Реферат на тему:

Від Фанагорії до Кубанської області: еволюція адміністративної системи
імперського врядування на Північному Кавказі

Уявлення про Кубань як історичний регіон сформувалося далеко не відразу.
І хоча в історичних дослідженнях існує певна (і швидше за все – хибна)
аксіома – розглядати будь який сучасний регіон із чітко визначеними
адміністративними та політичними межами як запрограмовану самою історією
даність, тим не менше такий підхід залишає поза увагою дослідників
надзвичайно складні процеси, унаслідок яких і виникло уявлення про певну
територію як історичний регіон.

Процеси опанування певною територією, окрім адміністративних,
політичних, геополітичних, економічних практик, ледь не в першу чергу
пов’язані із символічним дискурсом створення певного ментального образу
території як обов’язкової умови, без якої неможливе її засвоєння.
Практика символічного опанування простором уключає в себе декілька
важливих елементів, серед яких обов’язковим є надання цьому простору
назви, яка викликає асоціації з домінуючою державною структурою, а також
прив’язка минулого певного регіону (часто за рахунок штучного створення
його історії) саме до провідної політичної (імперської) системи.
Зазвичай така практика символічного опанування простором знаходиться в
складній системі цілого ряду конкретно-історичних взаємовпливів і тому
залежить не тільки від геополітичних, політичних, економічних реалій,
але й від специфіки або автохтонного населення простору, або нових
поселенців на цій території.

Досить часто трапляється так, що в процесі символічного засвоєння
певного регіону (і не тільки символічного) відбувається зіткнення
імперської практики та практики нових поселенців, співвідношення між
якими стають визначальними для формування ментального образу конкретного
регіону й обумовлюють особливості становлення конкретної регіональної
ідентичності.

Спроба проаналізувати в діахронному вимірі процеси символічного
засвоєння території й перетворення її на історичний регіон може надати
нам можливість зрозуміти особливості формування і регіональної
ідентичності його населення, і особливості різних форм взаємовідносин –
як взаємодії, так і протистояння населення регіону з вищими владними
структурами (у контексті цієї статті – імперськими владними
структурами).

Безперечно, Кубань, як історико-географічний регіон, остаточно увійшла
не тільки в адміністративну структуру регіонального поділу Російської
Федерації, але й зайняла своє місце в історіографії, не кажучи вже про
краєзнавчі студії [1]. Але таке апріорне уявлення про Кубань, єдиний із
прадавніх часів специфічний регіон, насправді лише заважає можливості
побачити всю складність різноманітних подій та процесів, які мали місце
в його минулому, та автоматично залишає поза увагою важливі проблеми,
розв’язання яких може дозволити побачити всю його дійсну
багатогранність. Лише в останній час було запропоновано розглянути
історію Кубані з перспективи поступової трансформації декількох
проектів, що їх намагалися реалізувати імперські й козацькі структури
[2].

Метою нашого дослідження є спроба розглянути, у першу чергу, імперську
політику щодо створення адміністративної та ідеологічної практики
освоєння кубанського простору.

Розглядаючи конкретний приклад Кубані як історико-географічного регіону,
яким він склався в другій половині ХІХ ст., ми повинні зважити на
декілька обставин початку його інтеграції до складу Російської імперії
та майже одночасної колонізації Правобережної Кубані Чорноморським
козацьким військом наприкінці ХVІІІ ст.

По-перше, протягом десяти років від входження Правобережної Кубані до
складу Російської імперії (1783 р.) до початку масової колонізації цього
регіону чорноморськими козаками (1792 р.) його попереднє населення –
ногайські татари – були більшою частиною фізично знищені або виселені.
Таким чином, територія Правобережної Кубані залишилася без населення,
тому чорноморці розглядали її освоєння як процес опанування «новою
землею», «цариною», що, без сумніву, сприяло дистанціюванню від
імперської версії освоєння регіону.

