правознавство

Курсова робота

Сукупність проблем, пов’язаних із практичним застосуванням положень
нового цивільно-процесуального законодавства в окремих видах цивільного
судочинства.

ПЛАН

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1: ПОЗОВНЕ ПРОВАДЖЕННЯ………………………………………..5

РОЗДІЛ 2: ОКРЕМЕ ПРОВАДЖЕННЯ………………………………………….10

2.1 Поняття та загальні ознаки окремого провадження…………….10

2.2 Порядок здійснення судочинства в окремих категоріях

справ………………………………………………………………..11

РОЗДІЛ 3: НОВІ ВИДИ СУДОЧИСТВА У ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ
УКРАЇНИ……………………………………..20

3.1 Наказне провадження……………………………………………..20

3.2 Заочне рішення…….………………………………………………..24

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………28

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА……………………………………………………29

ВСТУП

Питання судового захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб,
функціонування судової системи є традиційно актуальними, тому активно
досліджуються вітчизняною і зарубіжною юридичною наукою. Нагальність
удосконалення цивільно-процесуальних відносин обумовлюється також
законотворчими процесами, які відбуваються в державі, а саме: реформами
адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер суспільства.

Яскравим прикладом таких перетворень є прийняття від часу набуття
Україною незалежності ряду принципово нових нормативно-правових актів,
перегляд концепції поділу державної влади, визначення правового статусу
органів місцевого самоврядування у системі державної влади.

Відбулися зміни і в органах судової влади. Нещодавно набрали чинності
законодавчі акти, що закріплюють нові правила здійснення судочинства в
Україні, зокрема прийнятий 18 березня 2004 року Верховною Радою України
Цивільний процесуальний кодекс України. Відповідно до положень
останнього у цивільне судочинство були введені нові процедури,
спрямовані на розумне спрощення, посилення ефективності і диференціації
процесу: наказне провадження (розділ II, статті 95-106) та заочний
розгляд справи (розділ III, глава 8, статті 224–233). Окреме провадження
також доповнюється новими категоріями справ: про надання неповнолітній
особі повної цивільної дієздатності, про надання невідкладної
психіатричної допомоги та обов’язкову госпіталізацію у
протитуберкульозному закладі. Також варто звернути увагу, що
адміністративні правовідносини частково вилучаються із
цивільно-процесуальних відносин та врегульовуються Кодексом
адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року. Істотні
зміни та доповнення торкнулися й інших розділів та глав ЦПК України 2004
року.

Мета та завдання роботи. Метою роботи є аналіз окремих видів цивільного
судочинства, а також виявлення їх проблемних моментів. Це обумовило
необхідність вирішення таких спеціальних завдань:

визначити поняття та види судового провадження;

розкрити особливості позовного, окремого наказного провадження та
заочного рішення;

з’ясувати основні положення наказного та заочного проваджень в
цивільному судочинстві.

Об’єктом роботи є сукупність проблем, пов’язаних із практичним
застосуванням положень нового цивільно-процесуального законодавства в
окремих видах цивільного судочинства .

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі
використана сукупність дослідницьких методів сучасної теорії пізнання,
що ґрунтуються на філософії розвитку загальнолюдських цінностей. У
процесі дослідження використовувався як загальний діалектичний метод,
так і окремі наукові методи: історичний, системно-структурний,
порівняльно-правовий, соціологічний, статистичний, логіко-юридичний та
інші.

Теоретичною основою роботи стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних
вчених, юристів та адвокатів у галузі цивільного та
цивільно-процесуального права, які стосуються питань розвитку і
вдосконалення цивільного судочинства.

РОЗДІЛ 1: позовне провадження.

В цивільному процесі під позовним провадженням розуміють вид
провадження, в якому розглядається спір про право цивільне, тобто спір,
який виникає з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних
правовідносин. Наявність спору про право цивільне визначає і іншу
характерну рису цього провадження: участь у ньому двох сторін — позивача
та відповідача. Позовне провадження є основним видом провадження, що
притаманне цивільному процесу з давніх часів. Так само за давнім
римським правом процесу був притаманний інститут позову та позовного
провадження [8, с.205].

Також значення позовного провадження зумовлюється і тим, що усі цивільні
процесуальні норми, які визначають загальну частину цивільного
процесуального права та розгляд справи за стадіями поширюється саме на
справи позовного провадження. Справи інших проваджень (наказного,
окремого та заочного провадження) розглядаються вже за загальними
правилами позовного провадження з урахуванням винятків та доповнень,
визначених спеціальними нормами про ці провадження.

Захист прав особи у позовному провадженні здійснюється за допомогою
позову. Позов — це матеріально-правова вимога позивача до відповідача,
звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист
порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або законного інтересу,
який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі.

Зважаючи на те, що поняття „позов” та похідні від нього поняття
застосовуються цивільним процесуальним та матеріальними галузями права,
у теорії сформувалося кілька точок зору з приводу поняття та суті
позову. На думку одних, позов — це інститут цивільного процесуального
права, інших — інститут матеріального права. Однак, переважна більшість
учених вказує на універсальність цього поняття, тобто поєднання
матеріально-правового та процесуального аспектів.

Позов як складне явище має кілька елементів, до яких належать: предмет,
підстава, зміст.

Предмет позову — це частина позову, яка складає матеріально-правову
вимогу позивача до відповідача. Позивач має право протягом усього часу
розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або
зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, тобто,
звернувшись до суду з однією вимогою, у процесі розгляду справи він може
змінити цю вимогу іншою [1, ст.31]. Однак зміна предмета позову можлива
лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин.
Інакше позивач має право пред’явити самостійний позов за загальними
правилами.

Як підставу позову розуміють частину позову, яка відображає обставини,
якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов.

Підстави позову, які стверджують, що спірне право належить позивачу, а
на відповідача покладені певні обов’язки, складають активну підставу. До
їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність доказів до
справи, що позивач і відповідач є суб’єктами прав та обов’язків спірних
правовідносин.

Пасивну підставу позову становлять факти, з яких вбачається, що
відповідач вчинив дії, спрямовані на заперечення права позивача або
утвердження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу
подання позову, які покликані обґрунтувати необхідність захисту прав чи
інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене, оспорене
чи невизнане, є загроза у його порушенні чи необхідність у зміні
існуючих між сторонами правовідносин.

