Реферат на тему:

Виборче право України.

Зміст.

TOC \o «1-3» Вступ. PAGEREF _Toc484595264 \h 3

1. Вибори як одна із форм народовладдя. PAGEREF _Toc484595265 \h 4

2. Принципи виборчого права України. PAGEREF _Toc484595266 \h 14

3. Виборча система України на сучасному етапі. PAGEREF _Toc484595267
\h 19

Висновки. PAGEREF _Toc484595268 \h 23

Використана література. PAGEREF _Toc484595269 \h 24

Вступ.

Демократичність держави та суспільства передусім визначається досягнутим
рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі
процедури виявлення та здійснення волі народу впливають на управління
державними та суспільними справами. Найреальніше такий вплив може
здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким
розуміють безпосередню участь громадян у здійсненні державної влади,
їхнє пряме волевиявлення при виробленні та ухваленні державних рішень.

Мета курсової роботи — розкрити суть, принципи виборчого права в
Україні, його розвиток, становлення та сучасний стан. Основним джерелом
для написання роботи є відповідні статті «Конституції України».

1. Вибори як одна із форм народовладдя.

Історично першою-виникла форма прямого народовладдя. Ще в умовах
первісного суспільства вона здійснювалась у вигляді загальних зборів
членів спільноти. В перших державних утвореннях це мало вигляд народних
зборів, на які сходилися всі громадяни (крім рабів, котрі громадянами, а
подекуди й людьми, не вважались, а тому до вирішення загальнодержавних
справ не допускалися). Участь у роботі народних зборів усіх вільних
громадян в ідеалі передбачала забезпечувати прийняття рішень, які б
відповідали інтересам більшості громадян даного державного утворення.
Класичним прикладом народних зборів як форми вияву безпосередньої
демократії є організація державної влади в античних Афінах.

В результаті поступового істотного зростання чисельності населення, а
отже й ускладнення суспільних відносин, дотримуватися класичних зразків
прямого народовладдя ставало дедалі важче, а то й зовсім неможливо з
суто технічних причин. Крім цього, народні збори поставали перешкодою
для втілення інтересів панівної верхівки суспільства, що й зумовило
виникнення нових форм безпосередньої демократії.

Так, у Стародавньому Римі народ поділявся на кілька центурій, до однієї
з яких належав кожний вільний громадянин. Саме в центуріях відбувалися
загальні збори громадян. Рішення центурій формулювалось у відповідності
з волею більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалося
рішення, яке підтримувалося найбільшою кількістю центурій. При цьому
незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість римських громадян,
утворювали тільки одну центурію, а порівняно невелика кількість заможніх
патриціїв поділялася на кілька центурій. Така організація суспільства
забезпечувала вирішальне значення голосів меншої частини громадян у
винесенні загальнодержавних рішень. Але й у цьому випадку до ухвалення
загальнообов’язкових рішень безпосередньо залучалися всі громадяни
держави.

З розвитком і зростанням держав, ускладненням їхніх політичних систем
стало неможливим вирішувати всі питання загальнодержавного значення
шляхом залучення до цих процесів усього населення, яке постійно
примножувалося. Тим-то зароджується й поширюється інша форма
народовладдя — представницька. Б сутність полягає в тому, що більшість
загальнодержавних питань уже вирішується не всіма громадянами, а лише
певними групами. Ці групи й виступають повноважними представниками
населення держави, від імені та за дорученням якого ухвалюють рішення,
що стають обов’язковими до виконання. Якщо група представляє все
населення держави, тоді вона утворює загальнодержавний орган, який
дістає право виступати від імені всієї держави й ухвалювати рішення,
загальнообов’язкові на всій її території. Такі представницькі органи
можуть називатися порізкому — парламент, народні або національні збори,
конгрес тощо. В Україні представницьким органом, що уповноважений
ухвалювати загальнообов’язкові в межах всієї держави рішення (закони), є
Верховна Рада.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя
(прямої демократії), але найбільшого визнання й поширення набули вибори
до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також
референдум.

Термін «вибори» означає процес, у результаті якого певна сукупність
людей, часто організована в політичні об’єднання, шляхом голосування
формує державний орган або заміщує вакантну виборну посаду. Утворені в
результаті виборів органи чи обрані посадові особи дістають право при
виконанні своїх суспільних функцій виступати від імені відповідної
сукупності людей і наділяються повноваженнями приймати
загальнообов’язкові рішення.

