КУРСОВА РОБОТА

на тему:

УПРАВЛІННЯ ЯК РІЗНОВИД ДЕРЖАВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Зміст

Вступ.

Управління як соціальна функція. Види соціального управління.

Поняття і основні принципи управління.

Соціальне управління та його види.

Поняття державного управління.

Органи державного управління в Україні.

Висновок.

Перелік літератури.

Вступ.

Адміністративне право займає особливе місце в системі правового
регулювання, оскільки виступає необхідним і важливим інструментом

управління соціальними процесами в суспільстві. Йому приналежні
відповідні межі правового регулювання — діяльність державної

виконавчої влади всіх рівнів, суспільних відносин управлінського
характеру, що складаються в цій сфері, внутрішня організаційна
діяльність інших державних органів, зв’язаних з функцією управління,
а також зовнішньоорганізаційні відносини недержавних організацій,
установ і підприємств.

Адміністративне право охоплює широке коло суспільних відносин, що
виникають у зв’язку з реалізацією їх функцій управління в процесі
діяльності органів виконавчої влади. Найбільш тісний зв’язок
адміністративне право має з державним правом, що складає основу всіх
галузей права, включаючи адміністративне, і займає головне місце.
Адміністративне право тісно пов’язано також і з цивільним правом.
Насамперед тому, що зв’язки регулюють відносини майнового характеру, при
цьому необхідно вказати, що норми цивільного права стосуються майнових
відносин у тих випадках, коли сторони рівноправні ( наприклад, договір
постачання продукції). А норми адміністративного права стосуються
майнових відносин, що базуються на адміністративній підпорядкованості
однієї сторони іншій (наприклад, якщо не оплачений проїзд у трамваї).
Визначені зв’язки є між адміністративним правом і трудовим правом у
сфері регулювання службових відносин. Так, трудове право визначає статус
державного учасника трудового процесу, що служить, а норми державного
права регулюють державно-службові відносини.

Адміністративне право межує з фінансовим, земельним, аграрним

і іншими галузями права.

Таким чином, аналіз взаємодії адміністративного права з іншими
галузями права дозволяє встановити, що його предметом є сфера
державного управління. Іншими словами адміністративне право регулює
суспільні відносини в сфері державного управління.

Запропонована нижче тема – “Управління як різновид державної
діяльності” – цікава тим, що дозволяє зрозуміти і простежити принципи
державного управління і контролю за складним штучним організмом,
створеного людьми — ДЕРЖАВОЮ.

Управління як соціальна функція. Види соціального управління.

Поняття і основні принципи управління.

Приступаючи до вивчення змісту й особливостей державного управління,
необхідно насамперед визначити, що ж таке управління?. Цей термін став
універсальним засобом характеристики визначеного виду діяльності, тобто
сукупності дій, вчинених заради досягнення відповідних суспільно
значимих цілей.

У самому широкому розумінні управління означає керівництво чим-небудь
(чи ким-небудь). У подібному розумінні воно трактується й у наші дні.
Однак обмежитися такою констатацією недостатньо. Виникає потреба
розкриття змісту цього управління, його функціонального значення.
Загальнотеоретичні позиції, включаючи кібернетичні, дають достатні
підстави для наступних висновків:

Управління – це функція організованих систем різної природи
(біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує їхню цілісність,
тобто досягнення завдань, що стоять перед ними, збереження їхньої
структури, підтримка режиму їхньої діяльності.

Управління служить інтересам взаємодії складових тих чи інших систем та
елементів і представляючих єдине ціле з загальними для всіх елементів
задачами.

Управління – внутрішня якість цілісної системи, основними елементами
якої є суб’єкт (керуючий елемент) і об’єкт (керований елемент), постійно
взаємодіючі на засадах самоорганізації (самоврядування).

Управління припускає не тільки внутрішню взаємодію складових систем та
елементів. Існує безліч взаємодіючих цілісних систем різного
ієрархічного рівня, що припускає здійснення управлінських функцій як
внутрішньосистемного, так і міжсистемного характеру. В останньому
випадку система вищого рівня виступає в ролі суб’єкта управління
стосовно системи нижчого рівня, що є в рамках взаємодії між ними
об’єктом управління.

