РЕФЕРАТ
на тему:
Свобода особи та норми поведінки
Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових
актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків відповідальності,
відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто, як такий, що має
правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві.
Терміни “особа”, «людина», «громадянин» вживаються конституцією і
законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У
політичному плані відповідно до конституції особа виступає як
громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або
змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється
юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства,
іноземного громадянина – самостійні категорії однак, зважаючи на те що
вони формуються на основі правового становища громадянина певної
держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття
“правовий статус особи” і “правове становище особи” є рівнозначними .
Правове становище людини і громадянина, як у цілому, та. і окремо,
обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період
розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від
сутності соціального укладу, і умовах якого він складається і
функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і
власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі
праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт
життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних
формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її
соціальний і юридичний статус.
Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого
суспільством обсягу свободи особи. Він грунтується на сучасному вченні
про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.
1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх
природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком
держави.
2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди
іншій особі.
3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а
право є мірою свободи.
4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню
загального добробуту в демократичному суспільстві.
Особа перетворюється на суб’єкта права не автоматично. Вона визнається
такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного
реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно,
щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе
загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.
У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності.
Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й
громадянство, законні інтереси, гарантії . Зазначені категорії є або
передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його,
примикають до нього, але не складають його структуру.
Відомо, що інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, чи
знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає
правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або
«доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових
розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової
настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента
структури соціального, а не правового статусу.
Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття
індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному
обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і
особливостей конституційних основ її статусу.
Гарантії реалізації прав і обов’язків істотно впливають на зміст і
соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов
для здійснення прав, свобод, обов’язків вони залишаться «заявами про
наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та
ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації
правового статусу особи, а не елементами структури його системи.
Існують різні підходи до питання про співвідношення правосу-б’єктності і
правового статусу, одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою
правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як
структурний елемент, треті називають правосуб’єктність більш об’ємною
категорією, яка вбирає в себе правовий статус .
Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового
статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати
обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не
вичерпується. Без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус
фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб’єктність впливає на
спеціальний статус, а індивідуальна правосуб’єктність значною мірою
характеризує індивідуальний статус. Правосуб’єктність сприяє
встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів
особи — економічного, політичного, етнічного та ін.
Термін «правосуб’єктність» застосовується до суб’єктів права — учасників
правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики
правового становища особи в цілому. Припускаючи наявність
правосуб’єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який
систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки,
відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб’єктність
як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу
фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового
статусу.
Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства
безпосередньо виражає його правосуб’єктність, котру, як записано в
Загальній декларації прав людини ООН, зобов’язані визнавати всі держави
Норма права — це загальнообов’язкове, формально-визначене правило
поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване
державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру
свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та
індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма
заходами державного впливу, аж до примусу.
Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої
ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних
відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає
систему права.
Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми
права:
1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове
правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв’язки; впливає на
суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб)
регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює
її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.
2. Загальнообов’язкове правило поведінки — норма права виходить від
держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає
обговоренню щодо доцільності.
3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний
(без зазначення конкретного адресата — неперсоні-фікований) характер,
тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих
нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість
застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4. Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов’язуючого
характеру — норма права закріплює права і обов’язки учасників суспільних
відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка
застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права
покладає обов’язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на
навчання, обов’язок інших — забезпечити це право). Формальну
визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших
писаних джерелах права.
5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма
права видається уповноваженими на те суб’єктами в межах їх компетенції з
дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття
чинності, зміна або скасування чинності.
6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж
до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення
суб’єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує
способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні
санкції у разі невиконання вимог норми права.
Риси норми права як класичного розпорядження:
1) норма відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид
і міру поведінки);
2) норма вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність,
формальну визначеність, стабільність, владність);
3) норма має чітко виражену структуру, складається з елементів
(диспозиція, гіпотеза, санкція).
Поряд із цим норма права має внутрішній зміст:
— є мірою свободи і справедливості;
— є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і
систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у
громадянському суспільстві;
— має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що
адресоване безлічі індивідуально не визначених суб’єктів і розраховано
на багатократність застосування за певних життєвих обставин.
У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці
норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм
(ознакою).
Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права):
норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного,
трудового, екологічного права та ін.
Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави
чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного
переліку прав і обов ‘язків суб’єктів. Інакше: імперативні норми прямо
наказують правила поведінки.
Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які
дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й
обов’язки в окремих випадках. Їх називають «заповнювальними», оскільки
вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони
регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не
домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за
відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.).
Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.
Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант
поведінки суб’єктів, який схвалюється державою і супільством і полягає в
сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).
Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду
держави поведінки суб’єктів
Заборонна норма відповідає охоронній нормі, проте їх не слід плутати. У
заборонній нормі заборона чинити правопорушення (злочини) має
регулятивний характер, оскільки її дотримання, пов’язане з недоведенням
до правопорушення (злочину), із підтримкою правопорядку. Наприклад,
адміністративно-правова норма, що встановлює заборону займатися певним
промислом, є заборонною нормою.
Охоронна (кримінально-правова) норма, яка вказує на конкретні злочини і
міри покарання, припускає заборону чинити злочини, але не містить
заборони, оскільки її застосування розраховане на факт скоєння
злочинного діяння, на порушення правопорядку. У разі злочину
відбувається порушення не охоронної (кримінально-правової) норми, а
регулятивної норми з іншої галузі права: зобов’язувальної, заборонної
або дозвільної. Охоронна правова норма не порушується, оскільки умовою,
що викликає її дію, служить акт злочину.
Заборона входить до змісту і зобов ‘язувальної норми. Встановлюючи
обов’язок особи здійснювати певні позитивні дії, зо-бов’язувальна норма
містить заборону зробити щось інакше, ніж це потрібно для забезпечення
інтересу уповноваженої особи. У разі порушення зобов’язувальної норми
відбувається посягання не на заборону (як у заборонній нормі), а на
позитивне зобов’язування.
Тричленний поділ регулятивных юридичних норм відповідає тричленному
поділу засобів регулювання: дозволяння, заборона, зобов’язування
(веління).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
