Реферат

на тему:

Участь перекладача в ході допиту членів злочинних угруповань

Серед типових рис сучасної організованої злочинної діяльності фахівці
справедливо відзначають поширення її транснаціонального характеру [1].
Так, злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, контрабанда,
терористичні акти, незаконне перетинання державного кордону і деякі інші
протиправні діяння часто вчинюються членами інтернаціональних злочинних
угруповань*, сформованих за принципами етнічної приналежності або
злочинної професіоналізації на території різних країн. Під час
розслідування таких злочинів правоохоронним органам усе частіше
доводиться стикатись з допитом іноземців – членів злочинних угруповань
або свідків. У цих випадках обов’язковою є участь перекладача.

У загальних рисах процесуальний порядок такої участі перекладача у
досудовому розслідуванні передбачений ст. 19, ст. 62, п. 1 ч. 1 ст.
69-1, ч. 4 ст. 85, ст. 128, ч. 6 ст. 223, ч. 2 ст. 254 КПК України.
Аналіз чинної процесуальної регламентації виконання перекладачем своїх
функцій та його процесуального статусу дозволяє визнати їх недосконалими
і такими, що вимагають суттєвого корегування. На окремі аспекти цієї
проблеми нами зверталася увага раніше [2]. Водночас, майже зовсім поза
увагою фахівців лишився комплекс не менш актуальних питань, що пов’язані
із практичною стороною роботи перекладача. Йдеться про специфіку
використання на субсидіарних началах у розслідуванні кримінальних справ
методів та прийомів роботи перекладача, розроблених не процесуальним
законом чи криміналістичною наукою, а самостійною наукою про переклад –
перекладознавством [3], або теорією перекладу.

Треба сказати, що участь перекладача в розслідуванні кримінальних справ
передбачає використання ним різних видів перекладу – як письмового, так
й усного. Предмет цієї статті обмежений розглядом особливостей
застосування правил і прийомів усного перекладу в ході допиту. Можна
припустити, що під час слідства основна увага приділяється письмовому
перекладу, бо результати слідчої дії знаходять своє відображення у
належному процесуальному документі. Водночас слід пам’ятати, що перед
тим, як слідчий зафіксує у протоколі сказане під час допиту, тобто
результат перекладу, сам переклад відбувається в усній формі. Тому усний
переклад відіграє самостійну і важливу роль у результативності
зазначеної слідчої дії.

Відомо, що в теорії перекладу його усний вид розглядається як такий, в
процесі якого оригінал та його переклад існують у нефіксованій формі, що
зумовлює одноразовість сприйняття перекладачем відрізків оригіналу та
неможливість його наступного співставлення або виправлення після
виконання [4]. Загалом усному перекладу характерним є те, що тривалість
комунікативних актів перекладача суттєво обмежена; перекладач має обмаль
часу на роздуми, підбирання, оцінку і корегування варіантів перекладу,
позбавлений можливості користуватись довідковою літературою; зростає
роль його напівавтоматичних та автоматичних навичок, знання стійких
відповідностей і штампів, вміння швидко і чітко формулювати свої
висловлювання. Як правило, під час усного перекладу виникає потреба
компресувати (подавати у стислому, реферативному вигляді) текст і
використовувати більш низький рівень еквівалентності.

Усний переклад використовується в ході слідчих дій, спрямованих на
отримання вербальної, тобто відображеної у слові інформації, де основним
прийомом пізнання виступає метод розпитування. До таких слідчих дій
належать допит особи (зокрема, обвинуваченого, підозрюваного, свідка) та
очна ставка. Метод розпитування у поєднанні зі спостереженням складає
також пізнавальну основу відтворення обстановки і обставин події [5].

Найбільш розповсюдженою, складною і разом з тим характерною слідчою дією
за участю перекладача є саме допит. Він полягає в одержанні від
допитуваного у передбаченому законом порядку компетентним суб’єктом
кримінально-процесуальної діяльності – представником органу дізнання,
слідчим і т. ін. (далі – слідчим) показань про обставини, які мають
значення для розслідування кримінальної справи. Пізнавальна сутність
допиту полягає у тому, що допитувана особа об’єктивізує ідеальний образ
подій чи явищ, що зберігся в її пам’яті, шляхом використання мовних
засобів у формі усного повідомлення. І через це слідчий також отримує
змогу сприймати зазначений ідеальний образ. Різниця у допиті різних
учасників кримінального процесу, скажімо свідка і обвинуваченого, в
цілому зумовлена процесуальним статусом цих осіб, характером і обсягом
відомих їм фактичних обставин, особистою зацікавленістю (ставленням) до
тих чи інших результатів слідства.

