Реферат на тему:

Теорії пізнання права і держави

Досліджуючи питання класифікації сучасних правових і політичних вчень,
В.П. Марчук наводить різні критерії до цієї класифікації, які склалися у
науці.

Так, існує поділ на юридичний позитивізм, нормативізм, соціологічну
теорію, природничо-правову теорію залежно від способу вирішення питання
про походження і суть права (П.Е. Недбайло, Н.С. Прозорова).

Сам В.П. Марчук вважає за необхідне як критерій використовувати питання
про те 1) як розуміють поняття права, його суть і джерела;
2) філософська основа; 3) методи реалізації права; 4) оцінювати ту чи
іншу теорію за її остаточними політичними висновками, тобто чи
прогресивна вона, чи реакційна. А відтак виділяє такі напрями серед
існуючих концепцій: соціологічний, нормативістський,
природничо-правовий, психологічний та інші.

Розпочнемо із теорій, що стосуються виникнення права та держави.

Патріархальну теорію виклав Аристотель. Вона була панівна у Середні
віки. Теорія прагнула обґрунтувати положення, згідно з яким держава є
результатом історичного розвитку сім’ї. Держава – це сім’я, яка
розрослася; державна влада – продовження батьківської влади, що має
завдання батьківського піклування підданими.

Виходячи з того, що абсолютна влада монарха є продовженням влади батька
в сім’ї (патріарха) багато прихильників цієї теорії (Філмер)
стверджували, що все в державі є власністю монарха. Люди – тільки
держателі свого майна.

У період середніх віків цій теорії надавали змісту вчення про
Божественне походження держави.

Ця теорія прийнята багатьма соціологами і юристами: в Англії – Меном і
Лебоком, у Франції – Жеро Телоном; у Німеччині – Бауманом та ін.

Представниками теологічної теорії походження держави є ідеологи релігій
Стародавнього Сходу, середньовічних монархій (Х.Аквінський), сучасної
католицької Церкви (Марітен), ідеологи ісламської релігії та ні.

Виникнення права та держави вони пояснюють Божественною волею. Звідси –
ідея возвеличення держави, її вічності, недоторканості і залежності від
релігійних організацій та діячів і одночасно – покірності всіх перед
державною владою.

Патріархальна та теологічна теорії прагнули увіковічнити монархію.

Договірна теорія (у варіанті запропонованому Ж.-Ж. Руссо) зводилася до
обгрунтування необхідності демократичної республіки.

Т. Гроцій, Т. Гобс доводять, що держава виникає в результаті угоди
(договору) між людьми.

Появі держави передував природничий стан, коли люди мали природні права
(Ж.-Ж. Руссо), йшла „війна всіх проти всіх” (Т. Гобс).

Залежно від характеру договору (між ким укладений, чи передали права,
волю, владу остаточно) відповідним є об’єм влади, межі її діяльності.

Договірна теорія виступила протилежністю теологічній теорії, була
спрямована проти феодальної держави і права.

Погляди представників договірної теорії часто мали революційний
характер, оскільки деякі з них стверджували, що народ може скинути
правителя, якщо той порушує умови договору.

Теорія насильства засновник австрійський юрист ХІХ ст. Л.Гумплович.
Представники: Дюрінг, Тьєрі – французький історик.

Держава виникає в результаті завоювання одного племені іншим. Саме для
урабовласнення і створюється особливий апарат примусу – держава. Вона
видає відповідні норми.

Завоювання трактують як підкорення слабого сильним, тобто як закон
природи.

Держава має гнобительський характер доки існує різниця між переможцями і
переможеними, завойовниками і підкореними. Така різниця існує у
феодальній державі.

У буржуазній державі вона згладжується принципами: формальної рівності
всіх перед законом, загального виборчого права. Держава стає
загальнонародною і не виступає знаряддям гноблення. Держава однаково
служить інтересам всіх верств.

Психологічна теорія (В. Лунштед, К. Олівекрона, Л. Петражицький,
А. Росс, Фрезер, Тард та ін.) пояснює виникнення та існування держави і
права особливими властивостями людської психіки, зокрема, психічною
потребою людей підпорядковуватися, усвідомленням залежності членів
первісного суспільства від вождів, жерців і т.п. Часто представники
теорії висловлюють думку, що держава є організацією для керівництва
суспільством з боку видатних особистостей.

