Умови дійсності правочинів

Вимоги, яким повинен відповідати правочин, для того щоб вважатися
належним юридичним фактом, прийнято називати умовами дійсності правочин.
Варто зауважити, що у новому ЦК України вони чітко формалізовані за
групами, правовими наслідками їх недотримання, способами кваліфікації.
Такий підхід є виправданим за того, що основні відносини повинні
регулюватися законом, а підзаконне регулювання повинне бути зведене до
мінімуму. Крім цього ЦК України як закон, що регламентує найбільш широке
коло відносин повинен бути максимально зрозумілим тим, кому він
адресується, а не тільки фахівцям-правознавцям.

З огляду на те законодавець в ст. 203 ЦК України встановив наступні
загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. До
них віднесено такі:

1. Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного
законодавства, а також моральним засадам суспільства. Цим досягається
стабільність цивільного права, зменшується можливість його довільного
трактування. Разом з тим така вимога неоднозначна, оскільки в ній
по-суті міститься два взаємовиключні принципи: домінанти права і
домінанти закону. При цьому у супереч Конституції України проведено як
домінуючий все-таки другий.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної
дієздатності. Такий підхід надає можливість диференціювати підходи до
визнання правочинів недійсними відповідно до визначеного безпосередньо
законом змісту тих чи інших правочинів: укладаємих малолітніми,
неповнолітніми, обмежено дієздатними.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його
внутрішній волі. Інакше – волевиявлення повинно співпадати із волею
стосовно наміру учинення самого правочину, його мотиву та мети, змісту
самого правочину, особливо предмету, його учасника.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. За такої
конструкції складається враження про імперативність вимог щодо форми
правочину. Однак це не так. Закон допускає відхід від встановленої форми
на розсуд і відповідальність учасників правочину. Тому коли вони
відхиляються від встановленої законом форми правова охорона такому
правочину не надається. Звідси й можливість визнання його недійсним є
вельми проблематичною. Тому не дарма в ч.1 ст.218 ЦК України
встановлено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка
встановлена законом не має наслідком його недійсність, крім випадків,
встановлених законом.

Тому недарма заперечення однією із сторін факту учинення правочину, або
оспорювання його окремих частин може доводитись лише письмовими
доказами, засобами аудіо-відеозапису та іншими доказами. Неможливість
посилатися на свідчення свідків практично робить позови про визнання
угоди недійсною неможливими.

4. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків,
що обумовлені ним. Цим упереджується можливість укладення фіктивних
правочинів – учинених без наміру створення правових наслідків, що
обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК У). Але це не говорить про те,
що такі правочини неможливі взагалі.

5. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити
правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних
дітей. Така вимога зумовлена Конвенцією про права дитини та Декларацією
прав дитини, згідно котрих держави-учасниці цих міжнародно-правових
актів повинні забезпечити такий захист і турботу, які необхідні для його
достатку. Майнові інтереси дитини охороняються також ст. 17 Закону
України “Про охорону дитинства”.

Більшість вчених радянської цивілістичної школи виділяли чотири елементи
правочину, які у взаємної єдності і дозволяють диференціювати правочин
від інших юридичних фактів. Нам імпонує точка зору Пушкіна О.А, який
зупинився на п’яти ознаках правочину.

?????¤?ізичні особи, обмежені судом у дієздатності, можуть робити лише
дрібні побутові правочини. Юридичні особи вправі робити лише правочини,
що відповідають цілям і задачам їхньої статутної діяльності.

По-друге, правочин повинен бути спрямована на виникнення конкретних,
обумовлених тільки ним правових наслідків, тобто повинно бути єдність
волі і волевиявлення. Волевиявлення повинно чітко і правильно
відображати внутрішню волю осіб для сторін правочину і третіх осіб. Тому
волевиявлення, зроблене лише для виду, щоб ввести в оману сторону або
оточуючих, що не містить в собі дійсної волі на встановлення
правовідносини які сторони мали на увазі, не може мати значення дійсного
правочину. Також правочин повинен бути позбавлений факторів, що можуть
перекрутити представлення особи про сутність правочину або його
елементах. Слід зазначити що в науці іде полеміка з питання чому
надавати головне місце волі чи волевиявленню. Позиції авторів було
поділено на три групи. Перша, стверджує, що оскільки правочин – це дія,
то і її наслідки пов’язуються з волевиявленням. Друга позиція базується
на посилці, що волевиявлення не можливо і головне породжується волею, то
головне в правочині – це внутрішня воля особи. Третя позиція, з якою ми
можемо погодитись – оцінює волю і волевиявлення тільки-но в їх
поєднанні.

По-третє, правочини повинні укладатися за умови вільної і повної згоди
їх учасників. Воля сторін в правочині повинна бути вільним
волевиявленням, позбавлена вплину з будь якого боку, шляхом насильства,
погрози, обману тощо.

По-четверте, зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству
і моральним принципам суспільства. Громадяни і юридичні особи, укладаючи
правочини, повинні враховувати межі допустимості правочину і призначення
правочину у суспільстві, дотримуватись вимоги цивільного законодавства.

По-п’яте, при укладенні правочину необхідно обов’язково дотримання
передбаченої законом форми (простій чи нотаріальної), якщо порушення
цієї форми тягне за законом визнання правочину недійсним.

Зі вступом нового ЦКУ у дію повинні застосовуватися встановлені тим
вимоги щодо дійсності правочину.

Разом з тим варто підкреслити, що визнавати правочин недійсним чи
зоставити його дію у силі навіть за тих умов, що він не відповідає
встановленим вимогам вправі управоможена на то сторона.

Література

Грешников И.П. Субъекты гражданского права // С.-Петербург. Юридический
центр. 331 с.,

Шишка Р.Б. Новий погляд на підприємницьку правосуб’єктність // Вісник
Університету внутрішніх справ. — № 3-4. – 1998 . – с. 266-272;

Шишка Р.Б. и др. Предпринимательское право Украины: Учебник /

Р.Б.Шишка, А.М.Сытник, В.Н.Левков, и др./Под. общ. ред к.ю.н.Р.Б.Шишки.
Х., Эспада. 2001.,

Гражданское право Украины. Ч. 1. Под редакцией Пушкина А.А., Самойленко
В.М., Х.: Основа, 1996, 438 с.;

Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. (По изданию 1914 г.) // М.:
Спарк. – 1994, 335 с;

Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907
г.). М.: Спарк, 1995. – 556 с.; Цивільне право України: Академічний
курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна
частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с.,

Проблема недійсним правочинів отримала сучасний розвиток і особливо
стосовно комп’ютерних правочинів. У 2002 р. різко зросла кількість
випадків шахрайства в Інтернеті. До прокуратури передано 48 тис. Скарг,
що втричі більше чим у 2001р. Найбільш поширеними з них є шахрайства на
Інтернет-аукціонах (46 відсотків) і зокрема недоставляння покупцеві
придбаного товару, “оборудки” з кредитними карточками чи фальсифікація
надходження грошей. Здебільше такі правочини повинні визнаватися
недійсними.

Відомості Верховної Ради України, 2001, №30, ст.142.

Гражданское право. – Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.,
2002г.-С. 287

Советское гражданское право. – Ч. 1. — Второе издание, переработанное и
дополненное. — Под общей редакцией доктора юридических наук профессора
В. Ф. Маслова и доктора юридических наук профессора А. А. Пушкина. –
Киев. — «Вища школа» 1983 –С. 212-1213

Гражданское право. Том 1. Учебник. Издание шестое, переработанное и
дополненное /Под ред. А.С.Сергееева, Ю.К.Толстого. – М.: «ТК Велби»,
2002, С. 307-308)

Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. — С.22

Рабинович Н.В. Недействительность сделок и ее последствия. — Л. — 1960.
-С.7

Йофе О.С. Советское гражданское право. Л., 1958 Т.1. -С.223.

Похожие записи