По-друге, Чорноморське козацьке військо, єдина на той час виключно
українська за своїм складом та історичними традиціями автономна одиниця,
досить наполегливо намагалося зберегти свій автономний статус і стан
господаря на Чорноморії/ Кубані, що, безперечно, вимагало від його еліти
створення власної практики символічного освоєння території, а також
міфологеми, необхідної для зміцнення особливої чорноморської/кубанської
регіональної ідентичності.

І хоча в офіційній імперській історіографії козацтво розглядалося як
стан, який без особливих рефлексій віддано служив «Царю і Отєчєству»,
насправді імперський і козацький дискурси значною мірою не співпадали
між собою, а в деяких інтерпретаціях протистояли один одному. У цілому,
козаки вимушені були зберігати зовнішню лояльність щодо владних
імперських структур але до тієї межі, поки це співпадало з інтересами
козацтва.

У цій статті ми розглянемо, як протікав процес імперської практики
символічного опанування Кубанським регіоном і як він супроводжувався
паралельним процесом створення козацького чорноморського дискурсу, що
впливало на ці практики і які нові обставини змінювали їх логіку.

Номінативний термін «Кубань», використовувався для позначення території
Правобережної Кубані задовго до її входження в Російську імперію.
Зазвичай це був – Дешт – і – Ногай (Ногайський/ Кубанський степ) і в
уявленні мешканців України, Московського царства, європейських країн без
застережень належав до «Східної Сарматії» [3] або – зловісної «Тартарії»
[4]. На географічних мапах до середини ХVІІІ ст. Правобережна Кубань
позначалась, як територія Tatares de Kuban [5]. За середньовічною уявою
про ієрархію «чистих» і «нечистих» земель – територія Тартарії належала
саме до «нечистого» простору.

Входження колишньої частини Кримського ханства – Кубанського ханства, а
саме Дешт – і – Ногай (Ногайського/Кубанського степу) – «острів Тамань і
всю Кубанську сторону» до складу Російської імперії на підставі
Маніфесту від 8 квітня 1783 р. поставило перед імперським урядом
Катерини ІІ досить складне завдання. З одного боку, вестернізація
Російської імперії, започаткована ще Петром І, вимагала створення образу
Росії саме як європейської імперії. У той же час приєднання значних
території колишнього Кримського ханства, які традиційно належали у
ментальній географії до Азії, посилювало в Європі і без того стійке
уявлення про Російську імперію як про азійську державу [6]. У таких
умовах імперський уряд наполегливо здійснює заходи, які мали забезпечити
зміну дискурсу новоприєднаних територій з азійського контексту на
європейський. В адміністративному відношенні це проявилося в тому, що
вже в лютому 1784 р. була прийнята постанова про створення Таврійської
губернії, до якої увійшли щойно приєднані внаслідок війни з Оттоманською
імперією землі Північного Причорномор’я та Таманського півострова [7].

Таким чином, створення «Новоросій» повинно було сконструювати нову
модель бачення цієї частини «Тартарії», фактично, увести її в
європейську частину «уявної географії». Унаслідок цього, більша частина
Правобережної Кубані ставала «європейською» територією Російської
імперії. Лише незначна частка Правобережної Кубані входить до «Кавказу»
— Кавказького намісництва, створеного в травні 1785 р. Продовженням цієї
практики – символічного освоєння Кубані, стала апеляція до
«грецького/боспорського» минулого Таманського півострова (цілком у дусі
«Грецького проекту» Катерини ІІ) і до Тьмутороканського князівства часів
Київської Русі. Це проявилося в появі назви «Фанагорійський острів» в
офіційній імперській документації — межі якого охоплювали набагато
більшу територію, ніж Таманський півострів. До утвореної Павлом І
Новоросійської губернії входить і частина Правобережної Кубані, яка
вже на той час була заселена чорноморськими козаками – «Земля Війська
Чорноморського». Спочатку територія Чорноморського війська офіційно
належить до Ростовського повіту, а потім утворює окремий Фанагорійський
повіт.

Поворот від асоціацій з Боспорським царством при назві території
Чорноморського війська до Тьмутороканського князівства, відбувається вже
на початку правління Олександра І. Новоросійська губернія була розділена
на три окремих губернії – Миколаївську, Катеринославську та Таврійську.
Чорноморія входить до складу новоствореної Таврійської губернії, а
Фанагорійський повіт 5 жовтня 1804 р. перейменовується на
Тьмутороканський [8].