Зміст — це частина позову, яка відображає звернену до суду вимогу про
здійснення певних дій, пов’язаних із застосуванням конкретних способів
захисту порушеного, оспореного чи невизнаного права.

Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої
інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в
порядку черговості. Слід наголосити, що позивач має право об’єднати в
одній позовній заяві кілька вимог, які пов’язані між собою.

ЦПК України встановлює письмову форму позовної заяви, яка повинна
містити: найменування суду, до якого подається заява; ім’я
(найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника
позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце
проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку,
якщо такий відомий; зміст позовних вимог; ціну позову щодо вимог
майнового характеру; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої
вимоги; зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність
підстав для звільнення від доказування, а також перелік документів, що
додаються до заяви. Остання підписується позивачем або його
представником із зазначенням дати її подання [8, с.210].

На підставі цієї заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому
ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі.

В процесі розгляду позовної заяви суддя може відмовити у відкритті
провадження у справі, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства;

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття
провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або
укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про
той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє
другу сторону права пред’явити такий самий позов до особи, яка
відмовилась від позову;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими
сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо
спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих
підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого
листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував
рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді
виявився неможливим;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням
юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини
не допускають правонаступництва.

Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у
справі суддя постановляє ухвалу.

Важливого зазначити, що відповідач має право до або під час попереднього
судового засідання пред’явити зустрічний позов. Вимоги за зустрічним
позовом ухвалою суду об’єднуються в одне провадження з первісним
позовом.

Після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам,
які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у
справі. Після її одержання разом з позовною заявою відповідач має право
подати суду письмове заперечення проти позову. Він може заперечувати
проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх
необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або
наявність перешкод для відкриття провадження у справі.

Відкривши провадження у справі суд призначає попереднє судове засідання
метою якого є з’ясування можливості врегулювання спору до судового
розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.
Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі. Воно є обов’язковим для кожної справи,
за винятком випадків, встановлених ЦПК України.

Сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або
під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у
строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання
доказів.

ЦПК України визначає, що особи, які беруть участь у справі і вважають,
що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в
поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих
доказів. Способами забезпечення судом доказів є допит свідків,
призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому
числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути
застосовані інші способи забезпечення доказів.

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують
спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд
може призначити експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Закінчивши підготовку справи до судового розгляду суддя постановляє
ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведені, і встановлює
дату розгляду справи.

Справа має бути призначена до розгляду не пізніше п’ятнадцяти днів після
закінчення дій підготовки до судового розгляду.

ЦПК України встановлює строк протягом якого справа повинна бути
розглянута — протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня
відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про
стягнення аліментів — одного місяця. Звичайно, за клопотанням сторони, з
урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити
розгляд справи, але не більш як на один місяць.

Розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з
обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. У випадку
неможливості з’явлення особи, яка бере участь у справі, вона має право
заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у
справі.

Процедура судового розгляду справи по суті розпочинається доповіддю
головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних
обставин під час попереднього судового засідання, після чого
з’ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач
вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або
звернутися для вирішення спору до третейського суду [1, ст.170].

Якщо позивач змінює свої вимоги, головуючий пропонує викласти ці зміни у
письмовій формі, встановленій для позовної заяви. При частковому
визнанні позову відповідачем головуючий з’ясовує, у якій саме частині
позов визнається.

Не менш важливим є право позивача відмовитися від позову, а
відповідача — визнати позов, зробивши усну заяву.

Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої
особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи,
яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у
справі.

Для встановлення у судовому засіданні окремих фактів досліджуються
показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів, при
цьому кожний свідок допитується окремо, а свідки, які ще не дали
показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час
розгляду справи.

Після з’ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами
головуючий надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі,
можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити матеріали
справи.

Вислухавши додаткові пояснення і вирішивши заявлені при цьому клопотання
осіб, які беруть участь у справі, суд постановляє ухвалу про закінчення
з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами і переходить до
судових дебатів. Якщо під час судових дебатів виникає необхідність
з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження
нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування
обставин у справі. Після судових дебатів суд виходить до нарадчої
кімнати (спеціально обладнаного приміщення для прийняття судових рішень)
для ухвалення рішення, оголошуючи при цьому орієнтовний час його
проголошення.

ЦПК України визначає, що судові рішення викладаються у двох формах: 1)
ухвали; 2) рішення.

Так, шляхом постановлення ухвал вирішуються питання, пов’язані з рухом
справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть
участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення
перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви
без розгляду у випадках, встановлених ЦПК України, вирішуються судом. А
сам судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду [1,c.208,209].

РОЗДІЛ 2: ОКРЕМЕ ПРОВАДЖЕННЯ.

2.1 Поняття та загальні ознаки окремого провадження.

Насамперед слід зазначити, що новим ЦПК України дещо змінено перелік
справ, які відносяться до окремого провадження. Так, вилучено із складу
окремого провадження 1) справи про встановлення неправильності запису в
актах громадянського (цивільного) стану, які вирішуватимуться у порядку,
встановленому Адміністративним процесуальним кодексом України. 2)
Справи за скаргами на нотаріальні дії та відмову у їх вчиненні
розглядатимуться за загальними правилами позовного провадження [3, c.1].

До окремого провадження введено такі категорії справ:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної
особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її
померлою;

4) усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

8) визнання спадщини відумерлою;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

10) обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо
юридичних та фізичних осіб.

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання
права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей,
про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму
окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках,
встановлених законом.

Аналіз таких справ свідчить, що окреме провадження — це вид непозовного
цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи
про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають
значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов
здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження
наявності чи відсутності неоспорюваних прав [1, cт.234].

Кожна із справ окремого провадження, залежно від характеру вимоги,
переданої на розгляд суду, має свої, лише їй властиві особливості. У
справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право
цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про
встановлення певних обставин — юридичних фактів, зміну правового статусу
громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі
обставини, з наявністю чи відсутністю яких закон пов’язує виникнення,
зміну або припинення суб’єктивних майнових та особистих немайнових прав.

Метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав та
охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що їх
характерною ознакою є відсутність спору про право цивільне. Розгляд
справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних
обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути
спірною. ЦПК встановлює заборону щодо вирішення справ окремого
провадження у разі виникнення під час їх розгляду спору про право, а не
про факт.

Справи окремого провадження виникають також внаслідок появи перешкод в
реалізації суб’єктивних прав у зв’язку із здійсненням органами державної
влади діяльності, спрямованої на задоволення запитів та потреб громадян.

2.2 Порядок здійснення судочинства в окремих категоріях справ.

Розгляд судом справ щодо обмеження цивільної дієздатності фізичної
особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної
дієздатності фізичної особи;

Цивільна дієздатність як юридична категорія, що характеризує правовий
статус громадянина, — це здатність своїми діями набувати для себе
цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми
діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати
та нести відповідальність у разі їх невиконання. Дієздатність може бути
змінена, тобто громадянин може бути обмежений судом в дієздатності або
визнаний недієздатним.

Суть обмеження дієздатності громадянина полягає в тому, що він може
укладати угоди по розпорядженню майном, а також одержувати заробітну
плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними лише за згодою
піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. При визнанні
громадянина недієздатним всі угоди від його імені здійснює опікун.

Згідно ч.1ст.236 ЦПК України заява про обмеження цивільної дієздатності
фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнання фізичної
особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а
якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному
закладі, — за місцезнаходженням цього закладу. Також, заява може бути
подана членами її сім’ї, органом опіки та піклування, наркологічним або
психіатричним закладом [1,cт.236].

Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися
своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього
права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками,
органом опіки та піклування.

Щодо визнання фізичної особи недієздатною, то заява може бути подана
членами її сім’ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного
проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом.

Стаття 238 Цивільного процесуального кодексу містить вимоги щодо змісту
заяви. Так, у заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад,
істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та
(або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких
фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами,
токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім’ю, а також інших
осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне
становище.

У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно
розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або
позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать
про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього
здійснення ним цього права.

У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені
обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад,
внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними.

За наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної
особи суд може призначити для встановлення її психічного стану
судово-психіатричну експертизу. У виняткових випадках, коли особа, щодо
якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній
дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від
проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю
лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення
фізичної особи на судово-психіатричну експертизу [1,cт.239].

Слід зазначити, що справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної
особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю
заявника та представника органу опіки та піклування. Разом з тим,
питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про
визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з
урахуванням стану її здоров’я.

Суд, встановивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для
цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.

Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому
числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи
самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи
недієздатною після набрання ним законної сили надсилається органові
опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичній
особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній
фізичній особі — опікуна.

Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної
особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна
дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за заявою
самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім’ї або органу опіки та
піклування.

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та
поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана
недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного
стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку
судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та
піклування.

Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки
та піклування. Таке рішення є підставою для зняття встановлених над
фізичною особою опіки чи піклування.

Розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної
дієздатності.

Дана процедура регулюється главою 3 ЦПК України.

Відповідно до її положень заява неповнолітньої особи, яка досягла
шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної дієздатності у
випадках, встановлених Цивільним кодексом України, за відсутності згоди
батьків (усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її
проживання. У самій заяві повинні міститись дані про те, що
неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір’ю чи батьком
дитини відповідно до актового запису цивільного стану.

Справи даної категорії суд розглядає за участю заявника, одного або обох
батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів
опіки та піклування. При цьому, участь представників органів опіки та
піклування у розгляді справи є обов’язковою.

Розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної
дієздатності по суті, суд ухвалює рішення, яким задовольняє або
відмовляє у задоволенні вимоги заявника.

У випадку задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі надається
повна цивільна дієздатність після набрання рішенням суду законної сили.

Слід зазначити, що рішення суду про надання неповнолітній особі повної
цивільної дієздатності після набрання ним законної сили надсилається
органові опіки та піклування [1,cт.242-245].

Розгляд судом справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою
або оголошення її померлою.

Згідно ч.1 ст.43 Цивільного кодексу України фізична особа може бути
визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її
постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

Також, ч.1 ст. 46 цього кодексу зазначає, що фізична особа може бути
оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає
відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона
пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають
підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, —
протягом шести місяців [2, cт.43,46].

Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її
померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім
відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування
якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. У заяві зазначається:
для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно
відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують
безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували
смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають
підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

До початку розгляду справи суд встановлює осіб (родичів, співробітників
тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування
якої невідоме, а також запитує відповідні організації за останнім місцем
проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи
внутрішніх справ або органи місцевого самоврядування) і за останнім
місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи,
місцеперебування якої невідоме.

Через органи опіки та піклування судом вживаються заходи щодо
встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої
невідоме.

Суд розглядає справу за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та
осіб, яких сам суд визнає за потрібне допитати, і ухвалює рішення про
визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення її
померлою.

Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи
померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації
актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до
нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає
нотаріуса, — відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття
заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному
пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття
спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального
архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для
вжиття заходів з охорони спадкового майна.

У разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано
безвісно відсутньою або оголошено померлою, або відомостей про
місцеперебування цієї особи суд за місцеперебуванням особи або суд, який
ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її
померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та
інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної
особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Заяву може бути
подано особою, яку було визнано безвісно відсутньою або померлою, або
іншою заінтересованою особою. При цьому копію рішення суд надсилає
відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для
анулювання актового запису про смерть [1, cт.246-250].

Розгляд судом справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на
пред’явника та векселі.

Дана категорія справ розглядається місцевим судом за місцезнаходженням
емітента цінного папера на пред’явника або за місцем платежу за
векселем.

Відповідно до ст.1 Закону України “Про цінні папери та фондову біржу”
цінні папери — грошові документи, що засвідчують право володіння або
відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх
випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у
вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових
та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Цінні
папери на пред’явника обертаються вільно та не потребують будь-яких
процедурних дій, які засвідчують перехід прав за цінним папером до іншої
особи.

Стаття 21 згаданого Закону вказує, що вексель — це цінний папір, який
засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після
настання строку визначену суму грошей власнику векселя
(векселедержателю) [8, c.250].

