Реферат на тему:

Теоретико-методологічні підходи до визначення поняття інформаційного
права

Формування інформаційного суспільства на сьогодні є однією із
актуальних проблем держави та суспільства, вирішувати яку потрібно так,
щоб Україна посіла гідне місце в інформаційному просторі, як того
вимагають демократичні принципи держав-учасниць Євросоюзу.

Для цього необхідно звернути увагу на рівень демократії у нашій країні,
оскільки саме він потребує більшого захисту та упорядкованого руху
інформації у суспільних відносинах. Перехід України від індустріального
до інформаційного суспільства зумовлювався значним накопиченням
нормативного масиву, що дозволяє ряду політиків, науковців, юристів
висловити думку про можливість відгалуження зазначених вище матеріалів і
на підставі цього групування його в окрему галузь – інформаційне право.

Виділення інформаційного права як наукового напряму відбулося завдяки
прийняттю 8 постанови Верховної Ради України „Про підсумки
парламентських слухань „Суспільство, засоби масової інформації, влада:
свобода слова і цензура в Україні” (від 16.01.2003 р. № 441 — IV) [1], а
також постанови Президії ВАКу України (від 21.05.2003 р. № 26-11/5,)
[2], постанови Президії Верховної Ради України „Про розробку пакета
проектів законів з проблем інформатизації і захисту інформації”
(від 24. 03 1992 р. № 2212-ХII) [3], завдяки чому до паспорта
спеціальності з юридичних наук – 12.00.07 – внесені доповнення щодо
інформаційного права [4].

Ідеєю щодо підтримки нового напряму дослідження займались такі
вітчизняні вчені, як В. Брижко, Б. Беспала, В. Гавловський,
А. Гальчинський, В. Речицька, А. Коюдюка, Р. Калюжний, В. Цимбалюк,
М. Швець Г. Шевченко та багато інших науковців. Серед російських учених
– це Г. Артамонов В. Іноземцев, А. Ракітова, В. Копилов, І. Сиголян,
С. Черемків та ін.

Необхідно зазначити, що визначення поняття „інформаційне право” у
вітчизняній науці до цього часу не існує, що, у свою чергу, створює ряд
проблем – перешкоджає співвідношенню з іншими галузями права.

Вважаємо, що для того, щоб дати визначення поняття „інформаційне право”,
необхідно дослідити історію виникнення цього поняття, але спочатку
звернемо увагу на поняття „інформація”.

З появою нових інформаційних технологій, зв’язку, системи
телекомунікації інформація стає постійним і необхідним атрибутом
забезпечення діяльності держави, юридичних осіб, громадських організацій
та громадян.

Поняття інформації неодноразово змінювалось, його межі то розширювалися,
то звужувалися. Спочатку під цим терміном розуміли „уявлення”,
„поняття”, згодом – „відомості”, „передачу повідомлень”. Уперше термін
„інформація” знайшов своє відображення у математичній теорії інформатики
і теорії передачі даних каналами зв’язку Клода Шеннона (1948), у якій
він під „інформацією” розумів усі види повідомлень. К. Шеннон разом з
У. Уівером запропонували імовірні методи для визначення кількості
інформації, що передається. Однак такі методи описують лише знакову
структуру інформації, не торкаючись її змісту.

Згодом під інформацію почали розуміти вже не будь-які відомості, а лише
ті, які є новими та корисними для прийняття рішення, що забезпечить
досягнення мети управління. Інші відомості не вважались інформацією.

Розглядаючи інформацію як предмет правовідносин у правовій системі,
предмет взаємовідносин між державою та юридичними і фізичними особами,
доводиться повертатися до вихідних визначень інформації. Прикладом може
стати визначення, яке запропонував С.І. Ожегов. На його думку,
інформація – це: 1) відомості про навколишній світ і процеси, що в ньому
відбуваються; 2) повідомлення про стан справ, про стан чого-небудь. І це
правильно, адже більшість суспільних відносин виникає саме щодо
отримання інформації (відомостей і повідомлень), під час її створення,
розповсюдження, перетворення та споживання.