Використання міфологеми Тьмутороканського князівства як можливості
прив’язати у символічному сенсі колишню «Кубанську Тартарію» до
Російської імперії виникла вже за часів Катерини ІІ не без впливу версій
російської історії, викладених у працях Татищева та Карамзіна.
Матеріальним символом цього мав стати «Тьмутороканський болван» —
кам’яна брила із написами одного з тьмутороканських князів, немовби
знайдена на Таманському півострові чорноморцями і яка повинна була бути
урочисто встановлена в окремому меморіалі поблизу Тамані [9]. Утім, уже
тоді з’явилися припущення, що ця знахідка є нічим іншим як
фальсифікатом, призначеним затвердити російську присутність на Кубані.

Як бачимо, належність Правобережної Кубані, як і Лівобережної –
Закубання — до Кавказу поки що не розглядалась. Сам імперський дискурс
Північного Кавказу як витвір «уявної географії» тоді ще знаходився в
стадії процесу формування. Але варто зупинитися на поступовій
трансформації, яка й призвела, власне, до злиття Правобережної Кубані
(Чорноморії) з іншими імперськими адміністративними утвореннями на
Кавказі, унаслідок яких, власне, і виник окремий історико-географічний
та адміністративний регіон — Кубань.

2

N

l

B 1785 році всі землі на Північному Кавказі (у сучасному розумінні його
територіальних меж), які входили до сфери впливу імперії були об’єднані
в Кавказьке намісництво (1785-1796 рр.) яким управляв
генерал-губернатор, що призначався Петербургом [10].

Для більш успішної інтеграції горців та козаків у єдину імперську владну
ієрархію в 1785 р. на Північний Кавказ було розповсюджене загальне
положення про губернії. У 1786 р. Кавказька губернія разом із
Астраханською увійшла до Кавказького намісництва. Влада намісника в
цілому співпадала із повноваженнями губернатора [11].

Утім, кавказькі намісники у перший період існування Кавказького
намісництва управляли не однією, а трьома губерніями (окрім Кавказької й
Астраханської, ще Саратовською губернією). У межах цих адміністративних
одиниць намісник мав вищу судову, виконавчу і військову владу.
Намісників призначала імператриця. Перебуваючи в Петербурзі, намісник
мав право засідати в Сенаті. Першим посаду Кавказького намісника обійняв
двоюрідний брат фаворита Єкатерини – Павло Потьомкін (1786-1792 рр.).
Першою столицею намісництва стало місто Катериноград біля середньої
течії Тереку. У 1786 році туди була переведена резиденція намісника та
побудована тріумфальна арка «Дорога до Грузії». Зважаючи на небезпеку з
боку горців, столиця намісництва вже через два роки була перенесена в
більш безпечне місце – місто Георгієвськ, а потім в Астрахань (1802 р.).
Катериноград перетворився на звичайну козацьку станицю, хіба що з
тріумфальною аркою на околиці [12].

Павло І в 1796 р. ліквідував Кавказьке намісництво, об’єднавши його з
Астраханською губернією. Певною мірою, це рішення було викликано тією ж
логікою, що й практика «європеїзації» Правобережної Кубані. Кавказ на
той час розглядався як передня лінія азійського, ворожого світу, а не
окремий специфічний регіон, і відрізнявся від традиційного уявлення про
Схід і Захід.

Реалії тих труднощів, з якими Російська імперія зіткнулася під час
утвердження свого панування на Кавказі, поступово починають переважати
над ідеологічними конструктами імперських практик.