Особа, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель,
звернутається до суду із заявою про визнання їх недійсними і про
відновлення її прав на втрачений цінний папір.

У заяві до суду повинно бути зазначено: ім’я і місце проживання
заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи-заявника;
обставини, за яких втрачено цінний папір на пред’явника або вексель;
повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред’явника і
його реквізити, а для векселя — вид, номер бланку, суму векселя, дату і
місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та
інших, відомих заявнику, зобов’язаних за векселем осіб, а також першого
векселедержателя.

Одержавши заяву, суд своєю ухвалою постановляє:

1) зробити публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на
пред’явника або векселя до суду; 2) заборонити здійснювати будь-які
операції за втраченим цінним папером на пред’явника або за векселем.

Ухвала надсилається емітенту втраченого цінного папера на пред’явника. У
справі про визнання недійсним втраченого векселя та відновлення прав на
нього ухвала суду надсилається негайно зобов’язаним за векселем особам,
якщо їх адреси відомі суду, а також, якщо строк платежу за векселем не
настав, на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на
території якого знаходиться місце платежу за векселем. При пред’явленні
векселя нотаріусу для вчинення протесту, щодо якого постановлено ухвалу,
якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов’язаний
повідомити відповідний суд про пред’явлення такого векселя для вчинення
протесту.

З дати постановлення ухвали суду зупиняється перебіг усіх строків щодо
обігу втраченого цінного папера на пред’явника або векселя, встановлених
законодавством про обіг векселів.

Держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя повинен у
встановлений строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з
цінним папером на пред’явника або векселем заяву про те, що він є його
держателем.

Якщо держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя
подасть заяву до суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви про
визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним
та відновлення прав на нього без розгляду та встановлює строк для
пред’явлення заявником позову в загальному порядку до держателя цього
цінного папера на пред’явника або векселя про їх витребування.

Строк пред’явлення позову заявником до держателя втраченого цінного
папера на пред’явника або векселя не може бути більшим двох місяців.
Якщо все-таки заявник у встановлений судом строк не пред’явить позову
до держателя втраченого цінного папера на пред’явника або векселя, суд
постановляє ухвалу про зняття заборони здійснювати будь-які операції за
цінним папером на пред’явника або за векселем.

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про визнання
втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним або про
відмову в задоволенні заявленої вимоги. Рішення про визнання втраченого
цінного папера на пред’явника або векселя недійсним є підставою для
видачі заявникові цінного папера на пред’явника замість визнаного
недійсним або проведення визначених ним операцій; для здійснення платежу
за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного
недійсним та для відновлення зобов’язаними за векселем особами
передавальних написів.

У випадку ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні заявленої
вимоги держатель цінного папера на пред’явника або векселя має право
звернутися до суду із заявою про відшкодування за рахунок заявника
збитків, заподіяних йому забороною здійснювати будь-які операції за
цінним папером на пред’явника або за векселем.

Держатель цінного папера на пред’явника або векселя, який не заявив
вчасно з будь-яких причин про своє право на цінний папір на пред’явника
або вексель, може пред’явити позов до особи, за якою визнано право на
цінний папір на пред’явника або на вексель [1, cт.260-268] .

Розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну
власність.

Дана категорія справ визначена ст.ст. 269-273 ЦПК України. Ч.1 ст.335
Цивільного кодексу України зазначає, що безхазяйною є річ, яка не має
власника або власник якої невідомий.

Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної
громади за умов, визначених Цивільним кодексом України, подається до
суду за місцезнаходженням цієї речі органом, уповноваженим управляти
майном відповідної територіальної громади.

У заяві про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної
територіальної громади повинно бути зазначено, яку нерухому річ заявник
просить передати у власність територіальної громади, основні
характеристики нерухомої речі, посилання на документи про взяття
безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну
реєстрацію прав на нерухоме майно, друковані засоби масової інформації,
в яких було зроблено оголошення про взяття відповідної нерухомої речі на
облік.

Суд може відмовити в прийнятті заяви про передачу безхазяйної нерухомої
речі у власність територіальної громади, якщо вона не взята на облік
органом, який здійснює державну реєстрацію права на нерухоме майно, або
якщо заяву подано до закінчення одного року з дня прийняття її на облік.

Справа розглядається судом за участі заявника з обов’язковим
повідомленням усіх заінтересованих осіб.

Встановивши, що нерухома річ є безхазяйною та взята на облік органом,
який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також що
сплив один рік з дня взяття на облік нерухомої речі, суд ухвалює рішення
про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної
територіальної громади [1, cт.269-273].

Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою.

Цивільний кодекс України визначає, що у разі відсутності спадкоємців за
заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування,
неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає
спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого
самоврядування за місцем відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом
відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем
відкриття спадщини. [2, ст.1277]

У заяві про визнання спадщини відумерлою повинно бути наведено відомості
про час і місце відкриття спадщини, про майно, що становить спадщину, а
також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцю, про
відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх
від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про
відмову від її прийняття.

Однак, суд може відмовити в прийнятті заяви, якщо орган місцевого
самоврядування подасть заяву до закінчення одного року з часу відкриття
спадщини.

Справа розглядається судом з обов’язковою участю заявника та з
обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

Встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні, або
спадкоємці усунені від права на спадкування, або спадкоємці не прийняли
спадщину чи відмовилися від її прийняття, суд ухвалює рішення про
визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді
за місцем відкриття спадщини.

Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому
порядку.

Ця категорія справ регулюється ст.ст.279-282 Цивільного процесуального
кодексу України.

Так, заява лікаря-психіатра про проведення психіатричного огляду особи у
примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної
допомоги та її продовження в примусовому порядку подається до суду за
місцем проживання особи, а заява представника психіатричного закладу про
госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку та
заява про продовження такої госпіталізації подається до суду за
місцезнаходженням зазначеного закладу.

Заява особи, якій за рішенням суду надається амбулаторна психіатрична
допомога у примусовому порядку, або її законного представника про
припинення цієї допомоги подається до суду за місцем проживанням особи,
а про припинення госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому
порядку — до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.

До заяви додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження
примусово амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову
госпіталізацію, її продовження — висновок комісії лікарів-психіатрів та
інші відповідні матеріали.

