Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у історії
кримінального законодавства України

Норма, що визначає особливості умовно-дострокового звільнення від
відбування покарання неповнолітніх (точніше — за злочин, вчинений у
неповнолітньому віці) у вітчизняному законодавстві з’явилася як
результат генезису інституту умовно-дострокового звільнення та інституту
особливостей відповідальності неповнолітніх у кримінальному праві.

Як і будь-яке інше правове явище, інститут умовно-дострокового
звільнення від відбування покарання у вітчизняному законодавстві не
виник «на порожньому місці», а тому не слід розглядати його в обмежених
часових рамках, ізольовано від нормотворчого процесу, який відбувався в
цій галузі.

У російському імперському законодавстві перші вказівки про інститут,
найбільш близький до сучасного розуміння умовно-дострокового звільнення
від відбування покарання можна побачити починаючи з кінця ХІХ століття.
Згідно зі Статутом про засланих (рос. «Устав о ссыльных») 1882 р.
дострокове звільнення передбачалося щодо засланих поселенців та
каторжан, а згодом застосовувалося й до засуджених до покарання у виді
віддання у арештантські відділення. Для менш суворих покарань дострокове
звільнення від його відбування не передбачалося [9, с. 331, 334].

У кримінальному законодавстві, що діяло у ХІХ ст. на територіях сучасної
Західної України (під час перебування їх у складі Австро-угорської
імперії), також містився інститут умовно-дострокового звільнення від
покарання. Угорське Уголовне уложення про злочини й проступки 1879 р. у
§§ 48-51 передбачало умовно-дострокове звільнення від відбування
покарання із зазначенням юридично значущих обставин, які можна
розглядати як підстави цього звільнення:

1) укріплення надії на виправлення доброю поведінкою та старанністю
засудженого;

2) відбуття засудженим не менш ніж 3/4 терміну покарання. Привертає
увагу, що угорське Уложення допускало умовно-дострокове звільнення
навіть засуджених до довічного ув’язнення — за умови відбуття ними не
менш ніж 15 років. Норма регулювала й заходи з контролю за звільненим
суб’єктом: слідкування за дотриманням ним правил стосовно місця
перебування, поведінки, способу життя повинні були здійснювати
співробітники поліції [12, с. 396-397].

На початку ХХ століття (22 червня 1909 року) в Російській імперії було
видано окремий Закон про умовне дострокове звільнення [2], яким було
визначено порядок застосування цього виду звільнення від відбування
покарання. Згідно із ст. 11 цього закону, кандидат на звільнення давав
письмове зобов’язання дотримуватися умов, на яких його звільняли та
указував місце проживання, яке обирав на час звільнення. Закон не
називав, які саме умови має виконувати достроково звільнений протягом
невідбутої частини покарання. Це питання було цілком віддане на судовий
розгляд. На практиці ці умови виливалися у такі зобов’язання, як «не
пиячити та не розпусничати», «уникати сумнівних місць», «не займатися
дармоїдством і блуканням» тощо [8, с. 8]. Таким чином, Закон оговорював
своєрідні заходи із ресоціалізації умовно-достроково звільненого.
Скасування звільнення та повернення засудженого до відбування частини
покарання, що лишалася не-відбутою наступало, якщо протягом іспитового
строку той допускав негідну поведінку, яка загрожувала особистій чи
громадській безпеці або порядку (пияцтво, розпусництво, паразитичний
спосіб життя, спілкування з певними особами та ін.) чи порушував інші
умови, на яких було надано волю, а також якщо вчиняв злочин, за який
засуджувався судом. У випадках дотримання звільненим поставлених йому
судом умов і не вчинення нового злочину покарання вважалося відбутим.
Прибуваючи до обраного місця проживання, умовно-достроково звільнені
особи підлягали нагляду органів поліції, які повинні були вживати
заходів із запобігання можливості рецидиву, а також здійснювати виховний
вплив.