За допомогою виборів формується значна частина органів державної влади
та місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдяки здійсненню
актів виборів як форми безпосереднього народовладдя дістають можливість
функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Вибори були відомі вже за первісно-родового устрою, де загальними
зборами роду обиралися старійшини, а пізніше — й воєначальники. З часом
процедура виборів ускладнювалася. Наприкінці XVIII ст. була створена
класична теорія виборів. Її основні ідеї полягають у тому, що
суверенітет невід’ємно належить народові, який є джерелом будь-якої
влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам),
яких визначає шляхом демократичних виборів. Кожен депутат законодавчого
органу представляє всю націю, а не лише округ, де його обрано. Тому
депутат повинен бути незалежним від своїх виборців при виконанні наданих
йому повноважень. Цими ідеями керуються й у сучасному світі. Таким
чином, вибори розглядаються як передання влади від виборців до тих, кого
вони обирають, тобто народ делегує владні повноваження своїм
представникам.

З плином часу утвердилися певні вимоги й правила, виконання яких має
забезпечити об’єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити
неможливою фальсифікацію результатів голосування. Найважливіші з цих
правил та умов закріплюються в конституціях демократичних держав.
Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут
виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування. Ці норми
можна поділити на кілька груп:

ті, що закріплюють основні вимоги й правила процедури здійснення
виборів;

ті, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом,
тобто правом обирати представників до органів держави та місцевого
самоврядування;

ті, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом,
тобто правом бути обраним до органів державної влади, місцевого
самоврядування чи на виборну посаду.

Конституційний інститут виборів регламентує досить широке коло
суспільних відносин. Частина їх, а саме нормі, що встановлюють загальні
правила й вимоги до процедури виборів, та норми, що регламентують
активне виборче право, зафіксовані в розділі III Конституції України
«Вибори. Референдум» та в розділі XI «Місцеве самоврядування».

За Конституцією УСРР 1919 р. вибори не були загальними, оскільки вони
мали класовий характер, внаслідок чого значні категорії населення, в
тому числі представники національних меншин, позбавлялися виборчих прав.

Відновлення на початку 20-х років громадсько-політичного життя вимагало
від радянської влади адекватного ставлення і до громадянських прав
національних меншин. Однак цього не сталося. Так, наявність серед німців
великого відсотка осіб, позбавлених виборчих прав, призвела до їх
масової еміграції у 1922—1924 pp. Лише після опублікування відповідної
директиви ЦК КП(б)У Президія ВУЦВК створила спеціальну комісію для
вивчення цього питання. Завдяки її висновкам та вжитим на їх реалізацію
заходам вдалося до деякої міри зупинити зазначений процес.

Ненормальність становища, що склалося, розуміли окремі працівники
радянського державного апарату. Так, представники Центральної комісії
національних меншин при ВУЦВК ЗО червня 1924 р. за результатами
перевірки стану справ у поселеннях німецьких колоністів
Катеринославської губернії (нині — Дніпропетровська область) висловили
думку про доцільність перегляду Наркоматом внутрішніх справ списків
німців, позбавлених виборчих прав за належність до нетрудового елементу,
через їх помилковість. 16 липня 1924 p. ця пропозиція була підтримана
Президією ВУЦВК і надіслана Наркомату внутрішніх справ. Один з
радянських державних діячів М.О.Скрипник, який у 1926 p. був генеральним
прокурором і очолював Наркомат юстиції УСРР, знаючи про численні випадки
позбавлення виборчих прав, зазначав, що джерелом непорозумінь з приводу
застосування виборчого законодавства є не тільки помилки і порушення
правил про вибори, яких припускаються виборчі комісії, а й труднощі, з
якими вони стикаються у зв’язку з недостатньою ясністю положення про
виборчі права і відповідних інструкцій. Закони та інструкції не
передбачають низки життєвих випадків, які часто спостерігаються на
місцях. Особливо це помітно стосовно переліків осіб, які наділені
виборчими правами, і тих, що позбавлені таких.

