Реферат на тему:

Вибори як акти прямого народовладдя

Вибори на території України відомі здавна. Вони беруть свій початок ще
до виникнення держави. Зокрема, є історичні відомості про наявність
елементів виборності у слов’янських племен, провід у яких належав
найдостойнішим особам, що обиралися на віче. З часом, з утворенням i
зміцненням Київської Русi, засади виборності набувають загального
характеру.

Подальшого розвитку процес виборності в Українi набув за часів
Гетьманської держави, Запорізької Сiчi i Слобідської України. Носієм
суверенної влади в цих демократичних республіках виступав весь народ i
всі без винятків державні інституції формувалися тільки шляхом виборів.
“Правовий Уклад та Конституції відносно прав i вольностей війська
Запорозького”, названий Конституцією України 1710 р. гетьмана Пилипа
Орлика, можна вважати першим нормативним актом виборчого права України,
оскільки він уперше закріпив принципи діяльності органів державної
влади, порядок, терміни i періодичність скликання вищого
представницького органу тих часів – Генеральної Ради [7, с.102-106].
Зокрема парламентський устрій за цією Конституцією характеризувався
такою рисою, як загальне виборче право, суб’єктами якого були усі хто
належав до “народу Козацького”. Вибори мали проводитися по відповідних
військових осередках i брати в них участь повинні були усі козаки. Усі
цивільні військові посади були виборними [5, с.4].

Важливе значення у становленні інституту виборів за умов відновлення
української державності посідають вибори до Установчих зборів
Української Народної Республіки. Норми її Конституції, що формували
засади виборчого права України на той час, разом із законом про вибори
до Українських Установчих зборів становлять значну віху в історії
відродження демократичних засад виборів до вищих представницьких
органів.

Особливий етап у розвитку інституту виборів в Українi становить
радянський період. Учені виділяють три стадії становлення рядянської
виборчої системи: перша – з 1917 до 1936 -1937 р., друга – з 1936 до
1985 р., третя – з 1985 до 1990 рр. Кожна з цих стадій зумовлена
відповідним розвитком інститутів державного будівництва.

Після здобуття Україною незалежності i створення власної державності
законодавство про вибори зазнало певних змін. На сьогодні систему
чинного виборчого законодавства становлять такі групи законодавчих
актів:

Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим;

система спеціальних номінальних конституційних виборчих законів України:
“Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори Президента
України”, “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів”; “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим”; “Про Центральну виборчу комісію” та інші
нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України;

нормативно-правові акти конституційного законодавства України: “Про
громадянство України”; “Про об’єднання громадян” та iн.;

положення нормативних актів суміжних галузей, що регулюють виборчий
процес: норми адміністративного, трудового, житлового, кримінального,
кримінально-процесуального; цивільного; цивiльно-процесуального,
пенсійного, фінансового, господарського, митного, інформаційного
законодавства та ін. [3, с.315].

Отже, становлення та розвиток в Українi інституту виборів пройшло довгий
та складний шлях. Сучасне ж оформлення виборів свідчить про позитивні
зрушення у суспільному житті України після проголошення її незалежності
у 1991 році.

В сучасних умовах вибори є найпоширенішим інститутом прямого
народовладдя визначено-перiодичної (систематичної) дії [6, с.102].
Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади – як державні
інституції (парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи),
так i представницькі органи місцевого самоврядування.

У науковій літературі відомо багато думок з приводу розуміння i
визначення виборів, їх суті. Зокрема, з дослідженнями суспільних
відносин останніх років пов’язане твердження професора М.I.Корнiєнка,
який слушно визначає вибори як акт самоврядування народу [4, с 16];
М.I.Ставнiйчук наголошує на волевиявленні народу – як однієї з основних
ознак виборів [3, с.309] та ін.

Французький державознавець М.Прело визначає вибори як “змагання
кваліфікованих юридично воль заради цілі провести призначення”[9,с.
399]. Відомі інші підходи до інституту виборів, що визначають його, як
“…прийняття політико-правових рішень, суб’єктом якого є суспільство в
особі його дієздатних громадян, а об’єктом – полiтико-державна влада”
[8, с.25].

З огляду на ці міркування у найбільш загальному вигляді вибори можна
визначити як акт волевиявлення народу, спрямований на формування складу
органів державної влади i місцевого самоврядування.

У демократичному суспільстві (а тільки в такому суспільстві можна
говорити про існування реального i соцiально-значущого iнститу та
виборів) вибори за своїм результатом дорівнюють юридичному акту, в якому
сконцентрована воля народу.

Зрозуміло, що для підтримки свого оптимального функціонування i
постійного відтворення суспільство повинно відповідно
самоорганiзовуватися i структуруватися. Отже, саме в умовах демократії
визначається постійний i самостійний напрям в його діяльності –
періодичне формування владних структур з метою забезпечення інтересів та
прагнень кожного члена суспільства й раціонального існування всього
суспільства в цілому.

Насамперед це торкається створення державних інституцій, а також
формування органів місцевого самоврядування. Вибори і є саме тим
способом, яким суспільство організовує владу, тобто приймає рішення про
персональний склад представницьких органів для її реалізації всередині
самого себе. Отже, зміст виборів як політичного суспільно-правового
інституту полягяє в тому, що саме волею народу здійснюється
конституювання i відтворення як представницьких органів державної влади,
так i органів місцевого самоврядування, надання обраним представникам
владних повноважень у межах їх законодавчої, передусім конституційної
компетенції.

Такий підхід дає підстави характеризувати вибори як вид установчої влади
народу. Вважаємо за доцільне приєднатися до думки, що у класичній теорії
розподілу влад на законодавчу, виконавчу i судову має бути знайдене своє
окреме місце i для установчої, виборчої влади, через яку виявляється
народний суверенітет [10, с.6]. В цьому плані викликає сумнів
загальноприйнята наукова концепція виборів як державно-правового
інституту, хоча більшість конституціоналістів традиційно, ще з
радянських часів, дотримуються або принаймні не заперечують саме таке
розуміння виборів [2, с.22].

Відомо, що в умовах комуністичного i будь-якого іншого тоталітаризму,
коли всі політичні явища, i особливо вибори, монополізовані державою, не
можна було без певних перекручень оцінювати цей акт як реально публічний
i суспільний. За таких обставин сама виборча ситема працювала на
відчуження як окремого пересічного громадянина, так i народу загалом від
реальної участі у виборах до своїх представницьких органів. Сучасні ж
умови становлення саме політичної демократії потребують орієнтації на
сприйняття політичної влади, як суспільного політичного надбання всього
народу. Народ виступає головним суб’єктом виборчих відносин [1, с. 31] i
володіє абсолютною правосуб’єктністю, у тому числі й у сфері формування
органів державної влади та місцевого самоврядування. Звідси виникає
нагальна потреба у нових підходах до органiзацiйно-правових форм
встановлення цієї влади.

Аналізуючи акт виборів, не можна обмежуватися тільки нормативними
підходами, так чи інакше абсолютизуючи їхню суть, оскільки цей акт як
соціальне явище завжди пов’язаний з усім суспільством.

Більш детальному аналізу акту виборів як суспільно-політичного явища
сприятиме розгляд його суспільних функцій. Узагальнюючи науковий доробок
з цього питання i маючи особисте уявлення щодо соціального призначення
акту виборів, ми зробили спробу виділити кілька головних функцій, які
здійснюються цим актом у регулюванні суспільних відносин.

По-перше, акт виборів є важливим інструментом здійснення народного
суверенітету. Адже виборча влада виявляється саме у фундаментальному
розподілі між суспільством та державою функцій політичного владарювання
i управління.

hc

hc

hc

hc

hc

hc

hc

@

???????¤?$????o?у будь-якій країні є конституційні установлення.
Зокрема, в Українi ст.5 Конституції визначає, що носієм суверенітету i
єдиним джерелом влади в країні є народ. Отже, акт виборів наділяє його
представників мандатом на здійснення від імені народу належних йому
суверенних прав. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною
Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй у 1948 р., встановила, що “воля
народу має бути основою влади уряду: ця воля повинна знаходити своє
відображення у періодичних i несфальсифікованих виборах”.

По-друге, в сучасній державі проживають звичайно багато народів та
національних меншин, проте національна ознака не є визначальною для
формування системи народовладдя i, зокрема, акту виборів. Право обирати
i бути обраним пов’язується насамперед з політичною ознакою –
приналежністю до громадянства даної держави. Отже, на нашу думку, за
умов приналежності до громадянства держави представників певної нації
акти виборів водночас реалізують право національного суверенітету.
Пiдтверженням цього положення є Закон України “Про особливості участі
громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів
місцевих рад в Автономній Республіці Крим”.

По-третє, через акти виборів як рішення про обрання представників народу
забезпечується легітимність, стабільність, поступовість i наступність
державної влади.

По-четверте, акти виборів забезпечують принаймні формальну, відправну
початкову основу для ефективного функціонування державного механізму та
виборних органів місцевого самоврядування. Саме вони є підставою для
звільнення від віджилих свій політичний i історичний час особистостей, а
відповідно i застарілих інститутів, політичних тенденцій.

По-п’яте, ще одна соціальна функція акту виборів у вузькому
(прикладному) розумінні виявляється у тому, що вони формують не тільки
суспільну думку, а й суб’єкти вираження настроїв суспільства [10,
с.7-9].

Акту виборів передує певний юридичний процес, а саме – установчий вид
юридичного процесу. Він має свою внутрішню цілісність та відособленість
i розгортається у вигляді послiдовно-регламентованих, спрямованих на
забезпечення прийняття акту виборів, стадій. Найважливішою стадією
прийняття такого акту є голосування. Отже, процес прийняття акту виборів
можна розглядати як специфічну, врегульовану Конституцією та законами
держави діяльність уповноважених органів i громадян, спрямовану на
формування представницьких органів державної влади та місцевого
самоврядування.

На сьогодні iнституалiзацiя виборів у національному конституційному
праві, як суспільно-правового явища, знаходить своє відображення загалом
в існуванні об’єктивного виборчого права i адекватної йому системи
виборчого законодавства.

Отже, вибори – це політичний суспільно-правовий інститут, а сам акт
виборів за своєю суттю є концентрованим проявом реальної волі народу,
результатом реалізації такої волі. Цим актом волевиявлення народу
здійснюється конституювання та відтворення як органів державної влади,
так i органів місцевого самоврядування, надається обраним представникам
владних повноважень у межах їхньої законодавчої, насамперед
конституційної компетенції, встановлюється зміст владного мандату.

Акт виборів приймається за допомогою держави, під контролем держави,
проте основним суб’єктом прийняття акту у широкому значенні виступають
громадянин, суспільство, народ. За своєю суттю акти виборів не мають
державницької природи, принаймні їх прийняття не вкладається сьогодні в
рамки жодної з гілок державної влади, закріпленої в Конституції, хоч
кожна з гілок влади має певні повноваження при їх прийнятті.

Акти виборів – це підсумок здійснення одного з інститутів прямого
народовладдя, що реалізується в умовах демократичного суспільства i
правової держави тільки в порядку, передбаченому Конституцією i
законами. Тобто їх одночасно можна розглядати як результат специфічної,
врегульованої діяльності уповноважених органів i громадян, спрямованої
на формування органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.

Виходячи з розглянутих нами змісту, суті, а також передуючому прийняттю
актів виборів юридичному процесу, можна запропонувати таке визначення
цього явища. Акт виборів – це передбачене Конституцією та законами
України специфічне політико-правове рішення, яке являє собою результат
волевиявлення народу (дієздатних громадян) шляхом таємного голосування
щодо формування конституційного якісного та кількісного складу органів
державної влади та органів місцевого самоврядування.

Залежно від ознак можна виділити кілька класифікаційних видів актів
виборів.

За територіальним принципом акти виборів слід розрізняти:

загальнонаціональні (загальнодержавні), що стосуються надання
повноважень центральному колегiальниму або одноособовому органу: акт
виборів Верховної Ради, акт виборів Президента;

місцеві (локальні, комунальні, адміністративні) акти виборів
представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних,
міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських,
селищних, міських голів).

За змістом акти виборів розрізняють:

акт виборів народних депутатів України;

акт виборів Президента України;

акт виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

акт виборів депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах,
районних, обласних рад;

вибори сільських, селищних i міських голів.

За часом прийняття акти виборів поділяються на:

акти чергових виборів, що приймаються в період закінчення строку
повноважень, передбачених Конституцією i законами України для
функціонування певного виду виборного органу або посади;

акти позачергових або дострокових виборів, що приймаються у разі
дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією i
законами України для функціонування певного виду виборчого органу або
посади;

акти повторних виборів приймаються у випадках, коли вибори у виборчому
окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

акти виборів депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад) замість
вибулих. Такі акти приймаються у одномандатних виборчих округах у разі
втрати депутатського мандату або дострокового припинення повноважень
депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах i в
порядку, передбачених виборчим законодавством України;

акти виборів, що приймаються в умовах утворення нової адмiнiстративно-
територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців акти виборів бувають:

загальними, основними, коли у прийнятті акту виборів мають право брати
участь усі виборці держави;

додатковими, коли, наприклад, поповнюється склад Верховної Ради,
місцевих рад у разі дострокового вибуття окремих депутатів.

За своїми правовими наслідками акти виборів поділяються на:

дійсні, прийняті у порядку, визначеному Конституцією i відповідним
виборчим законом України;

недійсні, прийняті з порушеннями виборчого законодавства, що вплинули на
підсумки виборів [10, с.14-15].

Результати запропонованої класифікації актів виборів демонструють їх
значне різноманіття.

Література

Веденеев Ю.А., Князев С.Д. Избирательные правоотношения // Государство и
право. – 1999. – №5.

Зиновьев А.В. Гарантии свободы выборов представительных органов власти в
России // Государство и право. – 1995. – №1.

Конституційне право України. – К.: Наук. думка, 1999.

Корнієнко М.І. Виборче законодавство для органів місцевого
самоврядування // Політологічний вісник. – К., 1993. – Вип.1.

Медведчук В. Конституція Пилипа Орлика як перше відбиття української
національної ідеї на конституційному рівні // Вісник Академії правових
наук України. – 1997. – №3.

Мурашин А.Г. Непосредственное народовластие в системе социалистического
самоуправления народа. – К.: ВО Вища шк., 1989.

Конституція Української гетьманської держави. – Львів; Київ: Право,
1997.

Представительная демократия и электорально-правовая культура. – М.: Весь
мир, 1997.

Прело М. Конституционное право Франции/ Пер. с франц.; под ред. проф.
А.З. Манфреда. – М., 1987.

Ставнійчук М.І. Вибори в Україні. – К., 1998.

Похожие записи