Сутність кримінального процесу як галузі права

1. Поняття кримінального процесу як галузі права і його співвідношення з
іншими галузями права.

2. Предмет і методи кримінально-процесуального права.

3. Способи і типи правового регулювання у кримінальному процесі.

4. Особливості норм кримінально-процесуального права.

5. Кримінально-процесуальний закон. Його чинність у просторі, у часі та
щодо осіб.

1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

ЯК ГАЛУЗІ ПРАВА І ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ

З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРАВА

Кримінально-процесуальне право — це одна із галузей права України, яка
становить сукупність правових норм, що регулюють діяльність суду,
прокуратури, органів дізнання і досудового слідства під час провадження
у кримінальних справах.

Право покликане слугувати задоволенню інтересів громадян, їх об’єднань,
держави і суспільства в цілому. В цьому полягає його цінність, що
виявляється в таких вимірах:

соціальна цінність цієї галузі права полягає в тому, що вона втілює
інтереси громадян у вільному від злочинності суспільному середовищі;

інструментальна цінність кримінально-процесуального права — один із
проявів його загально соціальної цінності — полягає в тому, що воно є
регулятором суспільних відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням
злочину; інструментом розв’язання кримінально-правових конфліктів у
державі.

Як самостійна галузь права України, кримінально-процесуальне право має
специфічні предмет та метод правового регулювання. Однак, як елемент
системи права України, воно тісно пов’язане з іншими галузями права та
галузями знань. Найтіснішим є зв’язок кримінально-процесуального права
із загальною теорією права, конституційним правом, кримінальним правом,
криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю.

Загальна теорія права відіграє щодо всіх галузей права методологічну
роль. Вона розробляє теоретичні положення щодо загального розуміння
понять, норм права, механізму правового регулювання,

тлумачення норм права тощо, які є вихідними для окремих галузей права, в
тому числі й кримінально-процесуального.

Конституційне право регулює найголовніші питання суспільного життя,
зокрема визначення засад кримінально-процесуальної діяльності. Майже 40
статей Конституції України (понад 20%) можна віднести до таких, що прямо
чи опосередковано регулюють відносини у сфері кримінального процесу.
Основні з них зосереджено у розділі 2 «Права, свободи та обов’язки
людини і громадянина» та у ст. 129.

Кримінально-процесуальне право не може існувати без кримінального права,
і навпаки, норми останнього не можна реалізовувати без першого. Зв’язок
цих галузей права є настільки тісним, що в деяких державах до цього часу
їх не поділяють на окремі галузі.

Норми кримінального права можуть містити найсуворіші санкції, однак без
процесуальних норм вони будуть «мертвими». Норми процесуального права
приводять у дію норми кримінального права. Якщо кримінально-правові
норми — це «тіло», то процесуальні — це їхня «душа». Автор баварського
кодексу А. Фейєрбах* визначав кримінальний процес як «прагматичну
частину кримінального права».

У загальній теорії права всі галузі права поділяють на: 1) галузі
матеріального права; 2) галузі процесуального (формального) права**.
Кримінальне право належить до першої групи, а кримінально-процесуальне —
до другої. Кримінальне право визначає поняття злочину, кримінальної
відповідальності, покарання, а кримінально-процесуальне — встановлює
форму реалізації норм кримінального права (тому є формальним).

Зв’язок цих двох галузей права полягає у такому:

вони є галузями публічного права;

термін «кримінально-процесуальне право» походить від терміна
«кримінальне право»;

кримінально-процесуальне право містить низку бланкетних норм, які
відсилають до положень кримінального;

* Ансельм Фейєрбах — визначний німецький криміналіст (батько філософа
Людвіга Фейєрбаха).

Професор В. М. Горшеньов (м. Харків) започаткував юридичну теорію, яка
має міжгалузевий процесуальний характер, — теорію юридичного процесу
(Див.: Теория юридического процесса / Под общ. ред. В. М. Горшенева. —
Харьков, 1985. — 193 с). Пізніше до досліджень у цій сфері долучилися й
інші вчені (див.: Протасов В. Н. Основьі общеправовой процессуальной
теории. — М., 1991. — 184 с; Лукьянова Е. Г. Теория процессуального
права. — М., 2003. — 240 с). Доцільність створення цієї теорії і
провадження наукових досліджень зумовлено наявністю у всіх видів
юридичного процесу (кримінального, Цивільного, господарського,
адміністративного тощо) спільних рис.