Якщо спочатку військові дії на Кавказі, у тому числі й спорадичні
спалахи бойових зіткнень з горцями, розглядалися російським урядом
виключно в контексті протистояння з Османською та Перською імперіями, то
з початку ХІХ ст. поступово починають проступати контури війни, яка
пізніше отримає назву Кавказької [13]. Військові операції проти гірських
народів – кабардинців, чеченців, дагестанців — набувають досить великого
розмаху, перетворюючись на довготривалу виснажливу війну, яка вимагала
все більших витрат людських і матеріальних ресурсів. Ця ситуація
призводить до поступового зосередження в руках імперського військового
командування на Кавказі усієї повноти адміністративної і виконавчої
влади, а, відповідно, і зміни адміністративного поділу
Північнокавказького регіону.

Уже в 1802 р. наказом Олександра І Астраханська губернія знов була
розділена на дві – Астраханську і Кавказьку. Столиця останньої була
перенесена у Георгіївськ. Фактично з цього часу провідні важелі
управління Північним Кавказом передаються військовим інспекторам
Кавказької лінії. Першим військовим губернатором Кавказької та
Астраханської губернії став інспектор Кавказької лінії – князь П.Д.
Ціціанов (1802-1806 рр.). Грузія, яка була приєднана до Росії у 1801 р.,
передавалася під його управління.

Відповідно до загального процесу концентрації всіх військових та
економічних ресурсів для ведення Кавказької війни, територія
Чорноморського козацького війська переходить до складу Кавказької
губернії. Чи не стає саме ця подія 17 квітня 1820 р. тією датою, коли
Правобережна Кубань входить до «ментальної мапи» Північного Кавказу?

У 1822 р. Кавказька губернія була перетворена на область, а її центр
було переведено у більш безпечне місце – Ставрополь.

У 1844 р., у самий розпал Кавказької війни, коли імамат Шаміля досяг
найвищих успіхів у своєму протистоянні з Російською імперією, було знов
створене Кавказьке намісництво із центром у Тифлісі, а в 1847 р.
Кавказька губернія змінила назву на Ставропольську. Створення
Кавказького намісництва остаточно сконцентрувало всю вищу владу на
Кавказі, як військову так і цивільну, в руках намісників з ледь не
диктаторськими повноваженнями.

Ця еволюція імперського адміністрування призвела до конструювання
Північного Кавказу як цілісного регіону і, фактично, значною мірою
забезпечила основу для ліквідації територіальної автономії, за яку так
вперто трималося Чорноморське козацьке військо.

Незважаючи на намагання імперського уряду сконструювати свій варіант
моделі регіону, який з кінця ХVІІІ ст. заселяли й освоювали чорноморські
козаки, військова еліта вперто створює свій варіант і символічної, і
адміністративної моделі Правобережної Кубані. Поступово з офіційних
документів зникає назва Тьмутороканського повіту, а влада
Новоросійського та Таврійського губернаторів на території, яку займало
Чорноморське козацьке військо, стає все більш і більш номінальною.
Створення власних органів військового та цивільного управління
чорноморцями призводить до того, що цей регіон починає сприйматися як
«Чорноморія» — автономна, окрема адміністративна одиниця. Термін
«Кубань» для позначення цього регіону, зазвичай не застосовується. На
географічних та адміністративних мапах того часу, територія
Чорноморського козацького війська позначається як «Земля Війська
Чорноморського», або просто – «Чорноморські козаки». Таке становище
Чорноморського козацького війська викликало відверте незадоволення
російського військового керівництва на Кавказі, яке наполегливо
намагалося максимально зменшити автономію чорноморців та максимально
задіяти їх для підкорення Кавказу.

Із цією метою в «Положенні про Чорноморське козацьке військо» від 1
червня 1842 р. зазначалося, що головне військове управління підкорялося
командиру Окремого Кавказького корпусу з наданням йому прав
головнокомандуючого в мирний час, йому також підкорялося і цивільне
управління військом [14]. 1 листопада 1848 р. Окремим доповненням до
вищезгаданого «Положення» влада головнокомандуючого Кавказьким корпусом
над Чорноморським козацьким військом значно збільшувалася [15].

Остаточною ліквідацією Чорноморії, як окремої
адміністративно-територіальної одиниці стала «козацька» реформа 1860 р.,
коли Чорноморське і частина Лінійного козацького війська були об’єднані
в єдине Кубанське козацьке військо. Відповідно, Чорноморія була
об’єднана з частиною Лівого крила Кавказької лінії та Лівобережною
Кубанню (Закубанням) в нову адміністративно-територіальну одиницю –
Кубанську область, яка увійшла до Кавказького намісництва [16].

