Удосконалення законодавства про адміністративну відповідальність

В державному управлінні важливе місце посідає правове регулювання
відносин адміністративної відповідальності. Сучасний стан цього
адміністративно-правового інституту, не дивлячись на часті зміни норм
Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП), не відповідає
належною мірою об’єктивним потребам розвитку демократичного суспільства.

Зокрема, в КпАП поняття адміністративного проступку ототожнюється із
поняттям адміністративного правопорушення. Проте адміністративним
правопорушенням визначається будь-яке порушення норм адміністративного
права. Натомість адміністративний проступок — це таке порушення
відповідних правових відносин або відносин що врегульовані іншими
соціальними нормами, за яке законодавством передбачене адміністративне
стягнення.

Тому доцільно при визначенні цього явища застосовувати термін
«проступок», а не два терміна, як це має місце в чинному КпАП. Зважаючи
на це зараз розробники нового проекту зазначеного Кодексу дали йому
назву «Кодекс України про адміністративні проступки».

Необхідно також ввести в законодавство про адміністративну
відповідальність (тобто адміністративно-деліктне законодавство) зміни
щодо суб’єкту адміністративного проступку, передбачивши поряд із
фізичними Особами й юридичну особу

Зміна суспільно-політичної ситуації в Україні після набуття нею
незалежності, розвиток підприємництва на основі різних форм власності,
перехід до ринкової економіки та інші чинники спричинили прийняття
Верховною Радою України ряду законів, якими було встановлено
адміністративну відповідальність юридичних осіб. Такі норми містять,
наприклад, Закони України «Про зайнятість населення», «Про об’єднання
громадян», «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та
організацій за правопорушення у сфері містобудування», «Про виключну
(морську) економічну зону України», «Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності», «Про відповідальність підприємств, установ
та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину»,
«Про електроенергетику», «Про державне регулювання видобутку,
виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння
та конгроль за операціями з ними» тощо.

Частина законів включає норми-поняття щодо цієї відповідальності, не
передбачаючи розміру штрафних санкцій, порядку провадження в справі
тощо. Наприклад, стаття ЗО Закону України «Про об’єднання громадян»
визначає, що «в разі грубого або систематичного вчинення правопорушень,
за поданням легалізуючого органу або прокурора на об’єднання громадян
може бути накладено штраф в судовому порядку». Разом з тим переважна
частина законів встановлює відповідальність в повному обсязі, тобто
норми «прямої дії», при цьому порядок провадження в цих справах,
оскарження рішень органів, уповноважених накладати стягнення є різним.
Так, Законом України «Про виключну (морську) економічну зону України»
визначено норми матеріального права: склади правопорушень, що посягають
на охорону суверенних прав України в її виключній (морській) економічній
зоні, визначено види стягнень (основним з яких є штраф) і його розміри,
та процесуальні норми: органи, які уповноважені розглядати справи про
правопорушення, перелік посадових осіб, яким надано право накладати
штраф, порядок виконання і оскарження рішень про притягнення до
відповідальності.

Законодавець, встановлюючи адміністративну відповідальність юридичних
осіб, вживає терміни «штраф», «відповідальність у вигляді штрафу».
Незважаючи на те, що стосовно юридичних осіб термін «адміністративна
відповідальність» безпосередньо не вживається, є підстави стверджувати,
що у всіх випадках мова йде саме про адміністративну відповідальність.
Це твердження грунтується на положеннях теорії права про наявність таких
основних, загальновизнаних видів юридичної відповідальності, як
дисциплінарна, адміністративна, кримінальна та цивільно-правова. Деякі
вчені-правознавці розглядають питання про існування таких видів
відповідальності, як конституційно-правова, матеріальна, відшкодування
моральної шкоди.

Накладення на підприємство, установу або організацію штрафу безперечно є
юридичною відповідальністю, яка полягає в обов’язку юридичної
особи-правопорушника понести негативні наслідки у вигляді стягнень, які
від імені держави накладають посадові особи уповноважених органів. Адже
види стягнень у вигляді штрафу є атрибутом адміністративної
відповідальності

Адміністративній відповідальності як юридичних так і фізичних осіб
притаманні такі спільні ознаки: публічний державно-обов’язковий
характер;

зосередження права накладення стягнень в органах виконавчої влади
(наявність органів адміністративної юрисдикції); репресивний характер;

особливий порядок притягнення до відповідальності; встановлення
виключного переліку діянь, за які накладаються стягнення, та
відповідальності за них законом.

Певну увагу проблемам інституту адміністративної відповідальності
юридичних осіб було приділено на Першій національній науково-теоретичній
конференції «Адміністративне право: сучасний стан і напрями
реформування», яка відбулася 18-21 червня 1998 року в м. Яремче
Івано-Франківської області. В Концепції реформи адміністративного права
України, проект якої було представлено на конференції, зазначено, що
потребує обговорення необхідність введення в адміністративне
законодавство термінів «фізичні особи» і «юридичні особи» як суб’єктів
адміністративного проступку.

Одним з маловивчених є питання про суб’єктивну сторону складу
адміністративного правопорушення, суб’єктом якого виступає підприємство,
установа, організація або об’єднання громадян. За положеннями сучасної
правової науки однією з ознак суб’єктивної сторони правопорушення є
вина, тобто психічне ставлення правопорушника до своїх дій та їхніх
наслідків, виявлене у формі умислу або необережності.

Є безсумнівним, що юридичні особи можуть виступати як суб’єкти
цивільно-правової відповідальності. Згідно зі статтею 441 Цивільного
кодексу України, в зобов’язаннях із заподіяння шкоди вина юридичної
особи проявляється у винних діях чи бездіяльності її працівників,
вчинених під час виконання ними трудових (службових) обов’язків.

Стаття 23 Цивільного кодексу України дає визначення юридичної особи:

це — організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені
набувати майнові та особисті права, носити зобов’язання тощо. Як відомо,
організація є відповідним чином оформленою системою, яка має суб’єкт
управління (адміністрацію). Крім того, в окремих видах організацій до їх
суб’єктів управління слід віднести і збори акціонерів або збори членів
даної організації. Адже рішення не завжди приймається керівництвом
організації. Часто керівництво виконує рішення зборів.

Тому визначаючи суб’єктивну сторону адміністративного проступку за
участю організації (юридичної особи) слід зважити на той фактор, що ця
вина не може розглядатися так, як це передбачено ст. 441 ЦК України
(відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її
працівників), оскільки рішення може прийматися зборами акціонерів, а
останні, як відомо, можуть не бути працівниками організації. Отже,
адміністративну відповідальність юридичної особи не можна розглядати ні
як відповідальність посадової особи, ні як відповідальність
адміністрації, ні як відповідальність колективу організації. Це нове
явище в адміністративному праві, народжене соціально-економічними
перетвореннями в українському суспільстві.

З суб’єктивної сторони, адміністративний проступок, вчинений юридичною
особою, характеризується як винне діяння. Вина юридичної особи є
психічне ставлення осіб, які знаходяться в безпосередніх
організаційно-правових відносинах з нею, причетних до протиправних
діянь, виражених в актах юридичної особи, що завдали шкоди суспільним
відносинам порядку управління, до цих діянь та їхніх наслідків, виявлене
у формі умислу або необережності.

Адміністративна відповідальність юридичної особи не є відповідальністю
колективною. Адже поняття колективу, в тому числі трудового; має свої
особливості, з якими особливості поняття юридичної особи не збігаються.

6

Встановлення юридичної, зокрема адміністративної, відповідальності є
одним із ефективних засобів забезпечення дотримання учасниками
правовідносин приписів правових норм. З огляду на це, практичне значення
нормативного визнання підприємств, установ, організацій або об’єднань
громадян суб’єктами адміністративної відповідальності полягає в тому, що
в ряді випадків при порушенні порядку і правил, встановлених
законодавством, не має можливості встановити відповідальність
безпосередньо посадових осіб. Наслідком безкарності правопорушень стає
зниження ефективності державного управління у певних сферах, нанесення
збитків інтересам держави і суспільства.

Інститут адміністративної відповідальності має багато спільного з
інститутами кримінального законодавства, правові відносини
адміністративного процесу — з цивільним процесуальним та
кримінальним-процесуальним правом. Тому реформування адміністративної
відповідальності та адміністративного процесу вимагає відповідних змін і
в названих галузях права.

Процес підготовки оновленого Кодексу України про адміністративні
проступки розпочався порівняно давно, і тепер відповідний законопроект
на основі переосмислення закономірностей розвитку суспільних процесів
зазнав докорінних змін. З’явилося нове поняття адміністративного
проступку, його суб’єктом передбачається не тільки фізична, але й
юридична особа, запроваджено інститут співучасті у скоєні проступку
тощо.

Однак проекти Кодексу про адміністративні проступки та Кримінального
кодексу не вирішили одного з основних завдань — чіткого відмежування
кримінальних правопорушень від адміністративних проступків.

Традиційно вважалося, що особлива частина Кодексу про адміністративні
проступки охоплює склади проступків, які не є суспільне небезпечними.
Кримінальне законодавство передбачає в особливій частині Кримінального
кодексу норми щодо злочинів, однією з основних ознак яких є суспільна
небезпечність діяння.

Але розмежування адміністративних проступків і кримінальних
правопорушень (злочинів) лише за ознакою суспільної небезпеки та
засобами регулювання (адміністративне або кримінальне право) є
недостатнім. Вимоги щодо однорідності суспільних відносин, які
визначають предмет регулювання адміністративного права, в інституті
адміністративної відповідальності не витримані.

Нормами особливої частини чинного Кодексу України про адміністративні
правопорушення охоплені проступки, які до сфери управління не ма-юіь
ніякого відношення. Наприклад, проступки, які передбачені в статтях 42-1
«Виробництво, заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що
містять хімічні препарати понад граничне допустимі рівні концентрації»,
42-2 «Заготівля, переробка або збут радіоактивне забруднених продуктів
харчування чи іншої продукції», 45 «Ухилення від обстеження і
профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу», 51 «Дрібне
розкрадання державного або колективного майна» та багато інших.

Ці проступки не можна вважати адміністративними, оскільки відносини, що
охороняються названими вище нормами, не мають ніякого відношення до
державного управління або місцевого самоврядування. Але це і не злочини,
оскільки вони не несуть в собі великої суспільної небезпеки. Постає
питання, з яким же видом правопорушень у даному випадку ми маємо справу.

Звернемося за досвідом до законодавства зарубіжних країн. Більшість з
них в системі кримінального законодавства мають статті, норми яких
передбачають склади злочинів, і статті, в яких передбачаються склади
кримінального проступку (наприклад, США, Великобританія, Франція,
Нідерланди, тощо). За скоєння кримінального проступку в основному
передбачені невисокі стягнення, які не тягнуть за собою судимості.

Викладене вище дає змогу вести мову про доцільність передбачення в
українському законодавстві кількох видів протиправних діянь: 1)
адміністративних проступків; 2) кримінальних проступків; 3) злочинів.

Розмежування таких протиправних діянь доцільно здійснювати на основі
таких критеріїв, як ступінь завданої ними шкоди суспільним відносинам,
вид об’єкту правопорушення, суб’єкт юрисдикції, тяжкість та вид
стягнень, що передбачаються за їх скоєння, суб’єкт правопорушення.

За ступенем шкідливості варто виділити правопорушення з високим, значним
та невисоким рівнем суспільної шкоди.

Правопорушення з високим рівнем суспільної шкоди (суспільне небезпечні),
незалежно які правовідносини вони порушують, в українському праві при
наявності деяких інших ознак вважаються злочином.

Відмежування проступку (як кримінального так і адміністративного) від
злочину, хоч і представляє собою проблему, але законодавець знаходить
можливості її вирішення. Цього не можна поки що сказати про відмежування
кримінального проступку, склад якого взагалі ще не визначений
кримінальним законодавством від адміністративного. Тому при розмежуванні
цих двох видів правопорушення варто використовувати разом з критерієм
«ступінь заподіяної шкоди» інших критеріїв.

Значним рівнем суспільної шкоди доцільно характеризувати кримінальний
проступок. Правопорушення з невисоким рівнем суспільної шкода можна
розглядати однією із ознак адміністративного проступку.

Розмежування кримінального проступку від адміністративного, доцільно
провести також за об’єктом (відносинами, які охороняються тією чи іншою
галуззю права) та за суб’єктом юрисдикції.

До адміністративних проступків слід віднести лише ті з них, які
посягають на встановлений порядок управління в широкому значенні цього
терміну. Це означає, що ними можуть вважатися проступки, які посягають
на порядок управління у сфері громадської безпеки, охорони природи,
якості продукції метрології та стандартизації, транспорту, загального
військового обов’язку тощо.

Проступки доцільно розділити на кримінальні та адміністративні в
залежності від суб’єкту юрисдикції. Суб’єктами адміністративної
юрисдикції є органи виконавчої влади, що уповноважені розглядати справи
про адміністративні правопорушення, а справи про кримінальні проступки
розглядатимуть суди загальної юрисдикції, які спеціалізуються на
кримінальних справах.

Ще одним важливим критерієм розмежування адміністративного та
кримінального проступку є тяжкість та вид стягнення. Такі стягнення, як
виправні роботи, конфіскація майна, арешт слід передбачати лише для
кримінальних проступків.

За суб’єктом правопорушення кримінальні й адміністративні проступки
також можуть бути розмежовані. Адміністративну відповідальність мають
нести як фізичні, так і юридичні особи, відповідальність за кримінальний
проступок — лише фізичні особи (громадяни, посадові особи і т.ін.).

Нарешті, юридичні склади кримінальних проступків і злочинів доцільно
передбачити в єдиному кодифікованому акті — Кримінальному кодексі
України. В ньому необхідно визначити поняття кримінального проступку,
його особливості, в окремому розділі варто передбачити статті, в яких
визначатимуться санкції за кримінальні проступки та інше.

Порядок провадження у справах про скоєння кримінального проступку мусить
бути передбачений окремим розділом в Кримінально-процесуальному кодексі
України.

Література

Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание й управление. — М., 1981.
—С.19

Див. напр.: Аверьянов В. Б. Организация аппарата государственного
управленим (структурно-функциональньїй аспект). — К., 1985. — С. 68-78.
У колишній радянській літературі до проблеми суперечностей у державному
управлінні звертались лише окремі автори. Див., напр.: Герасимов А.П,
Противоречия й закономерности государственного управлення // Сов. госуд.
й право. — 1986. — X» 4.

У вітчизняній юридичній літературі цьому аспекту почали приділяти
цілеспрямовану увагу з середини 70-х років. Див.: Аверьянов В.Б.
Некоторьіе вопро-сьі гносеологической характеристики
социально-управленческих отношений // Пра-вовьіе проблеми управлення
народним хозяйством. — К., 1976. — 15с.; Социаль-ньіе й
государственно-правовие аспекти управлення в СССР. — К., 1978. — 426 с.

Див.: Козлов Ю.М. Административние правоотношения. — М., 1976. — С. 152.

Алексеев С.С. Право й управление в социалистическом обществе
(общетео-ретические вопросьі) // Сов. госуд. й право. — 1973. — № 6. —
С. 13.

Див.: Цветков В. В. К вопросу об зффективности й качестве управлення //
Сов. госуд. й право. — 1980. — № 6; Зффективность й качество
управленческой деятельности (государственно-правовой аспект). — К.,
1980.

Похожие записи