.

Управління охороною здоров\’я населення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
244 2188
Скачать документ

Глава 36. Управління охороною здоров’я населення

§ 1. Організаційно-правові засади управління охороною здоров’я населення

Згідно з ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров’я,
медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується
державним фінансуванням відповідних соціально-економічних,
медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює
умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного
обслуговування.

Право на охорону здоров’я — це передусім забезпечення відповідного
життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність
безпечного для життя і здоров я людини навколишнього природного
середовища.

Охорона здоров’я громадян базується на низці принципів, що одержали своє
закріплення в Основах законодавства України про охорону здоров’я. До
них, зокрема, належать: визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямком
діяльності суспільства і держави, одним з головних факторів виживання та
розвитку народу України; додержання прав і свобод людини і громадянина у
галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних
гарантій; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі
охорони здоров’я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного
та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість,
матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні
стандарти здоров’я і медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій та
досягнень з світовим досвідом у галузі охорони здоров’я; децентралізація
державного управління, розвиток самоуправління і самостійності
працівників охорони здоров’я на правовій та договірній підставах та ін.

У цілому охорона здоров’я може розглядатися як система заходів,
спрямованих на забезпечення зберігання та розвиток фізіологічних і
психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної
активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній
тривалості життя.

Основи державної політики охорони здоров’я визначає Верховна Рада
України — шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони
здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямків, принципів і
пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування,
створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митних та
інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових
загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи
виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

§ 2. Система органів управління охороною здоров’я населення

До системи органів державного управління охорони здоров’я входять
Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Рада
міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони
здоров’я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров’я
районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і
цільових програм; створює економічні, правові та організаційні
механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров’я;
укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з
питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші
повноваження, покладені на органи виконавчої влади у галузі охорони
здоров я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі
охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України (далі — МОЗ
України), компетенція якого визначається Положенням, затвердженим Указом
Президента України. До основних завдань МОЗ України належать: розробка
пріоритетних напрямків діяльності національної служби охорони здоров’я;
забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги
населенню установами охорони здоров’я всіх форм власності; здійснення
заходів щодо розвитку профілактичного напрямку в охороні здоров’я
населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання
державними установами охорони здоров’я загальнодоступної, як правило,
безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню; розробка
прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров’я,
пов’язаних зі змінами власності; охорона материнства і дитинства та ін.

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони
здоров’я у МОЗ України створюється колегія, рішення якої проводяться у
життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну
політику в галузі охорони здоров’я у межах своїх повноважень. Так,
місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами
охорони здоров’я, які перебувають у сфері їх управління, їх
матеріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медичних
закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо
попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх
ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров’я здійснюють також інші органи,
які мають у своєму віданні установи охорони здоров’я. До таких органів,
зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки
України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління
відомчими установами охорони здоров’я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров’я громадян МОЗ України
реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів
харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення.
Діяльність МОЗ України у цьому напрямку зводиться до реалізації
державної політики у сфері державного контролю за якістю та безпекою
окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок,
лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної
косметики тощо), забезпечення інтересів держави у цій сфері та
міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та
розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією
населення, закладів охорони здоров’я і тваринництва, які реалізовувалися
Державним комітетом України з питань медичної та мікробіологічної
промисловості. Указом Президента України від 15 грудня 1999 p. покладено
на МОЗ України.

§ 3. Місцеве самоврядування і охорона здоров’я населення

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації
державної політики в галузі охорони здоров’я населення. Законом України
«Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що до відання
виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять:
управління установами охорони здоров’я, які належать територіальним
громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та
фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в
закладах освіти, культури, фізкультури та спорту, оздоровчих установ, що
належать територіальним громадам; забезпечення у межах наданих їм
повноважень доступності та оплатності медичного обслуговування на
відповідній території; забезпечення згідно з законом розвитку всіх видів
медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних
закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовці
спеціалістів для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації
кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій
населення ліками та виробами медичного призначення; реєстрація згідно з
законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території
установ охорони здоров’я незалежно від форм власності; внесення
пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної
підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я.

§ 4. Правове становище установ охорони здоров’я населення

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують
санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні,
фізкультурно-профілактичні, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні
та інші заклади охорони здоров’я.

До закладів охорони здоров’я належать лікарні, поліклініки,
спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні
центри, станції швидкої медичної допомоги, медико-сані-тарні частини
установ і закладів та ін.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. За галузевою належністю
можна виділити відомчі лікарні та лікарні, що входять до системи МОЗ
України; за територіальною ознакою — районі, міжрайонні, міські, обласні
лікарні.

Особливу групу становлять лікарні відомчого типу (МВС України, Служби
безпеки України та ін.).

Заклади охорони здоров я створюються підприємствами, установами і
організаціями, заснованими на різних формах власності, а також
приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази та
кваліфікованих спеціалістів. Законодавством України визначаються порядок
та умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та
акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та
фармацевтичної практики.

Заклади охорони здоров’я здійснюють свою діяльність на підставі статуту,
затвердженого власником або уповноваженим ним органом.

