Реферат на тему:

Свобода вибору контрагента за цивільно-правовим договором

Свобода договору виявляється у можливості особи вільно обирати собі
партнера у майбутньому договірному зв’язку. Залежно від характеру та
виду договору ним може бути: продавець чи покупець за договором
купівлі-продажу, довіритель чи повірений за договором доручення,
замовник чи підрядник за договором підряду тощо; це може бути як
юридична, так і фізична особа, як український, так і зарубіжний партнер
тощо [1, c.17-18].

Жорстке планування матеріально-технічного постачання, поставок товарів,
перевезення вантажів, будівельних робіт, дефіцит багатьох матеріальних і
грошових ресурсів за часів планово-адміністративної системи зумовлювали
прив’язку споживачів до конкретних постачальників, виконавців робіт,
перевізників, банків та інших послугонадавачів через індивідуалізовані
планові акти (наряди, плани, прикріплення, ліміти кредитування, плани
перевезень тощо). Можливість вибору іншого контрагента, аніж того, що
був визначений плановим завданням, фактично зводилась нанівець. Більше
того, спроби реалізації продукції постачальником поза плановим
розподілом і навіть використання її для власних потреб могли призвести
до несприятливих наслідків. Зокрема, відповідно до п.62 Положення про
поставки продукції виробничо-технічного призначення 1988 р. [2], за
відвантаження (відпуск) розподілюваної продукції споживачам, яким вона
не виділена, у разі невиконання договірних зобов’язань з поставок,
виготовлювач (постачальник) сплачував за заявою органу
матеріально-технічного постачання в дохід відповідного бюджету штраф у
розмірі 20% вартості цієї продукції. По окремих видах продукції, які
були визначені законодавством, штраф за ці порушення міг стягуватися з
виготовлювача (постачальника) незалежно від виконання ним договірних
зобов’язань.

Звичайно, допускалось укладення господарських договорів на поставку
продукції, яка не розподілялась у плановому порядку (ч.2 ст.245 ЦК), на
перевезення вантажів понад план або поза планом(ст.33 Статуту залізниць
СРСР 1964 р.) тощо.

Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму
можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників – підприємств,
господарських товариств, кооперативів, громадян має свободу
господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності
реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Шлях до
ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави
на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у
господарських зв’язках і визначення змісту договірних зобов’язань. Так у
сфері поставок вільний вибір контрагента можливий не тільки шляхом
укладення прямих договорів між постачальниками і покупцями або за
допомогою посередницьких фірм, але й через систему товарних ринків –
товарних бірж, ярмарків, аукціонів, тендерів та інших ринкових структур.

У сучасних умовах розширюється свобода вибору контрагента у тих
господарських зв’язках, де раніше такий вибір обмежувався законом. Так
господарюючий суб’єкт може укладати тепер договори на банківське
обслуговування з кількома комерційними банками. Зокрема, юридичні особи,
їхні філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не мають
статусу юридичної особи, а також фізичні особи, в тому числі і фізичні
особи – суб’єкти підприємницької діяльності, відкривають поточні й інші
рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів
банківських операцій в будь-яких банках України за своїм вибором та за
згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком
України. Якщо підприємство відкриває в установах банків більше ніж один
рахунок, то один з цих рахунків визначається як основний [3]. За Законом
України “Про електроенергетику” від 16 жовтня 1997 р. [4] споживачі
електроенергії на свій вибір укладають договори з постачальниками
(продавцями) на оптовому ринку електроенергії України, учасниками якого
є суб’єкти підприємницької діяльності.

Разом з тим у законі можуть установлюватися й певні обмеження щодо
участі в договорах окремих осіб. Так, за ст.70 Закону України від 19
вересня 1991 р. “Про господарські товариства” [5], учасники повного
товариства не мають права від свого імені та у своїх інтересах укладати
угоди, мета яких збігається з цілями діяльності товариства, а також
брати участь (а отже, й укладати засновницькі договори) у будь-яких
інших товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з
повним товариством мету діяльності.

