Реферат на тему:

Тлумачення міжнародного договору в сучасному законодавстві України

Проголошення державного суверенітету 16 липня 1990 року означало, що
Україна затвердила свою повну міжнародну правосуб’єктність, а отже, і
право на укладання міжнародних договорів. Ця подія визначила новий етап
у розвитку концепції міжнародного договору в праві України. Одним із
важливих елементів цієї концепції є тлумачення норм міжнародного
договору.

Питання тлумачення норм міжнародного договору вивчалося у працях
багатьох дослідників як минулого, так і сучасності. Це Г. Гроцій, Г.
Кельзен, С.С. Алексєєв, Ю.Л. Власов, І.І. Лукашук, М.Б. Миронов, І.С.
Перетерський, А.М. Талалаєв, Г.І. Тункін, М.В. Филимонова, О.О. Мережко,
О.Ф. Скакун та інші.

Ця стаття ставить за мету аналіз українського законодавства у царині
формування та реалізації правового забезпечення тлумачення норм
міжнародного договору як складової концепції міжнародного договору в
праві України. 

Аналіз проблем, пов’язаних з тлумаченням норм міжнародного договору у
контексті розвитку концепції міжнародного договору в праві України, перш
за все, являє собою системний підхід до даного поняття сучасного
міжнародного права. Принципи міжнародного права, міжнародні правила,
звичаї, національні законодавчі акти, судові рішення тощо, які
стосуються регулювання тлумачення норм міжнародного договору у
міжнародному та національному праві складають єдине ціле у контексті
концепції міжнародного договору.

Необхідність і важливість тлумачення норм міжнародних договорів,
з’ясування сутності самого терміна знайшли відображення як у доктрині
міжнародного права, так і в рішеннях міжнародних судових інстанцій.
Міжнародний суд ООН зазначав, що тлумачення являє собою „… уяснение
смысла и значения того, что определено с обязательной силой решением”
[12, с. 149].

Аналіз питань, пов’язаних з тлумаченням норм міжнародного договору,
практично завжди певним чином торкається проблеми сутності самого
терміна. Тлумачення норм міжнародного договору іноді вбачається не
тільки як комплекс дій, підпорядкованих певним правилам і спрямованих на
зрозуміння смислу і змісту норм укладеного міжнародного договору, але й
як інструмент для використання у період підготовки та узгодження
майбутнього договору. Логічно, що тлумачення враховується під час
підготовки майбутнього міжнародного договору [11, с. 231]. А тому
тлумачення також повинно бути враховано і для цілей національного права
відповідно до сторін договору на підставі необхідності точної реалізації
норм. Останнє пов’язане з питанням регулювання тлумачення в межах
національного права. Таким чином, виникає проблема просторово-часового
характеру терміна тлумачення норм міжнародного договору. Взагалі, термін
тлумачення як відбиток системи дій має свій відлік і виникає тоді, коли
є предмет, який „определен с обязательной силой решением”, тобто коли
укладено міжнародний договір, живе норма і виникає потреба довести її
смисл і зміст до виконавців. Щодо просторово-часової проблеми
тлумачення, то існуюча практика підтверджує,  що тлумачення як термін
може застосовуватися до реально існуючих норм міжнародного договору, а
не до процесу їх створення. Дух розділу 3 Конвенції 1969 р. також не
спрямовує до застосування терміна тлумачення при створенні норм
міжнародних договорів. Розширення сфери застосування поняття тлумачення
норм міжнародного договору, здається, ускладнює проблему. Як спосіб
з’ясування означеної вище проблеми терміна тлумачення міжнародного
договору, вбачається розгляд тлумачення у межах концепції міжнародного
договору, яка може логічно поєднати елементи як міжнародного, так і
національного права щодо тлумачення.

Взагалі, на практиці, для виконувачів норм процедура тлумачення постає у
вигляді комбінації дій офіційних і неофіційних суб’єктів тлумачення,
спрямованих на зрозуміння смислу і змісту норм з метою їх правильного
застосування і реалізації. Прикладом цього є галузі міждержавної сфери,
де відбувається широке практичне застосування норм міжнародних договорів
(повітряні, морські сполучення тощо), а тому набуває особливого значення
розуміння їх смислу і змісту. У цьому вбачається головне призначення і
сутність тлумачення, – в зрозумінні смислу і змісту закладених у
міжнародні норми із метою їх правильного застосування та реалізації.

Закономірно постає питання ще про одну важливу проблему тлумачення
міжнародних договорів, а саме: коло суб’єктів тлумачення. Дослідник
О.Я. Трагнюк виокремлює суб’єктів, які дають офіційне тлумачення, і
суб’єктів неофіційного тлумачення. Норми міжнародного договору можуть
тлумачитись як суб’єктами міжнародного, так і суб’єктами
внутрішньодержавного права. Проблема суб’єктів тлумачення постає
непростою.

Таким чином, проблеми терміна, просторово-часової характеристики
тлумачення норм міжнародного договору, кола суб’єктів тлумачення,
способів міжнародно-правового і внутрішньодержавного регулювання
тлумачення цілком виправдано постають як складові і водночас
взаємопов’язані елементи концепції міжнародного договору і в праві
України.

Концепцію міжнародного договору в праві України можна розглядати також
як середовище, у якому на системному рівні забезпечується розвиток
тлумачення міжнародного договору, інших категорій права міжнародних
договорів.

Суттєве значення для розвитку концепції міжнародного договору в праві
України мало прийняття Віденської конвенції 1969 р. „Про право
міжнародних договорів”, яка відбиває насущні потреби у розвитку
міжнародно-договірної практики. Ця конвенція стала одним з основних
міжнародно-правових документів у царині регулювання права міжнародних
договорів. Тлумаченню міжнародного договору у Конвенції 1969 р.
присвячено цілий розділ 3, що суттєво підтверджує важливість тлумачення
для міжнародно-договірної практики.

Конвенцію 1969 р. можна розглядати як правове явище інституційного
характеру в міжнародно-договірній практиці, що обумовлює важливість
аналізу умов, які передували її укладенню, мали значення та вплив на
формування її положень, у тому числі і на положення щодо тлумачення.

Конвенція „Про право міжнародних договорів” 1969 р. створювалася як
кодифікаційний документ у сфері міжнародних договорів. Комісія
міжнародного права з самого початку своєї діяльності зіткнулася з
проблемою кодифікації величезної кількості міжнародно-правових актів,
укладених протягом тривалого часу. Використання традиційного методу
кодифікації до права міжнародних договорів, коли виникла необхідність
аналізу та узагальнення великої кількості міжнародних договорів по
різних напрямах, ставилося під сумнів. Ураховуючи ці труднощі, Комісія
міжнародного права ООН обрала інший шлях, а разом з ним і інший метод
кодифікації. Цей метод полягав у аналізі та узагальненні не самих
матеріальних норм міжнародних договорів, а положень і правил, на
підставі яких укладаються, діють або припиняють дію міжнародні договори.

Таким чином, з’явилася Конвенція „Про право міжнародних договорів”, яка
була підписана у Відні 23 травня 1969 р. З позицій загальної теорії
права внаслідок зазначених особливостей ця конвенція набула рис
документа процесуального права. Специфіка об’єкта і сфери застосування
Конвенції 1969 р. надала їй характер універсальної кодифікаційної
конвенції [14, с. 113]. Проте прийняття Конвенції 1969 р. не до кінця
вирішило проблеми у царині регулювання укладення дії або припинення дії
міжнародних договорів між державами, хоча положення Конвенції 1969 р. і
стали визначальними для подальшого розвитку концепції міжнародного
договору в праві України.

Взаємодія Конвенції з правом України відбиває не тільки сутнісні
характеристики самої Конвенції, особливості її положень, але й
особливості національного права України щодо принципів міжнародного
права, загального співвідношення міжнародного і національного права.

Взаємодія Конвенції 1969 р. і права України виявляється у взаємозв’язку
положень Конвенції і чинних законодавчих актів України. У чому конкретно
відбиваються ці взаємодія і взаємозв’язок у галузі тлумачення
міжнародних договорів, можна прослідкувати при аналізі таких положень.

Перед усім звернемося до Декларації про державний суверенітет 1990 р.,
де Україна визнає „… пріоритет загальновизнаних норм міжнародного
права перед нормами внутрішньодержавного права” [4, стаття Х]. Цим
підтверджується, що Конвенція 1969 р. та її положення, у тому числі і
щодо тлумачення міжнародних договорів, є пріоритетними до відповідних
норм національного права України.

Іншим документом, який відбиває взаємодію міжнародного і національного
права, є Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., в
якому проголошується: „Віднині на території України мають чинність
виключно Конституція і закони України”[1].

Вище означені положення двох документів якнайкраще відбивають специфіку
взаємодії та особливості співвідношення міжнародного і національного
права в Україні. Закономірно постає питання про фактичну реалізацію в
законодавчих актах України її декларативних положень і як це
відбивається на проблемі тлумачення міжнародних договорів.

У Конституції України у контексті питання про тлумачення міжнародного
договору актуальними постають статті 9, 85 (пункт 32), 106 (пункт 3),
147, 151 [9].

Стаття 9, частина 1 Конституції України визначає загальні юридичні
підстави щодо співвідношення національної правової системи та
міжнародних договорів. Завдяки цій статті Основного Закону визначаються
міжнародні договори, які стають частиною національного законодавства
України. Це ті договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада
України, і ті договори, які не можуть бути такими внаслідок відсутності
згоди Верховної Ради України. Закономірно постає питання щодо
трансформації норм Конвенції 1969 р. у національне законодавство
України. Закон України „Про міжнародні договори України” 1993 р., стаття
7, пункт 2 визначає перелік міжнародних договорів, які підлягають
ратифікації, до якого на підставі підпункту „є” 2 [5] та згідно з
процесуальним характером доцільно було б віднести і Конвенцію 1969 р. Що
стосується Конвенції 1969 р., Українська РСР приєдналася до цієї
Конвенції 14 квітня 1986 р., чим висловила свою згоду на обов’язковість
для неї положень договору. Україна на підставі Закону „Про
правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. статті 6 підтвердила
свої зобов’язання щодо Конвенції 1969 р. Дана конвенція набула чинності
для України 13 червня 1986 р. [7, с. 5].

Характер Конвенції 1969 р. як універсальної кодифікаційної визначив її
місце у системі міжнародних договорів, а тому її положення доцільно
розглядати як норми імперативного характеру для держав суб’єктів
міжнародних договорів. Взаємозв’язок її норм з національним правом на
підставі лише декларативного визнання не може зменшити їх юридичної сили
для національного права, навіть за відсутності відповідних законів у
законодавстві**.  Розглянуте вище повністю стосується і питання
тлумачення міжнародних договорів.

Таким чином, Конвенція 1969 р. та її положення не тільки через її
характер, але і „де-юре” мають верховенство щодо національного права
України.

Тлумачення як особливий механізм міжнародного права відіграє важливу
роль не тільки у розуміння норм міжнародних договорів, але і у
забезпеченні взаєморозуміння у міжнародних відносинах, а відтак їх
стабільності. Повною мірою це стосується і тлумачення міжнародних
договорів, укладених від імені уряду, міністерств або інших центральних
органів. Функціонування чисельних міждержавних галузей,
багатонаціональних організацій передбачає використання великої кількості
міжнародних договорів. Тлумачення норм міжнародних договорів для них має
важливе практичне значення.

Прийнята в українській доктрині міжнародного права класифікація
міжнародних договорів і відповідне їй законодавче регулювання [5]* 
передбачає певну складність проблеми тлумачення норм міжнародних
договорів у національному праві України. Можливо, ця складність є
підставою того, що регулювання тлумачення міжнародних договорів у
практиці України відбувається на рівні міжнародних принципів.

Відомо, що положення Конвенції 1969 р. щодо тлумачення, відбиті у її
статтях 31, 32, 33. Через існуюче міжнародно-правове розуміння принципів
міжнародного права їх можна розглядати як норми імперативного характеру.
Наведені статті досить чітко відбивають основні аспекти принципового
характеру у галузі тлумачення міжнародного договору, з якими стикаються
держави-учасниці договорів.

Дослідник О.О. Мережко також зазначає [10], що Конвенція 1969 р. щодо
тлумачення міжнародних договорів перетворила більшість існуючих
міжнародних звичаїв і принципів у практиці тлумачення міжнародних
договорів у відповідні норми міжнародного права.

Частина 1 статті 12 Закону України „Про міжнародні договори України”
зазначає: „Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню
Україною відповідно до норм міжнародного права”. Статті 13, 14, 15, 16
цього Закону визначають засоби щодо забезпечення виконання міжнародних
договорів.

Що стосується тлумачення міжнародного договору, то вище означений акт не
дає яких-небудь конкретних вказівок у цій сфері діяльності. У зв’язку з
цим виникає потреба звернутися до теоретиків міжнародного права.

Так, французькі дослідники права Н.К. Дінь та інші [12, с. 149]
зазначають, що тлумачення міжнародного договору „… представляет
процедуру, выполняемую как в международной, так и во
внутригосударственной правовой системе”. При цьому вони вказують на
необхідність „… дать ответ на два вопроса: кто может толковать
договор? как толковать договор?”.

На жаль, Закон України „Про міжнародні договори України” щодо тлумачення
міжнародних договорів не дає відповіді на поставлені питання. Внаслідок
цього виникає відчуття про наявність певної проблематичності у
законодавстві. Процедура тлумачення норм міжнародних договорів повинна
відбивати не тільки загальні принципи, але і конкретні вказівки щодо
спеціально уповноважених державних органів, які були б компетентні у
питаннях тлумачення як внутрішньодержавних, так і міжнародно-правових
актів.

Стаття 147 частина 2 Конституції України говорить: „Конституційний Суд
України вирішує питання про відповідність законів та інших правових
актів Конституції України та дає офіційне тлумачення Конституції України
і законів України”.