У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення
амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіталізації до психіатричного
закладу у примусовому порядку мають бути наведені обставини і докази, на
яких ґрунтуються ці вимоги.

Заява, з дня її надходження до суду, розглядається судом у такі строки:
про госпіталізацію особи до психіатричного закладу — протягом 24 годин;
про психіатричний огляд — протягом трьох днів; про надання амбулаторної
психіатричної допомоги, її продовження та продовження госпіталізації —
протягом десяти днів.

Справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому
порядку чи про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги,
госпіталізацію у примусовому порядку розглядається в присутності особи,
щодо якої вирішується питання про надання їй психіатричної допомоги у
примусовому порядку, з обов’язковою участю прокурора, лікаря-психіатра,
представника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного
представника особи, щодо якої розглядаються питання, пов’язані з
наданням психіатричної допомоги.

Залежно від встановлених обставин суд ухвалює рішення про задоволення
заяви або про відмову в її задоволенні.

Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника
психіатричного закладу є підставою для надання відповідної психіатричної
допомоги у примусовому порядку.

Рішення про відмову в задоволенні заяви про продовження амбулаторної
психіатричної допомоги, продовження госпіталізації, а також рішення про
задоволення заяви фізичної особи чи її законного представника є
підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної
допомоги [1, c.279-282].

Розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до
протитуберкульозного закладу.

До суду заява про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного
закладу хворого на заразну форму туберкульозу, який ухиляється від
лікування, подається за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу,
який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або за
місцем виявлення такого хворого.

У заяві повинні бути зазначені встановлені законом підстави для такої
госпіталізації. Також додається мотивований висновок лікарської комісії
про необхідність обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного
закладу або про продовження лікування, в якому зазначається строк,
протягом якого буде проведено лікування.

Заява подається протягом 24-х годин з часу виявлення в особи загрозливої
форми туберкульозу.

Дану категорію справ суд розглядає не пізніше трьох днів після відкриття
провадження у справі. Особі має бути надано право особистої участі в
судовому засіданні, за винятком випадків, коли за даними
протитуберкульозного закладу така особа становить загрозу розповсюдження
хвороби.

Обов’язковою є участь у розгляді справи представника
протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у
справі, а також представника особи, стосовно якої вирішується питання
про госпіталізацію.

Розглянувши заяву про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного
закладу або про продовження лікування, суд ухвалює рішення, яким
відхиляє або задовольняє заяву [1, cт.283-286].

РОЗДІЛ 3: НОВІ ВИДИ СУДОЧИСТВА У ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕ-СУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ
УКРАЇНИ.

3.1 Наказне провадження.

Передусім зазначу, що відтепер у разі наявності безспірних вимог,
підкріплених документально (приміром, письмовою угодою), необов’язково
для їх задоволення звертатися до суду з позовом та чекати невизначений
час, доки його задовольнять. Можна просто подати до суду відповідну
заяву, і вже за лічені дні суд має видати наказ, котрий, по суті, є
виконавчим документом. Так новим ЦПК України запроваджується спрощений
порядок розгляду цивільних справ — наказне провадження.

Слід наголосити, що видача судового наказу за правилами, передбаченими
розділом II ЦПК України, допускається лише у зв’язку з відносинами,
спори за якими віднесено до компетенції судів загальної юрисдикції.

Завдання наказного провадження — прискорення вирішення ряду вимог,
пов’язаних із: 1) стягненням з боржника грошових коштів або 2)
витребуванням майна.

Задля цього закон зазначає, що судовий наказ є особливою формою судового
рішення і, одночасно, має силу виконавчого документа, що підлягає
виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у
порядку, передбаченому законом [1,cт.95]. Відповідно до цього
особливістю провадження є те, що сторонами в ньому виступають не позивач
і відповідач, а стягувач (кредитор) та боржник, хоча в деяких статтях
Кодекс називає стягувача заявником (як, наприклад в п. 2 ч. 2 ст. 98
ЦПК). Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Тобто окремо
виконавчий лист не видається. Спрощений порядок наказного провадження
обумовлюється й такою особливістю, як обмежене коло вимог, стосовно яких
таке провадження допустиме.

Вдалою є назва цього розділу ЦПК — «Наказне провадження», оскільки
регулює не тільки порядок ухвалення судового наказу, а й процедуру
самого провадження, що передує видачі судового наказу.

Судове рішення у вигляді судового наказу завершує процедуру наказного
провадження, яке може бути порушене лише за документально підтвердженими
і безспірними вимогами, передбаченими в ст. 96 ЦПК. Судовий наказ може
бути видано, якщо:

1) заявлено вимогу, яка грунтується на правочині, вчиненому у письмовій
формі;

2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої
працівникові суми заробітної плати;

3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку
відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, передбачених законом.

Усі зазначені обставини свідчать, що судовий наказ видається лише за
відсутності спору. Наприклад, якщо іншою стороною оспорюється угода, то
наявний спір про право, який розглядається за правилами позовного
провадження [1, cт.100].

Відповідно до засади диспозитивності ініціатива порушення наказного
провадження належить стягувачу (кредитору), який реалізує своє право на
судовий захист порушеного боржником його суб’єктивного матеріального
права. Аналіз частин 3 і 4 ст. 98 ЦПК свідчить, що заява про видачу
судового наказу від імені заявника може бути подана його представником
за наявності у нього для цих дій належним чином оформлених повноважень
[1,cт.42]. До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути
додано документ, що підтверджує його повноваження.

Не повинно викликати заперечення право прокурора на пред’явлення до суду
заяв про видачу судового наказу в інтересах заявника-стягувача
відповідно до правил, передбачених статтями 45, 46 ЦПК, в яких йдеться
про повноваження прокурора в процесі. Однак слід враховувати, що
відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено,
зокрема, представництво інтересів громадянина або держави в суді у
випадках, визначених законом. Пред’являючи таку заяву до суду, прокурор
зобов’язаний не тільки вказати на порушення інтересів громадянина чи
держави, а й послатися на конкретний матеріальний закон, який ці
інтереси охороняє, та мотивувати причину, за якої громадянин не може сам
звернутися до суду .

Відповідно до ст. 99 ЦПК за подання заяви про видачу судового наказу
сплачується судовий збір у розмірі 50% ставки, яка визначається з
оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного
провадження.