Зазначена проблема обговорювалася на першій Всеукраїнській нараді по
роботі серед національних меншин (січень 1927 p.). Її учасники
підтвердили наявність практики позбавлення представників цих меншин
права голосу. Особливо це стосувалося німців та євреїв. Зокрема, на
нараді підкреслювалось, що позбавлення виборчих прав більшості
німецького населення стало однією з причин його еміграції, пропонувалось
добитися зміни інструкції про вибори. Однак переважила думка щодо
необхідності створення при міських радах комісій, які усували б
помилкове застосування інструкції про вибори щодо національних меншин.

У резолюції наради про виборчу кампанію серед єврейського населення в
1926—1927 pp. зазначалось, що необхідно приділити особливу увагу:

правильному застосуванню на місцях інструкції про вибори;

формуванню складу виборчих комісій у місцях знаходження єврейських рад;

включенню представників єврейських трудящих до складу виборчих комісій
при змішаних радах;

складанню списків осіб, позбавлених виборчих прав, єврейською мовою (це
стосувалося й інших національних меншин);

переселенцям;

участі у виборах усіх єврейських виборців, не позбавлених права голосу.

Результати перевиборів до рад у 1926—1927 pp. ілюструють практику
реалізації зазначеної «особливої уваги»: 1) єврейські сільські ради —
27%, селищні — 39,1% осіб, позбавлених виборчих прав: у деяких місцях,
наприклад, у Вінницькому окрузі, цей показник коливався у межах від 38,4
до 50%; 2) німецькі сільради — 8,9%; 3) російські — 4,3%; 4) болгарські
— у деяких місцях (наприклад, Коларівському районі) — до 18%; 5)
польські: Херсонський округ — 14,8%, Бердичівський — 6,2%, Кам’янецький
— 4,3%, Мелітопольський — 1,9%, Проскурівський — 1,8%, Вінницький —
1,3%.

Аналізуючи цю перевиборну кампанію, пленум ЦК КП(б)У, який відбувся 3—8
червня 1927 p., визнав як недолік механічний підхід до складання списків
громадян, позбавлених виборчих прав (особливо середняків), а також
існування внаслідок таких дій антирадянських настроїв, переважно у формі
антисемітизму. З урахуванням цього пленум доручив Наркомату внутрішніх
справ стати основним апаратом виборчих комісій під час проведення
виборчої кампанії. Причому він мав займатися цією справою постійно, а не
лише напередодні перевиборів.

Однак ситуація не змінилась і за результатами виборів 1929 p. Питома
вага осіб, позбавлених виборчих прав, була такою: 1) єврейські сільради
— від 28,1 до 60—65%; серед цих громадян були, наприклад, кустарі, що
порушували законодавство про охорону праці неповнолітніх. Внаслідок
такого становища євреї подали декілька тисяч скарг, вимагаючи
відновлення своїх виборчих прав і оцінюючи такі дії радянської влади як
антисемітизм; 2) німецькі сільради — 8,4% (велику частину зазначених
осіб становили служителі різних релігійних культів) . У деяких
місцевостях цей показник коливався у межах від 24 до 50%.

Питання, пов’язане з позбавленням виборчих прав громадян, не зазнало
принципових змін і після прийняття Конституції УСРР 1929 p., незважаючи
на те, що в ній був розділ «Про виборчі права». Проблема позбавлення
представників національних меншин (особливо євреїв) виборчих прав набула
всесоюзного масштабу і значно посилила антирадянські настрої. Це змусило
Президію ЦВК СРСР 22 березня 1930 p. прийняти постанову «Про усунення
порушень виборчого законодавства СРСР», а ВУЦВК 5 квітня 1930 p. —
аналогічну постанову.

Для перевірки законності позбавлення виборчих прав окремих категорій
громадян було створено комісію ВУЦВК, яку очолив генеральний прокурор
УСРР. Відповідні директиви одержали органи юстиції, які цим були
поставлені у скрутне становище, оскільки вимоги до них виключали одна
одну. З одного боку, вони мали неформально, нешаблонно застосовувати
заходи соціального захисту, реально оцінювати ступінь суспільної
небезпеки громадян, ретельно перевіряти правильність позбавлення
виборчих прав кустарів і містечкової бідноти, а з другого —усувати опір
класових ворогів та їх вплив на перевиборну кампанію.

