Реферат на тему:

Вдосконалення кримінально-процесуального інституту запобіжних заходів

Нова Конституція України створила правову базу для прискорення розробки
та проведення судової реформи, якою передбачається прийняти, крім
законів, пов’язаних з судоустроєм і судочинством, нові кодекси, зокрема
Кримінальний і Кримінально-процесуальний.

Статтею 3 Конституції України закріплено, що найвищою соціальною
цінністю в Україні визнані людина, її життя й здоров’я, честь та
гідність, недоторканість і безпека.

Цією конституційною нормою не лише визначено сутність і ціль держави,
скеровані на встановлення прав та свобод людини, але й закріплено
головний її обов’язок – утвердження й забезпечення цих прав та свобод, а
також відповідальність держави за свою діяльність. “Кожна людина має
право на свободу та особисту недоторканість” – проголошено в ч. 1 ст.29
Конституції.

Одним з інститутів кримінально-процесуального законодавства є запобіжні
заходи. Цей інститут активно втручається в конституційні права громадян,
оскільки так чи інакше обмежує їхню особисту свободу, хоч і на підставах
та в порядку, які встановлені законом. Оскільки Конституція вимагає
посилення правових гарантій дотримання прав і свобод громадян, інститут
запобіжних заходів потребує реформування, яке б відповідало принципам
демократичної правової держави, що розбудовується в Україні, певним
досягненням вітчизняної науки, позитивному досвіду інших правових
систем, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Згідно з чинним КПК України, запобіжні заходи виділені в окрему главу
13. Цю главу вміщено не в загальних положеннях, а в розділі 2, в якому
вирішуються питання порушення кримінальної справи і проведення
попереднього розслідування. Окремі норми щодо запобіжних заходів є в
інших главах КПК, зокрема в главі 36.

З огляду на те, що запобіжні заходи – це загальнопроцесуальний інститут
кримінального судочинства, пропоновано норми про запобіжні заходи
викласти окремою главою в розділі КПК, який регулюватиме загальні
положення кримінального процесу.

У різних державах запобіжні заходи називають по-різному. Зокрема, в
Республіці Польща – це примусові заходи, у Народній Республіці Болгарії
– заходи процесуального примусу, в Румунії – превентивні заходи.

Можливо, інша назва (наприклад, заходи забезпечення) і точніше
відповідала б змісту таких заходів, проте термін запобіжні заходи
закріпився як у практичній діяльності, так і в науковій літературі, й
тому його змінювати недоцільно.

Запобіжні заходи – різновид заходів кримінально-процесуального примусу,
які застосовуються органами дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи
судом до обвинуваченого (у виняткових випадках – підозрюваного) або
підсудного шляхом певного фізичного чи психологічного впливу, або
застосуванням деяких обмежень його майнових прав та інтересів тощо.

Запобіжні заходи характеризуються особливою спрямованістю і можуть бути
обраними лише з певною метою, а саме – з метою позбавити можливості
обвинуваченого чи підсудного вчинити такі дії: ухилитись від слідства і
суду; перешкодити встановленню істини в кримінальній справі; займатись
злочинною діяльністю, а також ухилитись від виконання вироку.

Для застосування запобіжних заходів необхідні певні підстави:
доведеність матеріалами справи факту скоєння злочину, а також наявність
у кримінальній справі доказів, які вказують на те, що обвинувачений може
ухилитися від слідства і суду або виконання вироку, перешкодити
встановленню істини чи займатиметься злочинною діяльністю [4,
с.159-163].

Підстави для застосування запобіжних заходів, які вміщенні в ст.148 КПК
України, є не досить чіткими, оскільки не виключають застосування
запобіжних заходів на підставі суб’єктивної думки щодо можливості
поведінки обвинуваченого в майбутньому, що є недопустимим. З огляду на
це пропонуємо зазначити в цій нормі закону, що слідчий, прокурор, суддя
чи суд вправі обрати один з запобіжних заходів при наявності достовірних
фактичних даних, стверджених матеріалами справи, про те, що без
застосування такого заходу обвинувачений, підсудний вчинить дії, для
перешкоди яких цей захід застосовується.