Подібні визначення давали й інші науковці. Так, В. Ровенський, А. Уємов,
Є. Уємова під інформацією розуміють повідомлення про події, що
відбуваються як у зовнішньому (відносно системи) середовищі, так і в
самій системі. С.Ф. Анісімов вважає, що „інформацією називається
будь-яке повідомлення або передача відомостей про будь-що, що
заздалегідь не було відоме”.

Однак були і більш витончені ідеалістичні інтерпретації поняття
„інформації”. Відомий дослідник К. Фон Вайцзекер у своїх працях
розкриває його за допомогою іншого поняття – „форма”, тобто стверджує,
що маса й енергія еквівалентні інформації. На думку А. Блока,
Г. Гунтера, П. Снайдера, інформація є взагалі чимось третім,
„нейтральним”, „проміжним” між духом і матерією [5].

До речі, сьогодні під інформацію можна розглядати як перспективний та
швидко прогресуючий напрям наукових досліджень, які мають свій предмет,
завдання, методи дослідження.

У квітні 2004 року відбувся круглий стіл, присвячений проблемі
становлення та розвитку інформаційного права в Україні, з’ясуванню його
предмета, методам, системам і підставам його виокремлення у самостійну
галузь права. Ці проблеми висвітлювалися у доповіді Maтiaca Россi, який
наголосив, що у Німеччині, зазвичай, нe виділяють галузі права за
критерієм методу, лише з’ясовують наявність предмета і системи права.
Так, інформаційне право Німеччини є самостійною галуззю права, при цьому
виділяють ще так звані підгалузі інформаційного права: інформаційне
конституційне право, інформаційне кримінальне право та право про
адміністративні правопорушення, інформаційне цивільне право,
телекомунікаційне право, поштове право, право електронних інформаційних
і комунікаційних послуг, право телебачення, радіо, право преси тощо [6].

Як наголошують українські вчені В. Гриценко, В. Гавловський, Р. Ковпак,
у комплексі проблематики виникла необхідність формувати інституції
правознавства, яка в Україні та за кордоном набула умовного значення
„інформаційне право” [7].

Відповідно до теорії гіперсистем, В. Гавловський, В. Гриценко,
Р. Калюжний, В. Цимбалюк, М. Швець висувають тезу про існування права у
вигляді великих, складних, ієрархічних багатопорядкових підсистем, що
формуються в галузевих інститутах права. Ця категорія вводиться в теорію
права України на засадах юридичної концепції існування і формування
правових субінституцій – автономних міжгалузевих комплексних інститутів
права, щодо яких галузеві інститути виступають у ролі агрегуючих
підсистем. Згідно з цією концепцією формується система всього
законодавства України, у якій відображено нові суспільні відносини.
Тобто Верховною Радою України приймаються Закони, які є
системоутворюючими публічно-правового регулювання комплексного змісту в
окремих суспільних відносинах на основі доктрини поділу права на
провідні галузі.

Методологічна основа інформаційного права щодо з’ясування нових
соціальних явищ базується на теорії цивілізаційного підходу. Відповідно
до цього підходу визначаються такі адаптовані положення системного
підходу: стадійність (визначення меж стадій за хронологічним,
територіальним та іншими множинними чинниками), полінійність та
унікальність (чинники, що характеризують особливість, відмінність)
розвитку людства.

Сьогодні методологія наукових досліджень поряд з використанням
перевірених часом традиційних методів і підходів потребує нових для
усвідомлення і складних соціальних процесів, які мають і
культурологічно-правову спрямованість. У цих умовах пошук та аналіз
нових парадигм пізнання цілком природний. Визначимо декілька з них, які
вплинули на розкриття поняття, сутності, змісту та предмета (об’єкта)
дослідження [8].

Юридична наука має кілька концептуальних підходів до формування змісту
інформаційного права. Побутує думка, що інформаційне право – це
комплексна галузь права, яка має спеціальний предмет – суспільні
інформаційні відносини. Така позиція ґрунтується на теоретичних
положеннях, сформованих такими вченими, як В.К. Райхер, Ю.К. Толстой,
О.С. Іоффе, М.Д. Шаргородський. Ця позиція обґрунтовується також на
основі праць О.А. Красавчикова. Згідно з цією концепцією право умовно
поділяється на основні та комплексні галузі.