У разі відмови у видачі судового наказу внесена сума судового збору
стягувачу не повертається. При пред’явленні стягувачем позову до
боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми
судового збору, встановленої за позовну заяву.

Заява про видачу судового наказу і додані до неї документи подаються в
копіях відповідно до кількості боржників; така заява подається до суду
першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим
Кодексом. Зокрема, загальне правило — подача заяви в суд за місцем
проживання боржника. Альтернатива: заява про стягнення зарплати,
аліментів може бути подана за місцем проживання стягувача; вимоги, що
випливають з правочинів, у яких зазначено місце їх виконання, можуть
подаватися за місцем виконання такої угоди; заявник сам вибирає, в який
суд йому звертатися за вимогами про захист прав споживачів, та ін.

Судовий наказ у разі прийняття заяви про його видачу видається у
триденний строк без проведення судового розгляду, тобто не потрібно
заслуховувати пояснення стягувача, кредитора, досліджувати докази, вести
протокол судового засідання (за ЦПК України — журнал судового
засідання), що передбачено ст. 102 ЦПК України. Разом з тим, як і
рішення суду, судовий наказ є кінцевим актом реалізації норм
процесуального і матеріального права.

Судовий наказ пред’являється для виконання у порядку, передбаченому для
виконання рішення суду в разі ненадходження протягом тринадцяти днів
(десять днів плюс три дні) заяви від боржника про його скасування та
наявності даних про отримання боржником копії судового наказу [1,
cт.104,105]. Законодавцем також передбачено, що заява боржника про
скасування судового наказу, подана після закінчення строку,
встановленого ч. 2 ст. 104 ЦПК України, залишається без розгляду, якщо
суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення
строку подання цієї заяви.

Форма та зміст заяви про видачу судового наказу детально регламентовані
ст. 98 ЦПК України. Заява про його видачу повинна бути оформлена і
подана до суду з дотриманням передбаченої в процесуальних нормах
процедури і має грунтуватися на матеріально-правовій нормі.
Відповідність заяви положенням матеріального закону має перевірятись
суддею при видачі судового наказу. До неналежно оформленої заяви
застосовуються правила ст. 121 ЦПК України, тобто заява залишається без
руху з наданням певного строку для виправлення недоліків, з можливим
визнанням заяви неподаною у разі невиконання вимог суду і повернення її
заявникові.

У наказному провадженні дотримуються такі важливі елементи
правозастосовчої процедури, як прийняття відповідного правозастосовчого
документа (судове рішення —судовий наказ) та доведення його до відома
заінтересованих осіб. Відповідно до ч. 3 ст. 103 ЦПК України судовий
наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких
залишається у справі, а другий скріплюється печаткою і видається
стягувачу після набрання ним законної сили. Боржнику суд зобов’язаний
невідкладно направити копію судового наказу саме рекомендованим листом
із повідомленням [1, cт.104]. Тобто судовий наказ видається лише у трьох
екземплярах — два примірника і одна копія (для боржника).

На мою думку, видача судового наказу не суперечить положенням ст. 41
Конституції України про те, що право приватної власності є непорушним, а
конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду,
оскільки ст. 95 ЦПК України передбачено, що судовий наказ є особливою
формою судового рішення.

Однак безспірність вимог, за якими видається судовий наказ, все ж таки є
дещо відносною. Прикладом цього може бути свідчення того, що боржник не
виконує своє зобов’язання, а за якихось причин відмовляється від його
добровільного виконання, тобто фактично оспорює вимоги, хоча і до суду
не звертається. Крім того, за наявності спору про право, який неможливо
вирішити на підставі лише наданих стягувачем-кредитором документів,
суддя може відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу, у
такому разі захист прав заявника-стягувача здійснюється шляхом
пред’явлення позову за тими же вимогами у порядку позовного провадження.
Слід зазначити, що заявник-кредитор (стягувач) має право навіть за
наявності всіх необхідних умов для видачі судового наказу звернутися до
суду не в порядку спрощеної процедури, а зі звичайною позовною заявою. У
такому випадку суд не вправі відмовити йому в прийнятті позову з тих
підстав, що його вимоги можуть бути вирішені шляхом подачі заяви про
видачу судового наказу. Однак суд зобов’язаний роз’яснити заявнику таке
право та переваги наказного провадження, оскільки, скоріш за все,
заявник просто не знає про можливість спрощеної процедури розгляду його
вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦПК України боржник вправі протягом десяти
днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування.
Слід зазначити, що суд буде зобов’язаний чітко виконувати встановлену
законодавцем процедуру направлення боржникові копії (а не другого
примірника) судового наказу з копіями всіх доданих до неї документів.
Згідно з ч.1 цієї статті такі документи суд зобов’язаний йому направити
лише рекомендованим листом із повідомленням.

Слід повністю погодитись з встановленими законодавцем скороченими
строками, вказаними вище, — 10 і 5 днів [1,cт.104,106], оскільки це
свідчить про оперативність видачі судового наказу до виконання з
урахуванням безспірності заявлених вимог і захисту порушених прав
заявників, що має дисциплінувати боржників.

Ст. 100 ЦПК України вказує лише на дві підстави відмови у прийнятті
заяви про видачу судового наказу:

1) заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 ЦПК України;

2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

Тобто, перевірка всіх обставин, необхідних для виникнення і руху
наказного провадження, здійснюється судом уже на стадії прийняття заяви.

Наказне провадження дає підстави для застосування й інших загальних
положень ЦПК щодо відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу.

Відповідно до положень ст. 106 ЦПК України при надходженні до суду заяви
боржника про скасування судового наказу у встановлений законом строк,
суд протягом п’яти днів без судового розгляду і виклику сторін скасовує
свій судовий наказ, про що постановлюється ухвала, в якій теж роз’яснює,
що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному
провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову. При
цьому, незгода боржника з заявленими до нього вимогами означає, що він
оспорює документально підтверджене право кредитора на стягнення з нього
грошової суми або витребування рухомого майна. У такому випадку для суду
не є важливими мотиви такої незгоди і вони не повинні з’ясовуватись,
виданий судовий наказ безумовно скасовується.

Слід зазначити, що судова практика РФ підтвердила виключно високу
ступінь ефективності судового наказу, на відміну від такого інституту як
заочне рішення.

