Реферат на тему:

Українська центральна рада: воєнна політика та військове будівництво
(1917-1918 рр.)

Після Лютневої революції в Росії і повалення самодержавства війна з
державами Центрального блоку тривала і далі. На території України
розміщувались Київський і Одеський військові округи, що були тилом
Південно-Західного фронту, який простягався від Пінська до Румунії на
615 км, та Румунського фронту, завдовжки 460 км. У складі обох фронтів
налічувалось 4,5 млн військовослужбовців. Був ще Чорноморський флот,
який налічував понад 40 тис. моряків. Отож майже вся територія України
перебувала у фронтовій або прифронтовій зоні.

Внаслідок з революції у Росії в ході демократизації армії у військових
частинах, на флоті на весну 1917 р. було створено близько 20 тис.
солдатських, офіцерських та суднових комітетів і рад (4, с. 241-242).

У складі російських армій, які воювали з державами Центрального блоку,
налічувалось близько 3 млн українців, більшість з яких покладала великі
надії на революційні події, сподіваючись, що вони відкриють шлях до
самовизначення пригнічених націй. Вони покидали царську армію, яка
розвалювалась, і, приїжджаючи на Україну, приносили звістки про
революційні події в Росії, ставали ініціаторами революційних виступів
робітників та селян. Народ розганяв стражників та урядників, приставів,
земських начальників, скликались сільські сходи, міські збори,
створювалися комітети та ради. Активну участь у розгортанні руху брала
інтелігенція, яка вимагала досягнення національно-територіальної та
культурної автономії, відродження української мови, українізації школи,
державних та громадських установ і організацій.

4 березня 1917 р. у Києві, як відомо, виникла і розгорнула активну
діяльність Українська Центральна Рада, яку очолив М. Грушевський.
7 березня було створено Президію у складі 10 чол. Але ні УЦ Рада, ні її
Президія військовими проблемами тоді не цікавились, готуючись, головно,
до скликання 6-8 квітня загальноукраїнського з’їзду (конгресу).

Військовики, яких у Києві було чимало, діяли самочинно. Отож, 9 березня
тут відбулись перші збори українських офіцерів і солдатів, які
проголосили себе Установчою військовою радою і висунули до Тимчасового
уряду вимогу повернути Україні її автономію, як це було зроблено
7 березня стосовно Фінляндії. 11 березня на Військовому вічі, що зібрало
понад тисячу осіб, це рішення затвердили, ухвалили створити першу
українську військову частину – «охочекомонний полк» [1, с. 82].

У другій декаді березня було створено Товариство українського
військового клубу ім. Гетьмана Павла Полуботка, прийнято статут клубу,
та обрано Раду у складі 24 членів і 12 кандидатів. Тоді ж заснували
Український організаційний військовий комітет на чолі з полковником
Глинським. Заступником – полковник П. Волошин, члени президії – капітан
Гоц, підпоручик – М. Міхновський, прапорщик – В. Павелко). Цей клуб та
комітет у подальшому відіграли велику роль у справі українізації
війська.

У ці дні у багатьох містах України відбувалися військові віча,
ухвалювали рішення про необхідність створення українських збройних сил.

Вагомим результатом діяльності військового комітету стало утворення у
квітні першого українського полку ім. Б. Хмельницького, у який
записалось 3574 вояків. Командиром було спочатку обрано штабс-капітана
Д. Плутника-Гребенюка, а через кілька тижнів полк очолив підполковник
Ю. Капкан.

Виникли український військовий клуб у Москві, Українська фронтова рада у
Менську, Українська військова рада в Одесі та інших містах. Відтак
дедалі гостріше відчувалася потреба у єдиному центрі, який взяв би на
себе створення української армії. Мова про необхідність створення
Генерального військового комітету при Центральній Раді йшла на Першому
Всеукраїнському з’їзді у Києві (6-8 квітня 1917 р.). На ньому, до речі,
обрано склад УЦ Ради з 115 членів, яка стала офіційним представницьким
органом усього українського народу, його національно-політичним центром
[4, с. 25].

