Реферат на тему:

Вбивство через необережність за кримінальним кодексом України 2001 року

Згідно із ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь
і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю. Компетентні органи держави зобов’язані дбати про
надійний захист цієї найвищої цінності всіма наявними засобами і в тому
числі кримінально-правовими. Зрозуміло, що ефективність такої діяльності
компетентних органів держави прямо залежить від належного наукового
забезпечення розробки її теоретичних і практичних проблем.

Юридичний аналіз будь-якого складу злочину, передбаченого в Особливій
частині КК України, здійснюється, як відомо, шляхом дослідження його
елементів: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної
сторони.

В теорії кримінального права переважає позиція вчених, згідно з якою
об’єктом злочину є суспільні відносини, що охороняються нормами
кримінального закону. Об’єкти злочину мають «горизонтальну» і
«вертикальну» класифікації. «Вертикальна» класифікація, прихильником
якої є і український законодавець, включає загальний, родовий і
безпосередній об’єкти (1(. Тричленна «вертикальна» класифікація об’єктів
злочину уперше була запропонована В.Д. Меньшагіним (2, с.27(. Вона
знайшла широку підтримку в науці кримінального права. Щоправда,
Б.С. Нікіфоров зробив застереження, що тричленна «вертикальна»
класифікація об’єктів злочину не може бути визнана універсальною для
всіх груп злочинів, що в низці випадків може бути двочленна і
чотиричленна «вертикальна» класифікація об’єктів злочину (3, с.112-114(.
М.Й. Коржанський при цьому відстоює чотиричленну класифікацію об’єктів:
загальний, родовий, видовий, безпосередній (4, с.123-124(. Поряд з цим
наявні й інші точки зору. Так П.С. Матишевський і Є.В. Фесенко,
підтримуючи «вертикальну» тричленну класифікацію об’єктів, вважають, що
об’єктом злочину є не «якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретні
людські, суспільні або державні цінності». Такими цінностями вони
визначають: а) суб’єктів суспільних відносин; б) блага, якими людина
наділена як член суспільства; в) суспільні блага. Важливе значення при
цьому відводиться предметам – речам, коштовностям та іншим матеріальним
об’єктам, які, на їхню думку, сприяють з’ясуванню механізму можливого
заподіяння шкоди названим цінностям (5, с.124-129(.

Важливо зазначити, що ця концепція сягає своїми коріннями аж до кінця
ХІХ – початку ХХ століть, коли вона була започаткована представниками
соціологічної та класичної шкіл права. Приміром, М.С. Таганцев вважав
об’єктом злочинного діяння норму права, охоронюваний цією нормою інтерес
життя, який може реалізуватися, зокрема, через права і блага. При цьому
правоохоронюваними інтересами можуть бути: особа і її блага – життя,
тілесна недоторканність, особисті почуття, честь, володіння чи
користування відомими предметами зовнішнього світу та ін. Чимало
сучасних вчених-криміналістів також підтримують дану концепцію (6(, а
Г.П. Новосьолов вважає, що назрів час сказати про чітко вимальовану в
юридичній літературі тенденцію до негативної оцінки визнання суспільних
відносин об’єктом злочину (7, с.43(. Представник цієї наукової течії
А.В. Пашковська дійшла до висновку, що об’єктом злочину є охоронювані
кримінальним законом соціально значимі цінності, інтереси, блага, на які
посягає особа, що вчиняє злочин, і яким внаслідок вчинення злочинного
діяння заподіюється чи може бути заподіяна істотна шкода (8, с.202(.
Така позиція вчених видається малообгрунтованою. Відомо, що наукові
поняття відіграють роль інструментів наукового дослідження та
правозастосування і їх заміна доцільна лише тоді, коли доведена
неспроможність цих понять виконувати такі функції, чого стосовно поняття
об’єкта як охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин у
працях названих учених немає. Отже, використання для визначення об’єкта
злочину поняття «суспільні відносини», як видається, не може оцінюватися
як некоректне (9, с.139(.

Г.П. Новосьолов, визнаючи об’єктом злочину суспільні відносини, що
охороняються кримінальним законом, заперечує наявність родового і
загального об’єкта злочину, стверджуючи, що в реальній дійсності немає
жодного іншого об’єкта, крім того, який прихильники «вертикальної»
класифікації об’єктів злочинів називають безпосереднім (7, с.22(.
Навпаки, вважає Ю.А. Демидов, вказуючи, що прийнятий в теорії
кримінального права поділ об’єктів кримінально-правової охорони на
загальний, родовий та безпосередній є недостатній для вирішення окремих
теоретичних питань кримінального права. Застосовуючи аксеологічний
підхід, він запропонував таку класифікацію об’єктів злочинів: абсолютної
цінності; відносної цінності; більшої і меншої цінності; суспільної
цінності; індивідуальної цінності; загальної цінності; політичної,
економічної, моральної, матеріальної цінності та ін. (10, с.57-61(.

