Тлумачення змісту правочину

Правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню
волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає
необхідність тлумачення волі сторони правочину та з’ясування засад, на
яких таке тлумачення має проводитися.

Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1)
суб’єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Суб’єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це
цілком природно, оскільки саме сторони найкраще знають, якою була їх
воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони
збиралися виразити через волевиявлення.

Для з’ясування змісту одностороннього правочину такого автентичного
тлумачення, як правило, достатньо і спір у більшості випадків не
виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин,
можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від
порушень з боку особи, яка вчинила правочин, і дає викривлене його
тлумачення, зловживаючи своїм суб’єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК).

При тлумаченні двостороннього або багатостороннього право-чину
вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших положень договору є
набагато вищою, адже кожен з його учасників може мати своє бачення як
власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів)
за договором. Тому в цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї,
обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину
може постановити суд.

Правила тлумачення правочину (ч.3, 4 ст.213 ЦК) мають застосовуватися як
при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при
тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана
норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту
правочину судом застосування правил ч.3, 4 ст.213 ЦК є обов’язковими.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом
«концентричних кіл», тобто при неможливості витлумачити положення
договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне
тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії перевірки правильності
того чи іншого трактування умов договору.

Ця система «концентричних кіл» виглядає таким чином:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для
всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте
у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне граматичне
тлумачення);

2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також
загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає
змоги з’ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється
порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин,
усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не
дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин,
використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з’ясувати
відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину:
враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена
практика відносин між сторонами, звичаї ділового обігу, подальша
поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають
істотне значення (комплексне тлумачення).

Відмова від правочину

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися
від нього (ст.214 ЦК). Умови, порядок та наслідки якої відмови залежать
від того, чи є цей правочин одностороннім и Не договір. При цьому
оскільки правочин є однією з основних

підстав виникнення цивільних прав і обов’язків, положення, закріплені в
ст.214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у
главах, присвячених зобов’язанням взагалі і договірним зобов’язанням
(ст.ст.615, 651, 653, 1149, 1153 та інші). Наслідки відмови від
правочину залежать від того, чи є він одностороннім правочином, чи
договором.

Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися
від нього, якщо інше не встановлено законом.

Відмовитися від одностороннього правочину досить просто. Це пояснюється
тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину,
у тому числі свобода (право) відмовитися від одностороннього правочину,
але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст.13 ЦК).
Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої
особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст.
15-23 ЦК.

Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин),
мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених
законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови
повністю ними виконані (ч.2 ст.214 ЦК)

Крім того, згідно зі ст.651 ЦК відмова від договору (розірвання
договору) можлива й з інших підстав. Зокрема в самому договорі можуть
бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і в
односторонньому порядку за ініціативою однієї з сторін Наприклад, у
договорі може бути передбачено право особи відмовитися від договору,
якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не
виконує окремих умов договору тощо. У разі розбіжностей оцінки
достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір
вирішується судом (див., коментар до ст.651 ЦК). Слід звернути увагу на
те, що свобода відмови від договору зберігається навіть у тому разі,
якщо його умови повністю виконані.

Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для
усіх учасників відносин, пов’язаних з відмовою від правочину.

Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у
зв’язку з правочином, є вимога вчинення відмови від правочину у такій
самій формі, в якій було вчинено правочин.

На матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у
випадках відмови від правочину вказує ч.4 ст.214 ЦК, яка передбачає, що
правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або
домовленістю сторін.

Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від
договору (це має місце зазвичай у випадках припинення договору за
взаємною згодою).

По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо
у законі. Це насамперед має місце при відмові від одностороннього
правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється
(розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст.653 ЦК).

Недійсність правочинів

Недійсними правочинами є дії суб’єктів цивільного права, що спрямовані
на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, але
не породжують бажаних сторонами юридичних результатів унаслідок
невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка на
перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що
висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З
іншого боку, такий правочин не є й юридично байдужим фактом, бо з його
укладенням закон пов’язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і
не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення
обов’язку компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність
вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах,
що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання
правочинів недійсними.

Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід
зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або
елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності
правочину (ст.ст.203, 215 ЦК).

Зокрема це можуть бути:

1) дефекти суб’єктного складу (укладення правочину особою, що не має
необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатності);

2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);

3) дефекти (недотримання) форми;

4) дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку
укладення правочину.

Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є
випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом.
Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює
недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування.
Оскільки за допомогою показань свідків зробити це у випадку порушення
письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази,
аудіо-, відео-записи тощо.

Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та оспорювані правочини.

Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо його
недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).

Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі,
вони вважаються недійсними з моменту їх укладення незалежно від
пред’явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають
«мертвонародженими»). Отже, визнання судом такого правочину недійсним не
вимагається

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за
поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом
дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 ЦК можливість визнання
судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність
від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини
припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та
обов’язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або
іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча
безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але
водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість
звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним.
Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою,
що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним
піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може
визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий
правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї або
осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати (ст.223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з
роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову
практику в справах про визнання угод недійсними» слід виходити з того,
що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення
правочином особистих немайнових або майнових прав суб’єктів цивільного
права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання
правочинів недійсними.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з
моменту його вчинення (ст.236 ЦК).

Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним,
вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті
труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.

Ці труднощі пов’язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо
визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний
аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.

Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.210 ЦК
передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації. є вчиненим
з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини,
укладені під відкладальною або скасувальною вимогою, набувають чинності
з моменту настання відповідної умови.

Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому
правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом
вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.

Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині
чи законі, а також не випливає з його змісту, то

припускається, що права і обов’язки у сторін виникають одразу після
вчинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути
достатньо сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у покупия виникло
право власності на продану річ).

Якщо за недійсним правочином права та обов’язки мали настати лише у
майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов’язано
з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом
справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще
не виникли.

Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний лише вже
укладений правочин.

У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому
допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій
вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення
правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся,
компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним.
Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не
вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання
укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його
недійсним, але не для самого визнання його недійсним.

Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на
майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч,2 ст.236
ЦК). Іншими словами, якщо із змісту правочину випливає, що він може бути
припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє.

Похожие записи