5-8 травня у Києві відбувся Перший Український військовий з’їзд. На
нього прибуло понад 700 делегатів, які представляли близько мільйона
українського вояцтва. Багато було й гостей з’їзду (без відповідних
мандатів-уповноважень). Саме з цього з’їзду розпочалась стрімка
військово-політична кар’єра Симона Петлюри, який до того працював у
земствах, а з квітня очолював Українську фронтову раду Західного фронту.
С. Петлюру разом з В. Винниченком, М. Міхновським і С. Письменним було
обрано до президії з’їзду, на якому він неодноразово виступав.

З’їзд визнав УЦ Раду єдиним повноважним органом влади всієї України,
зажадав від Тимчасового уряду введення представників України до
делегації Росії на майбутній мирній конференції, домагався дозволу в
уряду на створення українських частин, вести боротьбу з дезертирством.
З’їзд обрав тимчасовий Генеральний військовий комітет при УЦ Раді, який
мав відати військовими справами в Україні і працювати у тісному контакті
з російським Генеральним штабом [4, с. 245]. До складу комітету увійшло
18 осіб (у тому числі С. Петлюра, В. Винниченко, М. Міхновський,
В. Павленко, Ю. Капкан і ін.).

Комітет енергійно приступив до організації українського війська,
спираючись на дозвіл Головнокомандуючого та помічника військового
міністра О.Гучкова створити декілька українських бригад. Характерно, що
інша влада у Петрограді – Петроградська Рада робітничих і солдатських
депутатів – дозволу на це не дала, і звернулася до УЦ Ради з закликом
«воздержаться от самовольных явочных начинаний».

Зауважимо, що діяльність комітету не мала підтримки у більшості
керівництва УЦ Ради. М. Грушевський, В. Винниченко та інші вважали, що
постійна, регулярна армія Україні не потрібна, бо вона є «засобом
панування буржуазних класів», які «в своїх інтересах втягують народи у
криваву братовбивчу сварку» [3, с. 49-50]. Ось чому українізовані
військові частини передбачалось відразу після закінчення війни
перетворити в народну міліцію, суттєво їх скоротивши, єдиною метою якої
стала б «охорона інтересів і прав народу, а не пануючих класів, до якої
б нації ці класи не належали». Особливо завзято цю позицію обстоював
В. Винниченко, який повсякчас у публічних виступах, статтях
підкреслював, що регулярної армії Україні не потрібно, бо ось-ось всюди
пройдуть революції, прийдуть до влади демократичні сили – соціалісти,
настане ера загального миру і братерства – то й для чого Україні війська
[5, с. 50-51].

Проте, всупереч Винниченкові та іншим пацифістам, Генеральний військовий
комітет діяв, хоч і не мав з боку УЦ Ради ні належної підтримки, ані
коштів (що правда, 13 травня вона виділила комітетові аж 500 крб!).
Формувались ще декілька українських частин зокрема: полк ім. І. Гонти в
Умані, полк ім. П. Сагайдачного у Житомирі, полк кінних гайдамаків ім.
К. Корнієнка на Західному фронті.

3 червня 1917 р., незважаючи на заборону О. Керенського, у Києві
розпочав свою роботу Другий Всеукраїнський військовий з’їзд. На з’їзд
кожна військова частина посилала одного делегата, якщо українців у ній
налічувалось менше як 500 чол., або двох – якщо понад 500. Делегатів
з’їзду налічувалось 2300 осіб, з них прибуло 1976, які представляли вже
1732444 військовослужбовців – українців [1, с. 109]. З’їзд розглянув
питання про роботу Генерального військового комітету, про українізацію
тилових частин, про сучасне політичне життя. Після бурхливих дискусій
порядок денний був доповнений питаннями про землю і освіту.

На з’їзді на постійній основі обрано Генеральний військовий комітет,
затверджено положення про його склад, права й обов’язки. Склад комітету
збільшився до 27 осіб. З попереднього складу виведено лише
М. Міхновського, до якого ставилися неприязно керівники УЦ Ради за надто
велику його активність у творені українського війська і явно
сепаратистські настрої щодо Росії. Незабаром М. Міхновського направили з
Києва на Румунський фронт.

Комітет складався з 8 відділів: агітаційно-просвітний, організаційний,
інспекторський, мобілізаційний, стройовий, спеціальних служб,
правничо-консультаційний та канцелярія.

На з’їзді з ґрунтовною доповіддю про сучасний політичний стан виступив
В. Винниченко, заявивши, що Тимчасовий уряд не підтримує прагнення
України до національно-територіальної та культурної автономії, піддав
гострій критиці його діяльність, зокрема економічну, та воєнну, закликав
український народ до плідної мирної будівничої праці.