Державні органи призначають на посаду та звільняють з посади керівників
закладів державної системи охорони здоров’я. Проте незалежно від
юридичного статусу установи охорони здоров’я керівництво ним може
здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним
кваліфікаційним вимогам.

Держава підтримує та заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність у
галузі охорони здоров’я, яка може реалізовуватися тільки за наявності
спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності.

§ 5. Санітарно-епідеміологічний нагляд

Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та
епідемічного благополуччя населення» регулюються суспільні відносини, що
виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення, визначаються відповідні права і обов’язки державних органів,
підприємств, установ, організацій та громадян у цій сфері,
встановлюється порядок організації державної санітарно-епідеміологічної
служби та здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в
Україні.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд
в Україні такій нагляд здійснюють установи і заклади державної
санітарно-епідеміологічної служби системи МОЗ України: Головне
санітарно-епідеміологічне управління МОЗ України; управління з медичних
проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ України; центральна
санітарно-епідеміологічна станція МОЗ України; Кримська республіканська
санітарно-епідеміологічна станція; обласні, міські, районні, районні у
містах санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції;
центральні санітарно-епідеміологічні станції на залізничному,
повітряному, водному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції на
залізницях, а також станції басейнів і портів; відповідні установи,
заклади, з’єднання, частини і підрозділи державної
санітарно-епідеміологічної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону,
Служби безпеки України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний
державний санітарний лікар України — перший заступник Міністра охорони
здоров’я України.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою АРК здійснює
головний державний санітарний лікар АРК.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст
Києва та Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний
лікар області, міст Києва та Севастополя, який призначається на посаду і
звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України за
погодженням з відповідною обласною, Київською та Севастопольською
міською державною адміністрацією.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в
місті очолює головний державний санітарний лікар відповідно району,
міста, району в місті.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному,
залізничному, повітряному транспорті здійснюється відповідно головним
державним санітарним лікарем водного, залізничного та повітряного
транспорту, який призначається на посаду та звільняється з посади
головним державним санітарним лікарем України.

Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є
найважливішим напрямком діяльності державної санітарно-епідеміологічної
служби. Його мета — контроль за додержанням юридичними та фізичними
особами санітарного законодавства, попередження, виявлення та усунення
шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров’я людей та застосування
у необхідних випадках заходів правового характеру щодо порушників.

Для виконання покладених на них завдань органи
санітарно-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати
адміністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного
припинення та заходи адміністративного стягнення.

До числа адміністративно-попереджувальних заходів, зокрема, належать:
відвідування об’єктів для проведення перевірок додержання санітарного
законодавства; витребування від юридичних осіб і громадян даних, що
характеризують санітарний та епідемічний стан об’єктів, здоров’я людей;
введення карантину; проведення обов’язкових профілактичних щеплень;
обов’язковий медичний огляд стану здоров’я відповідних груп працівників,
громадян тощо.

Заходи адміністративного припинення застосовуються у випадках, коли в
примусовому порядку необхідно припинити протиправні дії та запобігти їх
шкідливим наслідкам. Прикладами таких заходів можуть слугувати: вимога
до порушника санітарного законодавства припинити протиправну поведінку;
обмеження, тимчасова заборона чи припинення будівництва, реконструкції
та розширення об’єктів; обмеження, зупинення чи заборона викидів
(скидання) забруднюючих речовин; вилучення із реалізації продуктів
харчування, хімічних і радіоактивних речовин, біологічних матеріалів;
опечатування приміщень, джерел енергії, агрегатів, механізмів та іншого
обладнання.

Адміністративні стягнення накладаються за вчинення правопорушень у
розглядуваній сфері, передбачених КпАП. У КпАП встановлено
адміністративну відповідальність за: порушення санітарно-гігієнічних і
санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42); виробництво,
заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить
хімічні препарати понад гранично допустимих рівнів концентрації (ст.
421); заготівлю, переробку або збут радіоактивних забруднень продуктів
харчування чи іншої продукції (ст. 422); виробництво, зберігання,
транспортування або реалізацію продуктів харчування чи продовольчої
сировини, забруднених мікроорганізмами і іншими біологічними агентами
понад гранично допустимих рівнів (ст. 423); незаконне виготовлення,
придбання, зберігання, перевозку, пересилку наркотичних засобів або
психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44);
ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, заражених
венеричною хворобою (ст. 45); порушення встановленого порядку взяття,
переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові або її
компонентів і препаратів (ст. 451); умисне приховування джерела
зараження венеричною хворобою (ст. 46) та ін.

Справи про ці правопорушення розглядаються адміністративними комісіями,
районними (міськими) судами (суддями), органами внутрішніх справ
(міліції), органами, установами і закладами державної
санітарно-епідеміологічної служби. Стягненнями, що накладаються, є
штраф, конфіскація або вилучення предметів правопорушення,
адміністративний арешт.

Див.: Там само. 1993. X° 4. Ст. 19

Див.: Офіційний вісник України. 1998. № 33. Ст. 1221.

Див.: Відомості Верхов. Ради України. 1994. № 27. Ст. 218.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020