Реферат на тему:

Удосконалення механізму адміністративно-процесуальної діяльності органів
державної податкової служби України

Аналіз адміністративно-правової діяльності в Україні показує, що в
процесі доказування виникають певні помилки в діяльності юрисдикційних
органів при встановленні ними фактичних обставин справи про
адміністративне правопорушення. Зазначена проблема є характерною і в
діяльності органів державної податкової служби.

Вивчення матеріалів адміністративно-правової діяльності та
науково-практичної літератури із зазначених питань дає підставу
стверджувати, що проблема, пов’язана зі збиранням та оцінкою доказів,
досліджена недостатньо і на сьогодні відсутні науково-обгрунтовані
рекомендації із зазначених питань.

Результати досліджень доводять, що специфіка розгляду справ виключає
автоматичне перенесення кримінально-процесуальних методів на організацію
роботи з адміністративними доказами. При веденні справ про
адміністративні правопорушення не застосовуються, наприклад, такі засоби
отримання доказової інформації, як допит, очна ставка, обшук, виїмка
тощо.

Особливим видом доказів при веденні у справах про адміністративні
правопорушення є фактичні дані, що вміщені в протоколі про
адміністративне правопорушення. На відміну від інших джерел доказів,
згаданих у ст. 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення,
зазначений протокол виступав комплексним джерелом доказової інформації.
Стаття 256 КУпАП визначає вимоги до змісту протоколу.

Відповідно до чинного законодавства протоколи про адміністративні
правопорушення можуть складати уповноважені посадові особи податкових
органів.

Протокол направляється органу (посадовій особі), який уповноважений
розглядати справу про адміністративне правопорушення (ст. 254, ст. 257
КУпАП).

В адміністративних справах, що стосуються інтересів, прав громадян і
посадових осіб, показання свідків є видом доказів, який найчастіше
зустрічається у практичній діяльності відповідних органів.

Свідком в адміністративному процесі може бути будь-яка осудна особа,
здатна до запам’ятовування і відтворення життєвих фактів і ситуацій.

За допомогою показань свідків правозастосовчий орган встановлює
необхідні для правильного рішення справи дані про події і дії, що
збереглися в пам’яті людей.

Відсутність можливості одержання необхідних показань свідків або
одержання помилкової інформації з адміністративної справи може призвести
до прийняття необґрунтованого правозастосовчого акта, до порушення чи
обмеження прав і законних інтересів громадян.

Як видно з результатів проведених досліджень, для створення належних
умов для роботи органів управління щодо оперативного виконання та
встановлення істини по справі доцільно встановити правову
відповідальність свідків за відмову від показань і надання ними свідомо
помилкових показань.

Змістом показань свідків є сприйняті ними обставини, що підлягають
встановленню і перевірці в конкретній адміністративній справі.

Необхідно зазначити, що суди й адміністративні органи при запереченні
порушником своєї провини, як правило, дуже рідко викликають понятих для
перевірки правильності складеного акта і відповідності наявних в акті
записів даних фактичному положенню справи.

Велике значення має участь понятих у складанні акта, що фіксує подію
(факт, стан). Зазначений акт стає підставою для застосування диспозиції
адміністративно-правової норми.

Свідчення про обставини, що підлягають доведенню в адміністративній
справі, можуть бути отримані як від осіб, які своїм підписом свідчать
про законність і вірогідність вчинених процесуальних дій посадової особи
(понятих), так і від осіб, які не беруть участі у здійсненні цих дій.

Оскільки основне призначення адміністративного процесу – застосування
диспозиції адміністративно-правової норми, то головну увагу в показаннях
свідків займають свідчення, на підставі яких виноситься акт, що
задовольняє вимоги особи, зацікавленої в результаті справи.

При застосуванні санкції адміністративно-правової норми одні показання
свідків можуть бути обвинувальними, інші – виправдувальними.

Результати досліджень показують, що сформована практика відмови від
використання доказів показань свідків без вказівки джерел одержання
інформації цілком правильна.

Професор А.О. Селіванов у своїх роботах акцентує увагу на юридичному
змісті поняття „розсуд державних органів”. При цьому розсуд за законом –
це умова прийняття фізичними і юридичними особами сили застосування
заходів впливу з боку державних органів [1]. Аналіз змісту законів,
постанов та інших актів, прийнятих Верховною Радою України на п’ятій
сесії (січень-липень 1992 р. – частина 2. – С. 341) вказує на
присутність вольової сторони співвідношення доцільності та законності,
здатності та можливості вольового впливу на управлінські відносини, що
дозволяє органу державної виконавчої влади досягати певних результатів у
виявленому інтересі [2].

Наявність протиріч між показаннями свідків та доказами, які є у справі і
які отримані при проведенні заходів, вимагає проведення комплексу
заходів, спрямованих на встановлення причин і ліквідацію виникнення цих
протиріч. Такими заходами можуть бути пошук інших доказів, перевірка вже
зібраних тощо.

Для правильної оцінки показань свідків важливе значення має облік його
психологічних особливостей до сприйняття і запам’ятовування подій, про
які він повідомляє. У криміналістичній літературі вся одержана при
допиті інформація поділяється на два види: інформація про факт, що
цікавить, та інформація про джерело повідомлення [3].

К. Приходько у своїй праці звертає увагу на те, що психологічні
особливості свідка можуть зробити свій вплив на його показання [4].
Зазначений момент доцільно враховувати при необхідності обліку
психологічних особливостей свідка при оцінці показань.

Важливе значення при розгляді справи відіграє експертиза. Предметом
експертизи можуть бути будь-які питання, крім правових, оскільки
дослідження останніх є обов’язком органу або посадовою особою, яка
розглядає справу. У висновку експерта викладаються встановлені ним
фактичні дані, що мають значення доказу по справі. Законодавець не
визначає форму висновку експерта, але, на думку фахівців, його необхідно
складати у письмовій формі. Дані, встановлені висновком експерта, в
загальному порядку підлягають перевірці та оцінці у сукупності з усіма
доказами по справі. Як і інші джерела доказів, висновок експерта не є
обов’язковим для органу або посадової особи, що виносить рішення по
справі.

Найбільшу частку правопорушень у сфері економіки за результатами
досліджень займають правопорушення у сфері податкового законодавства.
Кримінальна відповідальність за порушення податкового законодавства була
пом’якшена новим КК України, який вступив в силу 1 вересня 2001 року.
Одночасно був прийнятий Закон України „Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами”
який вступив у силу з 1 квітня 2001 року. При цьому, як показує
практика, значно ускладнилася система штрафних санкцій за порушення
податкового законодавства. Необхідно також зазначити, що таку систему
штрафних санкцій ускладнюють різноманітні підзаконні акти податкових
контролюючих органів. Саме тут виникають скарги платників податків щодо
неправильного застосування до них штрафних санкцій податковими органами.
Оскільки розв’язання цих питань потребує спеціальних знань, то практично
майже завжди призначається судово-бухгалтерська експертиза.

Основними матеріалами, що направляються для дослідження
експерту-бухгалтеру, в таких випадках є:

1. Оригінал акта про перевірку господарсько-фінансової діяльності
підприємства, організації чи установи державною податковою
адміністрацією з усіма додатками.

2. Письмові пояснення керівника, головного бухгалтера та інших посадових
осіб за письмовими висновками перевірки.

3. Вилучені оригінали документів, облікових регістрів, форми фінансової
та податкової звітності, що підтверджують факти викритих правопорушень
при сплаті податків.

4. Свідчення про майно на підприємстві, наявність і рух грошових коштів
на його рахунках у банку.

5. Інші матеріали справи (договори, угоди, аудиторські висновки,
висновки інших судових експертиз і тощо).

При вивченні наданої інформації експерту необхідно враховувати, що
податкове законодавство України постійно змінюється як щодо об’єктів
оподаткування, так і щодо наданих пільг певним категоріям платників
податків. Саме тому при розгляді матеріалів експерт повинен встановити,
який законодавчий акт діяв у той період, коли відбувалося ухилення від
сплати податків. Якщо порушення мало місце в період дії як одного, так і
іншого закону, то суму несплачених податків варто нараховувати окремо за
кожний період, в якому діяв той чи інший закон.

Процес провадження судово-бухгалтерської експертизи закінчується
оформленням матеріалу у вигляді висновку експерта. Висновок експерта є
доказом, тому він повинен бути чітким і зрозумілим і, як правило,
складатися з таких частин: вступна, дослідницька та висновки.

На практиці доказове значення висновків експерта іноді значно
завищується. У той же час, як показує практика, за суб’єктивними і
об’єктивними причинами висновок експерта може бути правильним або
необґрунтованим повністю або частково. Наведене вказує на необхідність
правильно оцінювати експертний висновок.

Необхідно зазначити, що якщо експертиза буде визнана неповною або
недостатньо чіткою, то може бути призначена додаткова експертиза.
Додаткова експертиза необхідна і тоді, коли експерт порушив свої права
або вийшов за межі своєї компетенції. Як правило, для проведення такої
додаткової експертизи призначається інший експерт. Якщо висновки
додаткової експертизи не співпадають з висновками раніше проведених
експертиз, то експерти повинні пояснити причини наявних розходжень.

У випадку, коли немає можливості отримати необхідні документи, які на
думку експерта не можуть бути замінені іншими, експерт складає
повідомлення про неможливість дати висновок. Повідомлення складається і
у випадках, коли поставлені перед експертом питання виходять за межі
його спеціальних знань.

Щодо порядку одержання й оцінки пояснень від осіб, які притягуються до
адміністративної відповідальності, то необхідно зазначити, що пояснення
особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, є важливим
засобом встановлення об’єктивної істини по справі. Посадові особи
повинні володіти методикою одержання пояснень від осіб, які вчинили
порушення адміністративно-правової норми та притягуються до
відповідальності.

Частиною процесуального статусу особи, яку притягують до
адміністративної відповідальності, є повноваження на участь у
встановленні об’єктивної істини по справі.

При цьому порушник також може скористатися наданими йому правами і в
стадії розгляду справи.

Правопорушник може використати свої права за допомогою оскарження. При
цьому ст. 288 КУпАП надає конкретний опис порядку оскарження постанови.

Фахівці зазначають, що до оцінки показань правопорушника необхідно
ставитися об’єктивно, розглядаючи ці показання як одне з найважливіших
джерел доказів.

Важливе значення мають складання та оцінка протоколу про вилучення речей
та документів, а також інших матеріалів.

В юридичній літературі деякі автори відносять до самостійних джерел
доказів протоколи, які є процесуальними засобами збору доказів [5] тих
процесуальних дій, у ході яких виявляються факти і обставини, доступні
сприйняттю людьми, які беруть у цьому участь [6]. Зазначений підхід має
підтримку багатьох вчених-юристів [7]. Інші автори вважають, що до
протоколів як до самостійних джерел необхідно віднести такі, в яких
зафіксовані показання осіб, які брали участь по справі. Однак необхідно
зазначити, що такі протоколи є засобом збереження показань осіб, а не
самостійними джерелами доказів.

Виходячи зі змісту ст. 251 КУпАП протоколи про вилучення речей та
документів є різновидом документів як джерел доказів, оскільки стаття
встановлює, що фактичні дані визначаються й іншими документами.

Документами є будь-які видані державними або громадськими установами,
підприємствами, посадовими особами і громадянами папери, якщо в них
викладені або засвідчені обставини і факти, які мають значення для
правильного розв’язання справи про адміністративне правопорушення.

Деякі фахівці-адміністративісти пропонують законодавчо закріпити поняття
„документ”. Поряд з традиційними документами в практику все більше
входять матеріали фото- та кінозйомок, звукозапису, малюнки, схеми.

У ст. 58 КПК УРСР 1927 р. закріплювалось поняття „письмовий документ”.
Терміном „документ” автори охоплюють все більшу кількість предметів. Так
В.К. Лисиченко вважає, що документами є кінострічки, фонограми,
фотозйомки, статті, книги [8].

В.Я. Дорохов вважає, що документ – це лише письмовий акт [9]. Необхідно
зазначити, що в теорії адміністративного права [10] дається чітке
визначення критеріїв документа як такого.

Документи, які використовують податкові органи по справах про
адміністративні правопорушення, є в основному письмовими. Відповідно до
Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському
обліку за № 88 від 24.05.95, первинні документи для надання їм юридичної
сили та доказовості повинні мати наступні обов’язкові реквізити: назву
підприємства чи організації, від імені яких складений документ; назву
документа (форму), код форми, дату та місце складання; посади, прізвища
та підписи осіб, відповідальних за дозвіл і проведення господарської
операції, а також за складання первинного документа. Саме тому при
проведенні формальної перевірки документів, перш за все, встановлюється
наявність у документах усіх передбачених реквізитів [11].

Досить часто податкові органи використовують зустрічні перевірки
документів або записів. Зазначені перевірки здійснюються шляхом
співставлення їх з такими ж або взаємопов’язаними даними підприємств та
організацій, з якими підприємство, що перевіряється, має господарські
зв’язки.

Як показує практика, при якісному проведенні ревізії за участю
спеціалістів може бути зібрана необхідна кількість доказів по всіх
обставинах справи. Таким чином, експертиза, яка є джерелом доказів, не
підмінює собою призначену за вимогою податкових органів ревізію, хоча
вони й мають багато спільного. Як ревізія, що призначається за вимогою
податкових органів, так і судово-бухгалтерська експертиза застосовуються
для розслідування правопорушень у сфері економіки. Але між ними існують
і суттєві відмінності процесуального характеру, які постійно необхідно
враховувати, а саме:

1. Ревізія – це засіб збору доказів у повноваженим органом шляхом
використання спеціальних знань ревізора.

2. Ревізія призначається та проводиться згідно зі ст. 66 КПК України.

3. Безпосередня підстава для проведення ревізії – наказ керівника
ревізійної служби.

4. Порядок призначення та проведення ревізії регламентується Законом
України „Про Державно-ревізійну службу в Україні”. КПК України лише
визначає право деяких органів вимагати проведення ревізії.

5. Ревізор у суді може виступати як свідок.

6. Ревізор може самостійно проводити дії з пошуку та збору додаткових
матеріалів про протиправні дії шляхом використання документального та
фактичного контролю.

7. За результатами ревізії складається акт, який підписується ревізором,
а також керівником і головним бухгалтером підприємства. Акт, відповідно
до ст. 65 КПК України, відноситься до інших документів, що встановлюють
фактичні дані по справі.

Результати досліджень показують, що оцінка доказів повинна здійснюватись
з дотриманням наступних принципів: докази оцінюються за внутрішнім
переконанням у повноваженої особи; докази необхідно всебічно розглянути,
повно та об’єктивно оцінити в їх сукупності; при оцінці доказів
повноважна особа повинна користуватися законом; ніякі докази не мають
завчасно встановленої сили.

Необхідно зазначити, що робота, яка проводиться співробітниками
державної податкової служби України з доказами при веденні справ про
адміністративні правопорушення, враховує досягнення криміналістичної,
кримінально-процесуальної і цивільно-процесуальної наук. У той же час
враховується і специфіка розгляду по справах про адміністративні
правопорушення.

Література:

1. Закони, постанови та інші акти, прийняті Верховною Радою України на
п’ятій сесії (січень – липень 1992). – Ч. 2. – 1992. – С. 341.

2. Селіванов А.О. Адміністративний процес в Україні: реальність і
перспективи розвитку правових доктрин. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”,
2000. – С. 68.

3. Дулов А.В., Нестеренко П.Д. Тактика слідчих дій. – Вища школа, 1971.

4. Приходько К. Рассмотрение материалов о мелком хулиганстве
несовершеннолетних // Советская юстиция. – 1971. – № 18.

5. Дорогов В.Я. Протоколи слідчих і судових дій, як вид доказів //
Радянська держава і право. – 1979. – № 3. – С. 83.

6. Фаткулін Ф.Н. Загальні проблеми процесуального доказування. – Казань,
1976. – С. 150.

7. Михеєнко М.М. Доказування в радянському кримінальному процесі. – С.
59.

8. Лисиченко В.К. Криміналістичне дослідження документів. – К., 1974.

9. Дорохов В.Я. Поняття документа в радянському праві // Правознавство.
– 1982. – № 2.

10. Юсупов В.А. Теорія адміністративного права. – М., 1985. – С. 123.

11. Понікаров В.Д. та інші Судово-бухгалтерська експертиза: Навчальний
посібник. – Харків: Арсіс, 2002. – С. 130.

Похожие записи