Характерно, що Винниченко виступив проти пропозицій проголосити Україну
самостійною державою. Він стверджував, що це передчасно, і може статися
років через 50, оскільки тепер «ми занадто міцно приросли до Росії…, ми
занадто багато пустили коріння в російський грунт, багато всмоктали в
себе через школу…, ми тепер не могли б дати краєві ніякого ладу, ми б
привели його до анархії…» [4, с. 249].

З’їзд обрав Раду військових делегатів у кількості 132 чол., яка повністю
увійшла до складу УЦ Ради, зрештою, як і увесь склад Генерального
військового комітету. Головою Ради було обрано Д. Березняка.

Видатна подія на Другому військовому з’їзді – це одноголосне схвалення
10 червня зачитаного В. Винниченком Універсалу (першого) УЦ Ради.

У квітні при УЦ Раді створили на постійній основі декілька комісій,
зокрема і військову. 26 червня, коли було утворено український уряд,
обрали Генеральний секретаріат у складі 11 генеральних секретарств,
одним з яких стало секретарство військових справ на чолі з генеральним
секретарем С. Петлюрою.

У середині червня, за наказом Тимчасового уряду, на фронті розпочався
черговий наступ, який виявився непідготовленою кривавою авантюрою.
Німецькі і австро-угорські війська прорвали російський фронт, і захопили
майже всю Галичину.

Російська армія відступала, тисячі дезертирів тікали з фронту,
спустошуючи українські села, лани й сади, грабували й ґвалтували
населення, влаштовували єврейські погроми. Секретарство військових справ
України стало спішно формувати батальйони «Спасіння України». Ненавчені
і неозброєні новобранці ночували під голим небом, були голодні, голі й
босі. Незважаючи на це, їх вирішили кинути у бій. Новобранці
відмовлялися йти на фронт, вимагали їх озброїти, обмундирувати,
призначити командирів, і на їх базі створити український полк
ім. Полуботка, і тоді під українським прапором вирушати у бій. Натомість
УЦ Рада вислала до солдатів делегацію, яка вперто умовляла їх
відправитись на фронт. Проте даремно. Щоб домогтися послуху, їм
припинили постачати продовольство, в результаті солдати почали
розбігатись.

За наказом Верховного головнокомандувача О. Брусилова, на фронт
відправили полк ім. Б. Хмельницького, інші українські частини. УЦ Рада
дала на це згоду. На фронті українські частини відзначалися хоробрістю,
що оцінив Верховний головнокомандувач Л. Корнілов, який 19 липня змінив
на цьому посту Брусілова. Мабуть, саме тому Л. Корнілов дав згоду на
створення на фронті Першого українського корпусу. Командиром його
призначив генерала. П. Скоропадського. До складу його корпусу входило
8 полків, з’єднаних у дві дивізії. Корпус став однією з найбоєздатніших
частин російської армії.

УЦ Рада домоглася згоди Тимчасового уряду на своє представництво при
Генеральному штабі в справі українізації війська на Україні (тут її
представниками стали Жуковський, Пількевич і Полозов) та при Верховному
Головнокомандувачеві (Павленко). Після неодноразових вимог УЦ Ради
Тимчасовий уряд змінив врешті-решт реакційного командувача КВО
українофоба полковника К. Обручева, і на цю посаду призначили генерала
Тризну. Одеським військовим округом командував генерал Н. Маркс.

Вживали заходів і до українізації Чорноморського флоту, де 70-80%
моряків були українці. Навесні 1917 р. Генеральний військовий комітет
ухвалив поповнювати Чорноморський флот винятково українцями. Було обрано
Генеральну морську раду, на чолі з В. Лотоцьким, що складалась з
делегатів від військових частин. Вона була повна рішучості зробити
Чорноморський флот суто українським. У Севастополі у лютому також
з’явилася Рада української чорноморської громади на чолі з В. Лащенком.
Ці два органи діяли активно. У липні 1917 р. підняв український прапор
міноносець «Завидний», потім – «Іван Златоустий», «Святий Євстахій»,
«Ростислав» та ін. У Севастополі пройшли багатолюдні урочистості збори
моряків-українців.