Перспектива залучення перекладача має бути обов’язково врахована слідчим
ще під час підготовки до допиту. Йдеться не лише про організаційний
(виклик перекладача з повідомленням про місце і час допиту; забезпечення
робочого місця у приміщенні, де відбуватиметься допит і т. ін.) та
процесуальний (роз’яснення перекладачеві мети, порядку проведення тієї
чи іншої слідчої дії, вимог до фіксації отриманих результатів і т. ін.)
аспекти. Важливо врахувати й загальні тактичні положення допиту, що
зумовлюють так би мовити тактичні особливості перекладу. Останні мають
творчий характер і значною мірою не можуть бути врегульовані нормативним
шляхом.

Відомо, наприклад, що під час підготовки до допиту у випадках, коли його
предмет містить питання, дослідження яких вимагає спеціальних знань,
слідчий має сам, або за допомогою спеціаліста відповідного профілю
ознайомитись із спеціальною літературою з предмета допиту, зрозуміти
сутність і послідовність тих або інших технологічних процесів,
розрахунків, облікових операцій, значення спеціальних термінів і т. ін.

Зважаючи на те, що в ході допиту перекладач відіграє роль “мовного
посередника”, вказане правило логічно поширити й на нього, не порушуючи,
зрозуміло, вимоги до збереження таємниці слідства (конспірації),
самостійності та незалежності слідчого. Перекладачеві також, як і
слідчому, важливо завчасно знати характер предмету допиту, хоча б у
загальних рисах уявляти те, на яку тему відбуватиметься спілкування
слідчого і допитуваного. Одна річ, коли до обговорення увійдуть
загальнопобутові теми, і, відповідно, буде використовуватись так звана
“побутова лексика”. Нею володіють усі перекладачі. І зовсім інша – коли
розмова відбудеться навколо, скажімо, спеціальних медичних питань
(фармакології, медичного інструменту тощо), фізико-хімічних процесів і
т. ін. У цьому разі для точного, правильного й швидкого перекладу,
вільної орієнтації у тексті і контексті сказаного, розуміння
“професійних жаргонізмів” і т. ін. від перекладача вимагатиметься знання
і вміння користуватися спеціальною лексикою, що потребує деякого часу
для необхідної підготовки.

Змістовна частина допиту свідка починається, як правило, з його вільної
розповіді про обставини, що цікавлять слідство (ч. 4 ст. 167 КПК);
обвинуваченого – про обставини, зв’язані із суттю обвинувачення (ч. 6
ст. 143 КПК). Переклад сказаного на цьому етапі може відбуватись з
використанням двох підвидів усного перекладу – синхронного чи
послідовного. Кожен підвид має свої недоліки і переваги, що слід
враховувати у вирішенні питання вибору.

У ході синхронного перекладу перекладач практично одночасно (з
інтервалом 2-3 секунди) із прослуховуванням мовлення допитуваного
викладає переклад. Такий спосіб усного перекладу є складним для
перекладача і вимагає від нього відповідного професіоналізму. Синхронний
переклад, зокрема, передбачає одночасне виконання трьох різних мовних
дій: сприйняття мови оригіналу, переклад викладеного та озвучування
мовою перекладу. Потреба у синхронізації усіх цих дій, і, водночас,
намагання перекладача не відстати від темпу мовлення допитуваного
неодмінно знижуватимуть точність і докладність перекладу. У гонитві за
значенням окремих слів і речень перекладач, а, відповідно, й слідчий
можуть втратити розуміння загального смислу мовлення. У перекладача
виникне потреба у застосуванні мовних штампів замість передачі найбільш
суттєвих характеристик вихідного мовлення дослівно; прогнозуванні плину
розмови наперед і корегуванні прогнозів, які не виправдались і т. ін. До
того ж слідчий не матиме можливості чітко співставити поведінку
допитуваного із змістом тієї чи іншої його фрази, зосередити увагу на
цільних фрагментах розповіді. Усе це негативно позначиться на
індивідуальності, логічній цілісності та смисловій єдності продукту
перекладу, оцінці слідчим достовірності показань, ефективності
застосуванні тактичних прийомів під час допиту. Тож, на нашу думку, не є
доцільним використання синхронного перекладу в ході допиту.

Більш правильним вважаємо застосування послідовного перекладу, коли
перекладач доводе слідчому фрагмент вихідного мовлення після того, як
допитуваним було висловлено два-три речення. Тривалість допиту
процесуальним законом у часі жорстко не обмежена, а тому мовець кожний
раз може зачекати, поки перекладач завершити фразу. Для досягнення
узгоджених дій про такий спосіб перекладу слід попереджати особу до
початку допиту, роз’яснюючи, щоб вона говорила конкретно, чітко й
повільно, роблячи паузи й таким чином надаючи перекладачеві можливість
перекладати. За великого обсягу сказаного перекладач може робити
відповідні позначки. Зроблені таким чином записи після допиту слід
надавати слідчому.

В умовах лінгвоетнічного бар’єру, що роз’єднує слідчого і допитуваного,
під час розпитування за участю перекладача мають бути зведеними до
мінімуму проблеми соціально-особистісного характеру між усіма
комунікантами (тобто неспівпадання світоглядів, переконань, соціальних
статусів, психологічних звичок спілкування тощо). Водночас,
професіоналізм перекладача має поєднуватись із повагою до допитуваного,
коректною манерою спілкування, делікатністю, і, навіть, зовнішнім
виглядом (вмінням одягатися та використовувати косметичні засоби,
прикраси) відповідно до серйозності та офіційного характеру слідчої дії.
Зазначене, зокрема, впливає на точність і повноту перекладу, формування
сприятливого психологічного контакту між учасниками допиту.

Фахівці також справедливо відзначають, що ефективність діяльності
перекладача зумовлена не тільки рівнем професійно-значущих мовних знань,
вмінь та навичок, але й особливостями його емоційно-вольової сфери,
зокрема, станом емоційно-вольової стійкості, під якою розуміють
здатність людини здійснювати свідомий контроль за своїм
психофізіологічним станом і регуляцією діяльності в умовах впливу
стресогенних чинників [6]. Під час усного перекладу такими емоціогенними
чинниками для перекладача виступають, наприклад, брак практичного
досвіду, напруженість офіційної обстановки, дефіцит часу, психологічний
тиск та реакції поведінки на перекладене з боку допитуваного або
слідчого, особливості мови допитуваного, розбіжність інформаційних
полів, розуміння великої “ціни” помилки, страх не згадати слово або
неправильно перекласти, виказати низькі професійні якості, погане
самопочуття і т. ін. Ці чинники мають становити важливу складову
психологічної підготовки майбутніх перекладачів і, безумовно,
враховуватись слідчим в організації допиту.

Від перекладача вимагається перекладати повно і точно (ч. 2 ст. 128
КПК). У зв’язку з цим слід вказати на неприпустимість застосування у
кримінальному судочинстві різних видів так званих “адаптованих
перекладів”, тобто передавання не того, про що безпосередньо каже
свідок, підозрюваний, обвинувачений, або сам слідчий, а, по суті,
висновків зі сказаного, зроблених перекладачем. Перекладач таким чином
опиняється у не властивій йому ролі своєрідного інформаційного
“фільтра”, що дозує, “шліфує”, покращує, літературно обробляє, і тим
самим викривляє природний характер акту комунікації. Такий підхід є
неприйнятним, адже не дозволяє кінцевим адресатам перекладу отримати
об’єктивну інформацію, що суперечить меті, правовому порядку та
пізнавальній сутності допиту.

Водночас, в ході перекладу часто стає неможливим дотриматись іншої
вимоги процесуального закону, якою передбачено викладення у протоколі
показань свідка не лише в першій особі, але й за можливістю дослівно (ч.
2 ст. 170 КПК). Особливості граматичної будови, словарного складу,
синтаксичних конструкцій, лексичних сполучень та інші специфічні риси
іноземної мови не дозволяють перекладати, скажімо, німецький текст
підряд, слово за словом. Подібна спроба дасть зворотний ефект – призведе
до викривлення дійсного змісту сказаного. Тим більше, що сам оригінал не
завжди буває вірним за лінгвістичних критеріїв, і залежить, наприклад,
від емоційного стану, вміння послідовно викладати думки, частоти
застосування реалій, або грамотності допитуваного. Тому, прагнучи
дотриматись вимог ч. 2 ст. 170 КПК, – перекладати дослівно, треба
неухильно орієнтуватись на адекватність перекладу, бо саме такий стан
відповідає вимогам до перекладу, сформульованим у ч. 2 ст. 128 КПК. Під
адекватністю перекладу, як відомо, розуміють точне і повне передавання
смислового змісту іноземного тексту засобами мови, якою здійснює
переклад [7]. Поняття “зміст” тут пов’язане із закінченим текстом
(окремою думкою). Тому обрання варіанту значення окремих слів
(словосполучень) має бути не лише вірним, але й контекстним, тобто
підпорядкованим логіці та смислу всього тексту. За вимогою слідчого
окремі одиниці відповідностей можуть бути уточнені перекладачем під час
або після допиту.

Разом з цим, адекватність не має нічого спільного із такими вадами
перекладу, як так званий “надпереклад” (приписування вихідному матеріалу
додаткових якостей для “користі справи”, “кращого розуміння адресатом” і
т. ін.), “недопереклад” (неповно відображує зміст оригіналу для
скорочення витрат часу, за небажання шукати складні еквіваленти і т.
ін.), або їх поєднання [8].

Послідовний переклад, у принципі, дозволяє перекладачу з’ясовувати і
інші незрозумілі деталі сказаного через ставлення допитуваному запитань
до того, як переклад буде зроблений для слідчого. Водночас, виходячи із
процесуального статусу і функцій перекладача, для нього існують певні
межі у розпитуванні особи. Зокрема, він може ставити лише уточнюючі (але
не з метою деталізації, а для більш точного перекладу) та контрольні
(для перевірки правильного розуміння висловлювань) запитання. Ставлення
цих допустимих запитань перекладачем може відбуватись за його власної
ініціативи під час допиту і не вимагає обов’язкового попереднього
дозволу з боку слідчого. Водночас ініціативне формулювання додаткових,
нагадуючих, викриваючих запитань, а також уточнюючих питань з метою
деталізації показань, контрольних питань – з метою перевірки наданих
пояснень до компетенції перекладача не входить. Це є виключним правом
слідчого, який уповноважений самостійно визначати завдання, напрями і
послідовність допиту.

Із самостійністю і незалежністю слідчого пов’язане й те, що саме він
доручає перекладачеві зробити переклад та в цілому визначає характер і
обсяг матеріалу оригіналу (ч. 2 ст. 128 КПК). Вимозі слідчого у цьому
плані кореспондує обов’язок перекладача. Перекладач не може підходити до
виконання своїх функцій вибірково, на власний розсуд. Разом з цим, слід
зазначити, що перекладач в межах своєї компетенції також є самостійною
процесуальною фігурою. Зокрема, він самостійно обирає прийоми і методи
діяльності в межах норм і законів перекладу. Слідчий не може виконувати
перекладацьких функцій і втручатись до процесу перекладу. Тому його
спроба “підкоригувати” перекладацький процес і отримані результати може
призвести до порушення законності, у тому числі з боку перекладача, бо
саме перекладач особисто несе кримінальну відповідальність за завідомо
неправильний переклад (ч. 3 ст. 128 КПК) і дотримання принципу
законності.

Відомо, наприклад, що закон (ч. 4 ст. 167 КПК) прямо забороняє ставити
запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді,
або підказка до неї (навідні запитання). Ця норма має загальну дію по
відношенню до усіх учасників допиту, а тому стосується не лише слідчого,
але й перекладача. Більше того, перекладач не лише з власної ініціативи,
але й на вимогу слідчого не має права ставити навідні запитання. Така
вимога слідчого за своєю суттю означала б порушення закону, а тому
згідно зі ст. 60 Конституції України не повинна виконуватись. У цьому
разі простежується самостійна роль перекладача у забезпеченні прав
допитуваного і реалізації принципу законності.

Участь перекладача певним чином впливає на обрання тактики проведення
допиту. Зокрема, процедура перекладу може завадити активності та
цілеспрямованості проведення вказаної слідчої дії. Особа, яку допитують,
особливо обвинувачений, може вдавати нерозуміння перекладу, який йому
надається, уточнювати окремі слова чи вирази перекладача, вимагати
певних пояснень до запитання, навмисно давати неконкретні пояснення і
тим самим уповільнювати темп допиту, перехоплювати ініціативу у
слідчого, намагатись дізнатися про додаткову інформацію і т. ін.

За наявності даних про те, що допитуваний навмисно “не хоче” розуміти
перекладача з метою затягування слідчої дії, або формує підґрунтя до
подальшої можливої протидії, можна використати такий тактичний прийом,
як дублювання перекладачем питань іноземною мовою в письмовій формі з
власноручною письмовою відповіддю допитуваного на кожне питання (п. 4
ст. 69-1 КПК), що посвідчується його підписом. Цей матеріал є складовою
протоколу допиту, що в іншій частині, у тому числі переклад письмового
фрагменту, має виконуватись мовою кримінального судочинства. Доцільним
також є фіксація ходу допиту аудіо- відеозаписом.

Якщо свідок виявив бажання написати свої показання власноруч (ч. 3 ст.
170 КПК), то після його усного допиту і запису ним своїх показань
перекладач має в межах тривання цієї слідчої дії та у присутності
слідчого перекласти письмові показання мовою кримінального судочинства.
Власноручні показання допитуваного складатимуть органічну частину
протоколу допиту. Сам протокол, складений в іншій частині мовою
кримінального судочинства, має бути зачитаний перекладачем допитуваному
у перекладі мовою, якою він володіє. Погоджуємось також із фахівцями,
які вважають за доцільне, щоб поряд із допитуваним перекладач підписував
кожну сторінку протоколу [9] і додатку до нього, а не лише протокол в
цілому, як випливає з вимог ч. 4 ст. 85 КПК. У заключній частині
протоколу, крім цього, перекладач має зробити запис мовою кримінального
судочинства про те, що показання допитуваного викладені у протоколі
шляхом перекладу його власноручних показань, які письмово зафіксовані у
протоколі, і повністю ним відповідають. Перекладач і допитуваний
засвідчують цей факт підписами.

Перекладач завжди, а не за власним бажанням, як це випливає з ч. 2 ст.
85 КПК, має уважно й особисто знайомитись із текстом перекладу,
зафіксованим у протоколі, тому що тільки він відповідає за правильність
перекладу. Оформлення ж протоколу здійснює не перекладач, а сам слідчий.
Тому з його боку у складанні протоколу можливі певні неточності,
викликані суб’єктивною інтерпретацією перекладу. По закінченні слідчої
дії, переконавшись у правильній і повній фіксації перекладу, перекладач
підписує протокол та відповідно до вимог ч. 4 ст. 170 КПК має зробити
зворотний усний переклад – з мови кримінального судочинства мовою, якою
володіє допитуваний. Цей факт слід фіксувати і посвідчувати підписом
перекладача. Крім цього, допитувана особа також своїм підписом у кінці
протоколу має підтвердити, що зроблений їй в усній формі переклад
протоколу відповідає даним нею показанням.

Підсумовуючи викладене зазначимо, що у цій статті розглянуті окремі
специфічні риси використання на субсидіарних началах методів та прийомів
усного перекладу у проведенні допиту особи. Комплексне дослідження цієї
проблеми має як теоретичне, так і важливе практичне значення. Отримані
результати є важливою складовою забезпечення реалізації законності,
права обвинуваченого на захист, змагальності сторін та інших принципів
кримінального судочинства. Вони також мають бути врахованими в
організації й плануванні розслідування, проведенні окремих слідчих дій
та оцінці сформованих доказів, удосконаленні спеціальних методик
розслідування злочинів, що вчинені іноземцями і т. ін.

 

Список використаних джерел

1. Бахін В.П., Карпов Н.С. Сучасна злочинність і удосконалення засобів
боротьби з нею // Наук. — практ. журнал “Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика)”, 2004. – № 9. – С. 113–127.

2. Костіна Л. Участь перекладача у кримінальному судочинстві // Право
України. – 2003. – № 8. – С. 106–110; Костіна Л. Щодо вдосконалення
процесуального становища перекладача на стадії досудового розслідування
// Право України. – 2004. – № 3. – С. 118–121.

3. Брандерс М.П., Проворотов В.И. Предпереводческий анализ текста. – М.,
2001. – C. 7–9.

4. Комиссаров В.Н. Теория перевода. – М., 1990. – С. 98.

5. Шейфер С. А. Следственные действия. Система и процессуальная форма. –
М., 2001. – С. 134–138.

6. Буловацька Н.В. Розвиток емоційної стійкості перекладача як його
невід’ємна частина професійної підготовки //
http://nauka.dp.ua/article/Pedagogika/2_Bulovatska.htm.

7. Левитан К.М. Немецкий язык для студентов-юристов. – М., 2004. – С.
13.

8. Латышев Л.К., Семенов А.Л. Перевод: теория, практика и методика
преподавания. – М., 2003. – С. 34–36.

9. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:
Підручник. – К., 1999. – С. 243; Інструкція про проведення дізнання у
Збройних силах України: Затверд. наказом Міністра оборони України від
28.08.95 № 235; п. 47 ч. 2 ст. 9.

Л.А. Костіна. Участь перекладача в ході допиту членів злочинних
угруповань. “Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і
практика)” 10’2004.

* Під “злочинним угрупованням” автор розглядає складні форми співучасті.

Похожие записи