Реферат на тему:

Українська центральна рада в період зламу монархічної державно-правової
традиції Росії

Лютнева революція в Росії сприяла демонтажу самодержавної влади,
створила унікальну ситуацію, скеровану на створення нових форм владних
відносин і форм державності. В цей час демократичні відносини проникли в
усі сфери суспільного життя. Водночас, процес оновлення суспільства
колишньої самодержавної Росії супроводжувався дуже складними політичними
і правовими проблемами.

Досліджуючи феномен Центральної Ради, яка виникла в результаті революції
в Росії, постає потреба в переосмисленні на якісно новому рівні таких
фундаментальних проблем історії держави і права як концепція влади,
історія становлення державно-владних інституцій та їхня відповідність
правовій платформі в нових умовах існування держави і суспільства,
взаємозв’язку, взаємозалежності державної влади, політики, закону і
права.

Простежуючи процеси розбудови української державності періоду
Центральної Ради, на особливу увагу заслуговують проблеми, що торкаються
аналізу функцій держави, можливих рамок її втручання в усі сфери
суспільного життя, співвідношення централізму і децентралізації в
державному регулюванні, пошуку механізмів прояву і врахуванні інтересів
різних соціальних і національних груп населення, зважування пріоритетів
і цінностей.

Лютнева революція, поставивши за мету створення нового державного
механізму, не могла не враховувати особливостей формування
державно-владних відносин в Російський імперії.

Серед науковців нового часу тих країн, які вважають себе ліберальними,
монархія зображається надзвичайно консервативним інститутом. Насправді,
упродовж майже трьох століть раннього періоду нової історії, монархія
виступала як прогресивний інститут, що свідомо ратував за переміни в
суспільному і державному житті. У ХУІІІ ст. монархії зробили спробу
виступити (і в більшості випадків їм це вдавалось) які прогресивна, і,
наскільки це було можливим, справедлива сила. В Росії, де буржуазія не
сформувалась, як могутній важіль перемін, єдиним рушієм прогресу
фактично залишалась монархія.

Абсолютна монархічна влада в Росії в чистому вигляді зародилась з
середини ХVІІ ст. До кінця ХVІІ ст. влада монарха в Росії обмежувалась
Земськими соборами, Боярською думою, своєрідним інститутом місництва.
Першим абсолютним монархом в Росії був Петро Великий. Могутнім знаряддям
посилення влади царя були реформи Петра І.

Аналізуючи зміст і наслідки реформ Петра І, дослідники сходяться в тому,
що вони хоч і знищили зовнішні форми старої московської державності,
нову будівлю управління зводили із старого матеріалу. Але іншого
матеріалу для будівництва просто не існувало. Одним лише розчерком пера
неможливо було змінити умови життя з метою забезпечити ефективну роботу
державних закладів, що створювались в інших умовах і для іншого
суспільства. В першій чверті ХVІІІ ст. такі численні заклади з
величезною компетенцією і європейськими назвами з великою напругою
вписувались у російську дійсність. Взяті з європейського законодавства
форми державного устрою не були пов’язувались з правами і свободами
населення, що було необхідною умовою їхньої ефективності і
життєдіяльності. На початку ХVІІІ ст. розширення природних кордонів
залишалось для Росії головним завданням. Ціною європейських свобод Росія
платила за створення величезної імперії [1, с. 23]. З часів Петра
Великого зароджується нова суспільно – державна сила. Це – бюрократія,
яка, ставши головною опорою необмеженої монархії, згодом перетворилась в
одну з найхарактерніших рис російського суспільства.

Знадобилось понад півстоліття для того, щоб суспільство, принаймні
дворянство, здатне було підтримати перетворення нового реформатора –
Катерини ІІ, яка реалізувала багато починань свого попередника,
передусім у сфері місцевого самоврядування.