Згідно із ст.14 КІІК можливе застосування лише одного із запобіжних
заходів, передбачених ст.149 КПК. Це положення треба зберегти і в новому
КПК, оскільки застосування декількох заходів одночасно (наприклад,
підписки про невиїзд та особистої поруки) значно погіршувало б становище
обвинуваченого, що суперечило б ч.3 ст.22 Конституції України, згідно з
якою приймаючи нові закони або вносячи зміни до чинних законів, не
допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод людини та
громадянина.

Згідно із ст.149 КПК в Україні застосовуються такі запобіжні заходи:
підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації
або трудового колективу, застава, взяття під варту, нагляд командування
військової частини. Згідно із ст.436 КПК, до неповнолітнього
обвинуваченого може застосовуватись також запобіжний захід – передача
його під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації
дитячого закладу.

В юридичній літературі в основу класифікації видів запобіжних заходів,
покладені різні критерії, відтак класифікуються вони неоднаково. Це має
практичне значення, оскільки надає можливість слідчому, прокурору, судді
чи суду застосовувати в кожній конкретній справі найефективніший, а
отже, і оптимальний запобіжний захід.

Варта уваги класифікація науковця-процесуаліста Л.І.Феніна, який виділяв
заходи, що мають своїм змістом особисте забезпечення (домашній арешт,
затримання – позбавлення волі до винесення вироку) та заходи, що мають
майнове забезпечення (застава, майнова порука) [6, с.13-131].

Така класифікація є правомірною і на сьогоднішній день з деякими лише
уточненнями – з урахуванням заходів, передбачених діючим законодавством,
а також видів заходів, які пропонуються впровадити у новому КПК. У
науковій літературі пропонується з урахуванням запропонованої
Л.І.Феніним класифікації, в основу якої покладено способи забезпечення
належної поведінки та явки обвинуваченого на виклики, всі запобіжні
заходи класифікувати:

заходи забезпечення, які мають характер особистого забезпечення
(підписка про невиїзд, особиста порука);

заходи, в основу яких покладено майнове забезпечення (застава, майнова
порука);

заходи, в основу яких покладено моральне забезпечення (громадська
порука, передача неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів,
піклувальників);

заходи, які мають характер адміністративно-владного забезпечення (взяття
під варту, передача неповнолітнього під нагляд адміністрації дитячих
установ, нагляд командування військової частини) [3, с.57].

Зазначимо, що чинна система запобіжних заходів є в цілому досить
ефективною, її лише слід певною мірою удосконалити. Враховуючи
вітчизняний досвід, а також досвід інших правових систем, доцільно дещо
розширити перелік видів запобіжних заходів, зокрема запровадити домашній
арешт, майнову поруку, передачу під нагляд міліції, про що піде мова
далі.

В юридичній літературі значна увага приділяється найбільш суворому
запобіжному заходу – взяття під варту, тому хотілось би висловити деякі
міркування щодо вдосконалення деяких інших, менш суворих видів
запобіжних заходів. Як свідчить судова практика, одним з найпоширеніших
запобіжних заходів є підписка про невиїзд.

Згідно із ст.151 КПК України, підписка про невиїзд полягає у тому, що
від підозрюваного або обвинуваченого беруть письмове зобов’язання не
відлучатись з постійного місця проживання або з місця тимчасового
знаходження без дозволу особи, яка проводить дізнання, слідчого або
суду. Застосування цього заходу має на меті забезпечити своєчасну явку
обвинуваченого до органів розслідування суду, тому доцільно було б
доповнити текст цієї статті вищезазначеним та уточнити назву заходу –
“підписка про невиїзд та своєчасну явку”.

