Реферат на тему:
Теорія державної служби та діяльність державних службовців
Київ 2016
Державна служба – це професійна діяльність осіб, які займають посади в
державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і
функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів
Історична та національна специфіка становлення та розвитку інституцій
влади, формування підходів щодо вирішення питань правового та
соціального стану осіб, які у своїй професійній діяльності представляють
державу, в кожній конкретній країні наклали специфічний відбиток на
законодавче визначення державної служби.
Звідси широкий спектр посад з притаманним їм колом обов’язків, прав,
повноважень, що можуть бути надані державним службовцям, які є
представниками державної бюрократії.
Походження терміна “бюрократ” має давню історію. Його етимологія бере
свій початок від давньоримського “бара” – тканина, якою накривали стіл,
де писали документи. Пізніше, вже за часів держави франків, від цього
слова утворилося “бюро” – спочатку стіл, конторка, а далі, з ХVІІІ ст. –
назва кімнати, установи, де писалися документи.
Формалізація управління призвела до посилення влади документу, установи,
канцелярії (“бюро”) та людей, що там працювали – бюрократів. У ХІХ ст.
термін “бюрократ” втрачає свій позитивний зміст – “керуючий документами;
той, хто веде справи” і поступово з зростанням ваги апарату в
розв’язанні державних справ, збільшенням кількості документів, появою
свавілля чиновників набуває негативного соціального забарвлення . Але
незважаючи на це, однією з основних функцій бюрократа була і залишається
репрезентація підприємства, організації, установи, в якій він працює.
Державний службовець-бюрократ виконує державні функції, тому ставлення
до цієї спільноти працівників з боку суспільства віддзеркалює і
ставлення до державної влади в цілому.
Проблеми бюрократії свого часу розглядали такі видатні мислителі
минулого, як Платон, Аристотель, Цицерон, Н. Макіавеллі, Т. Гобс, Б.
Спіноза, Ш. Монтеск’є, Ж.- Ж. Руссо, Г. Гегель та ін. Під їхнім впливом
були сформовані погляди на організацію державного управління та
бюрократію К. Маркса та В. Леніна. Їх мрії про ліквідацію бюрократії
разом з скасуванням старої класової держави були ілюзією і призвели на
практиці тільки до створення ідеологічно заангажованої
партійно-номенклатурної бюрократії.
Значний внесок в розробку теорії державної служби зробив М. Вебер, який
створив концепцію раціональної бюрократії. На його думку, повністю
розвинутий бюрократичний механізм порівняно з іншими організаціями має
виглядати так само, як машина порівняно з немеханічними видами
діяльності . Це була ідеальна модель організації управління, яку
тривалий час враховували при створенні професійної державної служби як у
Європі, так і за її межами. Без усвідомлення цієї теорії неможливо
зрозуміти суть діяльності сучасних владних установ розвинутих країн
світу.
Сучасна теорія державної служби зазнала певної трансформації і значною
мірою відрізняється від механістичної моделі веберівської раціональної
бюрократії, що відповідає загальній тенденції демократизації управління,
орієнтації владних установ на вирішення проблем громадян, надання послуг
населенню, забезпечення його потреб.
Питання вдосконалення теорії державної служби і сьогодні залишаються
актуальними, відображені в наукових працях, практично реалізовані в
законодавстві різних країн світу.
Так, у законі України “Про державну службу” визначено, що “державна
служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в
державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і
функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних
коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні
повноваження”.
Наведене визначення дає можливість сформулювати основні ознаки
державного службовця України.
По-перше, це – особа, яка працює професійно, а не виконує роботу на
громадських засадах чи за сумісництвом, тобто державна служба має бути
основною роботою людини.
По-друге, ця особа має обіймати посаду в державних органах та їх
апараті, що пов’язано з певною системою процедур: відбору кандидатур,
прийому на роботу, навчання, атестації, стажування та специфіка
проходження державної служби за часом.
По-третє, державний службовець у своїй повсякденній діяльності реалізує
завдання і функції держави, що накладає на нього особливу
відповідальність і може створювати певні обмеження щодо особистих
поглядів, позицій, побажань. Одночасно йдеться про рівень впливу цих
осіб, оскільки не всяка їх діяльність може бути віднесена до державних
функцій і завдань, хоча в цілому тут існує проблема чіткого розмежування
цих питань.
По-четверте, державний службовець повинен утримуватись державою, що
одночасно покладає відповідальність як на державу, що виступає як
роботодавець, так і на службовця як представника держави. Тут виникає
низка проблем щодо фінансової незалежності державних службовців, їх
лояльності до держави та її інститутів влади, превалювання інтересів
держави над приватними, запобігання корупції.
По-п’яте, особи, які найняті на державну службу, мають наділятися
відповідними службовими повноваженнями, необхідними для виконання своїх
функціональних обов’язків. Ці повноваження забезпечують і регулюють
взаємовідносини між державним службовцем та юридичними і фізичними
особами під час виконання ним професійних обов’язків, визначають рівень
його впливовості в суспільстві.
Якщо тепер порівняти визначення поняття “державна служба” в
законодавствах різних країн світу з тим, що наведене в українському
законі, можна помітити досить суттєві розбіжності.
Апріорі державні службовці різних країн не можуть мати однаковий
юридичний статус. Одночасно не можна виділяти державну службу як таку,
що не прирівнюється до будь-якої іншої службової діяльності, як,
наприклад у Німеччині чи Франції .
gdZ!a ґрунтується на законодавчих і нормативних положеннях, а не на
двосторонніх договорах між роботодавцем та працівниками, визначається
практично в усіх країнах світу. Мається на увазі, що державний
службовець керується адміністративним правом на відміну від трудового.
Формування точної юридичної дефініції поняття “державний службовець” є
складним у будь-якій з країн, але для всякого державного службовця
характерними є дві основні ознаки:
зв’язок між інститутом влади та державним службовцем має бути публічно
правовим і базуватися на засадах одностороннього призначення, а не на
договірній угоді між сторонами з взаємними зобов’язаннями;
державний службовець – це особа, яка призначається до адміністрації на
постійній основі і на підставі цього має від держави певні правові,
економічні та соціальні гарантії, в тому числі і стосовно звільнення з
роботи.
Статут державної служби, який діє в Німеччині, уточнює, що статус
державного службовця може бути надано лише для виконання “завдань
державної влади або завдань, які, виходячи з причин, пов’язаних з
необхідністю здійснення функцій держави чи громадського життя, не можуть
довірятися винятково особам з приватноправовим статусом”.
Державними службовцями в Іспанії є люди, які працюють на
адміністративній службі і підпорядковуються зовсім іншим законодавчим і
нормативним актам порівняно з тими, які регулюють правовідносини
робітників приватного сектора та робочого персоналу.
За визначенням російського закону “Об основах государственной службы
Российской Федерации” державний службовець – це громадянин Російської
Федерації, що виконує в порядку, встановленому федеральним законом,
обов’язки державної посади державної служби за грошову винагороду, яка
виплачується за рахунок коштів федерального бюджету або коштів бюджету
відповідного суб’єкта федерації. Подібне розуміння державної служби
існує і в деяких інших країнах.
Отже, звести визначення державного службовця в цілому до спільного
знаменника вкрай складно. Але слід зазначити, що Закон України “Про
державну службу” на цей час досить грунтовно визначає суть підходів до
формування адміністративного апарату в Україні і певною мірою
характеризує ситуацію, яка склалась у країні з завданнями та функціями
державної служби та її представників.
Для кращого розуміння суті цієї проблеми важливо розглянути історичний
аспект становлення й розвитку державного апарату та його функціонерів як
загалом у світі, так і безпосередньо в Україні.
Зокрема, історія становлення і розвитку державної служби як інституту,
що забезпечує практичне виконання завдань і функцій держави, тісно
пов’язана з історією становлення держави та її управлінських структур.
Кожен етап історичного розвитку суспільства характеризується
специфічними підходами до з’ясування ролі і місця, політичного,
юридичного, економічного і соціального статусу осіб, що репрезентують
державну владу та забезпечують функціонування держави в цілому. Цій
проблемі присвячено досить багато наукової літератури. Зокрема, цікавим
є підхід до розгляду проблеми у роботах. Окремі аспекти становлення
державної служби розглядаються в підручниках з політології та історії
держави й права.
Але систематизація і поділ на історичні етапи при ознайомленні з
процесом трансформування державної служби можуть, на нашу думку, бути
відмінними від загальноприйнятої в історичній літературі методики,
оскільки тут має відображатись не тільки суто специфіка конкретної
історичної епохи, а й національна своєрідність країни та притаманна тому
чи іншому часу суспільно-політична думка щодо ролі і статусу державних
осіб. Зрозуміло, що в цій ситуації дослідження проблеми становлення
державної служби в історичному ракурсі має ґрунтуватись на
різноплановому аналізі історичних періодів і місця в історії осіб, які
виконують функції держави, в поєднанні з розглядом філософських,
правових, політологічних вчень стосовно питання, що вивчається.
Для розуміння суті державної служби в контексті української специфіки
важливо також ознайомитися з розвитком і трансформуванням державного
управління, створенням, реформуванням, ліквідацією окремих структур та
посад державної влади, що відбувалось на різних етапах історії держави.
У різних історичних ситуаціях відбувалися зміни в ієрархії державної
влади. Взаємовідносини у владному середовищі різних часів гарно
віддзеркалюють державний устрій епохи, його характерні особливості щодо
перерозподілу повноважень, концентрації та деконцентрації влади,
демократизації та авторитаризму.
Цікаво розглянути також посади, які безпосередньо були визначені для
виконання державних функцій, міжпосадові взаємовідносини,
підпорядкованість; обов’язки та повноваження посадових осіб, що також
дасть змогу простежити становлення державної служби в її сучасному
вигляді.
Але обсяг інформації, який хотілося б охопити є завеликим, і вимагає
повної систематизації в межах кожної з історичних епох. При такому
підході ця робота в кращому випадку перетворилася би на класичний
грунтовний підручник з історії держави з певною специфікою. Однак не це
є завданням посібника. Автор робить спробу, спираючись на окремих,
найбільш яскравих етапах історії з характерними для них філософськими та
правовими течіями розглянути загальні тенденції розвитку державного
апарату та державної служби. Такий підхід дасть змогу читачам визначити
загальні шляхи, становлення бюрократичних систем: від часу зародження
держави до сучасності.
Література:
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.
2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.
3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.
4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.
5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.
6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
