, набуває
актуальності питання перегляду правового регулювання матеріальної
відповідальності. Оскільки відповідальність перед платниками податків
податкові органи несуть у межах інституту цивільного права, то
відшкодуванню підлягають не тільки фактичні збитки, а й не одержані
доходи. Працівники ж, чиї дії спричинили збитки державі, несуть
відповідальність у межах трудового права, де діє презумпція невинності
працівника і відшкодування настає в обмеженому обсязі.

Якщо матеріальна відповідальність є наслідком правопорушення, яке
завдало шкоди підприємству, то ця відповідальність повинна бути
покладена на працівника органу ДПС. Отже, потрібно говорити в даному
випадку про виконання працівником обов’язку щодо відшкодування шкоди,
тобто про безпосереднє її відшкодування.

Платники податків мають право вимагати покриття збитків, спричинених
незаконними рішеннями податкових органів або незаконними діями їх
посадових осіб, а також мають право вимагати від посадових осіб
податкових органів дотримання законодавства. Відповідно до статті 10
Закону України „Про систему оподаткування” платники податків і зборів
(обов’язкових платежів) мають право оскаржувати у встановленому порядку
рішення державних податкових органів та дії їх посадових осіб.

Щодо моральної шкоди, то її відшкодування за вчинки, не пов’язані з
розслідуванням злочинів, обмежується обов’язком публічно вибачитися
перед потерпілим. При цьому такий обов’язок покладається не на винну
посадову особу, а на відповідний орган в цілому. Отже, вибачення повинне
надходити від посадової особи, яка має повноваження представляти
відповідний орган податкової міліції та вчиняти певні дії від його
імені. Публічним є таке вибачення, що доводиться до відома широкого і
невизначеного кола осіб.

У розділі XVII Особливої частини Кримінального кодексу України [3] –
„Злочини у сфері службової діяльності” – для посадових осіб податкових
органів передбачена кримінальна відповідальність за діяння, родовим
об’єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну
діяльність державного і громадського апарату, а також апарату управління
підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності. До кола
таких діянь Кримінальний кодекс України відносить: зловживання владою
або службовим становищем (стаття 364), перевищення влади або службових
повноважень (стаття 365), службове підроблення (стаття 366), службову
недбалість (стаття 367), одержання хабара (стаття 368) і провокацію
хабара (стаття 370). Необхідно зазначити, що зловживання службовим
становищем та службова недбалість можуть бути вчинені як шляхом дії, так
і бездіяльності. Однак для всіх службових злочинів (за винятком давання
хабара) характерною є наявність безпосереднього зв’язку між діянням, яке
вчиняє особа, та посадою, яку вона займає, чи службовою діяльністю, яку
здійснює [13, с. 393].

Прикладом зловживання владою або посадовим становищем може бути
безпідставне, не викликане необхідністю пошкодження майна платника
податків (меблів, обладнання, дверей тощо) під час перевірки, припинення
операцій на розрахунковому рахунку, фізичне насильство або погроза
застосування такого насильства до працівників юридичної особи-платника
податків.

При порушенні посадовою особою податкової служби прав і законних
інтересів громадянина відповідний орган державної податкової служби
зобов’язаний вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування
завданих матеріальних збитків, на вимогу громадянина публічно
вибачитися. Інтереси суспільства вимагають, щоб усі суб’єкти фінансового
контролю чітко уявляли важливість правомірної поведінки, недопустимість
і шкідливість правопорушень. У Законі України „Про державну податкову
службу в Україні” передбачена можливість оскарження у встановленому
законом порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної
податкової служби та їх посадових осіб. Це, в свою чергу, сприяє
законності дій цих осіб при виконанні контрольних функцій.

Можливість застосування відповідальності до посадових осіб органів
державної податкової служби визначається їх правовим статусом.

Аналіз розгляду скарг, що надійшли від платників податків, свідчить, що
факти неправомірного стягнення податків мають місце не лише через
недосконалість податкового законодавства, а й у результаті невисокої
якості здійснених перевірок, неправильного застосування норм діючого
законодавства з питань оподаткування, неправильного користування
електронними контрольно-касовими апаратами і товарно-касовими книгами
при розрахунках зі споживачами, неоформлення патентів на заняття
підприємницькою діяльністю, а також через невідповідність прийнятих
рішень вимогам Інструкції про порядок застосування і стягнення
фінансових санкцій органами державної податкової служби.

Існує гостра проблема щодо систематизації законодавства стосовно питань
відповідальності працівників органів ДПС. У проекті Податкового кодексу
України необхідно передбачити відповідальність посадових осіб за відмову
платнику податків у роз’ясненні податкового законодавства, за відмову у
вимозі про повернення суми зайво сплаченого податку, за збитки, завдані
платнику податків незаконними діями (бездіяльністю) податкових органів
та їх посадовими особами. На сьогодні законодавство не встановлює
конкретних видів відповідальності за неправомірні дії чи бездіяльність
податкових органів, а лише містить посилання на чинне законодавство
України. У проекті Податкового кодексу має бути норма, яка передбачала б
особисту відповідальність керівників податкових органів за стан
профілактичної, виховної роботи в колективі та організацію непримиренної
боротьби з будь-якими проявами корупції, хабарництва тощо під час
проведення контрольних дій.

Література:

1. Конституція України. Прийнято на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

2. Кодекс законів про працю від 12.10.71 // Відомості Верховної Ради
УРСР. – 1971. – № 50. – ст. 375.

3. Кримінальний кодекс України. – К.: Юрінком-Інтер, 2001.

4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 12.07.84 №
8073-Х // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. –
ст. 1122.

5. Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про державну
податкову службу в Україні”: Закон України від 24.12.93 № 3813-12 //
Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 15. – ст. 84 (із
наступними змінами і доповненнями).

6. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 05.10.95 № 356/95-ВР //
Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – ст. 266.

7. Про державну службу: Закон України від 16.12.93 № 3723-XII //
Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – ст. 490 (із
наступними змінами і доповненнями).

8. Про звернення громадян: Закон України від 02.10.96 № 393/96-ВР //
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – ст. 256.

9. Про систему оподаткування: Закон України від 25.06.91 № 1251-ХІІ //
Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 39. – ст. 510 (із
наступними змінами та доповненнями).

10. Андреев В.С., Пашков А.С., Смирнов А.В., Смолярчук В.И. Проблемы
общей части советского трудового права // Правоведение. – 1980. – № 2. –
С. 64–71.

11. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность: Очерк теории.
– М.: Юрид. лит., 1976.

12. Иванов С.А. Трудовое право переходного периода: некоторые проблемы
// Государство и право. – 1994. – № 4. – С. 53–61.

13. Кримінальне право України: Особлива частина / За редакцією
професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер,
2003.

14. Каринский С.С. Материальная ответственность рабочих и служащих по
советскому трудовому праву. – М.: Госюриздат, 1955.

15. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. – М.: БЕК, 1994.

16. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву
(теоретические проблемы). – М.: Изд-во МГУ, 1981.

17. Недбайло П.Е. Система юридических гарантий применения советских
правовых норм // Правоведение. – 1971. – № 3. – С. 44–53.

18. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – 23-е
изд., испр. – М.: Руск. яз., 1990.

19. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому
законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971.

20. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум,
2000.

21. Старилов Ю.Н. Государственная служба в Российской Федерации:
направления реформирования и концепция программы специального учебного
курса // Государство и право. – 1995. – № 1. – С. 37–55.

22. Тархов В.А. Понятие юридической ответственности // Правоведение. –
1973. – № 2. – С. 33–40.

Похожие записи