Психологічна теорія походження держави і права склалася у „психологічну
школу права”, представники якої вважають, що психіка людей є фактором,
який визначає розвиток суспільства, його моралі, права, держави.

Засновник теорії – Л. Петражицький стверджував, що первинним у праві є
психічне правове переживання, правові емоції.

Правове переживання має імперативно-атрибутивний*
(зобов’язуючо-уповноважуючий) характер. В цьому переживанні обов’язок і
повноваження пов’язані нерозривно. Норма права є результатом такого
переживання і є мисленним явищем, яке виражає зв’язок повноваження і
обов’язку. Саме правові переживання є ланками, які єднають суспільство і
надають йому стабільності.

Петражицький не заперечував існування офіційно діючого права, але і не
пояснював чому воно існує і діє.

Визнаючи існування позитивного права, Петражицький ділив правові
переживання на два види:

переживання позитивного права (уявлення про те, що юридична норма є
результатом зовнішнього рішення, уявлення про її джерело);

переживання інтуїтивного права, тобто автономного, яке не пов’язане із
позитивним правом.

Інтуїтивне право визнається абсолютним, а позитивне – відносним.
Позитивне право змінюється паралельно із зміною психічних переживань.

Інші представники психологічного напрямку також бачать витоки права у
психіці, емоціях людей. Це або „психологічна потреба підпорядкування”,
або „почуття колективної взаємодії”, або „почуття наслідування”.

Іноді виникнення держави пояснюють біологічними причинами, тобто
причинами природного розвитку, діями законів спадковості, законів
розвитку живих організмів. Теорія дістала вираз у праці мюнхенського
філософа Шилінга („Держава”, яка вийшла у 1935 р.).

Держава є біологічною життєвою потребою. Ця теорія прагне обгрунтувати
органічну теорію про суть держави.

Існує теорія евдемоністична* (XVII ст.), що вважають завданням держави
служіння загальному щастю всіх людей (Вальтер, Юсті, Зонненфельс,
Ломоносов, Крижанич, Бунге, Дерюжинський, Єлістратов, Лазаревський та
інші вчені-державознавці. Деякі з напрямів цих теорій держави як
виразника загальнолюдських інтересів, загального блага, загального щастя
(зокрема Гегель і його послідовники), визначали державу як вищу духовну
суть, як уособлення загального, незалежного від окремої людини розуму.
Це вчення, особливо у його новіших представників (неогегельянців –
Біндера і Кронера в Німеччині, Джентіле в Італії та ін.) зображує
діяльність держави як прояв вищої волі та вищого розуму, перед якими
мають прихилитися воля і розум окремих людей.

Органічна теорія (німецький юрист Блюнчлі, економіст Шефле, в Англії –
соціолог Спенсер. У ХХ ст. – німецький юрист Прейс і французький
соціолог Рене Вормс).

Держава – жива істота, самостійний організм, що зароджується і
розвивається за своїми власними законами. Воля держави, яка проявляється
у законах та урядових розпорядженнях, є самостійною волею цієї вищої
органічної істоти.

Деякі прихильники цієї теорії порівнювали окремі складові частини
держави і суспільства з частинами людського організму: уряд – мозок;
засоби зв’язку – з нервами; робітників і селян – з руками і ногами і
т.д.

Блюнчлі вважав державу чоловічим організмом, а Церкву – жіночим.

Держава – організм, а окремі люди – клітини організму.

Розповсюджували біологічні закони на суспільні явища.

Природою призначено щоби уряд управляв, а люди підкорялися.

Форми державного устрою є проявами природного розвитку певного
державного організму.

Теорія природничого права виходить з дуалізму (подвійності) права. Поряд
з позитивним правом, створеним державою, існує вище „природниче право”,
властиве людині від природи.

Природниче право є критерієм оцінки позитивного права. Все, що
суперечить в позитивному праві праву природничому, не повинно вважатися
правом.

А природниче право це уявлення про справедливість, загальне благо.
Основними ідеями природничого права проголошені право приватної
власності, право на життя, особисту свободу.

У свій час теорія була спрямована проти теологічних уявлень про право.
Представники тогочасної школи природничого права – Г. Гроцій,
Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Лок.