Аналізуючи законодавство про приватизацію державного і комунального
майна, доходимо висновку, що закон встановлює певні обмеження щодо кола
осіб, які можуть виступати покупцями в договорах купівлі-продажу
об’єктів приватизації. Відповідно до ст.8 Закону України “Про
приватизацію державного майна” [6] та ст.5 Закону України “Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” [7] не
можуть бути покупцями, зокрема: юридичні особи, у майні яких частка
державної власності перевищує 25%; органи державної влади; працівники
державних органів приватизації (крім випадків використання ними
особистих приватизаційних паперів); юридичні особи; майно яких перебуває
в комунальній власності; органи місцевого самоврядування; особи, яким,
відповідно до чинного законодавства, заборонено займатися
підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними особистих
приватизаційних паперів).

З однієї або з обох сторін у договорі можуть виступати одна чи декілька
осіб (фізичних, юридичних), кожна з яких виявляє свою волю на укладення
договору. Такі договори є підставою для виникнення часткових (пайових),
солідарних або субсидіарних зобов’язань. Приміром, у авторському
ліцензійному договорі ліцензіарами, що передають право на використання
твору ліценціату, можуть бути особи, які спільною творчою працею
створили твір науки, літератури чи мистецтва (співавтори). Відповідно до
ст.12 Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня
1993 р. [8] відносини між авторами визначаються угодою, укладеною між
ними. Право опублікування та іншого використання твору належить
однаковою мірою всім співавторам. Винагорода за використання твору
належить співавторам у рівних частинах, якщо в угоді не передбачено
інше.

За загальними правилами, зазначеними у ст.173 і 174 Цивільного кодексу,
якщо в зобов’язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька
боржників, то кожен з кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з
боржників повинен виконати зобов’язання в рівній частці з іншими за
умови, якщо інше не випливає із закону або договору. У зобов’язанні, яке
виникло з часткових договорів між організаціями (юридичними особами),
право кредитора вимагати виконання і обов’язок боржника виконати
зобов’язання визначаються в частках, встановлених договором. Солідарний
обов’язок або солідарна вимога виникають, якщо вони передбачені
договором або встановлені законом, зокрема в разі неподільності предмета
зобов’язання.

Відмінними від такої ситуації, коли з однієї чи обох сторін договору
виступає декілька осіб (співучасників), є випадки, коли, якщо відповідно
до вимог закону, передумовою для укладення договору є одержання згоди
(дозволу) інших осіб. Наприклад, за ст.13 ЦК неповнолітні особи віком
від 15 до 18 років можуть укладати угоди за згодою своїх батьків
(усиновителів) або піклувальників (за винятком дрібних побутових угод,
угод щодо розпорядження своїм заробітком або стипендією та угод щодо
здійснення прав інтелектуальної власності, які можуть учинятися цими
особами самостійно). Громадянин, обмежений судом у дієздатності
внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, може
укладати угоди щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату або
інші види доходів і розпоряджатись ними лише за згодою піклувальника, за
винятком дрібних побутових угод (cт. 15 ЦК). Згода батьків
(усиновителів) або піклувальника та укладення угод неповнолітніми віком
від 15 до 18 років і згода піклувальника на укладення угод особою,
обмеженою у дієздатності, припускаються (презюмуються) як наявні доти,
поки зацікавлені особи не заявляють вимоги (позову) про визнання таких
угод недійсними (ст.53 і 54 ЦК). Крім того, у законі не визначено, в
якій формі – усній чи письмовій – така згода повинна бути виражена.

