.

Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України. Права на чужі речі. Загальна характеристика (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
193 1589
Скачать документ

Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у
законодавстві України

Доля речових прав у Історії українського цивільного законодавства
складалася по-різному. На початку XX ст. вони становили досить
розгалужену систему, що значною мірою грунтувалася на положеннях
римського права (часто в німецькій інтерпретації) і охоплювала
сервітутні права, право забудови, чиншові права, заставу нерухомості
тощо.

З моменту встановлення радянської влади в Україні і проведення
націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруйновано
підвалини існування речових прав, особливо в галузі земельних відносин.
Негативну роль щодо речового права в СРСР відіграла також відмова від
принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було
замінено іншим, швидше соціально-політичним, ніж правовим — поділом
речей на засоби виробництва і продукти споживання.

Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм
чинного тоді законодавства. Так, до складу речового права згідно з ЦК
УСРР 1922 р. входили такі інститути, як право власності, право забудови
і право застави.

Про поняття права власності вже йшлося вище. Право забудови за своєю
природою відповідало відомому ще з часів римського права інституту —
суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права забудови, ще до прийняття
Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р.
були скасовані і замість зазначеного інституту аналогічні відносини
регулювались у межах земельного права за допомогою інституту
землекористування.

Застава за ЦК УСРР 1922 р. за своєю сутністю була правом на чужі речі.
Але з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних
республік 1961 р. вона була віднесена до зобов’язально-правових
категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання
зобов’язань.

Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і
союзних республік 1961 р. і розроблених на їх підставі республіканських
кодексів від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише
інститут права власності. Саме ж поняття “речове право” практично не
використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише у
зв’язку з характеристикою речово-правових засобів захисту і
протиставленням їх засобам зобов’язально-правовим.

Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській
цивілістиці та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало
існувати у найрізноманітніших інститутах.

Зокрема радянською цивілістичною думкою розроблені такі речово-правові
інститути, як право повного господарського відання і право оперативного
управління. Земельне право і право землекористування не можна уявити без
земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право
користування житлом наймача жилого приміщення у будинках державного і
громадського житлового фонду, право на жиле приміщення членів сім’ї
наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника жилого будинку
тощо.

Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. містили
розділ “Право власності. Інші речові права”. Серед речових прав
розглядалися, крім права власності, право повного господарського
відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного
володіння на земельні ділянки та інші природні об’єкти. Фактично
визнавався також інститут володіння (посідання). Цими ж Основами
передбачався такий забутий радянським цивільним правом речово-правовий
спосіб набуття права власності, як набувальна давність. Проте на
території України зазначені Основи чинності не набрали. Тому їх можна
розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового
права останніх років існування СРСР.

Нині існування речового права як такого визнано українською
Цивілістикою. Поступово відбуваються зміни й у законодавстві. Зокрема
ст.4 Закону “Про власність” передбачає, що у випадках і порядку,
встановлених законодавчими актами України, на власника може бути
покладений обов’язок допустити обмежене користування його майном іншими
особами. До таких випадків належать, наприклад, надання державою землі
громадянам для зведення будинку та інших будівель, для
сільськогосподарської обробки тощо.

У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема
книга. Згідно зі ст.308 цього проекту речове право (там воно іменувалося
“речевим”) — це право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої
особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є
підставою для припинення речових прав інших правомочних осіб на це майно
за винятками, встановленими законом або договором.

До речових прав згідно з цим варіантом проекту ЦК належали: право
власності, володіння (посідання), а також права на чужі речі (сервітути,
емфітевзис, суперфіцій, застава тощо).

Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена,
і книга третя ЦК отримала назву “Право власності та інші речові права”.
При цьому володіння (посідання) розглядається вже не як окремий
інститут, а як “право володіння чужим майном” (гл.31 ЦК).

Детально концепція суміжних речових прав та особливості їх регулювання
розглядатимуться у наступних главах підручника.

Права на чужі речі. Загальна характеристика

Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право
власності належить одній особі, в той час як інша має на те ж майно таке
саме (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права
власності) речові права, що надають особі, яка їх має, можливість
безпосереднього користування певним майном для певної мети та у
встановлених межах.

Для прав на чужі речі характерними є такі ознаки:

1) вони є похідними від права власності;

2) мають абсолютний характер;

3) передбачають слідування “права за речами” (тобто право на чужу річ
пов’язане з певною річчю і без неї не існує. Зміна власника не є
підставою для припинення суміжних речових прав);

4) суб’єкт суміжного речового права має переваги щодо суб’єктів
зобов’язального права у реалізації права користування майном;

5) передбачають абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси
особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку
(зокрема й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст.396
ЦК).

Права на чужі речі можна з деякими застереженнями поділити на дві групи:

1) права користування чужими речами. Це — головним чином сервітути, які
можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З
урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і
користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі)
свого часу виникла теорія “розділеної власності”;

2) права розпорядження чужими речами. До них належить застава і,
зокрема, іпотека. Суть цього права полягає у тому, що кредитор у разі
невиконання зобов’язання має право реалізації заставленого майна (чужої
речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека —
застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки хоча воно і
залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може
витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати і цим
захистити свої інтереси.

Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема щодо прав
на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим
майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою
земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння.

Сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном).
Відповідно до традиції, закладеної ще в римському праві (або навіть іще
раніше у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть
поділу полягає у тому, що при земельних сервітутах право користування
чужою річчю встановлюється на користь власника сусідньої ділянки (це
начебто “відносини між ділянками”, оскільки особа власника ніякої ролі
не відіграє), а особисті сервітути встановлюються на користь певної
особи, а отже, припиняються її смертю.

Емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується,
право користування чужою землею з метою сільськогосподарського
виробництва. Характерною рисою емфітевзису є вимога використання чужого
майна за цільовим призначенням, що становить обов’язок емфітевти
(користувача).

Сутність суперфіцію полягає у тому, що власник виділяє земельну ділянку
або її частину в користування суперфіціарію (фізичній або юридичній
особі) для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних,
жилих та інших будівель або споруд безоплатно чи за відповідну
винагороду. Як і емфітевзис, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і
таким, що успадковується, правом, можливість здійснення якого обмежена
використанням за Цільовим призначенням.

До речових прав на чуже майно ч. І ст.395 ЦК відносить також право
володіння, яке за своїми визначальними ознаками не може бути визнаним
класичним правом на чужу річ. Проте, враховуючи концепцію ЦК з цього
питання, право володіння буде розглянуте поміж інших суміжних речових
прав.

Частина 2 ст.395 ЦК передбачає, що законом можуть бути встановлені інші
речові права на чуже майно. Таким є, зокрема, іпотека — застава
нерухомості, космічних і транспортних об’єктів. Вона правом
розпорядження чужими речами у разі невиконання забезпеченого

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020