Не сприймають такого підходу прихильники іншої концепції, один з
представників якої – Л.С. Галесник – ще у 1957 р. зазначав, що
прямування таким шляхом може призвести до трамвайно-тролейбусного,
банно-прального, бакалійно-гастрономічного права тощо. Як контраргумент,
можна зазначити, що за цією концепцією припиняється розвиток права і,
відповідно, – розвиток суспільних відносин. У соціальній природі такого,
звичайно, не може бути. Практика правотворення свідчить, що не може бути
безмежного творення права на основі автономного галузевого
законодавства [9].

Слід зауважити, що сьогодні поняття „інфомраційне право” як
юристи-практики, так і науковці визначають дещо по-різному:

– перша група (найчисленніша) вважають, що інформаційне право – це
сукупність правових норм, що регулює суспільні відносини, пов’язані з
доступом особи до інформації, реалізацією цього конституційного права;

– друга група вважає, що інформаційне право – це сукупність правових
норм, що регулює суспільні відносини щодо засобів масової інформації, як
друкованих, якими є періодичні друковані видання (преса) (газети,
журнали, бюлетні тощо), разові видання з визначеним тиражем, так і
аудіовізуальні, до яких належить радіомовлення, телебачення, кіно,
звукозапис, відеозапис тощо;

– третя група вважає, що інформаційне право – це сукупність правових
норм, що повинна регулювати суспільні відносини щодо захисту інформації,
обігу в суспільстві комп’ютерних технологій (комп’ютерні програми, бази
даних, автоматизовані системи та ін.) [10].

Соснін О. наголошує, що інформаційне право – це галузь юридичної науки,
що вивчає суспільні відносини в інформаційній сфері, їх закономірності
та відображення у правоохоронній і правозастосовній практиці у
суспільній правосвідомості. В Україні без створення необхідної наукової
бази інформаційного права підготовка наукової еліти та управлінських
кадрів відповідної кваліфікації для цієї сфери діяльності є
проблематичною. Галузь інформаційного законодавства та
нормативно-правова база інформаційного права в Україні розвиваються
досить активно [11].

Зокрема, зазначені ознаки комплексної галузі права притаманні й
інформаційному праву України, що дає теоретичні підстави для переведення
його зі статусу міжгалузевого комплексного інституту. Виходячи з
класичних положень вітчизняної теорії права та поданого універсального
визначення, сутність інформаційного права може проявлятися у трьох
формах:

– як сфера правовідносин (у тому числі як норма правил поведінки
суб’єктів суспільних відносин щодо інформації);

– як галузь наукових досліджень правовідносин щодо інформації,
інформаційної діяльності;

– як навчальна дисципліна.

Системні ознаки щодо сутності та змісту інформаційного права дозволяють
говорити про нього як про умовно автономну сферу (галузь) правовідносин
у загальній системі права на рівні комплексної галузі права. Виходячи з
цього, можна сформулювати й універсальне визначення інформаційного
права: інформаційне право – це комплексна галузь права, яка регулює
суспільні відносини щодо інформації (відомостей, даних, знань,
сигналів), технологій її одержання, поширення та зберігання у всіх
сферах життєдіяльності людей, їх спільнот, суспільства, держави,
міжнародного співтовариства [9].

Пропонуємо власне визначення поняття „інформаційне право”. Інформаційне
право – це галузь права у співвідношенні з іншими галузями права, що
регулює суспільно-інформаційні відносини щодо інформації. Дане поняття
дозволяє цілком і повністю осягнути інформаційні відносити щодо
інформації.

Природа формування інформаційного права як умовно автономної сфери
(галузі) суспільних відносин (в об’єктивному змісті) усвідомлюється як
публічно-правове відображення на рівні законодавства у певній державі, а
також у підзаконних нормативно-правових актах органів державної
виконавчої влади. В Україні публічно-правовий масив нормативних актів
(законодавчих і підзаконних) органів державної виконавчої влади щодо
сфери суспільних інформаційних відносин нараховує майже 3 000
документів, але слід зауважити, що навчальні посібники чи підручники з
традиційних галузей права не зовсім ґрунтовно відображають дані щодо
інформаційних правовідносин. І це зрозуміло, адже навряд чи можна у
межах традиційної галузі права осягнути всю різноманітність усіх
правовідносин? Теоретично – „так”, практично – „ні”. Обмеження часу на
викладання навчальної дисципліни не дозволяє в межах її предмета
осягнути неосяжне.