Умовно-дострокове звільнення від покарання не вийшло з ужитку як
юридичний інструмент й після революційних подій 1917 р. На думку деяких
дослідників, оскільки в 1917-І918-х роках при розгляді кримінальних
справ продовжували керуватися нормами кримінального законодавства
царської епохи, то й умовно-дострокове звільнення від покарання
засуджених могло здійснюватися за законом про умовно-дострокове
звільнення 1909 року [8, с. 16]. Легітимність умовно-достроково
звільнення від покарання нова (радянська) влада підтвердила досить
швидко. Першим законодавчим актом цієї влади, який створив нормативне
підґрунтя для його застосування в Україні стала постанова Народного
Секретаріату України від 4 січня 1918 р. «Про введення народного суду»,
якою, зокрема, установлювалося право народного суду застосовувати до
засуджених помилування, дострокове звільнення, умовне засудження й
відновлення в правах. Хоча наведена постанова ще не установлювала певних
правил, які стосувалися б підстав та порядку застосування дострокового
звільнення, ці питання було вирішено під час подальшої законодавчої
розробки цього інституту, яка була продовжена через рік, при чому
характеризувалася значним ступенем рецепції російського радянського
законодавства. В Декреті ВЦВК від 7 березня 1918 р. «Про суд» (декрет №
2), оговорювалося право всіх засуджених вироком народного суду
клопотатися перед ним про дострокове звільнення (ст. 32) [5, с. 16, 23].
Права народного суду щодо дострокового звільнення засуджених
передбачалося й у постанові «Про введення народного суду» від 17 січня
1919 року (п. 20) [13, с. 32]. У цьому ж році було законодавчо
регламентовано процедуру та підстави його застосування: Декретом РНК
УСРР «Про дострокове звільнення» передбачалося, що достроковому
звільненню від покарання засуджені підлягали після фактичного відбуття
половини строку покарання, а засудженні до безстрокового позбавлення
волі — після відбуття дванадцяти років. Зазначений декрет прямо не
називав суб’єктів, до яких могло застосовуватися таке звільнення, але
П.П. Михайленко, який досліджував цей період розвитку вітчизняного
кримінального права пише, що достроково звільнялися засуджені, які
виправилися, проявили себе в роботі, були дисциплінованими [3, с. 287].
Умовний характер цього звільнення був спрямований лише на запобігання
рецидиву: якщо протягом невідбутої частини покарання особа вчиняла новий
злочин, то суд мав право скасувати її звільнення, або призначити
покарання за сукупністю з неідбу-тою частиною покарання, або обмежитися
лише покаранням за новий злочин. Як і в дореволюційному російському
законодавстві, згаданим декретом передбачалося установлення нагляду за
умовно-достроково звільненою особою з боку органів патронату. Зазначений
декрет прямо не називав суб’єктів, до яких могло застосовуватися таке
звільнення, але П.П. Михайленко, який досліджував цей період розвитку
вітчизняного кримінального права пише, що достроково звільнялися
засуджені, які виправилися, проявили себе в роботі, були
дисциплінованими [3, с. 287]. Умовний характер цього звільнення був
спрямований лише на запобігання рецидиву: якщо протягом невідбутої
частини покарання особа вчиняла новий злочин, то суд мав право скасувати
її звільнення, або призначити покарання за сукупністю з неідбутою
частиною покарання, або обмежитися лише покаранням за новий злочин. Як і
в дореволюційному російському законодавстві, згаданим декретом
передбачалося установлення нагляду за умовно-достроково звільненою
особою з боку органів патронату.

У травні 1919 р. тюремно-каральним відділом НКЮ УСРР було здійснено
спробу розробити Статут про утримання під вартою, в якому, зокрема,
дострокове звільнення від покарання осіб, що відбули не менш ніж
половину терміну покарання, ставилося в залежність від їхньої поведінки
у місцях позбавлення волі та ставлення до розумової й фізичної праці [4,
с. 25].

l

?

яння, але згаданий декрет ці положення з незрозумілих причин не відбив.
Суттєвим його недоліком було й те, що він не вирішив питання про
дострокове звільнення неповнолітніх правопорушників [4, с. 25-28]. Не
регулювалося це питання й в першому українському радянському КК 1922
року [11]. Зазначений кодекс містив лише загальну норму про
умовно-дострокове звільнення: воно передбачалася для засуджених до
примусових робіт або позбавлення волі, які проявили виправлення (ст.
52). У ст. 53 КК 1922 р. передбачався лише один правовий наслідок
застосування дострокового звільнення — в разі вчинення протягом
невідбутої частини покарання тотожного або однорідного злочину воно
приєднувалося до призначеного за новий злочин покарання.