Так, в РФ судовими наказами за період з 1996 р. по 2000 р. закінчувалось
провадження від 24 до 26,4% справ. Скасовуються дуже незначна кількість
судових наказів: в 1998 р. — 0,2%, в 1999 р. — 0,6% від числа виданих
судових наказів. Зазначене дало змогу вченим-правознавцям РФ ставити
питання про розширення переліку вимог, які є безспірними та в яких
допускалось би видавати судові накази [3, c.2].

Таким чином, новий інститут цивільного процесуального права — судовий
наказ дозволить: підняти оперативність судового захисту суб’єктивних
прав і ефективність виконання; розвантажити суди від тих справ, які не
потребують повної і детальної процедури розгляду; підвищити у громадян
почуття відповідальності за прийняті ними зобов’язання; посилити
превентивну функцію права; сприятиме зміцненню законності та
правопорядку; формуванню поважного ставлення до права та до суду.

3.2 Заочне рішення.

Насамперед слід зазначити, що інститут заочного рішення відомий
цивільному судочинству, оскільки вперше введений Статутом цивільного
судочинства Російської Імперії 1864 р., який застосовувався в разі
неявки відповідача до суду і мав на меті усунення причин, які сприяли
затягуванню процесу [7, c.74].

Здається, що саме для мети розширення судового захисту громадян та
організацій, свободи їх розсуду (принцип диспозитивності), а також
усунення можливості зловживання суб’єктивними процесуальними правами і
встановлення певної відповідальності за їх зловживання, спрямований
інститут заочного рішення в ЦПК. Він не порушує конституційного принципу
змагальності процесу, оскільки забезпечується повною інформованістю
сторін про позицію кожного, судове засідання провадиться за загальними
правилами, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого
заочного рішення.

Умови ухвалення заочного рішення передбачені у ч. 1 ст. 225 ЦПК, яка
визначає таке рішення, як ухвалене у відсутності відповідача,
повідомленого про час та місце судового засідання, і від якого не
надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини
визнані судом неповажними, та якщо позивач не заперечує проти такого
вирішення справи.

Отже, закон передбачає наявність чотирьох умов, сукупність яких дає
можливість ухвалити заочне рішення: 1) неявка відповідача; 2) належне
його повідомлення; 3) відсутність поважних причин неявки; 4) згода
позивача.

Про розгляд справи в порядку заочного провадження суд повинен
постановити ухвалу [1,cт.226]. Закон не встановлює певної форми її
постановлення. Тому можливо постановити таку ухвалу як в нарадчій
кімнаті, так і занести її до журналу судового засідання. Гадаю, з метою
економії часу, доцільніше таку ухвалу заносити до зазначеного журналу.

Порядок ухвалення заочного рішення повністю проводиться за загальними
правилами з винятками і доповненнями, встановленими главою, що регулює
ухвалення заочного рішення [1, ст.226]. Тобто суд досліджує докази,
надані особами, які беруть участь у справі, враховує їх доводи і ухвалює
рішення, яке називається заочним.

Важливо зазначити, що заочне рішення не є покаранням відповідачу за
неявку в судове засідання, не є доказом безспірного задоволення вимог
позивача. Якщо останній не доведе своїх позовних вимог, йому в
задоволенні позову повинно бути відмовлено.

Керівник офісу юридичної фірми «Ілляшов і Партнери» у Харкові Роман
Молодецький каже: «У гіршому випадку заочним рішенням можна пристрахати
відповідача, у кращому — дочекатися, поки воно вступить в силу. Але і
позивачу, і відповідачу не слід забувати, що останній може подати заяву
до того ж суду про перегляд заочного рішення. І це ще не апеляційне
оскарження» [4, c.95].

Розгляд справи у заочному провадженні має певні обмеження для позивача,
про що його слід попереджувати. Відповідно до ч. 3 ст. 224 ЦПК він не
вправі змінювати предмет або підставу позову, розмір позовних вимог. У
цьому випадку суд має відкласти розгляд справи і повідомити про це
відповідача. Разом з цим, закон не обмежує право позивача зменшити
розмір позовних вимог.

Глава 12 ЦПК України «Заочне рішення» (яку скоріше слід було б назвати
«Заочне провадження», оскільки вона регулює не тільки порядок ухвалення
заочного рішення, а й порядок заочного провадження у справі), практично
не дає відповіді на деякі інші проблемні питання, що виникнуть у суддів,
а саме — при співучасті (обов’язковій чи факультативній) у справі,
участі в ній третіх осіб.

ЦПК України передбачає право на ухвалення заочного рішення лише у
випадку співучасті на стороні відповідача. Постає питання: як бути, коли
в судове засідання не з’явилися всі відповідачі, але один з них надіслав
заяву з проханням розглянути справу за його відсутності? Як уже
зазначалось, така заява прирівнюється до особистої явки відповідача в
судове засідання, тому провадження у справі повинно бути звичайним
[4,c.96].

Умовою ухвалення заочного рішення є згода на це позивача. Як бути, коли
у справі беруть участь кілька позивачів і один з них не дає згоду на
заочне провадження? Здається, що у такому випадку суду необхідно
детально роз’яснити сторонам особливості та правові наслідки заочного і
звичайного проваджень у справі і докласти зусиль для того, щоб позивачі
(у більшості випадків їх матеріально-правові інтереси збігаються) дійшли
однакової думки. Якщо це не вдалось, то розгляд справи слід відкласти і
знову викликати відповідача. У разі його повторної неявки і різних
позицій позивачів на ухвалення заочного рішення, здається, що слід
виходити із розуміння виду співучасті: при факультативному — роз’єднати
один чи декілька позовів в окреме провадження і відкласти розгляд
справи, а вимоги позивача, який дає згоду на ухвалення заочного рішення,
розглянути у такому провадженні.

ЦПК України не висвітлює питання, як бути у разі пред’явлення
зустрічного позову і неявки до суду одного з відповідачів: чи-то за
первісним, чи-то за зустрічним позовом? Тут слід виходити з того, що
зустрічний позов визначається юридичною наукою та ЦПК України як засіб
процесуального захисту відповідача проти пред’явленого до нього позову
і, одночасно, як самостійна позовна вимога з метою захисту свого
інтересу:

Виходячи з цього, можна зазначити, що у випадку згоди відповідача
первісного або зустрічного позову на ухвалення заочного рішення при
відсутності позивача по одному з цих позовів і разом з тим відповідача
по іншому, двох позовів по суті, ухвалення судом рішення повинно
вважатися заочним у повному обсязі. Інше тлумачення може призвести до
ухвалення протилежних рішень, що є недопустимим.