Проблема позбавлення виборчих прав знову обговорювалася на другій
Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (листопад 1930
р.). При цьому один з акцентів робився на необхідності приділити увагу
складанню списків осіб, позбавлених виборчих прав, наголошувалось на
тому, що не треба вважати цю роботу суто технічною. Зазначалося, що
інструкція про вибори при її правильному застосуванні дозволяє
організувати наступ на капіталістичні елементи, а обговорення зазначених
списків на зборах бідноти, колгоспників, пленумах рад гарантує від
будь-яких відхилень від класової суті виборчого законодавства.

Оскільки цього не було зроблено на першому етапі підготовки до виборів,
треба вжити термінових заходів для перевірки складу виборчих комісій.

Учасники наради критично оцінювали факти, що мали місце під час
попередніх виборів, коли частка осіб, позбавлених виборчих прав, у
деяких єврейських містечках досягала 70%. Як приклад нехтування
інтересами національних меншин наводилось розпорядження райвиконкому
Першотравневої районної ради М.Одеси, яке передбачало залучення до
копання буряків виключно євреїв, позбавлених виборчих прав, без
врахування того, що ближче до місця роботи знаходились українські села,
де також проживали такі громадяни. Це дало підстави єврейському
населенню звинувачувати райвиконком в антисемітизмі.

Нарада прийняла резолюцію, в якій, зокрема, зазначалось, що робота по
складанню і перевірці списків осіб, позбавлених виборчих прав, має
набути суспільно-політичного характеру і значення, проводитись з
залученням до неї широких трудових мас. Це, на думку авторів резолюції,
мало сприяти недопущенню перекручень та розширеного тлумачення
інструкції про вибори; рішучій боротьбі з проявами правоопортуністичного
ставлення до експлуататорських, кулацьких і спекулятивних елементів;
усуненню лівацьких перегинів, які призводять до відчуження середняка від
широкої участі у всіх етапах перевиборної кампанії. Підкреслювалось
також, що при перевірці та затвердженні списків осіб, позбавлених
виборчих прав, треба враховувати значні соціальні зрушення, що сталися в
результаті роботи по економічному оздоровленню єврейської декласованої
бідноти.

Цю резолюцію ЗО грудня 1930 p. затвердив ВУЦВК. А дещо раніше, 26 жовтня
1930 p. було розповсюджено директивний лист Наркомату юстиції УСРР «Про
завдання та методи роботи міських і дільничних прокуратур». В ньому
зазначалося, що одним із завдань прокуратури в ході виборчої кампанії є
забезпечення інтересів національних меншин у тих місцевостях, де вони
проживають компактною масою і розпорошено. Результати виборів 1931 p.
показали, що певні позитивні зрушення у цьому питанні відбулися. Вони
продовжувалися і в наступні роки, хоч відновлення активного виборчого
права євреїв проходило з урахуванням можливості їхньої підривної роботи.

Це становище змінилося після прийняття Конституції УРСР 1937p., яка
закріпила загальне виборче право.

2. Принципи виборчого права України.

Характеризуючи вибори і референдум, Конституція України вказує, що вони
є формами безпосередньої демократії, через які народ здійснює своє
волевиявлення (ст. 69). А в ст. 71 закріплено положення про те, що
вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є
вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таємного голосування

Принцип загальності виборів в Україні означає, що всі її громадяни, які
на день виборів досягли 18 років, мають право голосу. Цього права
позбавляються лише ті, кого у судовому порядку визнано недієздатними.
При цьому треба мати на увазі, що факт недієздатності, як підстава
недопущення громадянина до участі у виборах, повинен бути встановлений
саме судом. Наявність медичних висновків про душевну хворобу громадянина
без відповідного рішення суду не дає юридичних підстав для позбавлення
його права голосу.

Рівень загальності виборів залежить від усіляких цензів, тобто умов,
відповідність яким є підставою для допущення громадян до участі у них. У
сучасному світі розрізняють віковий ценз та ценз осідлості.

Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав досягненням певного віку.
У більшості держав він становить 18 років, як і в Україні. В деяких
країнах встановлено інший віковий ценз. Так, у Бразилії, Ірані,
Нікарагуа та на Кубі він дорівнює 16 рокам.

Ценз осідлості передбачає надання громадянам права голосу лише за умови
їх проживання у країні або на території відповідного виборчого округу
протягом певного строку. Так, у Франції він становить шість місяців, а у
Новій Зеландії — три місяці. Раніше велике поширення мали також майновий
ценз (володіння певним майном), освітній ценз (вміння читати і писати),
релігійний ценз (сповідування державної релігії) та деякі інші, які нині
застосовуються дуже рідко.