У КК УРСР 1927 р. умовно-дострокове звільнення передбачалося ст. 51, яка
передбачала можливість його застосування щодо засуджених до строкових
видів покарання (або, за термінологію цього КК, «заходів соціального
захисту»). Його підставами було визначено виявлення виправлення
засудженим та відбуття ним не менше третини призначеного строку заходу
соціального захисту (до речі, у початковій редакції КК 1927 р. цього
мінімального терміну визначено не було — уточнення в ст. 51 було внесене
у 1928 р.). Оскільки за новим кримінальним законом для застосування
умовно-дострокового звільнення були достатніми лише прояви виправлення
засудженого (тобто, лише початок позитивних процесів, а не усталена
тенденція до них), воно дуже широко розповсюдилося у пенітенціарній
практиці й перетворилося у засіб для постійного розвантаження місць
покарання. Надмірне розповсюдження умовно-дострокового звільнення при
невдалому формулюванні в законі його «матеріальної» підстави (яка
дозволяла достроково звільняти засуджених, які фактично не виправилися),
поступово дискредитувало зазначений інститут [14, с. 9].

У 1940 році від інституту умовно-дострокового звільнення законодавець
відмовився, у зв’язку із чим відповідні статті КК було скасовано.
Скасування інституту, який дозволяв пом’якшувати становище засуджених,
обумовлювалося, з одного боку, суттєвим посиленням репресій, які
відбувалися в СРСР в цей період: Сталіним було проголошено, що по мірі
успіхів в розбудові соціалізму класова боротьба посилюватиметься. Цим
було акцентовано погляди радянської кримінально-правової політики на
покарання як на самоціль, а не як на засіб досягнення певних соціально
корисних результатів. Відповідно, що при цьому дострокове звільнення
розглядалося як невигідне зменшення безплатної робочої сили.

У радянському кримінальному законодавстві умовне дострокове звільнення
було відновлене у 1954 році — Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14
липня 1954 року «Про введення умовно-дострокового звільнення з місць
позбавлення волі» [6, с. 475]. Це можна пояснити, очевидно, зміною
соціально-політичної обстановки в державі, яка потягла й гуманізацію
кримінально-правової політики. Слід зазначити, що дещо раніше (в цьому ж
році) у законодавство було введене дострокове (але безумовне) звільнення
від покарання засуджених за злочини, вчинені у віці до 18 років (мається
на увазі Указ Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 року) [7,
с. 317]. Таким чином, повертаючи дострокове звільнення у систему заходів
кримінально-правового впливу, радянський законодавець звернув увагу в
першу чергу на неповнолітніх засуджених.

Вперше на законодавчому рівні були враховані властиві неповнолітнім
особливості, які обумовлювали дещо інший порядок їх дострокового
звільнення, відмінний від такого ж звільнення дорослих. Безумовний
характер дострокового звільнення неповнолітніх обґрунтовувався
криміналістами в цей час тим, що «виправлення цієї категорії осіб в
умовах трудової колонії при правильній постановці виховного процесу
зазвичай закінчується повним викоріненням у їхньому характері поганих
звичок, навичок та поглядів і що в силу цього можна не побоюватися
вчинення ним повторного злочину» (М.А. Єфимов) [1, с. 84].