Цимбалюк В. наголошує, що, можливо, саме це історично і зумовило
виділення на межі сфер публічного і приватного права нових предметів
(об’єктів) дослідження та пізнання правовідносин, а отже, і формування
галузей права: адміністративного, цивільного, кримінального. Критична
маса інформації (у формі знань) у цих уже традиційних провідних галузях
права з часом створила умови для формування комплексних міжгалузевих,
інститутів права, з яких, у свою чергу і у свій час, формувалися
комплексні галузі права (наприклад, фінансове, господарське, трудове
право тощо).

Саме з цих міркувань можна сказати, що сьогодні маса знань щодо
інформаційних правовідносин (у тому числі відображених на рівні
законодавства та у науково-практичних публікаціях) у нашій країні
досягла критичної маси, що зумовлює необхідність переведення
інформаційного права зі статусу комплексного міжгалузевого інституту у
статус комплексної галузі права.

У суб’єктивному аспекті інформаційне право, традиційно для теорії права,
може розглядатися як комплекс визначених прав і обов’язків (зобов’язань)
суб’єктів суспільних відносин щодо інформації. У нашій країні сутність
структури права щодо інформації базується на теоретичних положеннях
конституційного права, зокрема, на визначених у ньому доктринальному
співвідношенні та ієрархії пріоритетів прав і обов’язків суб’єктів
правовідносин [12].

Таке неоднозначне тлумачення поняття інформаційного права не є
випадковим. На нашу думку, це пов’язано з тим, що суспільні відносини
щодо інформації регулюються великою кількістю нормативно-правових актів.
Більше того, деякі з них містять тотожні поняття, які вчені визначають
по-різному [10].

Однак, як свідчить ряд проведених досліджень, відсутність гармонізації
між галузевими інститутами інформаційного права (конституційного,
адміністративного, цивільного, трудового, кримінального та ін.) зумовлює
ряд проблем у правозастосовній діяльності. На нашу думку, така галузь,
як інформаційне право, вже сформована, але потрібно звернути увагу на
виявлення недоліків у вітчизняному законодавстві. Зокрема, слід звернути
увагу на запобігання негативним для суспільства наслідкам.

Визначення, запропоноване нами, дозволить остаточно встановити межі
поняття інформаційного права, а також регулювати суспільно-інформаційні
відносини з іншими галузями права щодо інформації.

Література:

1. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 16. – Ст. 130.

2. Бюлетень вищої атестаційної комісії України. – 2003. – № 8.

3. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 26. – Ст. 368.

4. Цимбалюк В. Інформаційне право: визначення сутності та змісту як
комплексної галузі права // Правова інформатика. – 2005. – № 2 (6). – С.
14.

5. Демкова М. http://www. isu. org. ua/view article/publications/117 new
Jang // Інформація як основа інформаційного суспільства: визначення
поняття та правове регулювання.

6. Демкова М. Інформаційне право: стан та перспективи розвитку в України
// Право України. – 2004. – № 5. – С. 196–197.

7. Гриценко В., Гавловський В., Цимбалюк В., Ковпак Р. //
Науковий-вісник НАДПСУ. – 2001. – № 3 (13). – С. 18.

8. Калюжний Р., Хахановський В., Цимбалюк В. Структура науки і
навчальної дисципліни „інформаційне право” // Правова інформатика. –
2003. – № 1. – С. 23.

9. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / Цимбалюк В.С.,
Павловський В.Д., Грищенко В.В., та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А.
Калюжного та П.В. Мельника. – К.: Знання, 2004. – 274 с. – С. 30.

10. Красноступ Г. Організаційно-правові аспекти необхідності
реформування сучасного інформаційного законодавства // Право України. –
2005. – № 9. – С. 82.

11. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права //
Право України – 2005. – № 11. – C. 101–102.

12. Цимбалюк В. Інформаційне право: визначення сутності та змісту як
комплексної галузі права // Правова інформатика. –  2005. – № 2 (6). –
С. 15–19.

Похожие записи