Синтетичною порівняно з двома попередньо розглянутими є концепція
С.І. Нікуліна, який не вбачає різниці між суспільними відносинами і
благами, інтересами, ототожнюючи їх. Він, зокрема, під основним об’єктом
розуміє конкретне суспільне відношення (благо, інтерес), яке
законодавець «намагається поставити під охорону кримінального закону»
(11, с.39(.

Аналіз глав Особливої частини КК Російської Федерації свідчить, що
російський законодавець дотримується такої класифікації об’єктів злочину
– загальний, родовий, видовий, безпосередній, що була запропонована
Є.А. Фроловим ще в 1968 році (12, с.203-204(. Ця позиція підтверджується
в сучасних наукових джерелах російських учених. Так, якщо О.М. Ігнатов,
аналізуючи систему Особливої частини КК, пише, що класифікація злочинів
на групи здійснюється за родовим об’єктом, а всередині цієї групи можуть
виділятися підгрупи «за загальним безпосереднім об’єктом» (13, с.5(, то
Ю.І. Ляпунов і М.Г. Іванов прямо зазначають, що нова структура КК
Російської Федерації дає їм підстави запропонувати таку класифікацію
об’єктів злочину за ступенем їх узагальнення: 1) надгруповий
(інтегрований); 2) родовий; 3) видовий (підгруповий); 4) безпосередній
(конкретний) (14, с.11(.

Віддаючи перевагу позиції вчених, які визначають об’єкт злочину як
охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, зазначимо, що
об’єктом злочину в дійсності є «не якісь абстрактні суспільні
відносини», а конкретні суспільні відносини. Точніше буде сказати,
належна модель суспільних відносин охоронювана кримінально-правовою
нормою, змістом якої є відповідний суспільний інтерес. Наприклад,
диспозиція заборонної норми кримінального закону, якщо виходити з її
логічного змісту, містить у собі встановлений законодавцем
загальнообов’язковий припис суб’єктам суспільних відносин поводитися в
конкретній ситуації належним чином під загрозою кримінального покарання.
В цьому аспекті норма кримінального закону виступає, зокрема, юридичною
мірою свободи людини. Кримінальний закон, як відомо, є своєрідною шкалою
свободи людини в суспільстві.

При вчиненні злочину вольова поведінка суб’єкта має девіантний характер
– посягаючи на кримінально-правову модель суспільних відносин, злочинець
порушує цю модель, діє всупереч моделі, відхиляється від приписаної
нормою кримінального закону форми поведінки. Внаслідок такої поведінки
виникають антисоціальні, конфліктні відносини, які згідно з
морально-правовою суспільною «шкалою» цінностей є антицінностями і
становлять предмет кримінально-правового регулювання. Отже, об’єктом
злочину є лише ті суспільно значимі відносини, які охороняються
кримінальним законом як такі, що є цінні і корисні для людини,
суспільства чи держави. З погляду норм суспільної моралі, норм права,
інших соціальних норм такі відносини визнаються нормальними,
цивілізованими.

Розглядаючи питання об’єктів злочинів проти життя і здоров’я необхідно
зазначити, що в юридичній літературі, яка стосується цієї тематики, не
дається поняття загального об’єкта злочинів проти життя і здоров’я. Щодо
родового об’єкта, то думки авторів розділилися так само, як і в теорії
Загальної частини кримінального права. Одні автори вважають родовим
об’єктом людські блага – життя і здоров’я або особу в цілому (15(. Інші
вчені-криміналісти визначають цей родовий об’єкт крізь призму суспільних
відносин. Поділяючи погляди представників останньої концепції,
розглянемо її детальніше. Так А.І. Рарог вважає, що родовим об’єктом
злочинів проти людини є суспільні відносини, які забезпечують нормальне
функціонування особи (16, с.18(, Р.Д. Шарапов – суспільні відносини, що
забезпечують найцінніші блага людини: життя і здоров’я, в основі яких
лежать право на життя і право на здоров’я (17, с.160, 181, 190(;
Л.Д. Гаухман – суспільні відносини, що забезпечують фізичні блага
людини: життя і здоров’я (18, с.87(; В.О. Навроцький – суспільні
відносини, в які вступає особа з приводу забезпечення своїх природних
благ – життя та здоров’я; Є.П. Побігайло – суспільні відносини, які
забезпечують безпеку життя і здоров’я людини (19(.

Так само як і щодо поняття родового об’єкта, в науці кримінального права
немає одностайності при визначенні безпосереднього об’єкта вбивства.
Аналізуючи погляди вчених щодо даної проблеми, можна умовно виділити два
підходи. Більшість авторів безпосереднім об’єктом вбивства вважають
життя або право на життя (А.Н. Красіков) людини (20(, а інші автори –
суспільні відносини, в які вступає особа з приводу недоторканності
природного права на життя або з приводу забезпечення життя людини (21(.
М.Г. Іванов, визнаючи життя людини як спосіб її біосоціального існування
безпосереднім об’єктом вбивства, стверджує, що родовий і безпосередній
об’єкти при цьому збігаються (14, с.39(.