???????¤?$????A?За кілька днів до перевороту у Петрограді (20 жовтня
1917 р.) у Києві відкрився Третій Всеукраїнський військовий з’їзд, який
ухвалив понад 20 постанов з найгостріших питань цього часу [5, с. 52].
З’їзд у цілому виявив відданість Ц Раді, ідеї самовизначення України,
відкинувши намагання більшовиків передати владу у Києві до рук Рад
робітничих та солдатських депутатів.

З’їзд звернувся до УЦ Ради з пропозицією негайно проголосити створення
Української Демократичної Республіки в етнографічних межах України;
добиватись перетворення Росії в федерацію суверенних рівноправних
демократичних республік; терміново скликати Українські установчі збори
на основі загального, таємного, рівного, прямого та пропорційного
виборчого права; взяти всю повноту влади України в свої руки; вжити
рішучих заходів до недопущення поділу України, з’єднання всіх
українських земель; передати всі землі у відання земельних комітетів;
вилучити їх з товарообігу і передати без викупу в руки тих, хто їх
обробляє; якнайскоріше проголосити перемир’я між воюючими державами;
визнати смертну кару ганебною спадщиною старого ладу і скасувати її як
вид покарання; домогтись автокефалії української церкви і проведення
богослужіння на українській мові та ін. [4, с. 254-255].

У цей час командування КВО під натиском більшовиків покинуло Київ. Ця
подія дала можливість урядові України взяти до своїх рук військову
владу. С. Петлюра тут же призначив командувачем КВО підполковника
Павленка, а Одеського – генерала Єльчанінова. Всі військові питання
стали розглядатися на засіданнях уряду як першочергові. Доповідачем
звичайно був С. Петлюра.

14 листопада УЦ Рада створила при генеральному секретарстві військових
справ Головний комітет з відтермінування від призову на військову службу
громадян України. Комітетові підпорядковувались аналогічні структури у
губерніях, округах, повітах і містах. Робітники промислових підприємств,
залізничники, поштовики, зв’язківці, що ставали на службу до військових
формувань УЦ Ради, вважали перебуваючими у відрядженні, за ними
зберігались і посади, і платня.

23 листопада 1917 р. Генеральний секретаріат прийняв постанову про
проголошення Південно-Західного і Румунського фронтів єдиним Українським
фронтом, взяття його під своє підпорядкування і переведення українських
частин з інших регіонів і фронтів на Україну. Водночас проголошувалось
перемир’я на всьому Українському фронті (що правда, в односторонньому
порядку). 23 грудня з’явилося розпорядження уряду УНР «Про відпустку
солдатів-великоросів», яке мало на меті прискорити українізацію
військових частин. Проте фронт фактично розпався, солдати розбігались по
домівках.

Наприкінці 1917 р. до Києва з російського полону прибув один з
організаторів галицьких Українських січових стрільців, енергійний і
досвідчений офіцер Є. Коновалець. У листопаді він розпочав активну
діяльність у справі формування Галицько-Буковинського куреня січових
стрільців з військовополонених, які перебували у Дарницькому таборі.
Стрільці організовувались за німецьким зразком, тут панувала дисципліна
і порядок, не допускалась зайва демагогічна фразеологія, більшовицькі
агітатори. Командирами підрозділів були призначені досвідчені старшини.

УЦ Рада і особисто М. Грушевський підтримували Коновальця, йому
присвоїли чин полковника. У січні 1918 р. січові стрільці допомогли УЦ
Раді придушити організоване більшовиками проти української влади
повстання на заводі «Арсенал» і незабаром стали одним з найбоєздатніших
її формувань.

Після утворення Українського фронту фактичним командувачем військами на
Правобережній Україні став генерал П. Скоропадський, а на Лівобережній –
полковник Ю.Капкан. Однак між ними не було взаєморозуміння, виникали
гострі суперечки. Неприязними були відносини Скоропадського з Петлюрою,
не сприймав генерал як компетентну людину і М. Порша, який у грудні
змінив С. Петлюру на посту генерального секретаря військових справ.

Не маючи ні в УЦ Раді, ні в уряді жодної підтримки і допомоги, 25 грудня
П. Скоропадський подав у відставку. Усунений з посади був і Ю. Капкан –
він очолив новостворену Сердюцьку дивізію.