Крім недієздатних, у деяких країнах права голосу не мають й особи, які
відбувають покарання за вироком суду, військовослужбовці та особи, котрі
займають певні державні посади.

Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у виборах,
віддають свої голоси безпосередньо «за» чи «проти» кандидата на виборну
посаду будь-якого рівня—від члена органу місцевого самоврядування до
депутата Верховної Ради чи Президента України. Таким чином, пряме
виборче право забезпечує остаточність вирішення питання про зайняття
виборної посади.

Проводяться й непрямі (багатоступеневі) вибори. Їх призначають,
наприклад, для обрання Президента США. У цій країні виборці обирають
виборщиків, які вже безпосередньо голосують за того чи іншого кандидата
у президенти. Кількість виборщиків пропорційна населенню того або іншого
штату. У 1996 p. їх було 538. Голоси 379 із них забезпечили переобрання
Б. Клінтона на другий президентський строк.

Ще до свого обрання виборщики дають обіцянку віддати свої голоси за
конкретного кандидата. Тому, враховуючи персональний склад обраної
колегії виборщиків, ще до їх голосування можна абсолютно точно
визначити, кого буде обрано президентом країни. Отже, можна говорити, що
у цьому разі акт голосування має суто формальний характер. Непрямими
двоступеневими виборами в ряді країн обираються верхні палати
парламентів. А у Китаї Все китайські збори народних представників
(парламент) обираються непрямими триступеневими виборами.

Конституційним принципом виборів в Україні є таємність голосування, яка
передбачає недопущення будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням
виборців.

У первісних демократіях вибори проводились відкрито. Це могло бути
підняття руки, крик тощо. Однак таке голосування дає змогу контролювати,
спрямовувати подачу голосів виборців тими, від кого вони якимось чином
залежать. Таємне голосування покликано запобігти цьому. Відомі різні
форми таємного голосування — шляхом опускання в амфору камінців різного
кольору (світлий — «за», темний — «проти»), написання на черепках, а
пізніше на папері імені кандидата, за якого віддається голос тощо.

У сучасному світі таємне голосування здійснюється шляхом опускання в
урну бюлетенів, в яких вказані прізвища кандидатів на виборну посаду або
варіанти вирішення проблеми, що виноситься на референдум. Виборець
певним чином позначає прізвище кандидата або варіант рішення, за які він
віддає свій голос. Останнім часом набуває поширення голосування за
допомогою спеціальних машин. Для забезпечення таємності голосування на
виборчих дільницях встановлюються недоступні для зовнішнього нагляду
кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені, або машини для голосування.
При цьому кабіни повинні бути встановлені таким чином, щоб через них,
прямуючи до урн, пройшов кожен виборець.

Рівність виборчого права — це наявність у виборців однакової кількості
голосів. За сучасних умов вона означає реалізацію принципу: «Один
виборець — один голос».

Конституція України встановлює, що вибори є вільними. Це означає
неприпустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх
голосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як цього бажають
інші особи чи структури. Вільне волевиявлення виборців і таємність
голосування забезпечуються, наприклад, встановленням за їх порушення
кримінальної відповідальності.

Останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка
частини виборців на виборчі дільниці для голосування, іншими словами, їх
відмова від реалізації

свого активного виборчого права. Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже
для визнання виборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їх
результатами можна було визначити переможців, необхідна участь певної
кількості зареєстрованих виборців. Неявка виборців не дозволяє
сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. За таких умов
виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у додаткових
фінансових затратах. Досить часто й повторні вибори не дають бажаних
результатів, внаслідок чого виборні вакансії не заповнюються, що, до
речі, стосується і депутатського складу Верховної Ради України та
органів місцевого самоврядування.

У зв’язку з цим у деяких державах участь громадян у виборах вже
розглядається не як їх право, а як їх обов’язок. Такий підхід
аргументується й тим, що у давнину участь у народних зборах була
почесним обов’язком громадян, ігнорування якого каралось якщо не за
законом, то за звичаєм. За сучасних умов участь у виборах слід
розглядати як громадську функцію, що здійснюється не стільки в інтересах
громадянина, скільки відповідно до потреб забезпечення формування і
функціонування найважливіших державних структур. Тому держава має право
вимагати від своїх громадян здійснення цієї функції під загрозою
застосування певних санкцій, що повинно діставати юридичний вияв в
обов’язку (а не у праві) громадян брати участь у виборах.