Управління по своїй суті зводиться до керуючого впливу суб’єкта на
об’єкт, змістом якого є упорядкування системи, забезпечення її
функціонування в повній відповідності з закономірностями її існування і
розвитку. Це – цілеспрямований вплив, що впорядковує реалізоване в
зв’язках між суб’єктом і об’єктом і здійснюване безпосередньо суб’єктом
керування.

Управління реальне тоді, коли в наявності відоме підпорядкування об’єкта
суб’єкту управління, керованого елемента системи її керуючому елементу.

Такі основні риси, що характеризують загальне поняття управління. Вони
цілком прийнятні і для розуміння управління в соціальній (суспільнії)
сфері, де в ролі суб’єктів і об’єктів управління виступають люди і їхнє
різне об’єднання (наприклад, держава, суспільство, територіальне
утворення, суспільні об’єднання, виробничі і невиробничі об’єкти,
родина і т.п.)

Звичайно, при цьому враховуються особливості соціальної сфери,
найважливішої з який є те, що управлінські зв’язки реалізуються через
відносини людей. Суспільство являє собою цілісний організм зі складною
структурою, з різного роду індивідуальними проявами, так само як і з
функціями загального характеру. Звідси потреба у вираженні загального
зв’язку і єдності соціальних процесів, яка знаходить свій прояв у
здійсненні соціального управління. Воно є однією з основних умов
нормального функціонування і розвитку суспільства.

Соціальне управління та його види.

Управління може бути соціальним, технічним, біологічним.

Управління, що розуміється в соціальному змісті, багатоманітне. У
самому широкому змісті воно може розумітися як механізм організації
суспільних зв’язків. У подібному змісті можна говорити про те, що його
завдання і функції практично виконують усі державні органи незалежно від
їхнього конкретного призначення, а також суспільні об’єднання. Елементом
системи соціального управління є також і місцеве самоврядування. Як
об’єкт управління тут виступає все суспільство в цілому, усі варіанти
суспільних зв’язків, що розвиваються в ньому.

Соціальне управління має і спеціальний зміст. У цьому варіанті його
звичайно характеризують як державне управління, під яким розуміється
специфічний вид державної діяльності, що відрізняє її від інших проявів
(наприклад, законодавча, судова, прокурорська діяльність), а також від
управлінської діяльності суспільних об’єднань і інших недержавних
формувань (трудові колективи, комерційні структури і т.п.).

Соціальне управління, як особливий вид управління, являє собою вплив
одних людей на інших з метою упорядкування соціально важливих процесів,
забезпечення стійкого розвитку соціальних систем. Це механізм
організації громадських зв’язків, що здійснюються всіма державними
органами, незалежно від конкретного призначення, органами місцевого
самоврядування, а також об’єднання громадян. Воно характеризується
такими ознаками, як:

проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої
діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює;

має на меті упорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення
погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на
їх поведінку (волю);

виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають
між суб’єктом та об’єктом у процесі реалізації функцій соціального
управління;

є владним, оскільки базується на підпорядковуванні волі учасників
управлінських відносин;

має особливий апарат реалізації через організаційно оформлені групи
людей.

Прийнято поділяти соціальне управління на громадське та державне.
Громадське – це управління, яке здійснюється органами місцевого
самоврядування, об’єднаннями громадян, іншими недержавними
організаціями. Державне – це специфічний вид державної діяльності, тобто
виконавча діяльність, функціонування якої пов’язане з формуванням
особливої правової галузі – адміністративного права.

Поняття державного управління.

Термін «державне управління» широко використовується у вітчизняній і
закордонній науковій літературі, а також у законодавстві багатьох країн.
Більш 70 років він використовувався й у нас, даючи тим самим
конституційні підстави для виділення даного виду державної діяльності.

Конституція України відмовилася від цього терміна. Замість нього
впроваджується новий термін – виконавча влада. Так, у відповідності до
Конституції України державна влада здійснюється на основі поділу на
законодавчу, виконавчу і судову.

У зв’язку з цим становить інтерес співвідношення державного управління
і виконавчої влади. Але, насамперед, з’ясуємо, який зміст вкладався в
поняття державного управління до 80-х років.

Будь-яка діяльність складається з рішення, його реалізації (виконання) і
контролю за реалізацією.