Не полишала УЦ Рада надій на організацію українського флоту. 22 грудня
було створено посаду міністра морських справ, на яку призначили
Д. Антоновича [5, с. 52]. Він став організовувати нове морське
відомство. Ще декілька кораблів, у тому числі лінкор «Воля», піднесли
український прапор, проте до кінця грудня увесь Крим захопили
більшовики, як і Миколаїв, Херсон та Одесу. Українська влада була там
придушена.

17 грудня 1917 р. генеральний секретар військових справ С. Петлюра
затвердив Статут Української народної армії. Статут відкидав ідею
постійного війська, однак поки що обов’язком кожного громадянина
вважався захист рідного краю від ворогів. Для всіх вояків
встановлювалася єдина назва – козак. Офіцерські звання скасовували, а
вводили старшинські – ройовий, чотар, бунчужний, півсотенний, сотник,
курінний, осавул, полковник, отаман, головний отаман [4, с. 261].
Зберігались виборні військові ради, які навіть мали право відводу осіб
командного складу, військові суди. Статутом встановлювалась армійська
форма, старшинські відзнаки.

19 грудня УЦ Рада, хоч на неї насувалися численні загрози як зсередини,
так і ззовні, створила Комітет з демобілізації армії, якому підлягали
усі демобілізаційні справи, причому не лише по війську, а й по різних
організаціях та установах, що обслуговували армію. Була утворена й
місцева мережа таких же комітетів – при арміях, губернських комісарах
тощо.

3 січня 1918 р. був прийнятий закон про утворення Українського народного
війська (народної міліції) – для оборони краю від зовнішнього нападу.
Закон мав загальний характер, а його конкретизація й реалізація мали
визначатись в окремому законі про народну міліцію. Наразі ставилось
завдання створення кадрів інструкторів, які мали пройти відповідну
підготовку. Планували створити три військових округи – Київський
(3 губернії), Харківський (3 губернії) і Одеський (3 губернії). У
кожному військовому окрузі треба було створити один кадровий корпус
інструкторів, який поділявся на дивізії, курені і сотні за
територіальним принципом – по волостях, повітах і губерніях.

На впровадження закону у життя генеральне секретарство військових справ
отримало від УЦ Ради 400 млн крб. [4, с. 264].

12 січня 1918 р. Центральна Рада, як відомо, прийняла історичний ІV
Універсал, який проголошував Україну незалежною державою. П’ять днів по
тому УЦ Рада проголосила Чорноморський флот флотом Української Народної
Республіки і поклала на нього обов’язок охороняти побережжя та торгівлю
на Чорному та Азовському морях. Утримання флоту та портів брала на себе
УНР. З 14 січня усі кораблі мали підняти жовто-блакитний прапор. Однак
водночас був виданий наказ про демобілізацію військових моряків і набір
у флот добровольців за вільним наймом. У результаті багато
моряків-українців залишили флот.

На початку січня 1918 р. більшовицькі війська під загальним
командуванням В. Антонова-Овсієнка почали наступ на Україну, маючи на
меті повалити владу Центральної Ради, ліквідувати незалежну українську
державність. Київську групу військ очолив колишній царський жандармський
підполковник М. Муравйов. До того ж у Києві спалахнула антиукраїнське
повстання на заводі «Арсенал», організоване більшовиками. Повстання
придушили [2, с. 71-72], проте захищати Київ від більшовицьких військ
фактично було нікому. Недалекоглядна політика українських властей у
військовому питанні призвела до того, що в їхньому розпорядженні у
критичний момент залишилося лише близько 3 тис. вояків: курінь січових
стрільців, Гайдамацький кіш, полк кінних гайдамаків і ще деякі невеликі
частини, дві гарматні батареї та 5 бронемашин.

Інші частини були розпропаговані більшовицькими агітаторами і заявили
про свій нейтралітет. Населення Києва, як і всієї України,
розчарувавшись у спроможності Центральної Ради створити міцну,
незалежну, організовану українську державу, вичікувало. Як акт відчаю
можна вважати кинутого у бій під Крутами молодіжного куреня, що
складався з добровольців-студентів та учнів старших класів Київських
гімназій. Більшовиків вони не змогли зупинити, хоч і билися героїчно.
Пам’ять про цих юнаків-героїв донині вшановує вся Україна.

У Києві червоні вояки вчинили численні акти насильства і вандалізму.
Українців-патріотів, особливо старшин, розстрілювали на вулицях сотнями
[1, с. 241-243].

Отож Центральна Рада, уряд, решта військ залишили Київ, відступивши у
Житомир.

Уже поза межами Києва військовий міністр Жуковський на початку лютого
видав наказ про негайну демобілізацію (з 10 лютого) усіх військових
частин на Південно-Західному та Румунському фронтах. Це стосувалося й
усіх посадових осіб у оборонних галузях. Розпустили усі штаби, управи та
військові установи. 13 березня проголошувались демобілізованими всі
неукраїнські національні військові формування, яким гарантувався вільний
виїзд за межі України (без зброї).

Видано наказ про увільнення з війська і всіх студентів з метою
повернення їх до навчання, учнів старших класів шкіл і гімназій.

1 березня більшовики були вигнані з Києва німецькими військами, які йшли
на Україну на заклик Центральної Ради. В загальному безладді і хаосі
військове міністерство пробує налагодити працю по створенню української
армії. Всі військові частини, установи тощо поділено на дві категорії –
ті, що продовжували своє існування, тобто не були розформовані, та ті,
що створюються заново. Вони повинні були подати про себе відомості до
Генерального штабу для затвердження їх наказом. Усі старшинські
найменування мало здійснювати винятково військове міністерство (Головний
штаб).

Було створено кадрове з’єднання – Запорізьку бригаду під командування
генерала З. Натієва. До складу бригади входили полки ім. П. Дорошенка
(полковник О. Загродський), ім. С. Наливайка (полковник П. Болбочан),
ім. Б. Хмельницького (полковник О. Шаповал), кавалерійський полк
ім. К.Гордієнка (полковник В. Петрів), гарматний полк (полковник
М. Парфенів), повітряна ескадра, Гайдамацький кіш (полковник В. Сікевич)
та ін. Ображений керівництвом УЦ Ради, С. Петлюра відійшов від
військових справ, зайнявшись земствами. Окремим полком стали січові
стрільці під командуванням Є. Коновальця.

Всього армія УНР налічувала на весну 1918 р. 15 тис. вояків, 60 гармат,
250 кулеметів, 12 броневиків і 5 літаків [4, с. 268]. Розроблені були
норми споживання харчів військовослужбовцями, невелика грошова платня.
Самочинна реквізиція продовольства категорично заборонялася, за це
передбачались суворі покарання.

Власне тоді чимало діячів УЦ Ради, соціалістів за переконаннями, які
раніше ратували за «всесвітнє братерство і мир,» прозріло і вже не так
легковажно ставилось до створення власних збройних сил. У військовому
міністерстві у квітні розробляли план організації регулярної армії, яка
мала складатися з декількох піхотних корпусів, чотирьох кавалерійських
дивізій та інших частин. Територію України передбачалось поділити на
8 військових округів, а з осені розпочати призов новобранців
[4, с. 268].

Проте час було безповоротно втрачено. В Україні зміцнились більшовики,
розгорнулась так звана отаманщина. Більшість отаманів – «великих» і
«малих» – не визнавали жодної влади, жодних законів, воювали з ким і
коли заманеться, зокрема нерідко й з військами Центральної Ради. А
славнозвісний Н. Махно з своєю численною селянською армією взагалі
перейшов на бік більшовиків. Втратили й Чорноморський флот, який, за
наказом Москви було перебазовано до Новоросійська, і згодом там
затоплено.

Отож, недалекоглядність керівництва і соціалістичної більшості
Центральної Ради у справі військового будівництва в Україні,
безвідповідальне ставлення до гострих проблем захисту країни від
зовнішніх і внутрішніх ворогів, поруч з іншими причинами, призвели до її
падіння, а українську державність згодом до загибелі. Сама ж Центральна
Рада, як відомо, 29 квітня 1918 р. була розігнана німцями. До влади
прийшов гетьман П. Скоропадський.

Література

Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр, – Львів, 1998. –
Т.1.

Історія січових стрільців. – К.: Україна, 1992.

Мироненко О.М. Світоч української державності. – К., 1995.

Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А., Лешкович Н.О. Становлення державності в
Україні (1917-1922 рр.). – Коломия: Вік, 2000.

Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України 1917-1920 рр. –
К.: Либідь, 1997.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т – К.: Наук.
думка, 1996. – Т.1.

Похожие записи