Окремі автори пропонують комбіноване розуміння безпосереднього об’єкта
вбивства. Так С.В. Бородін визначає безпосереднім об’єктом вбивства
життя людини і суспільні відносини, в якості суб’єкта яких вона
виступає, а М.К. Аніянц стверджує, що разом з особою людини
безпосереднім об’єктом вбивства є суспільні відносини суспільства в
цілому (22(. М.Й. Коржанський оцінює таке визначення як невдале, бо, на
його думку, особа і є сукупністю суспільних відносин і ще одна вказівка
на суспільні відносини, хоч в цілому нічого не додає до цього поняття
(23, с.95(.

Розглянуті вище два підходи щодо визначення безпосереднього об’єкта
вбивства, на наш погляд, є непродуктивними. Перший з них з огляду на те,
що особа розглядається поза суспільними відносинами. Ще Б.С. Нікіфоров
свого часу писав, що «не можна відокремлювати інтереси особи від неї
самої і потім виводити особу за рамки суспільних відносин» (3, с.93(.
Має рацію також І.Я. Козаченко, який підкреслює, що біологічна суть
людини поза суспільними відносинами не має для кримінального права
самостійного значення (24, с.64(. Представники іншого підходу,
визначаючи безпосередній об’єкт вбивства, ототожнюють людину, її життя з
суспільними відносинами, що характерне для марксистської концепції (25(.

Враховуючи викладене, визначимо загальний, родовий і безпосередній
об’єкти вбивства через необережність.

Загальним об’єктом злочинів проти життя людини, як і всіх інших
злочинів, є вся сукупність суспільних відносин, охоронюваних
кримінальним законом. У концентрованому вигляді коло цих відносин
окреслене в ч.1 ст.1 КК України.

Родовим об’єктом вбивства через необережність є охоронювані кримінальним
законом суспільні відносини, предметом яких є забезпечення життя та
здоров’я людини.

Безпосереднім об’єктом вбивства через необережність, на наш погляд, є
охоронювані кримінальним законом конкретні суспільні відносини,
предметом яких є життя людини.

Чинний Кримінальний кодекс України передбачає ряд складів злочинів, в
яких одним із наслідків суспільно небезпечного діяння суб’єкта,
заподіяння смерті потерпілому (потерпілим) через необережність (ч.4
ст.152, ч.3 ст.153. ч.3 ст.258, ч.2 ст.265, ч.2 ст.267, ч.2 ст.269, ч.2
ст.271, ч.2 ст.272, ч.2 ст.273, ч.2 ст.274, ч.2 ст.275, ч.3 ст.276, ч.3
ст.277, ч.3 ст.278 та ін.). У наведених та інших випадках охоронювані
кримінальним законом конкретні суспільні відносини, предметом яких є
життя людини, виступають додатковим безпосереднім об’єктом названих
злочинів. Основним же безпосереднім об’єктом тут є інші суспільні
відносини. Таким об’єктом, наприклад, злочину, передбаченого ч.2 ст.267
КК України, є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини,
предметом яких є громадська безпека, а злочину, передбаченого ч.3
ст.276, – охоронювані кримінальним законом суспільні відносини,
предметом яких є безпека руху та експлуатації транспорту. Згадані та
інші такі ж норми кримінального кодексу України можна розглядати як
спеціальні щодо норм, які містяться в ст.119 КК України. При конкуренції
загальної та спеціальної норм, згідно з виробленими теорією
кримінального права принципами кваліфікації, застосовується спеціальна
норма.

З об’єктивної сторони вбивство через необережність має ті ж ознаки, що й
вбивство, передбачене ч.1 ст.115 КК України. Воно характеризується
трьома обов’язковими ознаками: 1) суспільно небезпечне діяння (дія або
бездіяльність), 2) суспільно небезпечні наслідки, 3) причинний зв’язок
між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками.

Вбивство через необережність є менш суспільно небезпечним, ніж умисне
вбивство. Воно також, як і умисне вбивство, може бути вчинене як у формі
дії так і у формі бездіяльності. С.С. Яценко та С.Д. Шапченко виділяють
такі найтиповіші варіанти прояву і кваліфікації діяння у разі вбивства
через необережність:

а) дія (бездіяльність) винного, що призвели до заподіяння смерті
потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, однак сама собою
умисним злочином не є або таким не визнана (наприклад, винний відштовхує
потерпілого, останній падає, від поштовху б’ється головою об гострий
виступ сходів і одержує смертельну травму), за наявності необережної
форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має
кваліфікуватися лише за ч.1 ст.119 КК України;

б) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті
потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер і передбачена як
ознака юридичного складу іншого умисного злочину, проте цей склад не
включає смерть потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного
ушкодження як обов’язкову чи альтернативну ознаку його об’єктивної
сторони (наприклад, основний чи кваліфіковані склади хуліганства); за
наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому
вчинене має розглядатись як сукупність злочинів і кваліфікуватися за
відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК України (у
наведеному прикладі – за відповідною частиною ст.296) та за ч.1 ст.119
КК України;

в) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті
потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, передбачена як
ознака юридичного складу іншого умисного злочину, і цей склад включає
заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження як обов’язкову чи
альтернативну ознаку його об(єктивної сторони (наприклад, ч.4 ст.187,
ч.4 ст.189 КК України); за наявності необережної форми вини щодо
заподіяння смерті потерпілому вчинене має кваліфікуватися за сукупністю
злочинів – за відповідною частиною статті Особливої частини КК України,
що передбачає кваліфікуючу ознаку «поєднане із заподіянням тяжкого
тілесного ушкодження», і за ч.1 ст.119 КК України (26, с.252(.

Зазначимо, що вживання законодавцем у назві і тексті статті 119 КК
України поняття «вбивство» є нелогічним. Якщо взяти поняття «вбивство» в
тій редакції, що викладена в ч.1 ст.115 КК України, то, наприклад, назва
ст.119 КК України буде виглядати так: «Умисне протиправне заподіяння
смерті іншій людині через необережність». Отже, виходячи з такого
буквального розуміння назви і змісту дизпозицій норм цієї статті КК, її
застосування стало проблемним для правоохоронних органів, оскільки
одночасно наявність умисної та необережної форм вини під час вчинення
одного конкретного вбивства унеможливлюється. Вихід з такої ситуації
бачиться в двох варіантах: а) визначити в ч.1 ст.115 КК України вбивство
як винне протиправне заподіяння смерті іншій людині, або б) змінити
назву і дизпозиції норм ст.119 КК України, вилучивши з них поняття
«вбивство» та замінивши його на поняття «позбавлення життя». Другий
варіант видається доцільнішим. При його реалізації і в назві і в тексті
ст.119 КК буде словосполучення «позбавлення життя через необережність»,
що цілком узгоджуватиметься з поняттям вбивства, закріпленим в ч.1
ст.115 КК України. Такий підхід був запропонований ще М.Д. Шаргородським
(27, с.38, 194(. Він знайшов підтримку серед інших учених-криміналістів,
зокрема А.Н. Трайніна, Ю.І. Ляпунова, О.М. Ігнатова, Ю.О. Красікова,
Е.Ф. Побігайло. Суть позиції цих учених зводиться до того, що вбивство і
насильницьке заподіяння смерті є поняттями різної якості. Під поняттям
«вбивство» і «вбивця» на рівні суспільної свідомості розуміють умисне
позбавлення життя. Тому з погляду кримінальної політики недоцільно
застосовувати поняття «вбивство» як самого тяжкого злочину проти особи у
випадку необережного заподіяння смерті. З іншого боку, Кримінальний
кодекс передбачає числені випадки відповідальності за діяння, що потягли
з необережності смерть людини. Ці злочини також довилось би називати
вбивствами. Третій аргумент згаданих авторів зводиться до посилання на
зарубіжний досвід кримінально-правового регулювання (28(. Справді, в
кримінальних кодексах низки зарубіжних держав (Данія, Болгарія,
Білорусь, Російська Федерація, Латвія, Франція, КНР та ін.) визначено
склад необережного заподіяння смерті іншій людині (29(.

Ті, хто заперечує концепцію відмежування вбивства від заподіяння смерті
через необережність (А.А. Піонтковський, В.Д. Меньшагін,
М.І. Загородніков, М.К. Аніянц та інші), переконують, що факт визнання
необережного позбавлення іншої особи життя не вбивством підірве
негативну моральну оцінку цього злочину кримінальним правом, приведе до
послаблення боротьби з необережними злочинами проти життя. При цьому
вони також посилаються на зарубіжну кримінально-правову законодавчу
практику, зокрема, ФРН, Австрії, Швейцарії, Іспанії (30(.

Вбивство через необережність вважається закінченим з моменту настання
смерті іншої людини (потерпілого).

Факультативні ознаки об’єктивної сторони (місце, час, спосіб, знаряддя
(засоби), обстановка вчинення вбивства) не є обов’язковими ознаками
вбивства через необережність, а тому на його кваліфікацію не впливають.

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони вбивства через необережність є
вина у формі необережності, яка, згідно з ч.1 ст.25 КК України,
поділяється на два види: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Jрежність у разі злочинної самовпевненості буває у тих випадках, коли
суб’єкт, вчиняючи діяння, передбачав можливість настання смерті людини,
але легковажно розраховував на її відвернення.

Важливе значення має відмежування вбивства через необережність при
злочинній самовпевненості від вбивства з непрямим умислом. Вчиняючи
вбивство з непрямим умислом, С.В. Бородін справедливо зазначає, що,
винний передбачає не лише можливість, але й вірогідність настання смерті
потерпілого саме в цьому випадку (31, с.237(. Тобто він свідомо
припускає можливість настання смерті конкретного потерпілого і
погоджується або ставиться байдуже до такого результату власного діяння.
Ставлення ж до настання смерті потерпілого при злочинній самовпевненості
полягає в тому, що суб’єкт, передбачаючи такий результат, розраховує на
якісь конкретні обставини (власні здібності, фізичну силу, досвід,
поведінку інших людей, сили природи, фізичні чи хімічні закони, технічні
властивості транспортного засобу, інших машин і механізмів, тощо), які
перешкодять заподіянню смерті потерпілому, але цей його розрахунок
виявився необґрунтованим, легковажним.

Передбачення суб’єктом можливості настання смерті потерпілого при
злочинній самовпевненості може мати абстрактний, неконкретизований, не
персоніфікований щодо потерпілого характер. Наприклад, власник земельної
ділянки В. обладнав огорожу її території колючим дротом, підключивши до
неї електричну енергію з напругою 220 вольт. Через кожних 3-4 метри він
вивісив попереджувальні таблиці такого змісту: «Увага! Електричний струм
220 вольт! Не влізай – вб’є!» Неписьменний С., маючи намір поживитися
овочами з грядок земельної ділянки В., перелазячи через огорожу, схопив
руками оголений дріт під напругою і загинув. У цьому випадку суб’єкт (В)
передбачав у загальних рисах, що від контакту людини з колючим дротом,
що перебуває під електричною напругою 220 вольт, може настати смерть
якоїсь неконкретної людини, але розраховував, що вивішені ним
попереджувальні таблиці застерігатимуть від такого наслідку.

Особливістю вольової ознаки вини як вбивства з непрямим умислом, так і
вбивства при злочинній самовпевненості є те, що в обох цих випадках
суб’єкт не бажає настання смерті потерпілого.

Вбивство через необережність при злочинній недбалості, якщо виходити з
ч.3 ст.25 КК, буває тоді, коли суб’єкт не передбачав можливості настання
суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті потерпілого, хоча
повинен був і міг це передбачити, якби діяв більш обачливо. Отже,
заподіюючи смерть потерпілому при злочинній недбалості, суб’єкт не
усвідомлює суспільної небезпеки свого діяння. Порушення правил безпеки у
випадку необережного вбивства через злочинну недбалість охоплюється
свідомістю суб’єкта. Однак його свідоме ставлення до порушення цих
правил не є свідченням бажання або свідомого припущення з його боку
настання смерті потерпілого, що характерне відповідно для вбивства з
прямим і непрямим умислом. Немає в цьому випадку і абстрактного
передбачення можливості настання смерті людини як при вбивстві через
злочинну самовпевненість. Наприклад, К., М. і Б. вживали у лісі спиртні
напої. В процесі цього між К. і М. виникла сварка, в ході якої К. двічі
вдарив М. рукою в обличчя. При цьому після першого удару потерпілий
вдарився головою об дерево, а після другого – впав на землю. К. просив
Б. відвести М. до комендатури, де той відбував покарання, але Б.
відмовився, і вони залишили потерпілого в лісі. У судовому засіданні
було встановлено, що черепно-мозкова травма, яка стала причиною смерті
потерпілого, була не тільки результатом безпосередніх дій К., а й того,
що М. ударився головою об дерево. Суд визнав, що К. не передбачав
можливості заподіяння смерті М., хоча повинен був і міг це передбачити.
Інший приклад: після виконання роботи Г. і Ш. поверталися на тракторі до
тракторної бригади. Дорогою сталася поломка гусениці трактора і вони
зупинилися, щоб її відремонтувати. Г., за командою К., неодноразово
здавав трактор вперед і назад для того, щоб Ш. міг забити палець для
з(єднання траків гусениці. У якийсь момент, Г., здаючи назад, своєчасно
не зупинився, і в результаті вчинив наїзд на Ш., який був травмований і
внаслідок цього помер (32, с.131(.

Від вбивства через необережність потрібно відрізняти невинне заподіяння
смерті іншій людині (казус, об’єктивний випадок), що унеможливлює
кримінальну відповідальність. Щодо його поняття в теорії кримінального
права висловлені різні думки. Умовно можна виділити широке і вузьке
розуміння казусу. Широке розуміння казусу знайшло своє обґрунтування в
російській теорії кримінального права і, відповідно, закріплення в ст.28
Кримінального кодексу Російської Федерації (33(. Так О.І. Коробеєв пише,
що казус маємо тоді, «коли особа не лише не передбачає можливість
настання смерті, але за обставинами справи не повинна була і не могла її
передбачити. Казусом слід визнавати і ситуації, коли особа передбачає
можливість заподіяння смерті іншій людині і приймає з належною
обережністю, ґрунтовністю і передбаченням всі необхідні заходи для
відвернення її настання, але смерть все ж таки настає з причин, що від
неї не залежать. За цими ж правилами слід оцінювати випадки, коли особа,
хоча й передбачала можливість настання смерті потерпілого, але не могла
відвернути її настання через невідповідність своїх психофізичних якостей
вимогам екстремальних умов або через нервово-психічне перевантаження»
(34, с.159-160(.