Власне кажучи, на подібній основі будується державний апарат, тобто
сукупність органів, що виражають державну владу. Відповідно в рамках
цього апарата відбувається «поділ праці» по здійсненню державних задач і
функцію. Воно припускає, що і знаходило своє конституційне вираження,
виділення органів державної влади (так називалися Ради всіх рівнів),
органів державного управління і судових органів. Кожний з них був
покликаний здійснювати той чи інший вид державної діяльності. Так, на
долю державної влади припадало рішення найбільш важливих питань
державного і громадського життя у формі законів (створення законів);
органи державного управління в основному здійснювали реалізацію законів
(проведення їх у виконання); судові органи виконували законоохоронну
функцію.

Державне управління є видом соціального управління. Державне управління
– це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний,
організовуючий, виконавчо – розпорядчий характер органів (посадових
осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі
регулювання економічною, соціально – культурною та адміністративно –
політичною сферами.

Місце і роль державного управління в механізмі «поділу праці»
визначалися наступними характеристиками:

державне управління – конкретний вид діяльності по здійсненню єдиної
державної влади, що має функціональну і компетенційну специфіку, що
відрізняє його від інших видів (форм) реалізації державної влади;

державне управління – діяльність виконавчо-розпорядницького характеру.
Основним напрямком її є виконання, тобто проведення в життя законів і
підзаконних нормативних актів. Досягається ця мета використанням
необхідних юридично владних повноважень;

державне управління – прерогатива спеціальних суб’єктів,вони
позначаються узагальнено як виконавчо-розпорядницькі органи державної
влади чи органи державного управління;

державне управління — виконавча діяльність, здійснювана в процесі
повсякденного і безпосереднього керівництва господарським,
соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом.
Безпосередність такого керівництва обумовлена тим, що саме у веденні
(організаційному підпорядкуванні) органів державного управління
знаходилася основна маса об’єктів власності, виражаючи тим самим якість
держави як власника основних засобів виробництва;

державне управління – підзаконна діяльність, здійснювана «на основі
виконання закону»; вона другорядна стосовно законодавчої діяльності.

Змістом державного управління є комплекс функцій, які називаються
функціями управління.

Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме:

другорядний, підзаконний характер;

організуючий характер;

систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної
системи, її зміцнення та розвиток;

універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і
кругом, де функціонують людські колективи;

суб’єкти державного управління використовують наявні у них правові та
фактичні можливості для застосування позасудового, тобто
адміністративного примусу;

у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна
міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні,
організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються;

наявність великого державного апарату;

підконтрольний характер діяльності.

Сутність виконавчої влади зводиться до такого:

Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної
державної влади в Україні – атрибутом державно – владного механізму,
побудованого на засадах поділу влади, і здійснюється поряд з
законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи.

Виконавча влада є самостійною лише у зв’язку з практичною реалізацією
Конституції , законів України в загальнодержавному та функціонально –
компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша частина
загальнодержавних функцій.

Виконавча влада має державно – правову природу, наділена владними
повноваженнями, що проявляється в її можливостях впливати на поведінку
людей, їх об’єднань, праві і можливостях підкоряти собі волю інших.

Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на гілки
не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні
відсутні законодавчі органи. На рівні району у місті є судові органи, в
той же час відсутні органи виконавчої влади (державного

Принципи державного управління – це основоположні ідеї, наукові
положення даного виду діяльності. Вони класифікуються на:

загальносистемні:

об’єктивності державного управління;

демократизму державного управління;

правової упорядкованості державного управління;

законності державного управління;

розподілу влади в державному управлінні;

публічності державного управління;

структурно – цільові:

погодженості між собою цілей державного управління за основними
параметрами;

взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій;

підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного
управління;

структурно – функціональні:

диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових актів і
закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного
управління;

концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких
управлінських функцій, щоб його державно – управлінський вплив дійсно
направляв, організовував і регулював об’єкти управління;

комбінування (направлений на те, щоб певна сукупність управлінських
функцій від різних суб’єктів управління не допускала дублювання і
паралельності);

достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо
того чи іншого об’єкту управління, за кількістю і змістом відповідали
різним управлінським запитам останнього;

відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об’єктів
управління;

структурно – організаційні:

єдності системи державної влади, яка забезпечує цілістність,
погодженість і дієвість державно – управлінських процесів;

теріторіально – галузевий, який обумовлює залежність організаційних
структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного
життя;

різноманітності організаційних зв’язків, які розкривають вертикальні і
горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і
місцевого самоврядування в системі державного управління;

поєднання колегіальності і єдиноначальності, зумовлений специфікою
організаційної побудови та порядку діяльності органів державного
управління;

структурно – процесуальні:

відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності
органів державного управління їхнім функціям;

конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за
її результати;

стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності.