Ідеї цієї теорії були відображені в змісті Декларації незалежності США
(1776 р.), Декларації прав людини і громадянина у Франції (1789 р.).

З часом на зміну теорії природничого права (з укріпленням влади
буржуазії) прийшли позитивістські ідеї про право. Після Другої світової
війни ідеї школи природничого права відродилися у вигляді „відродженого
природничого права”, яке виступає вже як теологічне уявлення про право.

Природничим правом проголошується право Божественне (як у
Х. Аквінського), вічне право, право, дане Богом.

Юридичний позитивізм виник на початку ХІХ ст. Заперечує природниче
право, яке веде до порушення порядку.

Право є фактом реальності, позитивним фактом. Позитивне право походить
від влади. Право – наказ влади, підтриманий санкцією примусу. Право є
результатом правотворчої функції виключно держави.

Право не потребує ніяких обгрунтувань, крім факту свого існування.

К. Бергбом: Право є основою будь-якого ладу.

Позитивісти своє завдання бачать в описі права, у формально-логічному
дослідженні його догми. Формально-догматичний описовий метод – основний
метод дослідження.

В рамках юридичного позитивізму виникла і теорія правової держави.

Одним з напрямів сучасного юридичного позитивізму є нормативізм.

Нормативізм. Творцем його є Г. Кельзен, який сприйняв від позитивізму
формально-догматичний метод, від І. Канта – поділ сфер пізнання на сферу
буття і сферу „долженствования” (того, що повинно бути) /ідеальна/.

Кельзен відносить право до „сфери того, що повинно бути”, яка ніяк не
пов’язана зі „сферою того, що є”, не залежить від дійсності.

Теорія Кельзена називається чистою теорією права. Сила права у самому
праві. Кельзен створив піраміду норм, у якій кожна норма нижчого порядку
діє тому, що створена згідно із процедурою, вказаною вищою нормою. Сила
одних норм спирається на інші вищі норми, а не на реальні фактори. Сила
всієї правової системи виходить із однієї основної норми, існування якої
припускається. В основі піраміди – індивідуальні норми (рішення судів чи
адміністрації, договори і т.д.), які включені в право. Держава –
розчинена в праві, вона є правопорядком, відображенням права.

Суд в теорії Кельзена є правотворчим органом, що наближає його теорію до
соціологічного напряму.

Кельзен вважає, що юридична наука повинна займатися тільки нормами.
Оцінка права з точки зору моралі неприпустима, оскільки зв’язку між цими
явищами не існує.

Y

Y

Y

Y

Y

Y

Y

Y

Y

Y

Y

Y

? < ?? ????????? ????????$??$?????? ?? ?? ?Кельзен поставив міжнародне право вище від внутрідержавного і на цій підставі вважають, що він виступив проти державного суверенітету. Соціологічний напрям „Соціологічна юриспруденція” звертається до умов функціонування, дії права, до процесу його реалізації. Іноді називають „функціоналізмом”. Значну роль у розвитку соціологічної юриспруденції відіграв рух „вільного права” (представники – Є. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені та ін.), який протиставляв „живе право” праву в законах. „Живе право” створюється „союзами”. Є. Ерліх твердить, що кожна профспілка, банк, об’єднання підприємців та ін. створюють своє право. Приписи держави лише невелика частина права. Основну ж його масу творить „живе право”. Судді не пов’язані жорстко державними приписами, особливо якщо є прогалина чи приписи застаріли. Суддя тоді може шукати норму „живого права” і на її підставі виносити рішення (таким чином обґрунтовували свободу суддівського розсуду. Звідси ж і рух „вільного права”). Представники цього руху фактично прирівнювали суддю із законодавцем, наділяючи його функцією правотворчості. Філософською основою „соціологічної юриспруденції” є філософія прагматизму, згідно із якою істинним є те, що корисне, а стосовно права – правомірне те, що корисне. Соціологічна юриспруденція розмірковує над питанням як діє право, залишаючи мало уваги питання що таке право. Право „розчиняється” в інших соціальних факторах, прирівнюється до інших соціальних норм, до правозастосувальних актів і т.п. Одними із напрямів соціологічної юриспруденції є інституціоналізм, представники якого виходять із тієї реальності, що поряд із державою у суспільстві існують ще й інші інститути (організації), кожен з яких творить своє право та реалізм – зменшують роль закону, вважаючи закон порожньою посудиною, яку може заповнити суддя. Теорія правової держави виходить із того, що держава народжена правом, пов’язує і обмежує себе ним. Держава служить праву. Завданням держави є охорона правопорядку, встановленого правом, охорона приватної власності, інших прав і свобод громадян. Ця теорія правового самообмеження державної влади виникає у другій половині ХІХ ст. як альтернатива абсолютно необмеженій державній владі. У XVII-XVIII ст.ст. обставини феодальної роздробленості, посягання Церкви на панування в державі, вимагали обґрунтування необмеженої державної влади. В Англії XVII ст. – Гобс, XVIIІ ст. – Блекстон, У Франції XVIIІ ст. – Руссо говорили про потребу необмеженої державної влади. Залишалось невирішеним питання про те, хто ж буде цією необмеженою владою розпоряджатися: чи монарх (Гобс), чи монарх разом із парламентом (Блекстон), чи народ (Руссо). Суть теорії правового самообмеження державної влади, основи якої заклав німецький юрист Р. Єрінг у 60-х рр. ХІХ ст. „Цель в праве”, розвинув Г. Єлінек, полягає у тому, що створюючи обов’язкові правила поведінки, державна влада обмежує цим не лише підданих, а й саму себе. У праці Г. Єлінека (німецького юриста ХІХ ст.) „Загальне вчення про державу” автор оспорює положення про те, що оскільки держава видала закон, то завжди може його відмінити і видати інший. Г. Єлінек: Право є наслідок і вираз самообмеження держави. Основним у правовій державі є наявність і визнання суб’єктивних прав громадян. І. Кант: держава – об’єднання людей під егідою права. Загалом вважають, що правовими обмеженнями державної влади є складний механізм проходження законів у парламенті, контроль одних органів держави над іншими. Межі влади кожного органу визначаються його компетенцією, встановленою у законі. На зміну теорії правової держави знову приходять теорії про всемогутність державної влади (фашистські). Теорія плюралістичної демократії виникла у ХХ ст. Сучасне суспільство є сукупністю соціальних „страт”, які об’єднують індивідів за різними ознаками: поєднання за ознакою віку, професії, релігійних переконань, матеріального становища, місця проживання та ін. Інтереси цих груп є різними і суперечливими, але „примиримі”. Для вираження і охорони їх інтересів створюються численні громадські організації („групи тиску”, „зацікавлені групи”): профспілки, об’єднання інвалідів, пенсіонерів, асоціації промисловців і т.д. Ці „групи тиску”, виражаючи інтереси певних груп, впливають на різні ланки державного апарату, на парламент, тим самим проводячи в життя інтереси своїх груп. При цьому виділяються дві форми впливу на державу: а) прямий – формулювання певних вимог, участь в голосуванні, діяльність лобістів, які представляють інтереси груп в парламенті; б) непрямий – шляхом мобілізації суспільної думки „за” чи „проти” якогось заходу (виступ в пресі, по радіо, на мітингах і т.д.). Державі наділяється роль арбітра при вирішенні соціальних конфліктів між групами. У суспільстві здійснюється „дифузія влади”: вона здійснюється як державою, так і недержавними об’єднаннями громадян. Державу розглядають не як головне знаряддя влади, а лише як одну із багатьох і рівних форм організацій, які виражають „загальну волю” і „народний суверенітет”. Тобто, всі страти через свої організації беруть участь у здійсненні влади. Завданням держави є координація та узгодження зусиль всіх суспільних об’єднань. Елітарні та технократичні теорії Серед елітаристів існують різноманітні школи. Деякі з них, обґрунтовуючи необхідність влади еліти, заперечують такі ідеї як суверенітет народу, представництво; інші – висувають доктрину „демократичного елітаризму”, в якій провідне місце займає правляча еліта чи сукупність еліт. Всі течії обґрунтовують владу еліти, розглядають її як необхідний елемент політичної системи. В період науково-технічної революції виникає технократичний напрямок елітаризму, представники якого стверджують, що науково-технічний прогрес створив „суспільство достатку”. Проголошено появу класу менеджерів, технократів. Демократичні методи управління, на думку цього напрямку, застаріли і навіть стають небезпечними, оскільки передбачають участь в управлінні осіб, які не володіють належними знаннями. До цієї ж теорії належать прихильники „постіндустріального суспільства”, яке йде слідом за „індустріальною” стадією розвитку суспільства. В цьому суспільстві, наприклад, за Д. Беллом, провідне місце займає наука (університети, вчені і т.д.) і основним напрямом політики є сфера освіти та науки. А наукові знання є засобом формування, визначення політики. Влада зосереджується в руках урядових інститутів, вчених, організаторів виробництва, тобто в руках еліти. Д. Белл називає цю владу меритократією, тобто владою осіб, які мають заслуги перед суспільством. Теорія солідаризму Засновник Л.Дюгі (перша третина ХХ ст.) французький юрист. Основні положення, висунуті Л.Дюгі: людина – істота, яка усвідомлює своє становище; людина – істота суспільна і не може жити відокремлено. А суспільство існує завдяки солідарності, яка об’єднує індивідів. Із цього положення робить висновок про наявність незмінної норми (принципу) солідарності: „поступай солідарно”. Ніхто не повинен порушувати норму солідарності: не робити нічого такого, що би могло завдати шкоду солідарності, а робити лише те, що сприяє солідарності. Принцип солідарності є постійним, хоч його зміст і змінюється разом із зміною суспільного життя. Він є основою правопорядку і державної організації. Із розвитком розподілу праці люди стають більш залежними одні від других, а тому й повинна розвиватися солідарність. На підставі ідеї солідарності в суспільстві стихійно складаються різні соціальні норми, в т.ч. і правові. Право не є створене державою. Правові норми існують без держави, яка тільки ці норми виявляє і формулює їх у формі закону. Правові норми є вищими від держави, вищими від законодавця. Якщо держава видає правила, які суперечать солідарності, то вони не увійдуть до соціальних норм, їх не будуть дотримуватися. Право не є інструментом політики держави, воно виражає солідарність різних соціальних груп. Існування держави обумовлене розподілом праці і необхідністю встановлення і формулювання права, яке виражає солідарні інтереси. Розподіл на правлячих і тих, ким управляють, також є наслідок прагнення сильних, енергійних індивідів використати свою енергію на охорону соціальних норм, організацію громадського реагування на їх порушення. Люди такого суспільства не мають суб’єктивних прав, а здійснюють соціальні функції. (Наприклад, приватна власність – не є право, а соціальна функція, без якої суспільство немислиме.) Ці ідеї солідаризму були використані в теорії „корпоративної держави”. Теорія держави загального благоденства виникла після Другої світової війни на противагу „державі – нічному сторожу” (де держава охороняє приватну власність і свободу, але не втручається у сферу приватної власності, економічного життя і т.д.). Згідно із теорією загального благоденства держава виражає інтереси всіх верств; втручається у регулювання економіки, створює державний сектор у промисловості; надає соціальний захист населенню країни. Шляхом відповідного оподаткування держава перерозподіляє національний доход на користь бідних. Література Див:.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення ч.2 ст.55 Конституції України та ст. 248 (2) ЦПК України // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – №2; Рішення Конституційного Суду України за конституційним зверненням громадянки Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст. 55, 64, 124 Конституції України // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – №1. Clapham A. Human Rights in the Private Sphere. – London, 1993. 20 New Encyclopedia Britannica. – Oxford, 1992. Рабінович С.П.Тора // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні. – К., 1998. Macdonald R. St.-J., Matscher F., Petzold H. European System for the Protection of Human Rights and Liberties. – Bordrecht, 1993. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995. Гомиен Д. Коментарий к Европейской Конвенции о защите прав человека. – Совет Европы, 1995. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996. Новицкий М. Что такое права человека? // Заметки о правах человека и мониторинге прав человека. – Варшава, 1997; Осятинський В. Введение в концепцию прав человека // Заметки о правах человека и мониторинге прав человека. – Варшава, 1997. Марчук В.П. К вопросу о классификации современных буржуазных теорий права // Право и борьба идей в современном мире: Материалы научной конференции. – Москва, 24-26 декабря 1979 г. – С. 105-110. * Імперативний – обов’язок; атрибутивний – правомочність, уповноважуючий. * Евдемонізм (гр. щастя, задоволення) – напрям в етиці (виник в античній філософії), що визнає джерелом моральності прагнення людини до щастя.

Похожие записи