кримінальний процес розпочинається при виявленні відомостей про злочин
(поняття ж злочину визначається кримінальним правом);

деякі зазначені в ст. 6 КПК підстави до відмови в порушенні кримінальної
справи (закриття справи) пов’язані з кримінально-правовими поняттями:
відсутність події злочину — п. 1 ч. 1, відсутність складу злочину — п. 2
ч. 1;

переважна більшість питань, що їх вирішує суд при постанов-ленні вироку,
мають кримінально-правовий характер:

чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачують підсудного;

чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону
його передбачено;

чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

— чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

— чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання підсудного, і
які саме, та інші питання, передбачені ст. 324 КПК;

кримінальне право встановлює перелік обставин, що пом’якшують та
обтяжують покарання (статті 66 та 67 Кримінального кодексу України, далі
— КК);

кримінальним правом регламентовано види, підстави і порядок застосування
примусових заходів медичного характеру (статті 92—96 КК), підстави
застосування і види примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК)
та багато інших питань, безпосередньо пов’язаних із
кримінально-процесуальним правом;

санкції норм кримінального права в деяких випадках гарантують реалізацію
норм кримінально-процесуального права (статті371-390 КК).

Кримінально-процесуальне право перебуває у взаємному зв’язку не тільки з
іншими галузями права України, а й з іншими галузями знань, здобутки
яких використовують органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і
суду при розкритті, розслідуванні злочинів, а також при розгляді справ у
суді. Це такі галузі знань: криміналістика, оперативно-розшукова
діяльність, судова медицина, судова психологія, судова психіатрія,
кримінологія та ін.

Зв’язок кримінально-процесуального права і криміналістики полягає в
тому, що криміналістика розробляє рекомендації щодо тактики провадження
окремих слідчих дій і методики розслідування окремих видів злочинів, а
також щодо найбільш ефективного застосування науково-технічних засобів
для пошуку, виявлення і фіксації слідів злочину. Використання
рекомендацій криміналістики не є обов’язковою вимогою для слідчого,
однак воно сприяє якісному та ефективному застосуванню норм
кримінально-процесуального права.

Досягнення природничих і технічних наук у кримінальному процесі
використовують:

у ході провадження у кримінальних справах експертиз із питань, що
потребують спеціальних знань;

шляхом залучення спеціалістів до участі у слідчих діях з метою надання
допомоги у пошуку, виявленні та фіксації слідів злочину;

• самостійно слідчий під час провадження ним слідчих дій.
Кримінально-процесуальні норми регламентують підстави та процесуальний
порядок застосування спеціальних знань під час досудового слідства і
судового розгляду кримінальних справ.

Зв’язок кримінально-процесуального права та оперативно-розшукової
діяльності (ОРД) виявляється в тому, що дані, здобуті під час ОРД,
допомагають слідчому та особі, яка провадить дізнання, висунути версії,
швидко встановити і затримати злочинця тощо.

На зв’язок кримінального процесу і ОРД є пряма вказівка у
кримінально-процесуальному законі: «На органи дізнання покладається
вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак
злочину і осіб, що його вчинили» (ст. 103 КПК).

Щодо співвідношення кримінального процесу і ОРД слід зазначити таке:

ОРД, хоча і має ті самі цілі, що й кримінальний процес (встановлення
обставин злочину), до структури останнього не входить;

кримінально-процесуальні дії та оперативно-розшукові заходи врегульовано
різними джерелами права;

кримінальний процес гарантує вищий, ніж ОРД, рівень забезпечення прав і
законних інтересів громадян;

на відміну від кримінального процесу, ОРД може мати негласний характер.

Оперативний працівник і слідчий діють у різних правових режимах, що
зумовлює такі відмінності в їх діяльності.

Різні засоби й методи здійснення діяльності. Слідчий здійснює свою
діяльність засобами і методами, передбаченими кримінально-процесуальним
законом, що мають процесуальний характер. Оперативний працівник —
засобами і методами, регламентованими Законом України від 18 лютого 1992
р. «Про оперативно-розшуковудіяльність» та іншими законами, які
передбачають використання для боротьби із злочинністю спеціальних, в
тому числі й негласних, методів і засобів.

Різні права в застосуванні засобів і методів. Слідчий за жодних обставин
не має права застосовувати засоби і методи, які використовує оперативний
працівник. Він може провадити лише слідчі та інші процесуальні дії,
передбачені кримінально-процесуальнимзаконом. Оперативний працівник
вправі провадити, окрім оперативно-розшукових, ще й слідчі дії, бо він
має процесуальний статус особи, яка провадить дізнання.

Різні межі застосування процесуальних і не процесуальних засобів і
методів. Якщо майже всі слідчі дії можуть провадитись тільки після
порушення кримінальної справи і до закінчення досудового розслідування,
то оперативно-розшукові заходи — до порушення кримінальної справи,
протягом слідства, а іноді й після закінчення провадження у кримінальній
справі.

4. Різні результати діяльності. Якщо в результаті
кримінально-процесуальної діяльності слідчий отримує судові докази, то
оперативний працівник під час ОРД — тільки дані про факти, джерела таких
фактів, які тільки шляхом наступного проведення слідчих дій можуть стати
доказами у кримінальній справі.

2. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ КРИМІЇІАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Кримінально-процесуальне право здійснює свій регулятивний вплив через
систему кримінально-процесуальних відносин, учасники котрих діють у
межах наданих їм прав і покладених на них обов’язків.
Кримінально-процесуальні відносини є предметом правового регулювання*.

Кримінально-процесуальні відносини мають юридичний і фактичний зміст.

Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах
кримінально-процесуального права суб’єктивні права та юридичні обов’язки
їх учасників.

Фактичний зміст процесуальних відносин — це реально здійснювані їх
учасниками дії, спрямовані на реалізацію своїх суб’єктивних прав та
юридичних обов’язків, що визначаються інтересами у кримінальній справі
(публічними чи приватними).

Кримінально-процесуальні відносини:

• за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони
виникають, є охоронними, бо завжди виникають з факту вчинення злочину
(суспільно небезпечного діяння);

за рівнем індивідуалізації суб’єктів можуть бути тільки відносними
(права й обов’язки учасників всіх правовідносин у кримінальній справі є
точно визначеними);

за кількістю суб’єктів як прості (відносини, що виникають між слідчим і
допитуваним), так і складні (відносини між слідчим, прокурором, суддею і
обвинуваченим при вирішенні питання про взяття останнього під варту);

за розподілом прав і обов’язків між суб’єктами завжди є двосторонніми,
бо кожна сторона правовідносин має як права, так і обов’язки;

за характером дій зобов’язаного суб’єкта — активні (слідчий зобов’язаний
призначити експертизу у випадках, передбачених ст. 76 КПК) і пасивні
(слідчий зобов’язаний утриматися від допиту свідка, який дає показання
під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу — п. 4 ч. 1 ст. 69
КПК);

• за волевиявленням — управлінські, для виникнення яких достатньо лише
бажання уповноваженої сторони (накладення судом грошового стягнення на
поручителя в разі ухилення обвинуваченого від явки до органів дізнання
чи слідства — ст. 153 КПК); договірні, для виникнення яких необхідне
виявлення (згода) сторін правовідносин (примирення потерпілого з
обвинуваченим — ст. 8КПК)1.

Метод кримінально-процесуального права — це категорія права, завдяки
якій здійснюється юридичний вплив держави на суб’єктів правовідносин, що
виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі, а також їх
взаємодія один з одним.

Більшість кримінально-процесуальних відносин врегульовано із
застосуванням імперативного методу правового регулювання (методу влади і
підкорення), що має примусовий характер. Відносини сторін правовідносин
при цьому будуються «по вертикалі» (слідчий — обвинувачений). Метод
використовують за схемою «обов’язок + відповідальність».

Останнім часом для врегулювання кримінально-процесуальних відносин все
ширше (особливо після «малої» судової реформи 2001 р.) застосовують
диспозитивний метод правового регулювання. У його межах суб’єкт
кримінально-процесуальних правовідносин має повну свободу у
розпорядженні своїми процесуальними, а іноді й матеріальними, правами.
Відносини сторін будуються «по горизонталі» (потерпілий — обвинувачений,
у межах дії норми права, викладеної в ст. 8 КПК).

При застосуванні цього методу відносини регулюються за схемою «право +
гарантія».

»

b

d

®

°

a

a

^ d

?

?

$

$

»

d

°

a

a

?

hrri@?

могою цих двох методів неможливо, зокрема тристоронні правовідносини.
Наприклад, слідчий для того, аби вирішити питання про взяття
обвинуваченого під варту, повинен звернутися до арбітра — суду. Тут
слідчий діє щодо обвинуваченого не прямо, а немов би по дузі. Цей метод
дістав у літературі назву змагального (судового, арбітрального)1.

3. СПОСОБИ І ТИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ1 У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Способи правового регулювання в кримінальному процесі — це складові
елементи впорядкованих кримінально-процесуальних відносин:

дозволяння — надання учасникам відносин суб’єктивних прав(ч. 2 ст. 43
КПК надає права обвинуваченому; ст. 69-1 КПК — свідкові);

зобов’язування — покладання на учасника відносин юридичного обов’язку
вчинити якусь дію (ч. 1 ст. 135 КПК — обов’язок обвинуваченого з’явитися
за викликом слідчого у призначений строк; ч. 1 ст. 70 КПК — свідка —
з’явитися в зазначені місце і часта дати правдиві показання про відомі
обставини у справі);

заборона — покладання на учасника правовідносин обов’язкуутримуватися
від вчинення певних дій (заборона домагатись показань обвинуваченого та
інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів — ч. З
ст. 22 КПК; заборона ставити навідні запитання обвинуваченому — ч. 6 ст.
143, свідкові — ч. 4 ст. 167 КПК, потерпілому — ч. 2 ст. 171 КПК).

Способи правового регулювання у кримінальному процесі поєднують, чим
досягають найбільшої ефективності регулювання.

Надання прав особам, які беруть участь у кримінальній справі (статті 43,
49, 50, 51 та ін. — дозволяння), застосовується у поєднанні із
обов’язком суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання,
роз’яснити і забезпечити можливість їх здійснення (зобов’язування) — ст.
53 КПК.

Обов’язку суду, прокурора, слідчого та органу дізнання вжити всіх
передбачених законом заходів до встановлення події злочину (ст. 4 КПК —
зобов’язування) кореспондує право учасників процесу оскаржувати дії цих
посадових осіб — статті 99-1, 234, 236, 236-1, 236-2, 236-5, 236-6, 348,
384 КПК (дозволяння), а забороні домагатися показань (ч. З ст. 22 КПК) —
право на оскарження, передбачене статтями 234 та 236 КПК.

Тип правового регулювання у кримінальному процесі — це загальний порядок
регулювання відносин між суб’єктами, які беруть участь у кримінальній
справі, що полягає у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон).

У загальній теорії права розглядають два типи правового регулювання:

загально дозвільний, що ґрунтується на загальному дозволянні, у межах
якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій («дозволено
все, крім прямо забороненого законом»);

спеціально-дозвільний, що ґрунтується на загальній забороні, у межах
якої закон встановлює конкретні дозволи («заборонено все, крім прямо
дозволеного законом»)1.

У кримінально-процесуальному праві домінує другий тип правового
регулювання. Особливо це позначається на діяльності державних органів і
їх посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. Вони можуть
здійснювати тільки ті дії і приймати тільки ті рішення, що прямо
передбачені законом. Особи, які провадять дізнання, слідчі, прокурори і
судді не мають дискреційних повноважень *.

Використання у вітчизняному кримінально-процесуальному праві загально
дозвільного типу правового регулювання є проблемним. Хоча, зважаючи на
те, що згідно з принципом верховенства права (а не закону) права людини
не вичерпуються тими, що зазначені в законі, можна вести мову про
застосування цього типу регулювання поведінки заінтересованих суб’єктів
кримінального процесу.

4. ОСОБЛИВОСТІ НОРМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Загальні положення щодо норм права розглядають у межах навчальної
дисципліни «Теорія держави і права». Для норм кримінально-процесуального
права притаманні всі ознаки правових норм. Однак, оскільки вони
регламентують специфічні суспільні відносини, то слід зважати й на їх
особливості.

Загальні особливості кримінально-процесуальних норм:

вони є похідними від норм кримінального (матеріального)права (останні в
субординації норм посідають провідне становище);

вони регламентують, головним чином, процедуру здійснення
кримінально-процесуальної діяльності, а тому відображають динамічні
характеристики процесуальних відносин;

адресатами кримінально-процесуальних норм переважно є посадові особи
органів дізнання, слідчі, прокурори та судді;

4) процесуальні норми мають специфічну структуру. Особливості структури
норм кримінально-процесуального права:

у них не завжди чітко в межах однієї статті закону сформульовано
гіпотезу, диспозицію і санкцію; часто ці елементи норм розосереджено в
межах кількох статей;

оскільки вони є формою реалізації норм кримінального права, то останні
завжди ніби «присутні» в гіпотезі процесуальної норми;

гіпотеза кримінально-процесуальної норми, як правило, містить підстави
до провадження процесуальної дії або прийняття процесуального рішення;

у диспозиції — власне правилі поведінки — найчастіше відображаються
процедурні (здійснювані в певній послідовності)елементи діяльності, тому
диспозиції не можуть бути відсильними до норм матеріальних галузей
права;

5) санкції не завжди чітко формулюються в нормі
кримінально-процесуального права; найчастіше вони містяться в нормах
інших

галузей права (кримінального, адміністративного, цивільного та ін.).
Санкції, закріплені в нормі кримінально-процесуального права, є
кримінально-процесуальними. Санкції, що передбачають відповідальність за
порушення приписів норм процесуального права, але містяться в нормах
інших галузей права, називають санкціями норм кримінально-процесуального
права;

6) санкції норм кримінально-процесуального права встановлюють
відповідальність за порушення не тільки приписів, сформульованих у їх
диспозиції, а й тих, що викладено у гіпотезі.

5. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЗАКОН. ЙОГО ЧИННІСТЬ У ПРОСТОРІ, У ЧАСІ ТА
ЩОДО ОСІБ

Кримінально-процесуальний закон — це нормативно-правовий акт
представницького вищого органу державної влади — Верховної Ради України,
— який регулює порядок порушення кримінальних справ і здійснення у них
провадження.

Дія закону у просторі може бути територіальною та екстериторіальною.
Провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за
правилами Кримінально-процесуального кодексу України незалежно від місця
вчинення злочину.

Територіальна дія кримінально-процесуального закону окреслена територією
держави Україна і визначається державним суверенітетом.

Екстериторіальна дія закону регулюється міжнародними договорами і
передбачає поширення законодавства певної держави за межами її
території. Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок,
відповідно до якого установи або фізичні особи, що перебувають на
території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на
власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної
держави.

Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що
із дозволу держави перебування перебувають на її території, але
розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних
знаків. Наприклад, згідно зі ст. 101 КПК дізнання за межами України за
кримінально-процесуальним законом України здійснюють командири кораблів
— у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а
також про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв’язку з
виконанням ними службових обов’язків під час походу за межами України
(п. 3-1); капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні
(п. 8).

Право екстериторіальності завжди використовують для обґрунтування
дипломатичних привілеїв, якими наділено дипломатів і членів їх сімей.
Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 182 КПК у приміщеннях, що їх займають
дипломатичні представництва, а також у приміщеннях, де проживають члени
дипломатичних представництв та їх сім’ї, які користуються правом
дипломатичної недоторканності, обшук і виїмку можна провадити лише за
згодою дипломатичного представника.

При провадженні в кримінальній справі застосовують
кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під нас дізнання,
досудового слідства або судового розгляду справи. Загальним є правило:
закон зворотної сили не має (ст. 58 Конституції України). Це правило
надає визначеності та стабільності кримінально-процесуальним
правовідносинам, бо учасники кримінального процесу орієнтуються у своїй
діяльності на чинний кримінально-процесуальний закон. Однак із нього є
виняток: має зворотну силу кримінально-процесуальний закон, згідно з
яким покращується становище учасників процесу (надаються нові права,
скасовуються певні запобіжні заходи тощо). Правило зворотної дії закону
має гуманістичну спрямованість.