Таким чином, простежується декілька тенденцій, які проявилися в практиці
імперського уряду відносно створення моделей адміністративного
впорядкування на Північному Кавказі. По-перше, це намагання створити
«позитивний», «вестернізований» образ Правобережної Кубані (колишнього
ногайського/кубанського Дешту), сконструювати підтвердження тяглості
російської державності в історії цього регіону, прив’язати його до
європейської частини імперії. По-друге, такі реалії, як відстоювання
своєї територіальної та адміністративної автономії Чорноморським
козацьким військом, концентрація влади в руках кавказького військового
керівництва в умовах Кавказької війни поступово трансформували первинні
задуми імперського уряду та обумовили поетапну інтеграцію різних одиниць
у єдине Кавказьке намісництво, у якому колишній статус Чорноморії було
нівельовано за рахунок створення Кубанської області. По-третє, усі ці
процеси супроводжувалися формуванням окремої регіональної ідентичності
серед чорноморських козаків. Але більш детальний аналіз факторів та
особливостей становлення цієї регіональної ідентичності має бути
розглянутий окремо.

Література:

1. История Кубани с древнейших времен до конца ХХ века: Учебник для
высших учебных заведений. (Под ред. В.Е. Щетнева) – Краснодар: ОИПЦ
«Перспективы образования», 2004. – 400 с.; Ратушняк В.Н. Очерки истории
Кубани с древнейших времен по 1920 г. Под общ. ред. В.Н. Ратушняка. –
Краснодар: Советская Кубань, 1996. – 656 с.

2. Сень Д.В. Дискурс империй, казачество и региональные особенности
управления Россией пограничными территориями:
«Фанагория-Черномория-Кубань» (конец XVIII в. – середина XIX в.) // В.
Н. Татищев и проблемы государственно-административного управления в
России: Материалы межд. конф. (5–7 октября 2006 г.). Астрахань, 2006. 1

3. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. — К.: Вид. дім
«Києво-Могилянська академія», 2007. — С. 720 – 722.

4. Боплан де Г. Л. Опис України. — Київ, 1990 – С.53-54.

5. Сень Д.В. Воображение региона как колонизация: Кубань – Черномория –
Кубань: (практики Российской империи на Северо-Западном Кавказе в конце
XVIII – середине XIX в.)  // Лавровский сборник: Материалы
Среднеазиатско-Кавказских исследований: Этнология, история, археология,
культурология, 2006–2007. — СПб., 2007. — С. 63-68.

6.Вульф Л. Изобретая Восточную Европу: Карта цивилизации в сознании
эпохи Просвещения. – М.: Новое литературное обозрение, 2003. – С.5.

7.Губернии Российской империи. История и руководители. 1708 – 1917. –
М., 2003. – С.68.

8. Сень Д.В. Дискурс империй, казачество и региональные особенности
управления Россией пограничными территориями:
«Фанагория-Черномория-Кубань» (конец XVIII в. – середина XIX в.)… // В.
Н. Татищев и проблемы государственно-административного управления в
России: Материалы межд. конф. (5–7 октября 2006 г.). Астрахань, 2006. –
С.78.

9. Подлинное дело о Тмутороканском камне // Библиография русских
надписей XI-XV вв.  -М.-Л., АН СССР, 1952. – С.168 – 181.

10. Цуциев А. Атлас этнополитической истории Кавказа (1774 — 2004). –
М.: Европа, 2006. – С.17-18.

11. Северный Кавказ в составе Российской империи. — М.: Новое
литературное обозрение, 2007. – С.84.

12. Там само. — С.85.

13. Див.: Скиба К.В. Из истории «Малой Кавказской войны» на Кубанской
линии (1801-1816 рр.). — Армавир, 2005.

14. Полное собрание законов Российской империи. — Т. XVII, 1843. — №
15809.

PAGE

Похожие записи