Адміністративно – правова організація управління (державне управління)
полягає у виконавчій і розпорядчій діяльності системи суб’єктів,
покликаних здійснювати на основі законів та інших правових актів
прогнозування і координацію діяльності різних ланок цієї системи, облік
і контроль за розпорядженням матеріальними та фінансовими ресурсами,
кадрову роботу, застосування моральних і матеріальних стимулів, заходів
дисциплінарного і адміністративного впливу.

Функції державного управління являють собою основні напрямки діяльності
державних органів для виконання завдань державного управління.

Органи державного управління в Україні.

Управління та його організація мають за мету створення найбільш
сприятливих умов для функціонування виконавчої влади, а тому вимагають
чіткого врегулювання статусу суб’єктів управління та взаємовідносин у
межах і поза межами цієї системи.

Головною метою державного управління є створення найбільш сприятливих
умов для формування виконавчої влади, що відповідає інтересам громадян,
суспільства і держави.

Така узагальнена характеристика державного управління, до якої можна
додати і деякі інші специфічні його ознаки, у числі яких:

вертикальність (субординарність, ієрархічність) системи
виконавчо-розпорядницьких органів;

реалізація приналежних цим суб’єктам юридично владних повноважень в
адміністративному, тобто в позасудовому порядку;

передбачена чинним законодавством можливість адміністративної
правотворчості (сполучення правозастосування з правовстановленням);

включення в механізм (систему) державного управління не тільки
виконавчо-розпорядницьких органів, але і всіх інших ланок управлінського
апарата (наприклад, адміністрації державних підприємств) і т.п.

В такому розумінні органи державного управління розглядалися як
виконавчий апарат державної влади чи державної адміністрації, що є
основною ланкою практичної реалізації законодавства, а також інших
правових актів органів державної влади, тобто Рад різних рівнів. У своїх
основних організаційних проявах ці органи були «прив’язані» чи прямо
опосередковано до системи Рад народних депутатів.

Виконавчо-розпорядницьку діяльність практично здійснювали не всі
державні органи, а лише ті, котрі конституційно позначалися як органи
державного управління (спеціальний суб’єкт). У загальнодержавному
масштабі ці органи здійснювали державну владу (державно-владні
повноваження) у формі виконавчої і правозастосовчої функцій. Тут видний
специфічний варіант прояву державної влади, якому приділялося особливе
(самостійне) місце в механізмі «поділу праці» (функцій). Пріоритетність
зберігалася при цьому за законодавчою (правотворчою) діяльністю.

Викладене дозволяє звернути увагу ще на дві принципові обставини.
Насамперед державне управління і здійснюючі його функції державні органи
є складова частина єдиного механізму державної влади. Дане положення
необхідно особливо підкреслити в зв’язку з тим, що до 80-х років
відповідні Конституції і чинне законодавство тільки Ради всіх рівнів
відносили до числа органів державної влади. І лише у відношенні Урядів
було зроблене виключення: вони характеризувалися в якості «виконавчих і
розпорядницьких органів державної влади». Всі інші органи державного
управління (як, втім і судові органи) начебто б не мали ніякого
відношення до механізму державної влади, що, звичайно, не відповідало
дійсності. Спостерігалася, тим самим, явна переоцінка ролі Рад. Фактично
ж мова повинна була йти, і для цього малися всі необхідні підстави, про
функціонування в системі «поділу праці» представницьких, виконавчих і
судових органів державної влади, оскільки саме вони реалізували в різних
правових і організаційних формах повноваження державно-владного
характеру.

Друга обставина пов’язана з тим, що, як це вже відзначалося при
загальній характеристиці соціального управління, останнє у всіх своїх
проявах органічно пов’язано з впливом, що впорядковує не визначений
об’єкт. Говорячи ж про державне управління, акцентується його виконавче
значення. У зв’язку з цим виникає питання: як сполучити керуючий вплив з
виконавчим?