Остаточно у вітчизняному кримінальному законодавстві другої половини ХХ
ст. умовно-дострокове звільнення від покарання утвердилося в
кримінальному законодавстві після його реформування у 60-х р.р. ХХ. ст.
У КК УРСР 1960 р. було розміщено самостійний припис про дострокове
звільнення від покарання осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти
років. Спочатку ст. 53 КК 1960 р. передбачалося безумовне дострокове
звільнення цього класу засуджених у разі, якщо зразковою поведінкою й
чесним ставленням до праці та навчання було доведено виправлення.
Суттєвими недоліками зазначеного інституту були безумовний характер
звільнення та відсутність диференціації обов’язкового для відбуття
терміну покарання — для всіх засуджених він становив 1/3 від розміру
призначеного покарання, чим суттєво порушувалися засади індивідуалізації
відповідальності та запобіжне значення заходів кримінально-правового
впливу щодо неповнолітніх. Усвідомлення зазначених недоліків змусили
законодавця у 1969 році внести зміни до цього інституту, після яких
частка фактично відбутого покарання, необхідного для звільнення,
збільшувалася залежно від виду злочину, за який було засуджено особу, а
також наявності рецидиву. Це звільнення могло застосовуватися судом за
місцем відбуття покарання за спільним поданням органу, що відає
виконанням покарання й комісії в справах неповнолітніх або спостережної
комісії при виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Достроковому звільненню було надано умовний характер: у разі вчинення
особою, до якої у віці до вісімнадцяти років було застосовано
умовно-дострокове звільнення, протягом невідбутої частини покарання
нового злочину, суд мав призначати їй покарання за правилами про
сукупність вироків. Також, КК 1960 р. передбачив і заходи пост
пенітенціарного громадського контролю за неповнолітнім: суд мав право
покласти на певний трудовий колектив чи особу (за їх згодою) обов’язок
по нагляду за умовно-достроково звільненим протягом невідбутої частини
призначеного судом строку покарання, та по проведенню з нею виховної
роботи [10].

IV. Висновки

Отже, хоч у вітчизняному кримінальному законодавстві вже до першої
половини хХ століття приділялася певна увага специфіці відповідальності
неповнолітніх, на особливостях законодавчої регламентації в
кримінально-правових актах умовно-дострокового звільнення від відбування
покарання це не відобразилося. Умовно-дострокове звільнення від
покарання неповнолітніх як окремий засіб кримінально-правового впливу на
неповнолітніх правопорушників виник під час кодифікації вітчизняного
законодавства 1960-го року.

Література:

1. Ефимов М.А. Условно-досрочное и досрочное освобождение от лишения
свободы и практика его применения / М.А. Ефимов // Правоведение. — 1961.
-№1. — С. 83-93.

2. Закон об условном досрочном освобождении с изложением рассуждений, на
коих он основан / Под ред. Д.А. Коптева. — СПБ, 1909.

3. Михайленко П.П. Нариси з історії кримінального законодавства
Української РСР: Частина I / П.П. Михайленко. — К. : Вид-во Академії
наук УРСР, 1959. -440 с.

4. Носенко А.М. Из истории развития на Украине института
условно-досрочного освобождения от наказания / А.М. Носенко // Труды
ВНИИ МВД СССР. -1972. — № 22. — С. 24-34.

5. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и
РСФСР 1917-1952 г.г. / Под ред. И.Т. Голякова -М.: Госуд. изд-во юрид.
лит., 1953. -464 с.

6. Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. —
М.: Госюриздат, 1956. — 500 с.

7. Сборник нормативных актов по советскому исправительно-трудовому праву
(1917-1959 гг.). История законодательства / Составители Лосев П.М.,
Рагулин Г.И. — М, Госюриздат, 1959. — 360 с.

8. Скригонюк М.І. Виникнення і розвиток умовно-дострокового звільнення в
Україні і питання соціальної адаптації звільнених / М.І. Скригонюк; за
ред. проф. В.М. Трубнікова. — Черкаси, 1993. -38 с.

9. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая: в 2 т. /
Н.С. Таганцев. — М.: Наука, 1994. — Т.2. -393 с.

10. Уголовный кодекс УССР от 28 декабря 1960 г. // Ведомости Верховного
Совета УССР. — 1961. — № 2. — Ст. 14.

11. Уголовный кодекс УССР // Собрание Узаконений и распоряжений
Рабочее-крестьянского правительства Украины. — 1922. — № 35. — Ст. 553.

12. Хрестоматія з історії держави і права України: Навчальний посібник
для юридичних вищих навчальних закладів і факультетів: У 2 т./ За ред.
В.Д. Гончаренка, А.Й. Рогожина, О.Д. Гончаренка — К.: ІнЮре, 1997. — Т.
1: З найдавніших часів часів до початку XX ст. — 464 с.

13. Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради,
постанов і розпоряджень уряду Української РСР.-К.: Держ. вид-во
політичн. л-ри УРСР, 1963. — Т. 1 . 1917-1941 рр. — 772 с.

14. Якубсон В. Исправительно-трудовой режим и досрочное освобождение //
Административный вестник . — 1928. -№8. — С. 9.

15. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 2, с. 127-131

Похожие записи