Законодавством ряду держав за неучасть у виборах передбачені певні
санкції. В Аргентині особа, яка не брала участі у виборах, втрачає право
перебувати на державній службі протягом трьох років, а у Греції та
Туреччині таку особу засуджують до позбавлення волі. У Бельгії, залежно
від кількості проігнорованих виборів, передбачені різні за розмірами
штрафи. В Італії участь громадян у виборах визнається їх обов’язком, за
невиконання якого протягом п’яти років прізвища порушників вносяться до
спеціальних списків, які виставляються на загальний огляд.

Деякі держави виходять із ситуації, зумовленої абсентеїзмом, шляхом
визнання виборів такими, що відбулися, навіть якщо в них взяло участь
менше половини зареєстрованих виборців.

Якщо в Україні абсентеїзм буде поширюватись і надалі, то неминуче
постане питання про запровадження одного з вироблених світовою практикою
засобів боротьби з ним.

3. Виборча система України на сучасному етапі.

Тонування демократичного устрою держави можливе за умов, коли громадяни
не тільки мають право на обрання численних державних керівників, а й
обов’язково за наявності процедури їх обрання, яка неухильно
дотримується і своїм змістом забезпечує формування працездатних й
ефективних органів, стимулює суспільні процеси, творення інституцій, що
роблять вибір громадян ефективним.

Парламентаризм в Україні почав своє становлення ще в межах СРСР, коли
1990 p. громадяни України вперше отримали право замість акту голосування
в підтримку визначеного складу законодавчого органу обрати його склад з
великої кількості різнобічних пропозицій, незважаючи на те, що вибори
відбувались в умовах однопартійної адміністративної системи. Це був
останній законодавчий орган УРСР, який став і першим Парламентом
незалежної України. Діяльність цього Парламенту мала два яскраво різних
етапи. Перший — 1990—1991 pp. з ефективними рішеннями і чіткістю
організації роботи, що великою мірою було обумовлено складом Верховної
Ради. Вона структурно була поділена на дві групи. Більшість — група «За
Радянську Україну» у складі 239 депутатів, й меншість — «Народна рада» у
складі 124 депутатів. Й з обох боків була зосереджена політична
інтелектуальна еліта. Другий етап роботи цього перехідного Парламенту —
1992—1993 pp., після саморозпуску зазначених депутатських груп він
втратив свою ефективність й навпаки — став найсерйознішим гальмом для
ефективних кроків становлення демократичної України. В цей же час
консервується виборча система і виборчі технології, створені в СРСР як
елемент забезпечення існування тоталітарного режиму. Їх застосування для
становлення демократії дало достатньо сумний результат. До 1998 p.
зберігаються такі рудименти виборчої технології, як негативне
голосування, тип виборчих бюлетенів, який дає можливість безкарних
зловживань і фальсифікацій, головними суб’єктами виборчого процесу
залишаються «трудові колективи» й «збори виборців», залишається
можливість боротьби проти обрання будь-яких депутатів через збереження
необхідної норми участі громадян у голосуванні для визнання чинності
виборів.

З таким багажем чи радше — тягарем на ногах суспільства ми прийшли до
осені 1997 p., коли одночасна боротьба за зміну виборчої системи й зміну
виборчої технології закінчувалась в умовах уже розпочатої виборчої
кампанії.

Протягом семи років в Україні були відсутні заохочувальні норми, які б
стимулювали розвиток політичних структур у суспільстві, а дії
управлінських органів відверто гальмували їх утвердження.

Визначення політичних партій головним суб’єктом виборчих змагань (що
давно є очевидним в демократичних державах) дало можливість
започаткувати новий тип виборчої кампанії для України, піднесло роль
партій у суспільстві й стимулювало внутрішні процеси партійного
розвитку. Відповідно до закону політичні партії дістали не тільки
пріоритетне право висування кандидатів у депутати, але й гарантованого
представництва у виборчих комісіях, які організовували виборчий процес,
що зробило процес більш відкритим і запобігло більшій кількості
конфліктних ситуацій як під час кампанії, так і після підбиття
підсумків.

Поряд з політичними партіями суб’єктами виборчих змагань були також
«незалежні» кандидати. І якщо у 1994 p. «незалежні» депутати становили
2/3 складу Парламенту, то 1998 p. їх обрано менше 1/3, а після
формування партійних фракцій Верховної Ради їх із 448 депутатів
залишилось 47.

Безумовно, що головну роль у зміні пропорцій зіграла зміна виборчої
системи — від мажоритарної системи абсолютної більшості до змішаної
мажоритарно-пропорційної з мажоритарною складовою відносної більшості й
загальнодержавним округом пропорційної складової з чотирьохвідсотковим
бар’єром для участі у розподілі депутатських мандатів. І хоч головна
мета — формування Парламенту із стабільною політичною більшістю не була
досягнута (що впевнено прогнозувалось і до виборів), за умов збереження
стану щоденної ситуативної більшості, структура Парламенту стала більш
чіткою з вищим ступенем прогнозованості кожної складової частини.

Безумовним елементом зміни, що має довготривалий позитивний вплив на
суспільний настрій, є відмова від негативного голосування й
запровадження позитивного голосування. Домінанта заперечення, протесту
поступилась домінанті вибору. А враховуючи, що водночас вилучена умова
обов’язковості участі у голосуванні не менш ніж 50% виборців для
визнання виборів чинними, з 1998 р. в Україні законодавчо закріплене
право на вибір, а не обов’язок голосування, який визначав виборче
законодавство часів Радянського Союзу.

При цьому система відносної більшості у мажоритарній складовій поряд з
пропорційною складовою забезпечили загальний позитивний характер
кампанії, без яскраво окресленої агресії, що була неодмінним атрибутом в
негативних кампаніях заперечення в округах за мажоритарної системи
абсолютної більшості.

Нові елементи виборчої технології також сприяли появі усвідомлення
суспільної ролі політичних партій як посередників між народом і владою,
які акумулюють суспільні настрої й формують політичну волю громадян.

Висновки.

Одним із пріоритетних видів прав і свобод особи в Україні, які
передбачені новою Конституцією, є політичні права і свободи. Вони
властиві, як правило, лише громадянам України або переважно їм. Це їх
суб’єктивні права і свободи у політичній сфері або переважно у цій
сфері. Вони опосередковують собою насамперед взаємовідносини особи і
держави як політичної організації суспільства, особи й органів державної
влади та місцевого самоврядування, особи і народу в цілому як носія і
джерела влади, особи й політичних партій та інших політичних інститутів
держави і суспільства.

Пріоритетним політичним правом, яке належить громадянам України, є право
брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському і
місцевому референдумах, вільно обирати й бути обраним до органів
державної влади та органів місцевого самоврядування.

Найважливішим з цих прав є право голосу, тобто право брати участь у
всеукраїнському і місцевому рефе рендумах, вільно обирати й бути обраним
до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що
охоплює собою активне і пасивне виборче право.

Виборче законодавство повинно виконувати роль стимулюючих норм для
суспільного прогресу поряд із віддзеркаленням суспільних настроїв. В
умовах України це законодавство має динамічно розвиватися, створюючи
умови для підвищення ефективності роботи державної влади.

Використана література.

Євтух Б. В. Німці в Україні. — К., 1994

Історія Української Конституції. — К., 1997

Конституція України. — К., 1998

Конституція України: Матеріали до вивчення. — К., 1997

Лаврінович О. Реформа виборчої системи і Парламент України//Право
України. — 2000. — №1. — с. 97-98

Лисенков С. Закон «Про вибори народних депутатів України»: Популярний
коментар. — К., 1998

Нова Конституція України: Огляд, коментарі. — К., 1997

Основи конституційного права України. — К., 1997

Рябошатко Л. Позбавлення представників національних меншин виборчих прав
в УРСР//Право України.- 2000. — №5. — с. 101-103

Селіванов А. Будуємо нову державу. — К., 1997

Див. Історія української Конституції / Упор.: А.Слюсаренко, М.Томенко.
— К., 1997. — С. 179.

Див. Є в т у х Б.В., Ч и р к о Б.В. Німці в Україні. — К., 1994. — С.
116—117.

Див. Німці в Україні. 1920—1930 pp. XX ст.: Збірник документів
державних архівів України / Упор.: Л.В.Яковлева, Б.В.Чирко, С.П.Пишко. —
К., 1994. — С. 48, 54.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи