Реферат на тему:

Ціннісне обґрунтування прав людини в офіційній антропології
католицизму: людська гідність

Розуміння людини як суб’єкта природних прав, передусім ґрунтується на
аксіотичних засадах, на тій етичній цінності, якою є людина взагалі, а
отже, і кожна людина зокрема, незалежно від своїх індивідуальних
атропологічних чи психофізіологічних ознак. Видається, що саме з тієї
причини в обгрунтуванні прав людини, поданому в Міжнародному Біллі про
права людини, основоположне місце посідає категорія людської гідності.
Це поняття є також одним із засадничих у сучасному католицькому вченні
про природні права людини. Д. Голенбах слушно зазначає, що «у
римо-католицькій традиції відповідь на запитання про основи прав людини
зводиться до однієї єдиної фрази: гідність людської
особистості»(5, с. 192(.Аналогічні думки висловлені М. Шупаком
(25, с. 307(, С. Ладивіровою (16, с. 13(, Й. Мазуреком (27, с. 200(.

Категорія людської гідності в контексті проблематики прав людини у
соціальній доктрині католицизму вперше з’являється в енцикліці Лева ХІІI
«Rerum novarum» («Нові речі», 1981 р.). Тут вона постає як гідність
людського «духу», який, в свою чергу, є «тим, що носить образ і подобу
божу», і як спільна ознака всіх людей, що відображає їхню рівність в
аспекті загального духовного покликання (9, с. 537(. У соціальному
вченні Пія ХІІ ідея людської гідності набуває статусу формалізованої
доктринальної засади католицької теорії прав людини. Пій ХІІ зазначає,
що гідність людської особистості полягає у сукупності її прав
(18, с. 337(. У документах Івана ХХІІІ, ІІ Ватиканського Собору,
Павла VІ та Івана Павла ІІ концепція гідності набуває свого подальшого
підтвердження і розвитку (12, с. 244(. Так, в енцикліці «Pacem in
terris» («Мир на землі», 1963), Іван ХХІІІ далі утверджує богословську
концепцію гідності людської особистості, що ґрунтується на біблійній
ідеї спокутування . Глава перша Душпастирської конституції про церкву в
сучасному світі «Gaudium et spes» («Радість і надія», 1965) присвячена
розкриттю католицького розуміння гідності людини, яке постає з
християнсько-персоналістичного бачення людської особистості. Згідно з
цим, бачення у соборовій конституції подані як богословські, так і
філософсько-етичні засади людської гідності. Богословська аргументація
ґрунтується на тому, що людина, створена за образом Божим (наділення
людини гідністю), з самого початку історії зловжила своєю свободою
(гріхопадіння людини, яке не дає можливості реалізуватися її гідності).
Однак Ісус Христос став людиною і викупив гріх роду людського
(відновлення і розкриття найвищої гідності людини через боговтілення і
викуплення).У філософсько-етичному аспекті, який у «Gaudium et Spes»
нерозривно поєднаний із богословським, гідність людини розкривається
крізь призму гідності окремих складових людського буття: гідності
розуму, морального сумління і свободи людини. Ці онтичні сутності також
розглядаються Собором крізь призму християнського об’явлення. Отже, у
пастирській конституції зроблено висновок, що найглибший смисл людської
гідності міститься у божественному покликанні людини (20, с. 344(. Папа
Павло VІ у своєму зверненні з нагоди Соціальних тижнів в Італії 14
вересня 1968 р. заявляє, що з одвічного та історичного змісту гідності
людської особистості можна вивести практичний зміст поняття спільного
блага людських спільнот (21, с. 199(. Іван Павло ІІ неодноразово
повторює про притаманну людині «трансцендентну гідність», наголошує на
необхідності пошани невід’ємної гідності людини як про один із головних
стовпів людської цивілізації (промова перед діячами політики, культури,
науки та підприємництва в Києві 23 червня 2001 р.) (23, с. 22(.
Характерним є те правове значення, якого понтифік надає поняттю гідності
людини, визнаючи її «джерелом права».

Як відомо, поняття гідності людини в етиці виступає як аксіологічна
категорія, яка відображає позитивне значення об’єкта оцінювання.
Видається можливою диференціація значень терміна «гідність людини»
залежно від ступеня персоніфікації суб’єкта оцінної діяльності, і,
відповідно, виділення основних інтерпретацій поняття гідності:
«суб’єктивістської», «об’єктивістської» та
«суб’єктивістсько-об’єктивістської». «Суб’єктивістське» розуміння
гідності людини як її особистісної цінності виражає власну (особистісну)
значущість (самоцінність) конкретної людини (22, с. 74; 26, с. 155(.
«Об’єктивістська» інтерпретація гідності людини абстрагується від
особистісної значущості предмета оцінки і стверджує гідність людини як
певну понадперсональну, об’єктивну цінність, яка є результатом
суспільно-зумовленої або іншої об’єктивної щодо індивідуальної
свідомості оцінки. В рамках об’єктивістської інтерпретації можна
виділити соціально-об’єктивістську (М.Й. Коржанський) (15, с. 223( та
трансцендентно-об’єктивістську (А. Ауер, Й. Меснер, Ж. Марітен,
Дж.К. Мюррей, К. Войтила) інтерпретації. Істотна відмінність між ними
полягає в тому, що гідність людини як соціально зумовлена цінність є
певною мірою релятивною цінністю, оскільки суспільна свідомість не є
незмінюваною; натомість, трансцендентна інтерпретація ґрунтується на
визнанні існування абсолютних об’єктивних цінностей, однією з яких і
виступає гідність людини. «Проміжною», такою, що так чи інакше
відображає обидва із зазначених підходів до розглядуваного поняття, є
позиція, відображена у працях С.Н. Братуся, О.А. Красавчикова,
В.М. Капіцина, Ю.І. Скуратова, Н.С. Малеїна. На думку цих дослідників,
гідність людини виражає (винятково або серед іншого) самооцінку особою
її суспільної оцінки.

Окрім наведених тлумачень, можливо умовно виокремити три головні аспекти
розгляду гідності людини, які відрізняються ступенем персоніфікації
об’єкта оцінювання – індивідуальний, груповий та родовий, і які
відповідають трьом антропологічним рівням інтерпретації людини. В
індивідуальному аспекті термін «гідність» відображає цінність окремої
конкретної людини (індивіда), зумовлену її особливими, індивідуальними
якостями. Водночас гідність виступає цінністю релятивною у тому сенсі,
що вона залежить від поведінки людей, яка постає об’єктом оцінки, а
також внаслідок того, що вона як така може бути виявлена у конкретній
людині різною мірою. У груповому аспекті поняття гідності пов’язується
із цінністю людини як члена певної однорідної спільноти, більш-менш
широкої групи людей (гідність жінки, дитини, працівника тощо). У
родовому аспекті це поняття трактується як своєрідна
загальноантропологічна характеристика і відображає гідність людини як
родового суб’єкта, тобто гідність, що без винятку притаманна кожній
людині як «члену людської сім’ї». У цих аспектах гідність виступає як
абстрактна родова цінність, сутнісна іманентна характеристика, що
випливає з певних групових (родових) рис, носієм яких є людина (природи
людини). Саме ці аспекти поняття гідності є характерними для документів
соціальної доктрини католицької церкви.

Отже, розглядаючи гідність людини як аксіологічну категорію, слід
виділяти: а)релятивно-ціннісну та б)абсолютно-ціннісну інтерпретації
гідності. У першому випадку релятивність гідності може виявлятись в її
конкретно-історичній зумовленості; в її місці у загальній ієрархії
цінностей; у можливості оцінки «рівня гідності» окремих людей.
Релятивно-ціннісна інтерпретація простежується під час розгляду гідності
в індивідуальному аспекті та при суб’єктивістському чи
соціально-об’єктивістському підходах до гідності людини. У другому ж
випадку гідність трактується як індетермінована об’єктивна цінність
(трансцендентно-об’єктивістська інтерпретація).

Аналіз офіційних церковних документів дає підставу зробити висновок, що
поняття гідності людини у соціальній етиці католицизму відображає
насамперед її об’єктивну цінність як особистості. Водночас простежується
певна неоднозначність цього поняття, яке осмислюється залежно від змісту
контексту. Видається можливим виділити такі значення терміна «гідність
людини» у соціальному вченні католицької церкви: 1) гідність людини – це
сакральна цінність людини-особи (особистості) як образу особистісного
Бога (У такому розумінні гідність є загальною трансцендентною
онтологічною характеристикою людини, притаманною кожній окремій людині –
носієві єдиної загальнолюдської природи (трансцендентно-об’єктивістська
антропологічна інтерпретація гідності); 2) гідність людини – це
«втілена», репрезентована у конкретно-історичних соціальних умовах
трансцендентна гідність людини (індивідуальний аспект).

Важливим для розуміння того особливого значення, якого набуває
досліджувана категорія у католицькому соціальному вченні, є специфічне
антропологічне обґрунтування об’єктивної моральної цінності людини, з
якого випливають сутність і властивості людської гідності.

Розглянемо ті концепції, які сучасний католицизм покладає в основу
обґрунтування людської гідності.

Трансцендентність. Визначальним аспектом християнсько-антропологічної
характеристики людини є здійснювана у площині віри (фідеїстична)
надприродна, біблійно-богословська інтерпретація її як образу і подоби
особистісного Бога (Imago Dei), покликаної до спілкування з ним, як до
«єдиного на землі створіння, яке Бог хотів для себе самого». Тому
визначальним аспектом осмислення сутності людини є її трансцендентне
(божественне) покликання (концепція imago Dei). Е. Жільсон вважає, майже
все, відоме нам про католицьку філософію особи, є у роздумах мислителів
середніх віків, присвячених богослов’ю св. Трійці. Так, у De duabus
naturis С. Боеція (близько 480 – 525), тобто у трактаті про двоїсту
природу Христа, знаходимо визначення особи, що вплинуло на все
середньовіччя (persona est rationalis naturae individua substantia –
особа є індивідуальною субстанцією розумної істоти) і справило глибокий
вплив на розвиток сучасної моралі. Крім того, сучасна інтерпретація
людини – особи офіційним католицизмом ґрунтується на розумінні кожної
людини як істоти, сутність і призначення якої виявляються через
боговтілення і викуплення. Як зазначає з цього приводу П. Де Лоб’є,
«християнський персоналізм перетворює кожного в «ще одного Христа», який
є значущим сам по собі і в такому сенсі є важливішим, аніж земні
інститути, не призначені для вічності [17, с. 16]. Подібний погляд
висловлює й Г.У. фон Бальтасар [1, с. 78]. Ця ж позиція є в першій
енцикліці Івана Павла ІІ Redemptor hominis («Відкупитель людини», 1979),
де папа наголошує на конкретно-історичній суб’єктивації кожної без
винятку людини, викупленої Христом [11, с. 28-36].

Згідно з традиційним томістичним ученням церкви, кожна людина має
особову (суб’єктну) природу (сутність), значення якої різноаспектні, як
це буде показано далі. У контексті нашого дослідження пріоритетне
значення має такий прояв суб’єктності людини як правосуб’єктність.

=цієї категорії, здіснюваний в рамках асимілюючого неотомізму, міститься
у працях К. Войтили (Івана Павла ІІ). Зокрема, у його монографії «Особа
і чин» (1969) суб’єктність аналізується в контексті детермінації
людських вчинків. При цьому робиться наголос на активності особистості,
яка виступає причиною екзистенційних змін. У своєму есе «Суб’єктність і
те, що не піддається редукції в людині» (1994) К. Войтила пропонує
розглядати суб’єктність як синонім того, що не піддається редукції
(l’irreductible, the irreducible) в людині, на противагу предметності,
пов’язаної із загальним уявленям про зведення людини до світу
матеріальних об’єктів, природи. Теолог вважає, що образ людини лише тоді
буде правдивим і повним, якщо арістотелівське космологічне розуміння
людини як «розумної тварини» доповити персоналістичним розмінням «людини
у собі», зосередившись на тому, що саме в кожній людині є єдиним та
неповторним, і завдяки чому вона є не лише тією самою людиною – видовим
індивідом, але є особою, суб’єктом. Через феноменологічну категорію
пережиття К. Войтила інтерпретує особу як самовизначального суб’єкта
моральних вчинків, який переживає свої вчинки, досвіди, моральні
цінності, а разом з цим, і у цьому, й власну суб’єктність. К. Войтила
наголошує на фундаментальній моральності внутрішньої структури людського
«Я» – особистісної структури самовизначення, яка постійно ставить перед
людиною завдання любові як «безкорисливого дару із себе самої»
[4; с. 25]. Отже, теолог стверджує суб’єктну концепцію людини як діючої
моральної особи. Зауважимо, що хоча й екзистенційно-феноменологічні
розвідки К. Войтили не є викладом офіційної позиції католицької церкви
щодо цього питання, однак їх можна вважати своєрідною автентичною
інтерпетацією антропологічних положень Душпастирської конституції
«Gaudium et spes», одним із співавторів якої, як відомо, був К. Войтила.

У документах же соціальної доктрини католицизму «особовість» людини
обґрунтовується двояко: як природно-соціальна та
надприродно-трансцендентна характеристика людини, яку вже нами
висвітлено. Розглянемо тепер «природне» обґрунтування особовості
(суб’єктності) людини.

Моральність. Людина у католицизмі інтерпретується як істота, наділена
розумом і свободою волі, що зумовлює її моральну відповідальність за
свої вчинки (моральнісна природа людини): «…кожна людина є особою,
тобто натурою, наділеною розумом і свободою волі; в силу цього вона є
суб’єктом прав і обов’язків, які зумовлюють одне одного та безпосередньо
пов’язані з її природою: тому вони є універсальні, непорушні та
невід’ємні» [12; с. 244]. У Декларації про релігійну свободу до
вищезгаданих особових ознак – розуму і волі додається похідна від них
ознака особистої відповідальності [7, с. 440]. Основні положення
католицької антропології можна інтерпретувати так: створена за образом і
подобою Бога, людина є моральним суб’єктом – особою, оскільки має
розумну природу і наділена свободою волі. У розумі людини виявляється її
здатність до пізнання реальності. Доцільною причиною і кінцевою метою
такого пізнання є істина та добро (благо). Людська здатність до пізнання
зумовлює здатність прагнення, яка виявляється у волі. Відповідно,
доцільною причиною і кінцевою метою волевиявлення або прагнення людини
об’єктивно виступають істина і добро (благо), які відкриваються людині у
подвійний спосіб: по-перше, «у глибинах її моральної свідомості»
(сумління), що для людини є природним способом пізнання морального
закону; по-друге, у християнському об’явленні як позитивному
божественному законі (Тома Аквінський). На зазначених способах пізнання
ґрунтується здатність людини до самовизначення шляхом прийняття морально
значущих рішень, що стає можливим завдяки свободі волі.

Загалом, католицька аргументація гідності може бути зведена до таких
положень:

1. Людина за своєю природою є особистістю (персоною – самовизначальним
моральним суб’єктом, наділеним розумом і свободою волі (гідність
моральної природи людини).

2. Людина наділена гідністю, оскільки створена за образом і подобою
Бога. Вона є відображенням трансцендентного особистісного абсолюту, а
відтак характеризується найвищою цінністю (концепція гідності людини як
imago Dei).

3. Людина є єдиним створінням на землі, яке Бог «забажав задля самого
себе» (концепція гідності як «божественного дару»).

4. Людина наділена гідністю, оскільки Син Божий Ісус Христос втілився в
людину і відкупив її з гріховного стану (концепції втілення і
викуплення).

5. Людина наділена гідністю, оскільки вона покликана до спілкування з
Богом, до єднання з ним (концепція божественого призначення і покликання
людини).

Зазначені персоналістичний принцип та богословські концепції створення,
боговтілення і викуплення (спасіння) зумовлюють як сутність, так і
властивості людської гідності:

1) Людська гідність є трансцендентною (тобто боговстановленою, а отже,
такою, сакральною цінністю, що не залежить від будь-яких особистих чи
соціальних чинників);

2) Гідність рівною мірою притаманна усім людям; оскільки а) усе людство
генетично походить від однієї пари – чоловіка і жінки, створених рівними
(рівна гідність – з єдиного, спільного для всіх людей походження і
єдиної природи людини; б) усі люди рівною мірою викуплені Христом; в) це
єдине і спільне для всіх людей призначення і трансцендентне покликання.

Підсумовуючи викладене, доходимо певних висновків.

Католицизм репрезентує трансцендентно-об’єктивістський підхід до
категорії гідності. При цьому це поняття розглядається передусім у
родовому, антропологічному аспекті. Така методологія зумовлює розуміння
гідності як сакральної моральної цінності, що, в свою чергу,
обґрунтовує: а) ідею непорушності прав людини, які «випливають із
властивої людині гідності»; б) принцип рівної гідності усіх людей і,
відповідно, засаду рівності людей в їх природних правах.

Офіційна католицька концепція гідності людини містить як специфічні,
партикулярні положення, так і такі методологічні засади, що є певним
внеском до загальної теорії прав людини. Так до першої групи положень
відноситься, на наш погляд, богословський зміст аргументації прав
людини. Водночас, слід визнати, що об’єктивістська антропологічна
інтерпретація гідності є переконливим способом обґрунтування
непорушності людської гідності, принципу рівності людської гідності та,
відповідно, правової засади рівності. Видається, що найперше у цьому
полягає методологічне етико-правове значення католицької концепції
гідності.