Якщо проти першого випадку казусу, наведеного О.І. Коробєєвим,
заперечень немає, то два інші викликають певні застереження. Так ті
ситуації, коли особа передбачала можливість заподіяння смерті іншій
людині і вжила з належною обережністю, ґрунтовністю і передбаченням всіх
необхідних заходів для відвернення її настання, але смерть людини все ж
таки настала, межують зі злочинною самовпевненістю. Поняття «належна
обережність, ґрунтовність і передбачення» мають оцінний характер, що
створюватиме відомі труднощі для правозастосування при відмежуванні
заподіяння смерті зі злочинної самовпевненості від невинного заподіяння
смерті (казусу, об’єктивного випадку). Знову ж таки поняття
«невідповідність своїх психофізичних якостей вимогам екстремальних умов
або через нервово-психічне перевантаження» також має розпливчастий,
нечіткий, оцінний характер, що, зрозуміло, породжує розпливчастість меж
кримінально-правового регулювання і, як і в попередньому випадку,
створює ґрунт для суб’єктивної оцінки вчиненого особою.

Стаття 28 КК РФ «Невинне заподіяння шкоди» в основі своїй ґрунтується на
концепції широкого розуміння казусу. Згідно з ч.1 цієї статті, діяння
визнається вчиненим невинно, якщо особа, що його вчинила, не
усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної
небезпеки своїх дій (бездіяльності) або не передбачала можливість
настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не
повинна була і не могла їх передбачити. Далі, згідно з ч.2 цієї ж
статті, діяння також визнається вчиненим невинно, якщо особа, що його
вчинила, хоча й передбачала можливість настання суспільно небезпечних
наслідків своїх дій (бездіяльності), але не могла відвернути ці наслідки
в силу невідповідності своїх психофізичних якостей вимогам екстремальних
умов чи нервово-психічному перевантаженню. Це визначення невинного
заподіяння шкоди (казусу, об(єктивного випадку) дало підстави
Р.І. Міхеєву класифікувати казус на два види: а) загальний (ч.1 ст.28 КК
РФ) та б) спеціальний (ч.2 ст.28 КК РФ) (35, с.429(. Казус при цьому він
називає суб’єктивним випадком, що, на наш погляд, не відповідає його
суті, оскільки казус як соціальне явище відбувається незалежно від волі
особи, що свідчить про його об’єктивний характер.

Варто пригадати, що концептуально ст.28 чинного КК РФ дуже подібна до
ст.31 «Відсутність вини (випадок)» Теоретичної моделі Кримінального
кодексу, опублікованого в 1987 році, де записано: «Діяння визнається
вчиненим невинно, якщо особа, що його вчинила, не усвідомлювала
суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності) або не
передбачала його суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи
не повинна була чи не могла їх передбачити і попередити». Тут же, в ч.2
ст.31 проекту зазначено, що діяння також визнається вчиненим невинно,
«якщо особа, що його вчинила, не усвідомлювала суспільно небезпечний
характер своєї дії (бездіяльності), не передбачала настання його
суспільно небезпечних наслідків або хоча й передбачала можливість їх
настання, але не могла їх попередити внаслідок невідповідності її
психофізичних якостей вимогам екстремальних умов чи
нервово-психологічним перевантаженням» (36, с.81(.

Вузьке розуміння казусу властиве для української кримінально-правової
науки (37(. Зокрема, П.С. Матишевський пише, що для невинного заподіяння
шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла
усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не
передбачала і не повинна була чи не могла передбачити настання від свого
діяння суспільно небезпечного наслідку (38, с.121(. В.І. Борисов,
звертаючи увагу на те, що випадок (казус) розглядається в юридичній
літературі як самостійний вид психічного ставлення до суспільно
небезпечних наслідків, підкреслює, що він буває тоді, коли наслідки, що
настали, перебувають у причинному зв’язку з дією (або бездіяльністю)
особи, котра, однак, не тільки не передбачала можливості їхнього
настання, а й не могла їх передбачити (39,с. 159(.

Визначення невинного заподіяння шкоди (казусу), запропоноване
П.С. Матишевським, перекликається з визначенням цього поняття в КК
Республіки Білорусь, де в ст.26 записано, що діяння «визнається вчиненим
невинно, якщо особа, що його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами
справи не повинна була і не могла усвідомлювати суспільну небезпеку
своєї дії чи бездіяльності або не передбачала можливості настання
суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була
або не могла їх передбачити (40, с.47(.