Залишається поза увагою Основного закону цілий ряд міжнародних
договорів, укладених не у формі закону, а тому питання щодо їх
тлумачення залишається поза увагою законодавчої влади і зрозуміло
переходить у площину виконавчої та судової. А відтак виникає проблема
кваліфікованого тлумачення, яка загострюється через відсутність
законодавчого визначення та організаційних засад. Подібна ситуація може
призвести не тільки до непорозуміння та перенавантаження судових
інстанцій, але і до чисельних колізій у міжнародних стосунках, особливо
у приватноправовій сфері.

Стаття 151 частина 1 визначає: „Конституційний Суд України за зверненням
Президента України або Кабінету Міністрів України дає заключення про
відповідність Конституції України діючих міжнародних договорів України
або тих міжнародних договорів, які вносяться у Верховну Раду України для
дачі згоди на їх обов’язковість”.

Обидві статті (147, 151) Основного Закону України певним чином
розкривають проблеми тлумачення норм міжнародних договорів, але, як
видно, не вирішують її.

Встановленню відповідності міжнародного договору або іншого правового
акта Основному Закону закономірно передує процедура тлумачення його
норм.

Укладенню Президентом України міжнародних договорів на основі статті
106, пункт 3 Основного Закону, дачі згоди в установлений законом термін
Верховної Ради України (стаття 85, пункт 32 Основного Закону) також
передує процедура тлумачення норм міжнародного договору.

Таке коло проблем, пов’язане з тлумаченням міжнародних договорів,
підтверджує її актуальність, а також необхідність її законодавчого
врегулювання.

На підставі вищенаведеного можна зробити такі висновки.

1. Проблема тлумачення міжнародного договору та її реалізація у
законодавстві України відбиває загальні тенденції у розвитку
співвідношення міжнародного і національного права України, а саме: в
праві України не існує чіткої законодавчої позиції щодо верховенства
міжнародного права і, зокрема, у визначенні процедури тлумачення норм
міжнародного договору.

2. Відсутність відповідного законодавчого врегулювання процедури
тлумачення міжнародного договору в праві України доцільно розглядати як
суттєвий недолік, який необхідно ліквідувати.

3. Означені законодавчі проблеми щодо тлумачення міжнародних договорів
закладають підвалини в праві України для процесів з підвищення ролі
судового прецеденту та колізійного права.

Література:

1. Акт проголошення незалежності України 1991 р. // CD Законодательство
Украины. – 2002. – № 9.

2. Большой энциклопедический словарь / Гл. редактор А.М. Прохоров. –
М.–Спб.: Норма, 1999.

3. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка в 4-х томах. –
М.: Цитадель, 1998. – Т.1.

4. Декларація про державний суверенітет України, 1990 р. // CD
Законодательство Украины. – 2002. – № 9.

5. Про міжнародні договори України: Закон України 1994 р. // CD
Законодательство Украины. – 2002. – № 9.

6. Про правонаступництво України: Закон України 1991 р. // CD
Законодательство Украины. – 2002. – № 9.

7. Зібрання чинних міжнародних договорів України. Офіційне видання / За
заг. ред. А.М. Зленка. – Том 1. – 1990–1991. – К.: Видавництво Дім
„Ін-Юре”, 2001. – 456 с.

8. О праве международных договоров: Конвенция 1969 // CD
Законодательство Украины. – 2002. – № 9.

9. Конституция Украины, 1996 р. // CD Законодательство Украины. – 2002.
– № 9.

10. Конвенция и Международные правила предупреждения столкновения судов
в море, 1972 г. (МППСС-72). – Издание ГУНиО МО СССР, 1973. – 62 с.

11. Мережко О.О. Право міжнародних договорів: сучасні проблеми теорії та
практики. – К.: Таксон, 2002. – 344 с.

12. Динь Н.К. и другие. Международное публичное право. В 2-х томах. –
К., 2000.

13. Трагнюк О.Я. Тлумачення міжнародних договорів: теорія і досвід
європейських міжнародних судових органів: Авт. дис. … к.ю.н. – Харків,
2003. – 20 с.

14. Филимонова М.В. Особенности универсального договора, кодифицирующего
нормы международного права // Советский ежегодник международного права
1978. – М.: Наука, 1980. – 452 с.

 * Ратифікації підлягають міжнародні договори України:

а) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалених нових законів
України;

б) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи
самим міжнародним договором.

* * Стаття 27. Внутрішнє право і додержання договорів.

Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на
виправдання для невиконання ним договорів [8].

 * Стаття 2. Міжнародні договори України.

1.Міжнародні договори України укладаються з іноземними державами та
міжнародними організаціями від імені: України, Уряду; міністерств та
інших органів державної виконавчої влади.

Похожие записи