h,

h,

h,

h,

ue

???????¤?$??????????ого кодексу України (ст.34) [9], неповна цивільна
дієздатність осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх)
характеризується тим, що ці особи, крім укладення дрібних побутових
правочинів, мають право: а) самостійно розпоряджатися своїм заробітком,
стипендією або іншими доходами; б) набувати права автора на свої витвори
науки, літератури та мистецтва, об’єкти промислової власності або інші
результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом; в) бути
членами та засновниками громадських і кооперативних організацій
відповідно до закону про такі організації та до їхніх статутів.
Неповнолітні особи вчиняють інші правочини за згодою батьків
(усиновителів) або піклувальників. На правочини, які вчиняються
неповнолітніми особами щодо транспортних засобів або нерухомого майна,
згода зазначених осіб має бути дана письмово і нотаріально посвідчена.
Отже, за проектом ЦК обсяг цивільної дієздатності неповнолітніх не
розширився (змінюється лише віковий діапазон – з 14 до 18 років), проте
істотною є вказівка на письмову нотаріальну форму дозволу батьків
(усиновителів) або піклувальників на вчинення неповнолітніми угод щодо
транспортних засобів і нерухомого майна.

У ст.213 проекту визначаються правові наслідки вчинення правочину особою
віком від 14 до 18 років (неповнолітніми) за межами її дієздатності.
Правочин, який неповнолітній учинив без згоди батьків (усиновителів) або
піклувальника, може бути згодом схвалений ними (п.1 ст.212 цього
Кодексу). Якщо такого схвалення немає, то суд за позовом самого
неповнолітнього або іншої сторони може визнати правочин дійсним, за
умови, якщо буде встановлено, що він не суперечить інтересам цього
неповнолітнього. І далі, за позовом осіб, які названі у п.1 цієї статті
(батьки, усиновителі, піклувальник), суд може визнати правочин
недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам цього
неповнолітнього.

Проте правила, викладені в пунктах 1 і 2 ст.212 та пунктах 1 і 2 ст.213
проекту ЦК, не можна в цілому визнати прийнятними. По-перше, не можна
однаковою мірою визначати недійсність правочинів, укладених особою віком
до 14 років (малолітнім) і особою віком від 14 до 18 років
(неповнолітнім). Оскільки закон не надає юридичного значення волі
малолітнього на укладення правочинів (за винятком дрібних побутових і
щодо внесення вкладів у кредитні установи), то укладений ним правочин є
абсолютно недійсним (нікчемним). Правочин, укладений неповнолітнім віком
від 15 до 18 років без згоди батьків (усиновителів) або піклувальника, є
відносно дійсним, але це припущення можна спростувати за заявою цих
осіб, якщо суд визнає такий правочин недійсним (оспорюваним). Це вихідні
положення чинного цивільного законодавства.

Від цих положень пропонується відступ уже в пункті 1 ст.212 проекту:
правочин, який вчинено малолітнім за межами його дієздатності (вчинення
дрібних побутових правочинів, внесення коштів у кредитні установи та
розпорядження ними – ст.33 проекту ЦК), може бути схвалений його
батьками, усиновлювачами, або одним із них, з ким він проживає, або
опікуном. Правочин вважається схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про
вчинення правочину, протягом трьох місяців не заявили претензій іншій
стороні. За браком такого схвалення правочин є недійсним.

Виходячи із змісту зазначених новел, можна припустити, що схвалення
батьками (усиновлювачами) або опікуном правочину, укладеного малолітнім,
можливе як у формі прямо вираженої згоди, так і мовчазної поведінки (не
заявили претензій іншій стороні протягом трьох місяців з моменту, коли
дізнались про вчинення такого правочину малолітнім). Про брак такого
схвалення свідчатиме поведінка батьків (усиновителя) або опікуна, які
або заявляють претензії до іншої сторони, або в разі відхилення
звертаються в суд про визнання правочину недійсним, а відтак, виходить,
нікчемний правочин перетворюється в оспорюваний.

Відповідно до п.2 ст.212 проекту, за позовом заінтересованої особи суд
може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він не
суперечить інтересам малолітнього. Не зрозуміло, про яких
заінтересованих осіб тут йдеться: про батьків (усиновителя, опікуна) чи
другої сторони правочину? Якщо маються на увазі батьки (усиновителі) або
опікун, то їм не потрібно звертатись у суд про визнання правочину
недійсним, оскільки він, як зазначено в п.1 ст.212, може бути схвалений
цими особами шляхом ясно вираженої згоди або пасивної (мовчазної)
поведінки. Якщо ж друга сторона зацікавлена у збереженні чинності
(дійсності) правочину, то в разі звернення її з відповідною вимогою в
суд останній в оцінці інтересів малолітнього схилятиметься, очевидно, до
думки його законних представників – батьків (усиновлювачів) або опікуна.
Внутрішньою суперечливістю, непослідовністю характеризуються й правила
ст.213 проекту щодо дійсності правочинів, укладених особами віком від 14
до 18 років (неповнолітніми) за межами їхньої дієздатності. В п.1 ст.213
сформульовано правило, аналогічне закріпленому в п.1 ст.212 проекту:
правочин, який неповнолітній вчинив без згоди батьків (усиновлювачів) чи
піклувальника, згодом може бути схвалений ними. У п.2 ст.213
зазначається, що за позовом зазначених осіб суд може визнати правочин
недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам
неповнолітнього. Однак, слідуючи нормі п.1 ст.212, батькам
(усиновлювачам, піклувальнику) не потрібно звертатись у суд з позовом
про визнання правочину недійсним, оскільки при відсутності несхвалений
ними правочин вже є недійсним. Отже, відповідні правила, зазначені у
п.п.1 і 2 ст.212 і п.п.1 і 2 ст.213 з проекту нового Цивільного кодексу
слід вилучити.

Відповідно до ст.78 та 145 Кодексу про шлюб і сім’ю України, якщо у
неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і
пуклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням
відповідних правил про опіку та піклування. Піклувальники (а отже, і
батьки чи усиновлювачі) не мають права без дозволу органу опіки і
піклування давати згоду на укладення підопічними угод, що виходять за
межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що потребують
нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації, відмова від належних
підопічному майнових прав, поділ майна, поділ або обмін жилої площі,
видача письмових зобов’язань тощо. Отже, для дійсності договорів, що
укладаються неповнолітнім віком від 15 до 18 років і виходять за межі
побутових, крім згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, потрібен
дозвіл органу опіки чи піклування. Це ж, очевидно, стосується й подібних
договорів, що укладаються особами, обмеженими у дієздатності наслідок
зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Даючи згоду на укладення договору неповнолітнім або особою, обмеженою у
дієздатності, батьки (усиновлювачі) чи, відповідно, – піклувальник не
стають учасниками (співучасниками) такого договору і не несуть
цивільно-правової відповідальності за його порушення (на відміну від
деліктної відповідальності цих осіб за шкоду, заподіяну неповнолітнім,
за наявності умов, передбачених ст.447 ЦК). Згода батьків (усиновителів)
або піклувальника, а у відповідних випадках і дозвіл органу опіки та
піклування на укладення договору підопічним є юридичними фактами або
умовами дійсності договору. Але якщо згода батьків (піклувальника) на
укладення договору має характер односторонньої угоди (правочину), то
дозвіл органу опіки і піклування у вигляді відповідного рішення цього
органу є адміністративно – правовим актом, що у сукупності з іншими
юридичними фактами (згода батьків, договір) породжує цивільні
правовідносини.

Література

Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К.:
Юрінком Інтер, 1999.

Сборник постановлений СССР. – 1988. – №24-25. – Ст.70.

Пункт 3 Інструкції №7 “Про безготівкові розрахунки в господарському
обороті України”, затвержденої постановою НБУ від 2 серпня 1996 р. (в
редакції постанови НБУ від 19 лютого 1998 р.).-Закон і бізнес. – 1998. –
№14 (193). – С. 28.

Закон і бізнес. – 1997. – 17 груд.

Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1991. – №49. – Ст. 682.

ВВР. – 1992. – №24. – Ст. 348.

Там же. –Ст. 350.

ВВР. – 1994. – №13. – Ст. 64.

Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996 р. – Українське
право. – 1996. – Ч. 2.

Похожие записи