Суть даної проблеми відображена в наступному. Управління різними
сторонами державного і громадського життя не є винятковою функцією
виконавчого апарата держави. У цьому процесі активно беруть участь і
інші суб’єкти єдиної державної влади. При цьому головне в змісті
керуючого впливу складається не стільки в прийнятті відповідних рішень
(наприклад, законів), а в їх реалізації, тобто в строгому проведенні в
життя юридично владних вимог, що містяться в них. А це і є процес
виконання. Звичайно, і сам законодавець здійснює ті чи інші дії, що
забезпечують виконання прийнятих їм законів. Але він не в змозі взяти на
себе дану функцію в повному обсязі з огляду на різноманіття суспільних
відносин, що будують і що впорядковує, тобто постійному керуючим
впливом. Узагалі неприпустимо законодавцю самому виконувати закони. Тому
і виникає необхідність у спеціалізованій управлінській ланці державного
апарата, що здійснює такий вплив у виконавчо-розпорядницькому варіанті.

Виходить, виконання – це, у розглянутому аспекті, і є власне кажучи
безпосередня державно-управлінська діяльність, тобто керуючий вплив і
виконання цілком сумісні. При цьому не має принципового значення, хто є
суб’єктом ухвалення відповідного рішення – законодавчий або
розпорядницький, виконавчо-розпорядницький орган (виконання закону або
підзаконного нормативного акта).

Такі риси властиві державному управлінню, як різновиду соціального
управління. Воно характерно по своєму функціональному призначенню не
тільки для України в її сучасному виді і, звичайно, не тільки для
періоду розвитку нашої держави аж до розпаду Радянського Союзу. У своїх
основних проявах державне управління неодмінно є присутнім у механізмі
впливу на громадське життя західних держав, де державна влада базується
на інших соціально-політичних і економічних основах. Мається на увазі
насамперед панування ринкових відносин. Так, по визнанню видного
теоретика французького адміністративного права Г.Брэбана, і в подібних
умовах вся управлінська сфера має яскраво виражений публічно-правовий
характер, тобто державний зміст, державне управління здійснює функції
поточного управління, представляючи собою державну діяльність по
управлінню.

При значній різноманітності структурних підрозділів (головні управління,
управління, департаменти, відділи, сектори, центри, ради, секретаріати
та ін.) управлінські зв’язки зводяться до відносин загального,
безпосереднього, прямого та оперативного підпорядкування.

Загальне підпорядкування виражається в тому, що повноваження вищого
органу не зосереджені на конкретних питаннях керівництва
підпорядкованими йому об’єктами. Загальне керівництво здійснюється
шляхом встановлення правил діяльності, проведення контролю (нагляду).
Таке підпорядкування означає фактичну підвідомчість об’єкта суб’єкту.
Прикладом загального підпорядкування можуть бути відносини між
відповідним міністерством та промисловим підприємством при здійсненні
господарської діяльності.

Безпосереднє підпорядкування обумовлене значними організаційними та
правовими зв’язками, відсутністю проміжних ланок, розв’язанням кадрових
питань дисциплінарної відповідальності, скасуванням актів чи їх зміною.
При безпосередньому підпорядкуванні об’єкт перебуває у віданні суб’єкта
управління.

Пряме підпорядкування передбачає безпосередні відносини між керівником і
підлеглим, вищим і нижчим органами. Таке підпорядкування тісно пов’язане
з безпосереднім і випливає з нього.

Оперативне підпорядкування означає юридичну залежність одного суб’єкта
від іншого тільки з конкретних питань і непідпорядкованість йому в інших
формах. При виконанні обов’язків по охороні громадського порядку і
громадської безпеки службовці органів внутрішніх справ, які не входять
до складу міліції, перебувають в оперативному підпорядкуванні міліції,
користуються всіма відповідними перевагами та несуть обов’язки
працівників міліції.

У сфері державного управління зберігаються і відносини подвійного
підпорядкування. Сутність його полягає в тому, що стосовно цього органу
(як правило, нижчого) два органи (вищі) мають вирішальні повноваження з
якихось питань. Подвійне підпорядкування суб’єкта управління по
вертикалі і горизонталі ґрунтується на розмежуванні предметів і
повноважень спільного відання. При цьому орган даного рівня і вищий
орган мають з відповідних питань юридично – владні повноваження щодо
конкретного суб’єкта, наприклад, обласна державна адміністрація в особі
його голови і Міністерство юстиції щодо обласного управління юстиції.

Елементами організації управління є:

органи виконавчої влади;

органи, що входять в організаційний механізм здійснення виконавчої влади
(органи державного управління), але прямо не належать до органів
виконавчої влади;

норми адміністративного права, за допомогою яких встановлюються статус
усіх ланок управління, їх службовців, межі взаємовідносин, правова
відповідальність суб’єктів.

Суб’єктами державного управління можуть бути: органи державної
виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства та інші
центральні органи, місцеві органи), органи місцевого самоврядування (з
питань делегованих державою повноважень), адміністрації державних
підприємств, установ та організацій та їх посадові особи.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати
участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевому
референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів місцевого
самоврядування. У здійсненні функцій державного управління громадяни
беруть участь шляхом об’єднання в політичні партії та громадські
організації. Через такі об’єднання громадяни здійснюють захист своїх
прав і свобод, задовольняють політичні, економічні, соціальні, культурні
та інші інтереси.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а
також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні
конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути
привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження,
майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Висновок.

Хотілося б відзначити, що в суспільстві все головне: виробництво,
розподіл, обмін і споживання, соціальна сфера, наука, література і
мистецтво, право і мораль, архітектура і комунікації, історія і духовна
культура, здоров’я і фізичний розвиток людей і багато чого іншого. Але
все це може тоді створити сприятливий і раціональний спосіб життя, коли
буде зведено в цілісну, динамічну, гармонічну систему і «працювати» на
людину. Незважаючи на те, що маються природні взаємозв’язки між усіма
явищами і процесами, належну системність, розвиток, продуктивність і
економічність громадського життя додає управління. Тому що тільки і
винятково воно має єдність таких здібностей, як цілеспрямованість,
організація і регуляція.

Проблема складається в усвідомленні політичним (державним) керівництвом
і широкою суспільною думкою актуальності, важливості і незамінності
управління. Розвинуті західні країни давно усвідомили цю істину. Треба
і нам прискорити цей процес.

Перелік літератури.

1. Основна.

Битяк Ю.П. Зуй В,В. Адміністративне право України. -Х.: 1996.

Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України. – Одеса: 2002.

Коваль Л.В. Адміністративне право України. — К.: 1996.

Опришко Адміністративне право — К.: 1996.

Павловский Р.С. Административное право. — К.: 1986.

2. Нормативна.

Конституція України (28.07.96)

Декларація про державний суверенітет (16.07.90)

Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування
(07.12.90)

Про міліцію (20.12.90)

Про господарські товариства (19.09.91)

Про об’єднання громадян (16.06.92)

Про державну службу (16.12.93)

Про міжнародні договори України (22.12.93)

Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення
волі (01.12.94)

Про боротьбу з корупцією (05.10.95)

Кодекс України про адміністративні правопорушення. Науково-практичний
коментар. //К. — 1991.

Кодекс України про адміністративні правопорушення. Нові видання.

3. Порівняльна.

Алехин А.П. Административное право Российской Федерации.-М.: 1997.

Бахрах Д.Н. Административное право. — М.: 1996.

Бахрах Д.Н. Практикум по административному праву. — М.: 1995.

Василенков П.Т. Административное право. — М.: 1990.

Коренев А.П. Административное право. — М.: 1986.

Козырин А.Н. Административное право зарубежных стран.:-М. 1996.

Коренев А.П. Административная деятельность органов внутренних дел.
/Общая и особенная части/ — М.: 1997.

Ноздрачев А.Ф. Исполнительная власть в Российской Федерации.:- 1996.

Овсянко Д.М. Административное право.- М.: 1997.

Попов В.И. Студеникин М.С. Административное право.-М.:1988.

Пикулькин А.В. Система государственного управления.- М.: 1997.

Помаскин В.Е. Административная деятельность органов внутренних дел.
/Общая и особенная части/ Альбом схем. — М.: 1997.

Жак Зіллер. Політико-адміністративні системи країн ЄС. — К.: 1996.

Юсупов В.А. Теория административного права. — М.:- 1985.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи