Цивільне право в Україні за радянських часів
Значною мірою радянська цивільно-правова доктрина в Україні виявилась у
відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак — у
відмові від приватного права як такого.
Це знайшло помітне відображення і в історії розроблення та прийняття
цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістичні
концепції, зокрема, позначилися на принципах І змісті ЦК УСРР 1922 р. І
розвитку цивілістичної думки в подальші роки.
3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922р.
Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах,
загальних для більшості тодішніх радянських республік Тому природно, що
вказівки і зауваження В.І. Леніна стосовно ЦК РРФСР слугували орієнтиром
для розробників проекту ЦК УСРР
Принципово важливим було положення про зосередження в руках Радянської
держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого
державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою, відмова від
основних принципів приватного права. Характерними з цього приводу є
зауваження В.І. Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР.
Зокрема він підкреслював: “Ми нічого “приватного” не визнаємо, для нас
все у галузі господарства є публічно-правовим, а не приватним. Ми
допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси — розширити застосування
державного втручання у “приватно-правові відносини”, розширити право
держави скасовувати “приватні” договори, застосовувати не “цивільні
правовідносини”, а нашу революційну правосвідомість”1.
Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного
схвалення ще не настали. І Раднарком, усупереч пропозиціям В.І. Леніна,
виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися у
приватно-правові відносини. Проте врешті-решт вказівку було виконано. ЦК
РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922 р., набрав чинності 1 січня 1923 р. Він
слугував зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був прийнятий
приблизно на місяць пізніше (затверджений 16 грудня 1922 р., набрав
чинності 1 лютого 1923 р.).
ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки за Ідеологічною й
методологічною основою, а й за структурою і змістом. Як той, так і інший
складаються з однакових розділів: Загальна частина; Речове право;
Зобов’язальне право; Спадкове право. Кількість статей також практично
однакова: 435 статей у ЦК УСРР, 436 — у ЦК РРФСР. Не відрізнялася
структура розділів та їх найменування.
Загальна частина містила норми, присвячені суб’єктам, об’єктам права,
угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних
правовідносин, позовній давності.
Суб’єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і
організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати начебто
всі фізичні особи, однак ст.ст. 1, 4 містили положення про можливість
обмеження “по суду в правах”. У інтерпретації одного з редакторів ЦК
РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно
наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі
законодавцем, айв окремих випадках цивільним судом — згідно зі ст. 1 ЦК.
П.І. Стучка зазначав: “Можна сказати, що вся наша радянська наука
цивільного права грунтується на цій статті 1 та ще статті 4”.
Об’єктом цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного
обігу (ст.20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить
значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші
підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад
залізниць, морські та річкові судна І літальні апарати; комунальні
споруди; будівлі тощо (ст.22).
Значну увагу приділено регламентації угод, які визначалися як Дія,
спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин
(ст.26). Угоди могли бути односторонніми або взаємними (договори).
Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки
визнання їх недійсними.
Правила, встановлені щодо позовної давності, були досить типовими, однак
для державних, кооперативних і громадських підприємств та організацій
передбачався ряд винятків (ст.44 та інші).
Розділ “Речове право” містив норми, присвячені праву власності, праву
забудови і заставі.
У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та
муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом
приватної власності могло бути будь-яке майно, не вилучене з приватного
обігу. Положення загалом досить демократичне. Проте обмеження,
встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з нормами ст.55, 56 позбавляють
підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану
на його ініціативі, заповзятливості і власній волі. Іншими словами,
право приватної власності настільки звужене, що, врешті-решт, його можна
вважати існуючим лише як виняток.
Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов
(ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких
порушень права власності, навіть не пов’язаних із позбавленням
володіння. При цьому передбачався істотний виняток із загального
правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі
революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24
серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до
ст.59). Таким чином, незалежно від наявності “правових” підстав
позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали
шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності
застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така
віндикація (для обмеженого кола суб’єктів) обґрунтовувалася сентенцією
знехтуваного римського права — “де я (власник) знаходжу свою річ, там я
її віндикую (відбираю)” (С.Н. Ландкоф).
Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і заставу майна, що
були за своєю суттю правами на чужі речі.
Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі
і користування нею разом із земельною ділянкою протягом обумовленого
терміну (ст.ст.71-84). Пізніше ці статті скасовані, а замість них
введено низку норм, що закріплювали право безстрокового користування
земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності
житлово-будівельного кооперативу.
Застава майна не могла не бути обмеженою у зв’язку зі звуженням кола
об’єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася Існував також ряд
обмежень щодо предмета застави (ст.87). Поза цими обмеженнями право
застави було досить типове: допускалася застава внаслідок договору або
спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо
обумовлювалась застава боргових вимог, будівель, морських торговельних
суден, товару в обігу тощо Зазвичай закладене майно передавалося
заставодержателю Винятки із загального правила зроблено для будівель, а
також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст.92). Слід
зазначити, що застава будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками)
іпотеку, однак остання, як зазначалося вище, принципово не допускалася у
радянському цивільному обігу.
Розділ “Зобов’язальне право” складався з 13 глав, однак фактично його
норми були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні
положення (гл.1); зобов’язання, що виникають з договорів (гл.2-11);
зобов’язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл.12);
зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншій особі
(гл.13).
У свою чергу, договірні зобов’язання мали “загальну” і “спеціальну”
частини.
Слід зазначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УСРР (як І
Інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького
цивільного кодексу. Багато спільного було також у їх змісті.
Зобов’язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа
(кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії,
зокрема, передачі речей, сплати грошей або утримання від дій (ст. 107).
Особлива увага приділялася договірним зобов’язанням. Відповідно до ст.
130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди щодо всіх
істотних його пунктів. У зв’язку з цим пропонувався такий їх перелік:
предмет договору, ціна, термін, а також усі ті пункти, щодо яких за
попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута згода. Детально
визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних
зобов’язань.
Як засоби забезпечення договірних зобов’язань у гл. 2 цього розділу
Кодексу названі неустойка (ст.ст. 141-142) і завдаток (ст.143).
Привертає увагу подібність цього рішення до того, що мало місце У
Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу — це “Речове право”,
завдаток І неустойка – “Зобов’язальне право” (загальні положення
зобов’язального права), порука вважалась окремим видом договорів.
Аналогічним є також зміст відповідних норм (з поправкою на
“конспективність” ЦК УСРР).
Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля-продаж,
міна, позика, підряд, порука, доручення (до них віднесені норми про
довіреність), комісія (норми про неї включені до ЦК спеціальним законом
від 16 жовтня 1925 р.), товариства, страхування.
Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариства. Кодекс
передбачав існування кількох їх видів: простого товариства; Повного
товариства; товариства на вірі; товариства з обмеженою відповідальністю;
акціонерного товариства (пайового товариства) — ст.ст.276-366. Просте
товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще
римській і пізнішим системам права (див :
наприклад, §§ 705-740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види,
зазначені в ЦК, є юридичними особами (“господарськими товариствами” –
якщо користуватися сучасною термінологією) Слід звернути увагу на деякі
відмінності тодішньої класифікації товариств від сьогоднішньої. Так,
товариство на вірі тепер називається “командитне товариство”, товариство
з обмеженою відповідальністю — “товариство з додатковою
відповідальністю”, категорія “акціонерне товариство” охоплювала поняття
власне акціонерного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю
в теперішньому їх трактуванні за українським законодавством. Проте
досить швидко потреба радянської держави в господарських товариствах
узагалі відпала; норми, їм присвячені, вже становили навіть не
теоретичний, а швидше — історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише
акціонерні товариства. Діяли вони на підставі не норм ЦК, а відповідно
до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р. Вони могли
створюватися лише державними організаціями, установами або
підприємствами і застосовувалися здебільшого для діяльності за кордоном,
“у країнах народної демократії”1.
Останній розділ Цивільного кодексу був присвячений питанням спадкового
права.
Тут слід мати на увазі, що Декретом від 11 березня 1919 р. спадкування
було скасоване взагалі, а потім, Декретом від 21 березня того ж року,
поновлено, але з істотними обмеженнями розміру (суми) спадщини, кола
спадкоємців і обсягу прав на майно, яке передається у спадок (спадкове
майно переходило до спадкоємців у користування, а не на праві
власності).
ЦК ліберальніше підходив до розв’язання цих питань, передбачивши, що
майно переходить (може перейти) до спадкоємців на праві власності за
наявності двох умов: 1) сума спадку не перевищує 10 тис. крб.; 2)
спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, правнуки, всиновлені та
інші особи, які є непрацездатними І знаходилися на утриманні того, хто
помер, не менше одного року до дня смерті. Поступово можливості
спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадку,
розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпоряджатися майном
у разі смерті шляхом заповіту.
Врешті-решт, спадкове право виглядало таким чином: спадкування було
можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну
свободу заповідальних розпоряджень (але з обмеженням кола спадкоємців за
заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов’язковою
часткою).
Спадкоємцями за законом могли бути три черги родичів померлого:
1) діти (в тому числі всиновлені), дружина, непрацездатні батьки.
2) працездатні батьки;
3) брати і сестри.
Кожна попередня черга усувала від успадкування наступну. Онуки і
правнуки спадкували за правом представлення (ст.418).
Заповіт мав бути підписаний заповідачем, а коли він був неграмотний —
рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми спричиняло недійсність
заповіту.
Для прийняття спадку надавався термін у шість місяців. Якщо ж за цей час
спадщина не прийнята або всі спадкоємці відмовилися від неї, то спадкове
майно переходило у власність держави (відумерла спадщина) (ст.433). При
цьому держава, як і будь-який інший спадкоємець, відповідала за боргами
спадкодавця лише в межах дійсної вартості спадкового майна (ст.434).
Цивільний кодекс УРСР 1963 р.
Цивільний кодекс УРСР прийнятий 18 липня 1963 р. і набув чинності 1
січня 1964 р.
Перед тим, як дати загальну характеристику цього Кодексу, необхідно
зробити застереження. Справа в тому, що він зберігав чинність до 1 січня
2004 р. Оскільки його положення детально викладені у будь-якому
підручнику з цивільного права України, виданому до останнього часу і
доступному пересічному читачеві, зупинімося лише на загальній
характеристиці змісту і структури, а також динаміці окремих принципових
рішень на момент прийняття цього Кодексу.
ЦК 1963 р. складався з преамбули і восьми розділів, що містили 572
статті. Найменування розділів: І — Загальні положення; II — Право
власності; III — Зобов’язальне право; IV — Авторське право; V — Право на
відкриття; VI — Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок,
знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; VII — Спадкове
право; VIII -Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства.
Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів.
Якщо вести мову про найхарактерніші ознаки, що відрізняють цей Кодекс
від ЦК УСРР 1922 р., то насамперед слід назвати такі:
1) за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пан-дектної
системи. У ньому немає норм, що регулюють сімейні відносини, але
передбачені розділи, присвячені авторському і винахідницькому праву;
2) розділ II називається “Право власності”, а не “Речове право”, як
було раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа речових прав.
Серед видів власності не згадується приватна власність;
3) значно розширений перелік зобов’язань. Зокрема з’явилися РОЗДІЛИ про
постачання, контрактацію, позику, підряд на капітальне будівництво,
розрахункові і кредитні відносини, довічне утримання, рятування
соціалістичного майна тощо;
4) відбувся перерозподіл матеріалу всередині розділів і між роз-Ділами.
Так, норми про довіреність із зобов’язального права пере-
несені в розділ “Загальні положення”, порука з договірних зобов’язань
потрапила у гл.16, присвячену забезпеченню виконання зобов’язань. Туди ж
перенесені норми про заставу, що містилися серед речових прав;
5) оновлені, відредаговані і взаємоузгоджені положення низки статей ЦК.
Крім того, вони, очевидно, за прикладом Німецького цивільного кодексу
отримали найменування, які треба враховувати при тлумаченні відповідної
норми.
Однак найістотніші зміни сталися у змісті і спрямованості норм
Розгляньмо основні з них за структурою Кодексу.
Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних
прав і обов’язків, здійснення цивільних прав та їх захист, про суб’єктів
права, представництво, довіреність, позовну давність
У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприклад,
частковим закріпленням у ст.4 принципу, відомого ще римському праву, —
“дозволено все, що не заборонено законом” — посилені засоби обмеження
ініціативи І самостійності учасників цивільних правовідносин. Так, ст.5
ЦК 1963 р. жорсткіше визначала наслідки зловживання правом,
передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком
випадків, коли вони “здійснюються в суперечності з призначенням цих прав
у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму”. При цьому
від фізичних осіб і організацій вимагалося не лише дотримання законів, а
й повага до “правил соціалістичного співжиття і моральних принципів
суспільства, що будує комунізм”.
Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст.7, що
передбачала можливість цивільно-правового захисту честі й гідності
фізичних осіб та організацій.
Суб’єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і
організації (юридичні особи). Держава спеціально не згадується як
суб’єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі
змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування
тощо).
ЦК 1963 р. повніше й точніше, ніж попередній Кодекс, визначив поняття
юридичної особи. Водночас у ньому залишилося досить багато
незрозумілого. Зокрема не визначене співвідношення понять “організація”,
“підприємство”, “установа”, якими оперує законодавець. Немає також
визначення цих категорій.
Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об’єктів
права. Вони частково містяться в окремих главах розділу “Право
власності”. Проте в “Загальних положеннях” значна увага приділена угодам
(правочинам). Детальніше регламентована форма правочинів, а також
підстави й наслідки визнання угод недійсними
Крім того, розділ І доповнений положеннями про представництво і
довіреність.
Розділ “Право власності” характерний для “законодавства країни, що
побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівництва
комуністичного суспільства”.
По-перше, право власності закріплене як єдине офіційно визнане речове
право. Хоча в юридичній літературі була висловлена точка зору (А.В.
Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного
управління, помітного поширення вона не набула. Можливо, тому, що
співвідношення власності і “оперативного управління” має швидше
адміністративний, ніж цивільно-правовий характер.
По-друге, у зв’язку з ліквідацією приватної власності, зміною
економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР змінилася
класифікація форм власності. ЦК виходив із існування соціалістичної
власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для
задоволення їх матеріальних І культурних потреб (ст.ст.87, 88).
Детальніше, ніж раніше, врегульовані питання, пов’язані зі здійсненням
права спільної власності. Передбачено, що спільна власність може бути
частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без
попереднього визначення часток, котрі, однак, припускаються однаковими).
Спеціальна глава 12 присвячена регулюванню виникнення і припинення права
власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі
тощо.
Для захисту права власності передбачено насамперед віндика-ційний позов.
Привілеї держави з віндикації її майна доповнені аналогічними привілеями
для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст.146).
Норми зобов’язального права складають більшу частину змісту цивільних
кодексів колишніх союзних республік, в тому числі ЦК 1963 р., де
зобов’язанням із 572 статей присвячена 321.
Розділ “Зобов’язальне право” складається з двох частин. У першій з них
регулюються загальні положення про зобов’язання — дано їх визначення,
зазначені (у не дуже вдалій — відсилочній нормі (на ст.4) — ст. 151 ЦК)
підстави виникнення, вимоги до виконання зобов’язань тощо.
Загалом положення зобов’язального права досить традиційні. Найбільш
істотними є новели щодо засобів забезпечення виконання зобов’язань
(виділених і об’єднаних в окрему главу), а також визначення умов
відповідальності за порушення зобов’язань.
Якщо вести мову про загальні тенденції, то потрібно вказати на особливу
увагу законодавця до такого засобу забезпечення виконання зобов’язань,
як штраф (неустойка). Нині цей засіб може бути не тільки договірним, а й
випливати безпосередньо із закону (причому сфера застосування штрафу
(неустойки) неухильно розширилась). Регулювання застави, навпаки, не
дуже детальне. Зокрема не згадуються деякі її види, що існували раніше
(застава права забудови, застава права вимоги тощо), не йдеться про
перезаставу тощо. З’явився також новий засіб забезпечення виконання
зобов’язань — гарантія, що є, власне, порукою, але у відносинах між
соціалістичними організаціями (ст.196).
На відміну від ЦК УСРР 1922 р., де вина не фігурувала як умова
відповідальності за порушення зобов’язань, ст.209 ЦК 1963 р встановила:
особа, яка не виконала зобов’язання або виконала його неналежним чином,
несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або
необережності), крім випадків, передбачених законом чи договором.
Таким чином, закріплений принцип відповідальності “за вину з винятками”.
Окремим видам зобов’язань присвячена друга частина розділу III З
багатьох можливих варіантів побудови системи зобов’язань законодавець
обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франті 1804 р.:
1) договірні зобов’язання (купівля-продаж, дарування, постачання,
контрактація, майновий найм, найм жилого приміщення, безоплатне
користування майном, підряд, підряд на капітальне будівництво,
перевезення, державне страхування, позика, розрахункові і кредитні
відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, сумісна
діяльність);
2) начебто договірні зобов’язання, тобто зобов’язання, що виникають з
односторонніх дій (оголошення конкурсу);
3) зобов’язання з правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);
4) зобов’язання з начебто правопорушень (внаслідок придбання або
зберігання майна без достатніх підстав.
Розділ IV — “Авторське право”, як і два наступних — “Право на
відкриття” і “Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак
для товарів І послуг, раціоналізаторську пропозицію”, є новелами ЦК. У
ЦК УСРР 1922 р. зазначені види відносин взагалі не згадувалися. Вони
належали до сфери правового регулювання спеціального законодавства —
Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. “Про авторське право”, створеного на
базі “Основ авторського права” — Закону СРСР від 11 травня 1928 р. Таке
рішення було не дуже вдалим. І при другій кодифікації цивільного
законодавства становище виправили. При цьому принципові положення
зазначених актів значною мірою перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується
визначення авторського права, його суб’єктів, обсягу їх прав, змісту
авторських договорів тощо.
Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо після приєднання СРСР
у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р.) багато
положень цього розділу стали істотно відрізнятися від початкової
редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу.
Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.
Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: встановлення
черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоємців однієї черги
(ст.ст.529, 530); визначення порядку спадкування непрацездатними
утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст.531, 532); розширення
права розпоряджання майном шляхом заповіту з обмеженням його лише правом
на обов’язкову частку (ст.535). Передбачено, що заповіт має бути
посвідчений нотаріально, однак при цьому значно розширене коло випадків,
коли прості письмові заповіти можуть бути прирівняні до нотаріально
посвідчених (ст.542). Серед заповідальних розпоряджень названі
заповідальний відказ (легат) – ст.538, підпризначення спадкоємця
(спадкова субституція) — ст.536, покладення на спадкоємця виконання дій
для загальнокорисної мети — ст.540, покладення на спадкоємця обов’язку
надання іншій особі права довічного користування будинком — ст.539.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