Першим кроком, у напрямі здійснення реформи місцевого управління, був
Маніфест 14 грудня 1766 р., що визначив порядок виборів депутатів
Уложенної комісії. Саме тоді покладено початок дворянському
самоуправлінню: введено повітових предводителів дворянства і повітові
дворянські зібрання. Цей закон окреслив контури і майбутньої міської
реформи. Він вводив виборних міських голів і нове поняття «місто «, що
охоплювало всіх домовласників і було уже не тяглою, а юридичною
одиницею. Предводителів і голів обирали головуючих при виборах
депутатів, проте вони залишались і після закриття Комісії, а в 1785 р.
очолили створені Жалуваними грамотами дворянські та міські товариства.
Уложенна комісія залишила в спадок законодавцям не тільки ідеї і нові
виборчі посади, але й новий порядок виборів, що зберігся до літа 1917 р.
Маніфест 14 грудня вводив балотування кулями. Це нововведення мало
величезне значення, оскільки з цього часу вибори стали формою виявлення
виборців, а не формою поручительства і матеріальної відповідальності за
дії обраної особи. Участь у виборах із повинності перетворилась у право
[2, c. 26].

Проте, незважаючи на ці реформи, упродовж ХVІІІ ст. єдиною впливовою
силою в Росії були придворні кола. Головним засобом, за допомогою якого
вони обмежували зростання абсолютистської влади, були двірські
перевороти.

ХІХ ст. – це період подальшого розвитку монархічного абсолютизму в
Росії. Саме в ХІХ ст. достеменно визначився характер російської
абсолютної влади монарха: російське самодержавство сформувало не тільки
формально необмежену владу царя, але і всеохоплюючу і безконтрольну
владу бюрократії. Російський імператор при всій формальній необмеженості
його влади фактично не мав можливості не тільки визначити характер
управління, але і контролювати його. Тому вдосконалення системи
державного управління було актуальною проблемою для ХІХ ст. Вже уряд
Олександра І впритул підійшов до її вирішення. У конституційних планах
імператора були покладені нові засади політичної влади в Росії. Зокрема,
передбачалося створення генерал-губернаторств, які розглядалися як
представницькі органи децентралізованих регіонів. Розуміючи, що його
імперія об’єднує регіони з різним рівнем культурно-економічного
розвитку, з різними історичними традиціями, Олександр І не був
прихильником централізованого управління.

Підготовці Росії до конституційного устрою найбільш сприяли проведені в
60-х роках ХІХ ст. реформи Олександра ІІ. Найважливішою за своїм
соціальним і політичним значенням можна вважати селянську реформу
1861 р. Згодом величезне значення мала судова реформа 1864 р.

Нарешті, дуже важливе значення для державних перетворень в Росії мало
введення місцевого самоуправління. Найвиразніше воно відображене в
земському Уложенні 1864 р., на підставі якого поступово були введені
земства в 34 губерніях Росії. Після створення земств було реформовано і
міське самоуправління.

29 квітня 1881 р. Олександр ІІІ видав знаменитий маніфест, в якому він
заявляв про своє непохитне бажання оберігати основи самодержавного ладу
в Росії. З цього часу настає найстрашніша реакція, яку взагалі зазнавала
Росія. На думку сучасних російських дослідників, саме в цей період Росія
втратила можливість для переходу на шлях еволюційного конституційного
розвитку. В той час уже надзвичайно помірковані проекти, що відображали
політичні реалії нормального цивілізаційного розвитку східноєвропейської
країни, могли народжуватись за межами імператорського оточення і
реалізовуватись у жорстокій політичній боротьбі, що виходила далеко за
рамки настроїв конституціоналістів. Тиск з боку радикальних партій і
елементів суспільства ставав не тимчасовим, спорадичним і вузьким за
своїми рушійними силами, а масовим, і справді таким, що загрожував не
тільки стабільності імперії, але й цивілізаційній долі країни і,
зокрема, вистражданому людством інституту приватної власності
[3, c. 32-33].

Події революції 1905 – 1907 рр. надзвичайно виразно підтвердили цей
висновок.

Революційні події 1905 року в Росії спонукали уряд до дій, скерованих на
зменшення протистояння і соціальної напруги в суспільстві. На початку
жовтня 1905 р. прем’єр-міністр С.Ю. Вітте повідомив царя про своє
бачення двох можливих варіантів розвитку подій: 1). надати функцій
необмеженої диктаторської влади довіреній особі, яка змогла б енергійно
і рішуче й безповоротно придушувати в самому розвитку будь-які прояви
протидії уряду; 2). перейти на грунт поступок суспільній думці і стати
на шлях конституційних перетворень [4, c. 25]. Після певних роздумів і
коливань, царський уряд обрав другий шлях – шлях конституційних
поступок. Маніфест 17 жовтня 1905 р. нарешті проголошував основні
буржуазно-демократичні свободи в Росії.

Проаналізувавши формально-юридичний аспект документа, можна погодитись з
думкою Б.О. Кістяківського про те, що він не складався із законодавчих
норм. Маніфест проголошує: «На обов’язок уряду покладаємо Ми виконання
беззаперечної Нашої волі» [5, c. 521]. Таке формулювання є свідченням
того, що необхідно ще видати закони, шляхом яких здійснились би вказані
в маніфесті принципи.

Відречення Миколи ІІ від престолу взагалі не передбачало зміни
державного порядку і створення будь-якого іншого нового органу верховної
влади. Лише після того, як великий князь Михайло Олександрович дав згоду
посісти престол, якщо «на це буде воля всього народу російської держави»
[6], постало питання, пов’язане з утворенням нового органу влади,
політико-правовий статус якого обмежувався владою Установчих зборів. У
результаті компромісу між Тимчасовим комітетом державної думи і
Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів утворюється
Тимчасовий уряд. Скасувавши Основні закони, уряд створює принципово нові
правові основи для розвитку суспільства. Отже, перед урядом постала
необхідність не тільки визначити свої права, але й реалізувати їх.

У березні при Тимчасовому уряді формується апарат управління. Принципи і
організація його діяльності мало в чому відрізнялись від дореволюційних,
хоча в нових умовах він діяв ефективніше.

20 березня Тимчасовий уряд ухвалив рішення про створення Правничої
наради, до компетенції якої входили питання, що торкалися реалізації
публічного права, яке виникло внаслідок встановлення нового державного
порядку. До компетенції наради входила підготовка попередніх юридичних
висновків щодо заходів Тимчасового уряду, які мали характер законодавчих
актів. Юридична нарада являла собою вищу колегію, де було зосереджено
вирішення всіх юридичних питань, що виникли під час виконання Тимчасовим
урядом законодавчих функцій [7, c. 145]. Проте на практиці уряд
направляв в нараду далеко не всі законопроекти деякі проходили
експертизу в юридконсульстській частині міністерства юстиції. До квітня
через цю інстанцію пройшли лише декілька незначних справ. За задумом,
Правнича нарада повинна була розглядати зміни в законодавстві з метою
ліквідації станової, національної і релігійної нерівності, притому
чіткого розподілу функцій не існувало, справи часом надходили із
Правничої наради до міністерства і, навпаки, іноді йшли паралельно. Все
це було наслідком відсутності чіткої організації справи, а також
політичної конкуренції: Міністерство юстиції стало «вотчиною »
соціалістів, а в Правничій нараді всі важливі пости були у кадетів.
Однак не можна стверджувати про те, що партійна належність мала суттєвий
вплив на характер документів що приймалися [8, c. 145].

O

???????$??C??$???????¤?¤?$????f???????¤?$????f?наприклад, ініціатори
реформи місцевого управління чіткої системи виконання рішень Тимчасового
уряду не розробили, і здебільшого йшлося лише про загальні інструкції,
які не мали характеру органічних законів. У цих умовах уряд не міг і не
прагнув зробити свої закони і розпорядження такими, що підлягали
виконанню [9, c. 147].

Дуже складною з позицій ефективності управління була ситуація на місцях.
Під впливом революційних подій і на хвилі демократизації в Україні діяли
такі органи місцевої влади: 1). місцеві державні органи колишньої
Російської імперії; 2). місцеві громадські органи колишньої Російської
імперії, що мали державні функції; 3). місцеві державні органи, створені
Тимчасовим урядом після повалення самодержавства; 4).)місцеві громадські
органи що мали державні функції, створені Тимчасовим урядом; 5). місцеві
державні органи, створені Центральною Радою; 6). місцеві громадські
органи, створені Центральною Радою; 7). місцеві громадські органи, що
виникли стихійно як прояв революційної творчості мас [10, c. 97-98].
Величезна кількість владних структур привела до того, що не існувало
чіткої системи управління. Ситуація ускладнювалась тим, що в Україні
наростала анархія. Cвоєю чергою Тимчасовий уряд дуже довго, і без усяких
на те підстав, сподівався, що революційний ентузіазм зможе замінити
державний порядок. Тому цілком логічним видається такий висновок
російських дослідників: «Відсутність не тільки реальної політичної
опори, але і діяльність механізму влади, нездатність його створити,
залишали нову владу наодинці з революційною стихією, не давали змоги
сформувати новий державний і політичний устрій. Чимраз зростаюче
безладдя відкривало дорогу для державного будівництва на принципово
нових засадах [11, c. 151].

Відразу після звістки про події в Петрограді розпочався процес
об’єднання національних українських сил. З ініціативи Товариства
українських поступовців представники української демократичної
інтелігенції соціалістичної спрямованості створили
політично-координаційний центр революційних сил української спільноти –
Центральну Раду.

Упродовж березня 1917 року розвиток революційних подій призвів до такого
стану національно-визвольний рух в Україні, коли, на думку
М.С. Грушевського, «Українське громадянство признає Раду тимчасовим
українським національним урядом на цілу Україну»[12, c. 7] і вони
відчули потребу в закріпленні свого політико – організаційного та
формуванні правового статусу як органу національно-територіального
представництва.

Важливою подією, зумовленою становленням Центральної Ради як
національного представницького органу, стала робота Всеукраїнського
національного конгресу. Резолюції конгресу стали свідченням того, що
відбувся активний процес самоорганізації українських національних сил.
Він йшов у напрямі оформлення в рамках російського державного організму
України як окремого територіального-політичного чинника. Основна ідея
такого процесу полягала в тому, що остаточна форма політико-правових
стосунків із загальнодержавним організмом буде визначена Всеросійськими
Установчими зборами.

Разом з тим, отримавши підтримку щодо своїх намірів з боку широкого
загалу української спільноти, Центральна Рада постала перед необхідністю
здійснення конкретних організаційно – правових заходів, спрямованих на
співробітництво з Тимчасовим Урядом. З цією метою до Петрограда, в
середині травня за рішенням Третіх загальних зборів Української
Центральної Ради, була відряджена делегація на чолі з В. Винниченком.
Делегатам Центральної Ради було наказано домагатись від Тимчасового
уряду: 1) видання декларації про автономію України; 2) запровадження
посади Крайового комісара, сформування Крайової ради України за
погодженням з Центральною Радою; 3) допущення українських представників
до участі у мирних переговорах з Четвертним союзом; 4) утворення
українського міністерства чи статс-секретаріату при Тимчасовому урядові;
5) українізація шкіл, особливо в Одеській та Харківській шкільних
округах та ін. [13, c. 120].

Крім того, депутація підготувала доповідну записку Тимчасовому урядові і
виконкому Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів.
Оцінюючи ситуацію в Україні як таку, що характеризується зростанням
національної свідомості, делегація не лише пропонувала Тимчасовому
урядові визнати автономію України, задовольнити інш вимоги, викладені в
наказі Третіх загальних зборів, а й висувала низку нових вимог. Зокрема,
внесено пропозицію щодо сприяння Українській Центральній Раді в
організації українських військових частин, поширення вже визнаної
Тимчасовим урядом українізації початкової школи на середню і вищу як
стосовно мови, так і інших дисциплін [14, c. 93-95, 98].

Зауважимо, що Тимчасовий уряд підійшов до вирішення питання з
формально-юридичної точки зору. Домагання Центральної Ради були передані
на розгляд Правничої наради, яка головно дійшла до такого висновку:
Тимчасовий уряд не є правоздатним у наданні автономних прав частині
Російської держави, оскільки розв’язання таких питань належить до
компетенції Установчих зборів. Відтак Нарада не знайшла підстав для
того, щоб Тимчасовий уряд виконав виявлене Центральною Радою побажання
[15, c. 54].

Проект Наради, остаточно оформлений після того як делегація Центральної
Ради, не дочекавшись відповіді від Тимчасового уряду, повернулась в
Україну, засуджує прагнення українців. Проте такий крок уряду має уже не
правовий, а політичний характер. На думку укладачів документів, дії
Центральної Ради «ставлять під небезпеку державну єдність Росії й
завдають удару російській демократії в момент напруженої боротьби її за
зміцнення великих здобутків революції»[16, c. 55].

Висвітлюючи поїздку представників Центральної Ради до Петрограда, газета
«Нова Рада» зазначала: «…у делегатів було таке враження, що і преса, і
уряд ставляться до українського питання неприхильно» [17, c. 536]. Отже
суперечності у розвитку революції в Росії спричинили розбіжності між
Тимчасовим урядом і Центральною Радою щодо вирішення державно-правового
статусу України.

Разом з тим об’єктивний розвиток революційних подій в Україні спонукав
лідерів Української революції прийняти документ, в якому виражено суть
домагань української демократії на шляху автономії України. Відтак
поява І Універсалу стала етапною подією в становленні української
державності.

Спостерігаючи за тим, як Україна просувається шляхом досягнення власної
державності, Тимчасовий уряд почав виявляти деяке розуміння українських
проблем і шукати шляхи до порозуміння з Центральною Радою. Так у
Зверненні Тимчасового уряду до українського народу від 16 червня
проголошувалось прагнення до ліквідації наслідків політики, яку проводив
царський уряд щодо українського народу. Уряд закликав українців
залишитися в складі єдиного державного організму, оскільки в умовах
світової війни, що тривала, доля України тісно перепліталася з долею
Росії. У Зверненні декларувалось прагнення центральної влади прийти до
згоди з демократичними організаціями [18]. Так чи інакше, але поява
цього документа свідчила про формування нового підходу у правлячих кіл
Росії до українського питання. Наслідком зміни курсу Тимчасового уряду
щодо України стали переговори між лідерами Центральної Ради і Міністрами
Тимчасового уряду наприкінці червня – початку липня 1917 р.

У результаті переговорів було досягнуто рішення про те, що Генеральний
Секретаріат, доповнений представниками національних меншостей, є органом
крайового управління України, відповідальним перед Центральною Радою.
Отже Центральна Рада залишалась вищим революційним органом України і
зобов’язувалася не чинити будь-яких протидій щодо здійснення автономного
устрою без участі Генерального Секретаріату, затвердженого урядом. Тим
часом санкціонувалося право Ради на розробку проекту статуту автономії
України за умови, що його подадуть на остаточне затвердження
Всеросійськими Установчими зборами. Домовилися, що негайно буде внесений
на затвердження Центральної Ради обговорений за участю міністрів текст
Універсалу, який опублікують одночасно з декларацією Тимчасового уряду
[19, c. 49-50].

Тому, спираючись на досягнуті домовленості, Центральна Рада 3 липня
1917 р. оприлюднила текст ІІ Універсалу. В Універсалі, зокрема,
зазначалося, що Центральна Рада, будучи супротивником відокремлення від
Росії, виступає проти самочинного «здійснення автономії України до
Всеросійських Установчих зборів» [20, c. 164-165].

Отже на середину 1917 року представники української і російської
демократії змогли знайти спільні підходи щодо перспектив подальшого
розвитку революції. Основним критерієм істини, визначальним рушієм
суспільного прогресу став принцип народного суверенітету, право
спільноти України самій визначити форму і зміст державотворчих процесів.
Саме від того, чи зможе вона виробити і розвинути в собі політичні і
правові критерії розвитку, залежало майбутнє української і російської
державності.

Дослідник рубежу ХХ – ХХІ ст. має переваги перед своїми попередниками –
він знає наслідки сучасних йому подій, тому здатний із значною долею
об’єктивності оцінити явище минулого. Ми повинні усвідомлювати той факт,
що в Росії не було достатнього теоретичного і правового досвіду
розв’язання державно-правових проблем. Звичайно, йшов пошук шляхів,
спрямованих на розв’язання нових суперечностей. Одним із таких шляхів
були Установчі збори. Однак цей, як видається, реальний прорив до
громадянського суспільства і правової держави так і не відбувся.
Заколисані перемогою демократії, лідери Тимчасового уряду і Центральної
Ради зовсім забули про народ, з яким вони мали справу. За політичними і
правовими ідеалами російських і українських демократів постали вимоги
селян про ліквідацію поміщицької власності, робітників – про докорінну
зміну їхнього становища, армії і змученого матеріальними негараздами
населення – про припинення війни. Цивілізаційною вимогою цих мас стали
не рафіновані статті нових конституційних проектів, не очікування
благодіянь майбутніх Установчих зборів, а прості і невибагливі вимоги
які відповідали насильницьким, общинно-зрівняльним ідеалам більшості
населення. Тому більшовики, за браком правового досвіду, вирішують
суперечності розвитку революційним шляхом. Тому їхні дії грунтувались на
принципах революційної доцільності («революційної законності»), а не на
праві. В решті-решт саме такий підхід зумовив перемогу в ході революції
1917 року.

Література

Писарькова Л.Ф. Развитие местного самоуправления в России до великих
реформ: обычай, повинность, право // Отечественная история. – 2001. –
№2. – С. 23.

Там само. – №3. – С. 26.

Сахаров А.Н. Конституционные проекты и цивилизационные судьбы Росси //
Отечественная история. – 2000. – №5.

Витте С.Ю. Воспоминания. – М., 1960. – Т.3.

Кистяковский Б.О. Философия и социология права. – С.-Пб. – 1998.

Вестник Временного правительства. – 1917. – 5(18) марта.

Гайда Ф.А. Механизм власти Временного правительства (март – апрель
1917г.) // Отечественная история. – 2001. – №2.

Там само.

Там само.

Мироненко О.М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз
діяльності Центральної Ради. – К., 1995.

Гайда Ф.А. Цит. праця.

Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть.- К., 1991.

Мироненко О.М. Цит. праця.

Доповідна записка делегації Української Центральної Ради Тимчасовому
уряду та Виконавчому комітетові Петроградської Ради робітничих та
солдатських депутатів з питань автономії України. 30 травня 1917року //
Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2-т. – К., 1996. –
Т.1. (4 березня – 9 грудня 1917р.).

Из истории национальной политики Временного правительства. С
предисловием П. Галузо // Красный архив. – Исторический журнал.. – М.-
Л., 1928. – Т.5 (30).

Там само.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – К., 1996. – Т.1.

Вестник Временного правительства. – 1917. – 17(30) июня.

Кудлай О.Б. Переговори Центральної Ради і представників Тимчасового
уряду (28 – 30 червня 1917р.) // Український історичний журнал. – 1999.
– №6.

Другий Універсал Центральної Ради. 3 липня 1917 року // Українська
Центральна Рада. – Т.1.

Похожие записи