????6???????¤?$????6?и було взято під варту в 1996 р. 12792 особи, в
1997 р. – 12593, у 1998 р. – понад 13000 осіб. Це свідчить про потребу в
застосуванні й інших запобіжних заходів, крім підписки про невиїзд, які,
не позбавляючи людину волі, могли б ефективніше сприяти досягненню мети
обрання цього виду кримінально-процесуального примусу.

Статтею 154 КПК України передбачена порука громадської організації або
трудового колективу, яка полягає в тому, що зазначені суб’єкти ручаються
за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу
дізнання, слідчого і суду, що забезпечується авторитетом, впливом,
шляхом встановлення контролю за поведінкою обвинуваченого.

У зв’язку з тим, що статтею 15 Закону України “Про підприємства в
Україні” визначена компетенція трудового колективу, до якої не входить
контроль за поведінкою працівників та проведення з ними виховної роботи,
постає питання, чи вправі органи попереднього розслідування або суд
покладати на них невластиві їм функції? Оскільки питання риторичне, то
пропонуємо вилучити поруку трудового колективу як запобіжний захід.

Кримінальному процесу з давніх часів відомі такі запобіжні заходи, як
застава і майнова порука.

У 1996 р. в КПК України як вид запобіжних заходів введена застава, проте
поки що вона не набула широкого застосування. У судочинстві ж інших
держав застава є одним з найефективніших і найдієвіших видів запобіжних
заходів.

Відповідно до ст.1541 КПК України застава полягає у внесенні на депозит
органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, підсудним,
іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших
матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки,
виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або
з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду, явки за
викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано
запобіжний захід.

Заставу як запобіжний захід треба застосовувати у тих випадках, коли для
забезпечення явки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного за викликом
органу розслідування і суду підписка про невиїзд з місця постійного
проживання або тимчасового перебування (ст.151) за певних обставин є
недостатньою, а для взяття під варту (ст.155) немає підстав або
застосовувати його недоцільно [5, с.216].

Статтею 1541 КПК України не передбачено будь-яких обмежень застосування
застави щодо кола осіб, тому питання про можливість застосування застави
повинно вирішуватись у кожному конкретному випадку особою чи органом, у
провадженні яких перебуває справа.

Законом також не встановлено будь-яких обмежень і щодо кількості
заставодавців: ними можуть бути сам обвинувачений (підозрюваний,
підсудний) та інші – дієздатні фізичні чи юридичні особи. Залежно від
цього застава, на нашу думку, може бути особистою (при її внесенні
обвинуваченим) чи неособистою (при її внесенні іншими особами).
Допускається також можливість внесення застави в певних частинах
обвинуваченим та іншими особами.

Відповідно до вимог ст.1541 КПК України предметом застави можуть бути
гроші, інші матеріальні цінності, у тому числі рухоме і нерухоме майно,
що перебуває в цивільному обігу і належить заставодавцю на праві
власності. Отже, застава може бути в грошовому виразі, у вигляді речей,
нерухомого майна (іпотека), цінних паперів.

Законом чітко визначені мінімальні розміри застави. Зокрема, ст.1541 КПК
України передбачено, що стосовно особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого
злочину, за який належить покарання у вигляді позбавлення волі на строк
понад 10 років, розмір застави не може бути меншим ніж одна тисяча
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тобто 17000 грн.); щодо
особи, обвинуваченої у скоєнні іншого тяжкого злочину чи раніше судимої
особи – не менше ніж п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян (8500 грн.); щодо інших осіб – п’ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян (850 грн.).

Визначаючи розміри застави, було б доцільно врахувати досвід інших
держав. Зокрема, згідно з Актом про реформу порядку звільнення під
заставу чи поруку 1984 р., прийнятого в США, судді заборонено
встановлювати такі фінансові умови застави, які б спричинили утримання
обвинуваченого під вартою через його неспроможність сплатити визначену
суму грошей. Тобто грошова застава повинна бути призначена в такій сумі,
яку обвинувачений спроможний сплатити [1, с.135].