Окремими законами може бути встановлено спеціальні правила їх дії в
часі. Наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 1 жовтня 1996 р.
«Про застосування амністії в Україні» дія закону про амністію
поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і
не поширюється на ті, що тривають або продовжуються, якщо вони
закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.
У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпечних групових
проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до
певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання
до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна
амністія). Статтею 8 зазначеного Закону особи, які відповідно до нього
підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання,
звільняються не пізніше трьох місяців після опублікування закону про
амністію.

На порядок дії кримінально-процесуального закону за колом осіб
поширюється загальне правило: закон діє щодо всіх осіб, які перебувають
на території його дії та є суб’єктами відносин, на які він розрахований.
Дія процесуального закону поширюється на всіх громадян України. Згідно
зі ст. 5 Закону України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України»
документами, що підтверджують громадянство України, є: 1) паспорт
громадянина України; 2) свідоцтво про належність до громадянства
України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4)
тимчасове посвідчення громадянина України; 5) проїзний документ дитини;
6) дипломатичний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи
моряка; 9) посвідчення члена екіпажу; 10) посвідчення особи на
повернення в Україну *.

Згаданим Законом України не допускається вихід із громадянства України,
якщо особу, яка подала клопотання про це, в Україні притягнуто як
обвинувачену в кримінальній справі або щодо якої в Україні є
обвинувальний вирок суду, що набрав чинності та підлягає виконанню (ч.
13 ст. 18 Закону).

Окрім того, згідно з ч. З ст. З КПК норми закону застосовуються при
провадженні в справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб,
які користуються правом дипломатичної недоторканності (імунітету), і в
справах про злочини осіб без громадянства.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Вандьішев В. В., Дербенев А. П., Смирнов А. В. Уголовньїй процесе:Часть
1. Общая часть уголовного процесса и досудебньїе стадии. — СПб.,1996.

Громов Н. А., Полунин С. А. Санкции в уголовно-процессуальномправе
России. — М., 1998.

Дроздов О. М. Джерела кримінально-процесуального права. — Харків, 2004.

Зусь Л. Б. Правовое регулирование в сфере уголовного судопроиз-водства.
— Владивосток, 1984.

Лобойко Л. М. Поняття і структура судового (змагального)
методукримінально-процесуального права // Вісник Верховного Суду
України. —2004. — № 9.

Лобойко Л. М. Методи і предмет кримінально-процесуального права
//Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 7.

Лобойко Л. М. Співвідношення імперативного і диспозитивного методів
правового регулювання у кримінальному процесі // Проблеми методології
сучасного правознавства. — Харків, 2003.

Лобойко Л. М. Функціональне призначення диспозитивного
методукримінально-процесуального права // Юридична Україна. — 2004. —№
12.

Лукьянова Е. Г. Теория процесуального права. — М., 2003.

Малютін І. Правові проблеми вдосконалення кримінально-процесуального
законодавства України // Право України. — 2004. — № 10.

11. Милицин С. Д. Предмет регулирования советского
уголовно-про-цессуального права. — Свердловск, 1991.

Ольков С. Г. Уголовно-процессуальньїе правонарушения. — Тюмень, 1996.

Пасенюк О. Процес пішов? Правові «ритми» процесуального законодавства //
Юрид. вісник України. — 2002. — № 23. — 8—14 червня.

Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні відносини: структураі
система. — Харків, 2002.

Савонюк Р. Щодо термінів і понять Кримінально-процесуальногокодексу
України // Право України. — 2004. — № 2.

Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000.

Столмаков А. И. Санкции в уголовном судопроизводстве // Пра-воведение. —
1982. — № 3.

Тертишник В. Концептуальна модель КПК України і проблемиреалізації ідей
правової держави у сфері правосуддя // Право України. —2003. — № 11.

Тертишник В. М. Концепція Кримінально-процесуального кодексуУкраїни. —
Дніпропетровськ, 2003.

Філатов В. М., Солодкий С. А. Застосування норм міжнароднихдоговорів і
рішень Європейського суду з прав людини у кримінальномусудочинстві //
Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 7.

Похожие записи