Разом з тим, слід погодитись із Д. Голенбахом, який зауважує, що без
уточнення взаємозв’язку між трансцендентною цінністю людини і
конкретними матеріальними, міжособовими, соціальними і політичними
структурами людського існування гідність людини й далі буде «порожньою
ідеєю» (5; с. 198(. Отже, гідність людини обов’язково пов’язується з
конкретними нормами соціальної моралі – правами людини. Проблема, однак,
полягає в тому, що у традиції католицької соціальної думки права людини
підлягають постійному уточненню з огляду на конкретно-історичні реалії.
Важливо наголосити, що католицька церква, окрім одвічного змісту
людської гідності, який, очевидно, виводиться із зазначених вище її
сутнісних властивостей, визнає також історичність змісту гідності
людини, що є підтвердженням неможливості апріорного дедукування видів та
змісту прав людини безпосередньо з гідності людини.

Література

Банджо А.М.. Християнське соціальне вчення // Соціальна доктрина церкви:
Збірник статей. – Львів: Свічадо, 1998. – С. 78.

Бандзеладзе Г.Д. О понятии человеческого достоинства. – Тбилиси.:
Мецничреба, 1979.

Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.:
Юрид. лит-ра, 1963.

Войтила К. Суб’єктність і «те, що не піддається редукції» в людині//
Досвід людської особи: Нариси з філософської антропології. – Львів:
Свідчадо, 2000. – С. 19-21. – С. 25.

Голенбах Девід. Розвиток римо-католицької теорії прав людини //
Релігійна свобода і права людини. Богословські аспекти. – Львів. – 2000.

Государственное право Германии: В 2 т. /Пер. с нем.; под ред.Й. Иензее,
П. Кирххофа. – М. – 1994. – Т. 1.

Декларація о религиозной свободе // Второй Ватиканский Собор.
Конституции. Декреты. Декларации. – Брюссель, 1992. – С. 440.

Енцикліка «Centesimus annus» («Сотий рік») // Церква і соціальні
проблеми. Енцикліка «Сотий рік». – Львів, 1993.

Енцикліка «Rerum novarum» («Нові речі») // Церква і соціальні проблеми.
Енцикліка «Сотий рік». – Львів, 1993.

Загальна декларація прав людини // Міжнародний Білль про права людини. –
Харків: Фоліо – 1997.

Иоанн Павел ІІ, Папа. из энциклики «Искупитель человека» от 4 марта 1979
г. // Иоанн Павел ІІ. Мысли о земном. – М., 1992. – С. 28-36.

Іван ХХІІІ. Мир на землв./Світло. – 1963. –Ч. 6. – С. 244.

Капицын В.М. Идентификационные основания классификации прав человека //
Социально-политический журнал. – 1999. – №10.

Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. Особенная часть.
/ Под ред. проф. Скуратова Ю.И., Лебедева В.М. – М.: Изд. группа
ИНФРА.М. – ИНФРА, 1996.

Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина Особлива. – К.:
Генеза,1998.

Ладивірова С. Соціальна доктрина католицької церкви в контексті
теоретичного обґрунтування прав людини: – Автореф. дис. канд. філос.
наук – К., 1993.

Лобье П. де. Три града. Социальное учение христианства. – С.-Пб:
Алетейя, 2001, – С. 16.

Майка Ю. Социальное учение католической церкви. Опыт исторического
анализа. – Рим; Люблин, 1994.

Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. – М.,
1985.

Пастырская конституция «Радость и надежда» о Церкви в современном мире
// Второй Ватиканский Собор. – Брюссель, 1992.

Патрик де Лобье. Три града . Социальное учение христианства. – С.-Пб.: –
Алтейя, 2001.

Придворов Н.А. Достоинство личности и социалистическое право. – М.:
Юрид. лит-ра, 1977.

Промови і проповіді, виголошені Святішим Отцем під час візиту на Україну
23-27 червня 2001 року. Інформаційно-аналітичний звіт Радіо
«Воскресіння» // Агенція Релігійної інформації. Бюлетень. – 2001. – №6.

Советское гражданское право / Под ред. проф. О.А. Красавчикова. – М.:
Высшая шк.,1972. – Т. 1.

Шупак Мартін. Церква і права людини: католицькі і протестантські
погляди, відображені в церковних документах // Релігійна свобода і права
людини.Богословські аспекти. – Львів, 2000.

Ярошенко К.Б. Жизнь и здоровье под охраной закона. – М.: 1990. Юристъ,
1996.

F. J. – Mazurek. Prawa cz?owieka w nauchaniu spo?ecznym Ko?ciola (od
papie?a Leona XIII do papie?a Jana Paw?a II)-Lublin: redakcja widawnictw
katolickiego uniwersytetu lubielskiego, 1991.

Декларация о религиозной свободе//Второй Ватиканский Собор.
Конституции. Декреты. Декларации. – Брюссель. – 992. – С. 440.

Похожие записи