Як свідчить судова практика, процедура застосування застави є досить
складною і це є однією з причин незначного її застосування. Отже, є
потреба розробити чітку процедуру застосування цього запобіжного заходу,
що, безумовно, сприятиме його широкому практичному застосуванню.

Далеко не завжди обвинувачений, підсудний, заставодавець мають змогу
відразу внести визначений розмір застави, тому пропонують запровадити
додатково такий вид запобіжних заходів, як майнова порука. В разі
майнової поруки майно відразу не передається поручителем органам
попереднього слідства чи суду, а поручитель бере на себе зобов’язання
сплатити визначену цими органами суму у випадку порушення обвинуваченим
покладених на нього обов’язків.

У разі застосування як застави, так і майнової поруки не порушується
особиста свобода людини і примус, викликаний цими заходами, полягає в
реальній загрозі втрати обвинуваченим (заставодавцем, поручителем)
майна, грошей, цінностей, тобто виникають мотиви економічного характеру,
що примушують добросовісно виконувати обов’язки, які він бере на себе.

На нашу думку, у сучасних умовах досить ефективним міг би бути такий
запобіжний захід, як домашній арешт. Цей вид заходу, як видається, має
застосовуватись тільки за рішенням суду до обвинуваченого, підсудного у
тих випадках, коли цілковита ізоляція не викликана необхідністю або є
недоцільною за конкретних обставин (хвороба, вік тощо). Водночас судом
мають визначатись і конкретні обмеження волі, зокрема арештований може
бути обмеженим у виході з місця проживання чи у спілкуванні з певними
особами, місце його проживання може охоронятись. Застосовуючи такий
захід, суд міг би покласти на обвинуваченого певні обов’язки, наприклад
своєчасно з’являтись на виклики, а за його поведінкою встановити нагляд.

У нормі КПК, якою б передбачалось введення домашнього арешту, доцільно
зазначити, що його строк та порядок продовження строку повинні
визначатись нормами, що діють для такого заходу, як взяття під варту.

Домашній арешт з економічного погляду є набагато ефективнішим і для
людини, і для держави, ніж взяття під варту, не кажучи вже про моральний
аспект. Та обставина, що у випадку допущення порушень, встановлених
судом обмежень, домашній арешт замінюється на більш суворий – взяття під
варту, повинна бути надійною запорукою ефективності та надійності цього
заходу.

Пропонуємо також ввести в новий КПК такий вид запобіжних заходів, як
передача під нагляд міліції. Особи, відносно яких застосовуватиметься
такий захід, були б зобов’язані систематично з’являтись в органи
міліції, а органи міліції мали б право перевіряти поведінку
обвинувачених, підсудних за місцем проживання з метою здійснення
належного контролю за ними.

Зазначимо, що правове регулювання запобіжних заходів як заходів
кримінально-процесуального примусу потребує вдосконалення, оновлення з
урахуванням набутого досвіду, міжнародних норм, наукових розробок з
метою виконання завдань, які поставлені перед кримінальним судочинством
у зв’язку з прийняттям нової Конституції України при безумовному
дотриманні гарантованих прав і свобод громадян.

Література

Дженин Юнкер. Содержание под стражей на досудебной стадии и во время
суда // Матеріали Семінару з питань застави та досудового утримування
під вартою. – Л., 1998.

Пилипчук П.П. Питання застосування в слідчій та судовій практиці
запобіжного заходу у вигляді застави // Вісник Верховного Суду України.
– 1998. – №3.

Михайлов В.А. Меры пресечения в российском уголовном процессе. – М.,
1996.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:
Підручник. – К.: Либідь, 1999.

Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар
Кримінально-процесуального кодексу України: За станом законодавства та
постанов Пленуму Верховного Суду України на 15 серпня 1997р. – К.:
Юрінком Інітер, 1997.

Фенив Л.И. Уголовный процесс (Составлен в виде ответов на вопросы
программы испытаний в юридической комиссии). – Харьков, 1911.

Похожие записи