У кримінальних кодексах Республіки Болгарія і КНР закріплене ще вужче
поняття казусу, в яких відсутня ознака не усвідомлення особою суспільної
небезпеки свого діяння. В ст.15 КК Республіки Болгарія вказується, що не
є винним вчинене діяння, коли особа не повинна була або не могла
передбачити настання суспільно небезпечних наслідків. Таке діяння
називається тут випадковим (41, с.20(.

КК КНР (ст.16) дещо інакше порівняно з наведеним розумінням казусу
підходить до визначення поняття казусу: «…діяння, які об’єктивно хоча й
привели до шкідливих наслідків, але не є наслідком умисної чи
необережної вини, а викликані непереборною силою чи неможливістю їх
передбачити, не є злочином» (42, с.257(.

З наведених визначень найповнішими видаються визначення
П.С. Матишевського та КК Республіки Білорусь, оскільки в них присутні як
ознака не усвідомлення суспільно небезпечного діяння, так і ознака не
передбачення суспільно небезпечних наслідків, які характеризують
інтелектуальну ознаку казусу. Вольова ж ознака казусу зводиться до того,
що особа не бажає і свідомо не припускає настання суспільно небезпечних
наслідків.

Отже, невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, об’єктивний
випадок) має місце тоді, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала
і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності
свого діяння, або за обставинами справи не передбачала, не повинна була
чи не могла передбачити можливості настання смерті цієї людини. За таких
обставин особа, що заподіяла смерть іншій людині, не підлягає
кримінальній відповідальності за відсутністю складу злочину.

Суб’єктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до
вчинення цього злочину досягла віку 16 років.

У тих випадках, коли заподіяння смерті через необережність є наслідком
перевищення службовою особою влади або службових повноважень, воно
охоплюється поняттям «тяжкі наслідки» і тому вчинене такою службовою
особою кваліфікується за ч.3 ст.365 КК України і додаткової кваліфікації
за ст.119 КК України не потребує. Такою є позиція Пленуму Верховного
Суду України, яка видається правильною (43(.

Оскільки, згідно із ст.26 КК України співучастю є лише умисна діяльність
декількох осіб, учинення вбивства через необережність у співучасті
неможливе.

Відтак, вбивство через необережність – це протиправне заподіяння смерті
іншій людині при вчиненні якого суб’єкт або передбачав можливість
настання смерті іншої людини, проте легковажно розраховував на її
відвернення, або не передбачав можливості настання смерті іншої людини,
хоча повинен був і міг передбачити її настання.

Кваліфікуючою ознакою вбивства через необережність (ч.2 ст.119 КК
України) є вбивство через необережність двох або більше осіб. У даному
випадку мається на увазі, що суспільно небезпечні наслідки – настання
смерті двох або більше осіб є ознакою об’єктивної сторони одиничного
злочину – вбивства через необережність. При реальній сукупності двох або
більше вбивств через необережність спостерігається їх повторність.
Згідно з п.1 ст.67 КК України вчинення злочину повторно є обставиною,
яка обтяжує покарання.

Враховуючи специфіку службових функцій медичних працівників, а також і
фармацевтичних працівників, на яких покладається особливий обов’язок –
турбота про життя та здоров(я людини, які відповідно до ст.3 Конституції
України, є в числі найвищих соціальних цінностей в Україні, видається за
доцільне передбачити в ч.2 ст.115 КК відповідальність за вчинення
умисного вбивства медичним або фармацевтичним працівником під час
виконання ними своїх службових обов’язків. Крім того, в ст.119 КК
необхідно передбачити особливо кваліфікований вид вбивства через
необережність – вбивство через необережність, вчинене медичним або
фармацевтичним працівником при виконанні ними своїх службових
обов’язків. Є надія, що внесення зазначених вище доповнень до чинного КК
України сприятиме посиленню захисту права людини на життя в Україні.

Література

Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.:
Госюриздат, 1960. – С.106-121; Пионтковский А.А. Преступление //Курс
советского уголовного права: в 6т. – М.: Наука, 1970. – Т.2. –
С.111-126; Фролов Е.А. Спорные вопросы общего учения об объекте
преступления //Сборник научных трудов Свердл. юрид. ин-та. Вып.10. –
Свердловск, 1969. – С.184-225; Таций В.Я. Объект и предмет преступления
в советском уголовном праве. – Харьков: Высшая школа, 1988. – С.78-103;
Бажанов М.И. Уголовное право Украины. – Днепропетровск: Пороги, 1992. –
С.30-33.

Меньшагин В.Д. Советское уголовное право: Учебное пособие для правовых
школ. – М.: Юрид. лит., 1938. – Вып.1.

Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву – М.:
Госюриздат, 1960. – С.112-114.

Коржанський М.Й. Уголовне право України. Загальна частина. Курс лекцій
для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Наук. думка, 1996.

Кримінальне право України. Загальна частина /За ред. П.С. Матишевського,
П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка – К.: Юрінком Інтер, 1997.

Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. – М.: Наука.
– 1994. – Т.1. – С.178, 34; Див. Також: Новоселов Г.П. Учение об объекте
преступления. Методологические аспекты – М.: Норма, 2001. – С.43; Курс
уголовного права. Общая часть: Учебник для вузов. /Под ред. Кузнецовой
Н.Ф., Тяжковой И.М. – М.: Зерцало, 1999. – Т.1. – С.198 – 202; Уголовное
право. Общая Часть: Учебник. /Отв. ред. Козаченко И.Я., Незнамов З.А. –
М.: Юристь, 1997. – С.135 – 136; Российское уголовное право. Общая
часть. Учебник. /Под ред. Кудрявцева В.Н., Наумова А.В. – М.: Юристь,
1997. – С.91 – 92; Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть: Курс
лекций. – М.: БЕК, 1996. – С.146-153.

Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты.
– М.: Норма, 2001. – С.43.

Курс уголовного права. Общая часть. Учебник для вузов /Под ред.
Кузнецовой Н.Ф., Тяжковой И.М. – М.: Зерцало, 1999. – Т.1.

Див. Кримінальне право України. Особлива частина /За ред.
П.С.Матишевського, С.С. Яценка, П.П. Андрушка. – К.: Юрінком Інтер,
1999.

Демидов Ю.А. Социальная ценность и оценка в уголовном праве. – М.:
Юрид. лит., 1975.

Уголовное право. Общая часть /Под. ред. А.И. Рарога. – М.: Гардарика,
1996.

Фролов Е.А. Спорные вопросы учения об объекте преступления //Сборник
ученых трудов Свердл. юрид. ин-та. Вып.10. – Свердловск, 1968.

Уголовное право Росии. Учебник для вузов: В 2т. Особенная часть. /Под
ред. А.Н. Игнатова и Ю.А. Красикова. – М.: Норма-Инфра, 1998. – Т.2.

Уголовное право. Особенная часть: Учебник /Под ред. Н.И. Ветрова и
Ю.И. Ляпунова. – М.: Новый Юрист, 1998.

Кримінальне право України. Особлива частина /За ред. П.С. Матишевського,
С.С. Яценка, П.П. Андрушка – К.: Юрінком Інтер. – 1997. – С.140;
Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – М.: БЕК, 1996.
– С.147 – 148; Новое уголовное право России: Учебное пособие /Под ред.
Н.Ф. Кузнецовой. Особенная часть – М.: Зерцало Теис, 1996;
Загородников Н.И. Объект: от идеологизации содержания к естественному
пониманию //Проблемы уголовной политики и уголовного права. – М, 1994. –
С.21–22; Уголовное право УССР. Особенная часть /Под ред. М.И. Бажанова,
П.С. Матышевського, В.В. Сташиса. – К.: Выща школа, 1989. – С.150.

Уголовное право Российской Федерации. Особенная часть /Под ред.
Б.В. Здравомыслова. – М.: Юристъ, 1996.

Шарапов Р.Д. Физическое насилие в уголовном праве – СПб.: Юрид. центр
Пресс, 2001.

Гаухман Л.Д. Проблемы уголовно-правовой борьбы с насильственными
преступлениями в СССР – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1981.

Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива Частина. Курс лекцій
– К.: Знання, 2000. – С.143; Уголовное право Росии. Учебник для вузов.
/Под ред. А.Н. Игнатова и Ю.А. Красикова. – М.: Норма-Инфра, 1998. –
Т.2.

Шаргородський М.Д. Преступление против жизни и здоровья – М.: Юриздат
Министерства юстиции СССР, 1948. – С.59; Курс советского уголовного
права. – М.: Наука, 1971. – Т.5. – С.21; Уголовное право УРСР. Особенная
часть /Под ред. М.И. Бажанова, П.С. Матышевського, В.В. Сташиса. – К.:
Вища школа, 1989; Уголовное право Росийской Федерации. Особенная часть
/Под ред. Б.В. Здравомыслова – М.: Юристь, 1996; Кримінальне право
України. Особлива частина. Підручник за редакцією П.С. Матишевського,
С.С. Яценка, П.П. Андрушка – К.: Юрінком Інтер, 1999; Красиков А.Н.
Уголовно-правовая охрана прав и свобод человека в Росии. – Саратов,
1996. – С.2-3.

Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс
лекцій. – К.: Знання, 2000. – С.144; Шарапов Р.Д. Физическое насилие в
уголовном праве – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001.

Бородин С.В. Преступления против жизни -М.: Юристъ, 1999. – С.48;
Аниянц М.К. Ответственность за преступление против жизни. – М.: Юрид.
лит., 1964. – С. 18.

Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – К.: Юрінком Інтер, 1998. –
С. 95.

Козаченко И.Я. Структура объекта в преступлениях против личности.
//Уголовное право в борьбе с преступностью. – Свердловск, 1987.

Похожие записи