У суддів постане питання, як бути при ухваленні заочного рішення у разі
наявності у справі третіх осіб? Треті особи, які заявляють самостійні
вимоги, вступають в процес, який уже порушений, при цьому захищають свої
самостійні права на предмет спору. Вони користуються усіма правами і
несуть усі обов’язки позивача [1, cт.36]. Такий позов може бути
пред’явлений до обох сторін або до однієї сторони за первісним позовом.
Можлива ситуація, коли позивач і відповідач, повідомлені належним чином,
за первісним позовом у судове засідання не з’явились. Виходячи з того,
що в одній справі, де вимоги взаємозалежні (задоволення одного позову
виключає задоволення іншого), не може бути ухвалено два протилежних
рішення, вважаємо, що ухвалення заочного рішення можливе при згоді на це
третьої особи, оскільки вона стає позивачем, а первісний позивач став
для неї відповідачем і його згода на ухвалення заочного рішення не
потрібна.

У випадку явки в судове засідання первісного позивача та третьої особи і
неявки відповідача за первісним позовом, ухвалення заочного рішення
виключається, оскільки позивач і відповідач є співвідповідачами за
позовом третьої особи, а явка у судове засідання хоча б одного
відповідача не дає право на заочне провадження.

За наявності у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог та
притягуються до участі у справі, оскільки рішення може вплинути на їх
права і обов’язки стосовно однієї із сторін, і у випадку їх явки або
неявки в судове засідання перешкод для ухвалення заочного рішення не
повинно бути, бо вони не володіють правами позивача, їх згода не
потрібна.

Як зазначалось вище, заочне рішення може бути переглянуте судом, що його
ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка подається протягом десяти
днів з дня отримання останнім копії рішення.

Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд
невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим
особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє особам, які
беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.

ЦПК України вказує, що заява про перегляд заочного рішення розглядається
в судовому засіданні, при цьому неявка осіб, належним чином повідомлених
про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

Результатом розгляду заяви може бути винесення ухвали про: 1) залишення
заяви без задоволення; 2) скасування заочного рішення і призначення
справи до розгляду в загальному порядку. У разі залишення заяви про
перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути
оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому
випадку строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до
строку на апеляційне оскарження рішення.

Позитивними для відповідача є положення ст. 232 ЦПК України, які
розкривають можливі варіанти скасування та оскарження заочного рішення.
Так, заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що
відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини
неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне
значення для правильного вирішення справи. Крім того, позивач має право
оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України
[1, cт.232].

Таким чином, аналіз нововведення у процесуальний закон такої процедури
як ухвалення заочного рішення дає підстави до висновку про наявність
ряду невирішених питань, які будуть утруднювати застосування цих норм
процесуального права. Разом з тим, наявність одночасного права на
ухвалення як звичайного, так і заочного рішень за умови неявки в судове
засідання відповідача, практично нівелює значущість процесуального
інституту заочного рішення і навряд чи буде сприяти захисту порушених
прав й інтересів позивачів, оскільки дає можливість суду, який ухвалив
заочне рішення, його скасувати і продовжити розгляд справи, а це
призводить до узаконеної тяганини при її розгляді [6,c.170].

Судова практика повинна довести потребу в такому інституті цивільного
права, дати змогу його удосконалити або відмовитись від зазначеної
процедури.

ВИСНОВКИ

Отже, в курсовій роботі розглянуто основні види цивільного судочинства
згідно із новим Цивільним процесуальним кодексом України 2004 року. Слід
звернути особливу увагу, що не висвітлено такий вид судочинства як
провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових
відносин. Адже 6 липня 2005 року прийнято Верховною Радою прийнято
Кодекс адміністративного судочинства України, який визначає повноваження
адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції,
порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення
адміністративного судочинства. Отже, більшість таких справ відійшли до
адміністративного процесу.

Із усіх категорій справ, які зараз відносяться до справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин, у порядку цивільного судочинства
розглядаються тільки скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного
виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби.

Таким чином, зробимо висновки по основних видах цивільного судочинства.

Під позовним провадженням розуміють вид провадження, в якому
розглядається спір про право цивільне, тобто спір, який виникає з
цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин. Наявність
спору про право цивільне визначає і іншу характерну рису цього
провадження: участь у ньому двох сторін — позивача та відповідача.
Захист прав особи у позовному провадженні здійснюється за допомогою
позову.

Окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в
порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності
або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та
інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових
чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності
неоспорюваних прав.

Наказне провадження – це особливий вид провадження, який застосовується
по справах із стягнення з боржника грошових коштів або витребування
майна, сторонами в якому виступають стягувач (кредитор) та боржник.
Результатом розгляду справи є не рішення, а судовий наказ. Останній є
особливою формою судового рішення і, одночасно, має силу виконавчого
документа, що підлягає виконанню за правилами, встановленими для
виконання судових рішень у порядку, передбаченому законом.

Новим у процесуальному законодавстві є також заочний розгляд справи,
результатом якого є рішення. Заочне рішення — це рішення суду, ухвалене
у відсутності відповідача, повідомленого про час та місце судового
засідання, від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або
зазначені ним причини визнані судом неповажними, якщо позивач не
заперечує проти такого вирішення справи.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №40-41. – Ст. 415.

Цивільний кодекс України. – Голос України. – 12 березня 2003р.
№45-46\3045-3046 – ст.1308.

Бевзенко В. Переваги і недоліки нового Цивільного процесуального кодексу
України / HYPERLINK «http://www.justinian.com.ua»
www.justinian.com.ua / author.php?

Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх
вирішення // Право України. – 2004. – № 5. – С. 110.

Пучинский В.К. Заочное производство в английском гражданском процессе //
Советское государство и право. — 1977. — № 4.

Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. — М., 2003.

Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. — М., 2000. –
с.154.

Штефан М.Й. Цивільний процес, підручник. – К. 1997 р – с.504.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи