Курсова робота

Судовий розгляд цивільних справ

Вступ

Значення стадії розгляду цивільних справ визначається змістом діяльності
суду першої інстанції і виконуваних ним функцій в цій частині розвитку
цивільного судочинства. Шляхом розгляду цивільних справ здійснюються
функції правосуддя і виконуються завдання цивільного судочинства
— захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і
держави. Розглядаючи цивільні справи, суд покликаний спрямовувати свою
діяльність на всебічне, повне і об’єктивне вирішення цивільних справ
у повній відповідності з чинним законодавством.

Точне і неухильне додержання і застосування норм матеріального і
процесуального законодавства при розгляді і вирішенні цивільних справ є
гарантією їх правильного, справедливого і швидкого вирішення з метою
захисту і охорони суспільного порядку.

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства
висунула на перший план права та інтереси громадян. Демократичне
суспільство характеризується широким спектром особистих та майнових прав
і свобод. Але чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому
державному правовому акті — Конституції, без їх правового забезпечення,
а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення
правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій
і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених
Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких
закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в
галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для
визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення
процесуального порядку захисту суб’єктивних майнових та особистих
немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в
тому числі також засобами цивільного процесуального права.

2. Характеристика складових частин судового засідання

Обсяг і межі розгляду цивільних справ встановлені на принципах
диспозитивності, змагальності, публічності. Докази подають сторони ти
інші особи, але остаточний висновок належить судові. Суд може
витребувати додаткові докази на будь-якій стадії. На засадах
диспозитивності і змагальності сторони дуже активно приймають участь в
процесі розгляду цивільної справи, і цивільна справа розглядається в
межах, необхідних для з‘ясування істотних обставин по справі,
встановлення їх об‘єктивної сторони, дійсних взаємовідносин сторін, їх
прав і обов‘язків. Розгляд справи провадиться шляхом послідовно
вчинюваних судом і учасниками процесу процесуальних дій. Такі дії
складають певні частині. Кожна з цих частин має своє завдання і зміст.
Таких частин 4:

1) підготовка;

2) розгляд справи по суті;

3) судові дебати;

4) постановлення і оголошення рішення.

Перша частина має підготовчий характер (ст.165-177 ЦПК). Головуючий,
тобто суддя відкриває розгляд справи, оголошує, яка справа
розглядається, встановлює, хто є позивач і відповідач і пропонує їм
зайняти відведені для них місця. Секретар судового засідання доповідає,
хто із сторін з‘явився, чи вручені повідомлення. Головуючий зобов‘язаний
роз‘яснити права та обов‘язки перекладачу, експертам. Головуючий видаляє
свідків з залу судового засідання, оголошує склад суду і роз‘яснює
сторонам право на відвід суду, секретаря, прокурора, роз‘яснює порядок і
підстави розгляду клопотання про відвід (ст.18, 19, 21, 22 ЦПК). Якщо
суддя розглядає справу одноособово, питання про відвід вирішується за 3
дні до початку розгляду справи головою районного (міського) суду.
Колегіально – вирішується в нарадчій кімнаті, виноситься ухвала.
Головуючий повинен зачитати чи є в учасників процесу клопотання в
зв‘язку з розглядом справи. Якщо такі клопотання подаються, то суд
обов‘язково опитує всіх учасників процесу. Друга частина судового
розгляду – з‘ясування фактичних обставин справи. Правила про фактичний
розгляд регулюються ст.178-195 ЦПК. Суддя доповідає, яка справа
слухається (предмет, підстави спору), предмет вимог, розмір,
обґрунтування та таке інше., тобто заява в повному обсязі. Далі –
заперечення відповідача, обґрунтування, докази. Після доповіді
головуючого від з‘ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги, роз‘яснює
сторонам закінчення справи мировою угодою, пропонує закінчити справу
мировою угодою. Суд заслуховує пояснення позивача, третьої особи з боку
позивача і його представника, відповідача, третю особу, представника,
інших осіб, які беруть участь у розгляді справи. Якщо в матеріалах
справи є письмові пояснення сторін та інших осіб, одержаних у порядку
виконання окремих доручень (ст.33 ЦПК), суддя оголошує їх зміст
обов‘язково. Далі встановлюється, яким буде порядок допиту свідків,
експертів, пред‘явлення інших доказів. При допиті свідків суд встановлює
особу, вік, чим займається, з‘ясовує відношення до даної справи, які
стосунки із сторонами по справі має свідок, попереджають свідка про
кримінальну відповідальність. Свідку пропонують розповісти про
обставини, які йому відомі по даній справі, потім ставлять запитання.
Першою допитує та особа, яка його викликала. Якщо викликав суд –
позивач. За процедурою, після допиту свідки повинні залишатися в залі
судового засідання до його закінчення. Але за згодою сторін суд може
дозволити свідку залишити зал судового засідання. Суд оголошує показання
свідків, показання яких подані в письмовій формі, одержаних шляхом
виконання судових доручень (ст.33 ЦПК). Письмові докази (ст.1860187
ЦПК). Протягом їх огляду одержані шляхом виконання судових доручень,
протоколами огляду письмових доказів на місці оголошуються в судовому
засіданні і пред‘являються сторонам для ознайомлення. Дослідження
речових доказів – ст.188 ЦПК. Ці речі повинні бути оглянуті судом і
учасниками процесу і дати свої пояснення за результатами огляду. Якщо ж
речові докази оглядались шляхом виконання судових доручень –
оголошується протоколами огляду речових доказів. Якщо призначалася
експертиза, то висновки по експертизі є предметом судового дослідження.
Висновок експерту оголошується, а потім експерт для роз‘яснення і
доповнення дає усні пояснення. Особи, що беруть участь у розгляді
справи, мають право ставити запитання експерту для уточнення і пояснення
питань (висновків) експертизи (ст.190 ЦПК). Суд вислуховує висновки
представників громадськості, органів державного управління (ст.121, 191,
161 ЦПК), якщо вони брали участь у розгляді справи. Головуючий надає
сторонам та іншим особам, що брали участь у справах, можливість надати
додаткові пояснення. Наступна частина: суд постановляє ухвалу про
закінчення з‘ясування обставин по справі і перевірці доказів. Третя
частина судового засідання: судові дебати. Вона складається з промов
сторін та інших осіб, що брали участь у розгляді справи, в яких
висловлюються підсумкові висновки щодо дослідження обставин справи, як
всього фактичного матеріалу так і тих доказів, що були дослідженні в
судовому засіданні. Висловлюються пропозиції щодо задоволення чи
незадоволення судових вимог. Ст.194 ЦПК – порядок судових дебатів. За її
правилами першому надається слово позивачеві та його представникові,
далі відповідачу, його представникові, далі треті особи, в залежності
від того, на якій стороні вони брали участь у справі. Прокурор або
представники органів державного управління, що притягаються для дачі
висновків, виступають в судових дебатах першими (якщо вони виступають із
захистом прав позивача чи відповідача). Якщо сторони самі порушили
правовідносини по справі, то прокурор чи представник органу державного
управління виступають після них. Прокурор виступає першим незалежно від
того, чи він порушив справу чи ні.

3. Відкриття судового засідання

У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове
засідання і оголошує, яка справа буде розглядатися. Відкривши судове
засідання, головуючий оголошує, хто із учасників судового
розгляду і викликаних осіб з’явився, і повідомляє про причини
неявки відсутніх. Коли в розгляді справи бере участь перекладач,
головуючий роз’яснює йому обов’язок правильно робити потрібний в
судовому засіданні переклад і попереджає його про
відповідальність за статтею 384 Кримінального кодексу України за
завідомо неправильний переклад, про що від перекладача відбирається
підписка. Суд встановлює особу підсудного, з’ясовуючи його прізвище,
ім’я, по батькові, місце, рік, місяць і день народження, місце
проживання, заняття, сімейний стан та інші потрібні дані, що
стосуються його особи.

Після цього головуючий запитує підсудного, чи вручені йому і коли саме
копія обвинувального висновку, а в справах, зазначених у частині
першій статті 27 Кримінально-Процесуального Кодексу, — копія скарги,
копія постанови про порушення справи та повістка.

В разі невручення підсудному зазначених документів або вручення
їх в строк менший як три дні до розгляду справи в судовому
засіданні розгляд справи належить відкласти на три дні з обов’язковим
врученням підсудному цих документів для ознайомлення.

При несвоєчасному врученні підсудному зазначених документів справа
може бути розглянута в судовому засіданні лише тоді, коли про це
просить підсудний.

Після виконання вищезазначених дій головуючий оголошує учасникам
судового розгляду склад суду в даній справі, прізвище запасного судді,
якщо він є, прізвище прокурора, громадського обвинувача, захисника,
громадського захисника, перекладача, експерта, спеціаліста,
секретаря і роз’яснює підсудному та іншим учасникам судового
розгляду належне їм право відводу та запитує їх, чи заявляють вони
проти будь-кого.

4. Порядок дослідження доказів

У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття
«доказування» і «докази». У зв’язку із цим, перш за все необхідно
зосередити увагу на визначенні основних понять процесу доказування,
засоби доказування та докази, які аналізуватимуться далі.

Як зазначає чимало вчених, поняття доказування є нині проблемним
(дискусійним), оскільки є доволі багато підходів до визначення цього
поняття і не існує єдиної концепції. Характерно, що в дореволюційному
законодавстві та теорії цивільного процесу також було відсутнє
визначення поняття «доказування».

Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським,
доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення
правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій
законом формі. У цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу
доказування як предмет, зміст та суб’єкти. Крім того, це визначення не
враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а
й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть
перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як
загальне.

Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване
М.С. Шакарян: «Доказування – це діяльність, спрямована на встановлення
обставин справи за допомогою судових доказів». Однак термін «судові
докази» не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребує додаткового
тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від інших пропонується
зв’язати процес доказування і поняття «докази» як його необхідний
складовий елемент. Тобто сам корінь слова «доказування» свідчить про
нерозривний зв’язок доказу з процесом доказування.

Отже, в залежності від стадії цивільного процесу виникатимуть характерні
особливості процесу доказування, які зумовлюють необхідність розглядати
судочинство в судах і діяльність судів і суддів першої та апеляційної
інстанцій як елементи, що створюють і повинні забезпечувати збереження
доказів, що надалі аналізуватимуться судом вищої ланки.

Будь-який термін цивільного процесу має бути розкритим не тільки на
теоретичному рівні, а й для однозначного його тлумачення та застосування
– на практиці, а для цього має існувати чітка норма ЦПК. Отже, основні
поняття – «доказування», «доведення», «обґрунтування» – повинні знайти
відображення в новому ЦПК.

Останнім часом в російській і українській юридичній літературі
зустрічаються висловлювання про необхідність визначення нового
самостійного напряму дослідження, який називатиметься «доказовим правом»
або «теорією доказів». Деякі вчені цей напрям дослідження вважають
доволі перспективним, проте дискусійним є питання застосування саме
таких назв. З цього приводу слід зауважити, що некоректно вживати термін
«доказове право», оскільки в разі звернення позивача до суду він за ст.
60 ЦПК зобов’язаний довести своє право. А позиція відповідача в
порушеній справі в основному пасивна, якщо він не заперечує проти
позовних вимог або не звертається до позивача із зустрічним позовом.
Отже, загалом в цивільному процесі у зв’язку із порушенням цивільної
справи виникатиме обов’язок доказування, а не право.

Говорячи про юридичний процес, не можливо не брати до уваги такі його
аспекти, якими є певна процедура здійснення доказування та відповідні
повноваження осіб з реалізації відповідних прав та обов’язків.

Останнім часом на ці аспекти було звернено увагу українськими і
російськими науковцями, що визначають юридичний процес як певну
сукупність послідовно здійснюваних дій і постановлюваних актів. Так, у
теорії держави і права виділяють сім стадій, що об’єднуються найближчою
метою:

порушення судочинства;

підготовка справи до судового розгляду;

судовий розгляд;

перегляд справи в суді касаційної інстанції;

перегляд справи в суді наглядової інстанції;

перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами;

примусове виконання судового рішення.

Тому, конкретизуючи запропоновані стадії юридичного процесу доказування,
можна з впевненістю говорити про те, що процес доказування для позивача
розпочинається до порушення судочинства, оскільки за п. 6 ст. 119 ЦПК у
позовній заяві мають зазначатися докази, що підтверджують кожну
обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.
Загальновідомою є та обставина, що провадження в справі порушується лише
після звернення позивача або заявника з відповідною заявою до суду або
до іншого юрисдикційного органу, але виникнення цивільних процесуальних
правовідносин може зумовлюватись також подачею заяви про забезпечення
доказів до пред’явлення нею позову (ч. 3 ст. 133 ЦПК) або забезпеченням
позову до подання позовної заяви з метою запобігання порушення права
інтелектуальної власності (ч. 4 ст. 151 ЦПК).

Але найзначнішою обставиною в цьому разі є те, що неможливо доказовий
процес ототожнювати з цивільним судочинством, а необхідно визнати, що
він передує зверненню до суду. Так, за ст. 6 Закону України «Про
адвокатуру» адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть
бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних
справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема:
запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ,
організацій, об’єднань, а від громадян – за їх згодою тощо. Тобто
адвокат може збирати докази по справі до звернення до суду і має
обґрунтувати зміст позовних вимог, що зазначаються в позові. Тому стадії
юридичного процесу доказування не можуть співпадати зі стадіями
судочинства.

Можна погодитись з позицією провідних українських науковців, які також
звертають увагу на процесуальні правовідносини та цивільний процес, а
також встановлюють його характерні особливості. Так, в процесуальній
формі здійснюється не тільки судова діяльність, а й діяльність інших
юрисдикційних органів.

Але разом із тим, законодавча інституалізація різновидностей юридичних
процесів (у тому числі, нотаріального), не означає уніфікованості
процесуального порядку вирішення юридичних справ, оскільки діяльність з
захисту права в різних формах юрисдикції неоднакова за своїм характером,
завданнями і цілями. На підтвердження цієї позиції можна навести модель
нотаріального (юрисдикційного) процесу, якому властиві стадії суттєво
відмінні від стадій судочинства .

На цій підставі вважається, що для будь-якого юридичного процесу і,
особливо, правоохоронного та правозахисного, основну увагу необхідно
приділяти розробці послідовної та конкретної моделі вчинення
провадження.

Однак, неможливо вважати теоретичну модель будь-якого процесу самоціллю
досліджень науковців, оскільки наступним кроком має стати запровадження
теоретичної моделі до законодавства. При цьому, законодавчо встановлена
послідовність вчинення певних дій має розглядатись як певна процедура
або порядок здійснення повноважень відповідними посадовими особами. У
процесі доказування необхідно особливу увагу приділяти не стільки ролі
уповноваженого до розгляду цивільної справи суду, скільки діяльності
суб’єктів доказового процесу. Якщо, наприклад, у виконавчому
провадженні, нотаріальному процесі основні дії здійснюють державний
виконавець та нотаріус, то процес доказування в цивільному процесі
відрізняється, в основному, тим аспектом, що його здійснення залежить
від дій суб’єктів доказування.

Стосовно ж поняття доказування як міжгалузевого інституту, ця концепція
має бути також піддана ґрунтовному аналізу. У зв’язку з цим, слід
звернути увагу на позицію науковців, які запропонували концепцію
розгляду доказового права як міжгалузевого інституту. Ця позиція
аргументується вченим процесуалістом І.В. Решетніковою, але ми
аналізуватимемо лише найвагоміші та безумовні з наданих нею аргументів,
а саме:

в основі будь-якого доказування лежить процес пізнання;

докази – це завжди відомості про обставини, які встановлюються одними і
тими самими засобами доказування;

підхід до достовірності та достатності доказів також має подібність, що
сягає корінням у гносеологічні процеси;

засоби доказування однакові для будь-якого процесу дослідження доказів в
сфері правозастосування;

порядок дослідження доказів має загальні риси, що зумовлено правовими та
психологічними ознаками.

Таким чином, загальні риси в процесі доказування можна знайти, але
трансформуючи цю позицію на реальний цивільний або кримінальний процес
можна віднайти й відмінні риси, на які звертають увагу інші вчені. Тому
в сучасній юридичній теорії і практиці не розрізняють терміни «теорія
доказів» та «теорія доказування», однак це необхідно робити. На наш
погляд, неможливо змішувати теорію доказів і теорію доказування або
доведення як не можна плутати надання суду доказу із самим доказом.

Дійсно, сучасна теорія доказів фактично залишається нерозвиненою,
оскільки правознавці, в своїй переважній більшості, далекі від останніх
досягнень науки в галузі техніки, різних технологій, медицини тощо. Але
це положення також неможливо вважати загальним правилом, оскільки
останнім часом з’являються юридичні видання, що знаходяться на межі
останніх досягнень комп’ютерних технологій та права. Але цей приклад –
більш виняток із правила, ніж правило. Тому, на наш погляд, одним із
перспективних напрямів майбутніх досліджень будуть спільні дослідження
фахівців правознавців з провідними фахівцями природничих наук,
спрямовані на вивчення новітніх доказів. Спільні дослідження на межі
природничих та правових дисциплін мають призвести до суттєвого розвитку
саме теорії доказів, а не процесу доказування, над удосконаленням якого
мають працювати теоретики та практики-правознавці. Тому вважається
доцільним існування такого напрямку досліджень як теорія доказів.

Таким чином, необхідність систематизації інформації зумовлює потребу
групувати окремі напрями досліджень не тільки за звичними і базисними
для правової науки галузями: галузь, підгалузь, міжгалузевий інститут,
інститут.

Отже, в певних галузях права інформація може бути систематизована без
суттєвих утруднень, оскільки вона є специфічною (наприклад, в основному
нормативному акті зібрана вся інформація про судоустрій в Україні), тому
окремі інформаційні блоки, належність яких до певної галузі права буває
важко встановити, можна вважати або граничними, або спільними для
декількох галузей права. Однак вважаємо, що поняття «міжгалузевий
інститут» лише до певної міри є коректним. Так, слідкуючи за розвитком
порівняльного правознавства слід вважати доволі ґрунтовним висловлювання
з цього приводу професора А.X. Саїдова. Вчений виділив три значення
терміна «порівняльне правознавство»: метод, наука, навчальна дисципліна;
позначив три головні цілі порівняльного правознавства:
науково-пізнавальну, практико-прикладну й учбово-педагогічну; намітив
коло питань, що складають предмет порівняльного правознавства.
Історико-порівняльне правознавство, на думку А.X. Саїдова, виросло з
потреб вивчення іноземного права. Основна ж ціль сучасної юридичної
компаративістики – дати відповідь на питання про те, що відбувається на
правовій карті світу, як розвиваються основні правові системи
сучасності, як відображаються умови життя, що змінюються, у національних
правових системах.

Загалом же, вважається, що більш сприятливим для розвитку теорій
доказування та доказів є різнобічні підходи до їх розвитку і наступне
узагальнення досягнутого та систематизація отриманих результатів в
працях видатних науковців. Наприклад, самостійне дослідження таких
вузьких питань як докази і доказування по окремих категоріях справ,
окремі принципи доказування тощо мають позитивне значення для розвитку
правової науки і, зокрема, цивільного процесу, але багато робіт так і
залишається на рівні вивчення окремого питання і не мають логічного
продовження в глобальних теоретичних дослідженнях, а їх результати не
узагальнюються.

Водночас юридична наука повинна мати безпосередні зв’язки із практикою
та законодавством, що має проявлятись не тільки в розробленні довідників
з доказування, а й в більш важливих питаннях.

&

?

?

» ¦ ? V

X

Oe

O

ти наступне поняття «предмет доказування» тощо. Так, деякі автори не
тільки розрізняють ці два поняття, але й створили теоретичну модель їх
застосування для справ окремого провадження. Так, вчений процесуаліст
С.Я. Фурса зазначає, що в окремому провадженні засобом захисту
охоронюваних законом інтересів є рішення суду про констатацію юридичного
факту, тобто з набранням судовим рішенням законної сили юридичні
обставини перетворюються на юридичні факти, а охоронюваний законом
інтерес стає підставою для отримання особою певних прав, які
визначаються законом на підставі встановленого юридичного факту.

Загалом слід розрізняти такі три загальноприйняті елементи предмету
доказування: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги
(підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої
заперечення (підстава заперечення); в) інші обставини, які мають
значення для правильного вирішення справи. А взагалі – обставини, які
повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами –
всі які відбулися, а також наявні юридичні факти та обставини, що мають
значення для справи. Саме на обставинах, що підлягають встановленню, й
будується предмет доказування в справі.

Тому пропонується поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й
на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. В цьому разі можна
буде більш чітко провести межу між різними видами доказів за джерелом
доказу. Це положення з урахуванням способу отримання доказу може певною
мірою свідчити про їх юридичну вірогідність.

Так, до особистих доказів пропонується віднести:

пояснення сторін;

пояснення третіх осіб;

пояснення представників;

пояснення заявників та заінтересованих осіб;

пояснення заявника та боржника;

показання свідків;

висновки експертів;

письмові докази, якщо при їх формуванні не застосовувались технічні
прилади комп’ютерної техніки.

До речових доказів, на нашу думку, необхідно відносити ті речі, доказове
значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та
інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання
інформації, що матиме значення для вирішення справи.

Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в
самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового
значення.

До них можна віднести:

звуко- і відеозапис;

фотографії;

інформацію отриману через Інтернет;

комп’ютерні програми (наприклад, бухгалтерські розрахунки, висновки
експерта, що ґрунтуються в першу чергу не на його досвіді або знаннях, а
на комп’ютерній обробці наданого матеріалу).

Це положення зумовлено тим, що в багатьох випадках такі висновки
залежатимуть не тільки і не стільки від досвіду експерта або особи, яка
застосовувала техніку, скільки від досконалості програми та надійності
роботи самої комп’ютерної техніки. Так, в багатьох розвинених країнах
світу комп’ютерна техніка застосовується не тільки для обробки певного
об’єкту, а нею пропонується й певний готовий висновок, що позбавляє
користувача потреби і, головне, можливості робити власні узагальнення та
висновки.

До змішаних пропонується зараховувати ті докази, які неможливо без
певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, суд або сторони
може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чому базується його
висновок і якою мірою: чи він зроблений ним особисто; чи за допомогою
певних апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки за
допомогою інших програм тощо.

Тому у випадках отримання певних відомостей, що випливають з особистих
доказів, необхідно встановлювати відсутність суб’єктивних факторів, які
можуть впливати на їх вірогідність. У разі дослідження даних про
обставини справи, що отримані за допомогою технічних засобів, необхідно
встановлювати їх вірогідність на можливість підробки або зміни,
надійності програм та обладнання тощо. Коли ж йдеться про змішані
докази, то необхідно перевіряти відомості на відсутність суб’єктивного
впливу і технічну надійність отриманої інформації

5.Судові дебати

Судовий розгляд складається з кількох стадій, однак, у межах цієї статті
хотілося б зосередити увагу винятково на двох з них, а саме:

1) надання пояснень особами, які беруть участь у справі;

2) судові дебати.

Так, згідно зі ст. 180 ЦПК України після доповіді справи суд заслуховує
пояснення сторін та осіб, які беруть участь у справі. Під час надання
пояснень сторони та зазначені особи можуть ставити запитання одне
одному.

Новий ЦПК України, який ще не набув чинності, у ст. 178 дублює положення
свого «попередника». Щоправда, новий ЦПК доповнено п. 4 ст. 178
наступного змісту: «Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про
те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може вимагати
від цих осіб конкретної відповіді – «так» чи «ні».

Такого положення чинний ЦПК не містить, але той, хто бере участь у
судовому процесі, знає, що й нині суд може ставити питання доповідачу і
може вимагати від нього чіткої відповіді. Проте не можна не погодитись з
тим, що закріплення такого права у Кодексі є позитивним моментом.

Такій стадії, як судові дебати присвячено ст. 194 чинного ЦПК та ст. 193
нового ЦПК. Проаналізувавши ст. 194 та практику судового розгляду, можна
дійти такого висновку: судові дебати – це промови осіб, які беруть
участь у справі, в яких вони викладають обставини справи та просять суд
прийняти те чи інше рішення. Ще однією суттєвою рисою дебатів є те, що
під час їх проведення і по їх закінченні, сторони не можуть ставити
запитань, за винятком суддів. Отже, за чинним ЦПК України межа між
стадіями пояснення та судових дебатів розмита і чи не єдиною відмінністю
між цими стадіями є наявність та відсутність права ставити запитання.

Доволі важливою новелою ст. 193 нового ЦПК є п. 7, який містить таке
положення: «…з дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками.
Право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його
представникові».

Саме питанню – чому п. 7 ст. 193 ЦПК України, який не набрав чинності, є
важливим – і присвячена подальша частина статті.

Справа у тому, що термін «дебати», згідно із Словником іноземних слів,
означає дискусію, обмін думками на зборах. Цей самий словник дає
визначення дієслова «дебатувати» – обговорювати питання, вести дебати.

Отже, дебати призначаються для двох чи більше осіб (в іншому випадку –
не буде з ким дискутувати), і обов’язково передбачають обмін думками,
висунення своєї позиції та спростування позиції опонента.

Якщо керуватися таким визначенням, то стає незрозумілим, чому процес
судових дебатів за чинним ЦПК України має саме таку назву? Адже, як вже
наголошувалося, і під час дебатів, і після їх завершення сторони не
можуть ані ставити одна одній запитання, ані обмінюватися репліками.
Якщо подивитися на практику міжнародних судових установ (наприклад,
Міжнародного суду ООН), то можна побачити, що під час першого свого
виступу перед судом сторони викладають своє бачення справи, свої
аргументи звинувачення і, відповідно, спростування. Причому сторона
відповідача має будувати свої пояснення у руслі пояснень позивача.

Під час першого виступу лише судді мають право ставити запитання для
з’ясування спірних питань. Ця стадія судового засідання, яка в ЦПК
України називається поясненнями, має назву oral arguments.

На стадії ж дебатів, яка має назву rebbuttal для позивача і surrebuttal
для відповідача, сторона позивача викладає свої найсильніші аргументи у
вигляді тверджень/реплік. Ці твердження спрямовані на те, аби якомога
ефективніше спростувати ключові аргументи у поясненнях відповідача. В
свою чергу, сторона відповідача має відповісти саме на ці твердження
і/або використати їх на свою користь, або спростувати їх. Така
черговість вбачається доречнішою за ту, що закріплена у чинному ЦПК
України через те, що кожна зі сторін вважає свою позицію законною і
справедливою. А тому може сперечатися і обстоювати її безкінечно.
Вирішити ж, чия позиція привалюватиме, може лише суд. Для того щоб
прийняти рішення, суд має з’ясувати ситуацію. Саме тому під час пояснень
логічніше було би надати сторонам можливість змалювати своє бачення
справи, без дискусій одна з одною. Іншими словами, стадія пояснень має
на меті:

– аби відповідач дізнався про межі претензії позивача;

– щоб позивач почув аргументи відповідача, які захищають його позицію, і
зміг їх заперечити у дебатах;

– аби суд повніше з’ясував для себе обставини справи.

Після того як кожна сторона вислухала позицію опонента й суд з’ясував
всі обставини і став повноцінним «учасником» подій, позивач може
викласти свої основні аргументи, які б спростовували пояснення
відповідача, а відповідач має пояснити твердження/репліки позивача, не
виходячи за їх межі.

Попри право суду ставити запитання у справі самостійно, в деяких
випадках суд утримується від запитань і лишається пасивним слухачем.
Саме в таких ситуаціях стануть у пригоді доречні твердження і відповіді
на них сторін; саме в такій формі дебати «розкриють очі» суду (бо саме
сторони зацікавленні у виявленні слабких моментів у позиції опонента).
Це є додатковою перевагою використання тверджень у дебатах.

Отже, розмежувавши стадії пояснення та судових дебатів зазначеним чином
та, використовуючи саме таку послідовність розгляду справи, можливо
досягти оптимального використання часу, надати сторонам право зміцнити
свою позицію, а суду – зрозуміти ситуацію і прийняти правильне рішення.

Повертаючись до нашого запитання – чому п. 7 ст. 193 ЦПК України, який
поки не набув чинності, є важливим? – маємо відповідь: саме репліка і
відповідь на неї є головними елементами дебатів. Адже не у ствердженнях
сторонами ще раз справедливості і обґрунтованості своєї позиції, а в
запереченні і спростуванні аргументів протилежної сторони полягає суть
дебатів.

На жаль, ані чинний ЦПК України, ані новий ЦПК України не відтворюють
належного розмежування та послідовності ведення розглянутих нами стадій.
Однак прийняття норм, подібних п. 7 ст. 193, дає підстави сподіватися на
позитивне вирішення цього питання у майбутньому.

6.Порядок постановлення рішень

Судові постанови – це процесуальна форма діяльності суду по застосуванню
права. За нормами цивільно-процесуального законодавства існує два види
постанов суду першої інстанції: 1) рішення; 2) ухвали. В формі рішення
виступають постанови суди першої інстанції з приводу вирішення справи по
суті незалежно від виду провадження. Постанови суду, якими вирішується
окремі питання процесуального характеру називаються ухвалами. Існує 3
види рішень: 1) про присудження; 2) про визнання; 3) про перетворювання.
В теорії права встановлені такі види: 1) завершальні (основні); 2)
додаткові. В основу такої класифікації покладено обсяг вирішення питань.
Основними повністю вирішуються всі правові вимоги. Окрім такої
класифікації існує інша: 1) альтернативні (під умовою, дозволяють
передбачити можливість виконання рішення в іншій формі) (ст.206 ЦПК); 2)
факультативні. Суть судового рішення полягає в тому, що воно є основним
й найважливішим актом правосуддя, завжди постановляється від імені
держави і спрямовується на захист прав і законних інтересів громадян,
підприємств, установ, організацій. Гл.22 ЦПК. Ст.202 – рішення повинно
бути законним та обґрунтованим. Ст.209 – рішення повинно бути
постановлено у передбаченому законом порядку. Ст.211 – обов‘язково
викладається в письмовій формі, за встановленим змістом (ст.293 ЦПК).
Рішення проголошується публічно (ст.212 ЦПК). Законність судового
рішення (Постанова Пленуму ВС УРСР від 29.12.76 “Про судові рішення”) –
означає його правосудність. Умовами законності є: 1) правильне
застосування закону, який підлягає застосуванню; 2) незастосування не
пов‘язаного закону; 3) правильне тлумачення закону. Рішення повинно бути
обґрунтованим. Це означає, що: 1) по справі повинно бути повне
з‘ясування обставин, що мають значення; 2) доведеність обставин, що
мають значення по справі; 3) відповідність висновків суду дійсним
обставинам справи. Зміст рішення – це його структура (ст.203 ЦПК), яка
складається з 4 частин: 1) вступної; 2) описової; 3) мотивувальної; 4)
резолютивної. Дані зазначаються на час і місце постановлення рішення.
Вступна частина вміщує в собі відомості про найменування документу,
найменування суду, форма судового засідання (відкрите, закрите), склад
суду, прізвище секретаря судового засідання, прокурора, найменування
сторін, осіб, які брали участь у розгляді справи, представників
громадськості. Описова частина: натік на обставини справи (дуже коротко,
основні вимоги), зміст вимог позивача, їх обґрунтування, заперечення
відповідача або подання зустрічної позовної заяви, її зміст; як реагують
особи, які беруть участь у розгляді справи на заявлені позовні вимоги,
як реагує на заявлені позовні вимоги суд. Закінчується ця частина
зауваженнями суду. Мотивувальна частина – обставини справи, встановлені
судом, докази, відхилені та визнані, чим керувався суд. Резолютивна
частина. В залежності від змісту цієї частини ми зможемо визначити, до
якого виду належить рішення. Зміст цієї частини має бути вичерпним,
безумовним, визначеним. Вичерпність означає, що в судовому рішенні
лається повна відповідь на всі правові питання. Визначеність полягає в
тому, що суд повинен дати чітку та конкретну відповідь, як він вирішує
поставлені перед ним питання, тобто повністю чи частково, чи відмовлено
та т.і. безумовність полягає в тому, що висновки не повинні вимагати
умови, які б поставили його виконання в залежність від настання таких
умов. Рішення, зміст якого не відповідає закону (ст.203) підлягає
скасуванню. Рішення суду повинно бути постановлено в тому ж судовому
засіданні, де розглядалася справа, але відповідно до ч.4 ст.209 ЦПК, в
особливо складних випадках складання мотивувальної частини може бути
відкладено на строк не більше 3 днів. Ст.216 – суд зобов‘язаний протягом
5 днів надіслати копії судового рішення особам, які були відсутні.
Ст.213 ч.4 – суд не вправі самостійно змінити або скасувати рішення, які
вже проголошені. Якщо в рішенні суду є помилки, це є підставою для
скасування рішення в касаційному порядку, порядку нагляду або за
нововиявленими обставинами. Разом з цим зустрічаються помилки в судовому
рішенні, які можуть бути усунені судом, який постановив рішення. 3
способи усунення (виправлення) недоліків судового рішення: 1) ст.213 ч.2
– виправлення описок або явних арифметичних помилок, виноситься ухвала;
2) шляхом постановлення додаткового рішення ст.214 ЦПК (відносно
якої-небудь позовної вимоги сторони подавали докази, пояснення, а
рішення суду нічого не постановило відносно такої вимоги; якщо суд,
розв‘язавши питання проправ, не назначив точного розміру присудженого
стягнення або які дії треба виконувати; якщо в рішенні не зазначено
негайного виконання судового рішення (по справах згідно ст.217); у
випадках, якщо суд не вирішив питання про судові витрати), таке питання
може розглядатися на протязі 10 днів з дня проголошення рішення – за
заявою осіб або з власної ініціативи суду, питання розглядаються в
судовому засіданні, сторони повідомляються про час, місце, таке рішення
підлягає оскарженню, при відмові в задоволенні заяви сторони про
постановлення додаткового рішення суд виносить відповідну ухвалу; 3)
роз‘яснення рішення (ст.215 ЦПК) можливо з власної ініціативи суду або
за заявою осіб, що брали участь у справі, але частіше за заявою органу
виконання судових рішень, суд вправі роз‘яснити рішення, але не змінюючи
його змісту, заява про роз‘яснення судового рішення розглядається якщо
рішення ще не виконано і не закінчився термін його примусового
виконання, розглядається з обов‘язковим викликом сторін і повідомленням
про час і місце, про роз‘яснення судового рішення виноситься відповідна
ухвала, яка підлягає оскарженню.

Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, пов‘язані з рухом
провадження у справі, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у
розгляді справи, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення
або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (ст.232
ч.1 ЦПК). Ухвали сприяють виникненню, припиненню, розвитку процесуальних
дій. Гл.28 ЦПК. Класифікація: залежно від вимоги, спрямованій на
розвиток провадження: 1) ухвали, спрямовані на порушення (ст.136 ЦПК);
2) ухвали, які забезпечують розвиток процесу (майже всі ухвали стадії
підготовки судового розгляду); 3) ухвали, які перешкоджають виникненню
провадження ( про відмову в прийнятті заяви і т.і., про застосування
санкцій за невиконання норм цивільно-процесуального права). За
процесуальною формою: 1) самостійні; 2) протокольні. Особливості
самостійних ухвал полягають в тому, що вони завжди постановляються в
нарадчій кімнаті, мають свою процесуальну форму, підписуються складом
суду. Вимоги до процесуальної форм самостійних ухвал в ст.234 ч.1 (час і
місце їх постановлення, найменування та склад суду, прізвище секретаря
судового засідання, зазначаються особи, які беруть участь у справі,
вказується на предмет спору, зазначається суть питання, розв‘язуваного
ухвалою, мотиви, по яких суд прийшов до своїх висновків і закон, яким
суд керувався, постановляючи ухвалу, висновок суду, порядок і строки
оскарження ухвали). Фактично всі ухвали мають такій самий зміст, що і
рішення суду – 4 складові частини. Протокольні ухвали приймаються з
окремих нескладних питань, порадившись на місці, і вносяться до
протоколу судового засідання. Відповідно до ч.2 ст.234 ЦПК такі ухвали
повинні містити відомості про суть питання, розв‘язаного ухвалою,
мотиви, по яких суд прийшов до своїх висновків, закон, яким керувався
суд і висновок суду. Протокольна ухвала самостійно не оскаржується, але
заяву з зауваженнями можна внести в касаційну скаргу. Ухвали, які
перешкоджають подальшому рухові справи в суді оскаржуються, ухвали, які
не перешкоджають подальшому рухові справи – не оскаржуються.

Висновки

З усього вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Розгляд справи провадиться шляхом послідовно вчинюваних судом і
учасниками процесу процесуальних дій. Такі дії складають певні частині.
Кожна з цих частин має своє завдання і зміст. Таких частин 4.

У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове
засідання і оголошує, яка справа буде розглядатися. Відкривши судове
засідання, головуючий оголошує, хто із учасників судового
розгляду і викликаних осіб з’явився, і повідомляє про причини
неявки відсутніх.

Неможливо змішувати теорію доказів і теорію доказування або доведення як
не можна плутати надання суду доказу із самим доказом.

Суттєвою рисою дебатів є те, що під час їх проведення і по їх
закінченні, сторони не можуть ставити запитань, за винятком суддів.

Судовий розгляд цивільних справ і вирішення справи по суті є єдиним
способом здійснення правосуддя, одним з найважливіших засобів
вирішення завдань судочинства, ефективною гарантією прав і законних
інтересів громадян.

Використана література.

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних
справах (за станом на 1лютого 1995 року)/
Укл.В.Т.Маляренко,М.П.Селіванов.- К: Юрінком, 1995.- 472с.- («Бюлетень
законодавства і юридичної практики України; №1/95)

Ред. Монастирська Л.М., Чикаліна І.О. Проблеми правознавства та
правоохоронної діяльності.- Донецьк: Донецький ін-т внутрішніх справ МВС
України, 1999.- 324с.

Рябошапко Василь. Менеджмент податкової міліції (теоретико-правові
аспекти): Монографія..- Харків: Вид-во Університету внутрішніх справ,
2000.- 72с.

Баулін О.В., Карпов Н.С. Процесуальна самостійність і незалежність
слідчого та їх правові гарантії.- К.: Національна академія внутрішніх
справ України, 2001.- 233с.

Синєокий О.В. Планування та організація розслідування кримінальних справ
про умисні вбивства, які скоені в умовах неочевидності.- Запоріжжя: Дике
Поле, 1999.- 137с.

Пивоваров Володимир Володимирович, Щербина Леонід Іванович Взаємодія
органів досудового слідства та дізнання при розслідуванні кримінальних
справ.- Харків: Право, 2006.-

Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів
1991-1995рр. У двох книгах. Кн.2.- К.: Юрінком Інтер, 1998.- 496с.-
Міністерство закордонних справ України.- 17.50

Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів
1991-1995рр. У двох книгах. Кн.1.- К.: Юрінком Інтер, 1998.- 736с.-
Міністерство закордонних справ України.- 17.50

Коментар судової практики з кримінальних справ/ Ред. Маляренко В.Т.- К:
ЮРінком, 1997.- 176с.- (Бюлетень законодавства і юридичної практики
України; №6/1996).- 2.00

Цвігун, Дмитро Петрович Адміністративний нагляд органів внутрішніх справ
у сфері забезпечення громадського порядку і громадської безпеки:
Спец.:12.00.07.; Автореф. дис канд. юрид. наук.- К., 2002.- 20с.

Комзюк Анатолій Трохимович Заходи адміністративного примусу в
правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та
організаційно-правові питання реалізації.- Харків: Вид-во Нац. ун-ту
внутр. справ, 2002.- 336с.

Заклинський, Мирон Дмитро Вітовський:Громадський діяч.Стрілецький
ідеолог.Вождь листопадового зриву.Секретар військових справ ЗОУНР.- Ню
Йорк: Червона калина, 1967.- 128с.

Савчук О.В. Про деякі питання організації та розгляду судових справ про
обмеження прав громадян: (методичний посібник)/ О.В.Савчук, П.О.Гвоздик,
А.Ю.Малєєв.- Івано-Франківськ: Плай, 2001.- 36с.- 3.00

Лень Валентин Валентинович, Стецюк Роксолана Іванівна Короткий тлумачний
українсько-російський правничий словник до курсу «Застосування норм
кримінального права у правоохоронній діяльності органів внутрішніх
справ».- Запоріжжя: Юридичний ін-т МВС України, 1999.- 46с.

Похожие записи